Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Без п'яти хвилин дорослі...

Повість для підлітків. 17+

Зента Ергле

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Едгар Озолінш

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14

Глава тринадцята
Нещастя

Була негода, пізній вечір квітня. У вікно барабанив дощ. Вітер хитав голі гілки яблунь. У світлі лампи здавалося, що вони танцюють. Старший брат Дауманта Кристап тихо бурмотів, читаючи англійською товсту книгу. Даумант старанно шив на старій швейній машинці матері. На підлозі й на ліжку валялися обрізки вельветової тканини.

– Не розумію твій хід, – заговорив Кристап. – Якого біса ти поліз у ПТУ?

– Хід ясніший за ясне. За кілька місяців я буду на своїх ногах. А ти ще рік сидітимеш у старих на шиї.

– Я теж отримую гонорари.

– Копійки. Знайшов чим хвастатися. Я за вечір змайструю вельветони, і червонець у кишені. Матері працювати полірувальницею важко. Щойно почну заробляти, нехай іде з заводу, нехай живе вдома, лікується. Іноді на ній обличчя немає.

– Я щось не помічав.

– А що ти взагалі помічаєш, крім своєї чудової особи?

Сперечатися далі з молодшим і тому дурним братом Кристап визнав за непотрібне.

Якийсь час панувала тиша. Старий настінний годинник у кімнаті батька, задихаючись, як астматик, прокашляв дванадцять разів. Батьки й сестра з малюком давно вже спали.

Раптом Дауманту почулося, що у двері хтось стукає. Загавкав собака господині. У темному прорізі вікна показалося перелякане обличчя сусідки.

Старенька, тремтячи від страху, довго не могла до пуття щось пояснити. Мати Дауманта накапала на цукор валеріанки.

– У нас бандити… Старому зле… – нарешті видихнула вона.

– Як вони виглядають? – запитав Даумант.

– Окуляри чорні у всіх… на головах каски мотоциклетні… у рукавичках… У одного шолом упав, той світлий такий, кучерявий.

– І ніс горбатий?

– Не знаю, не помітила.

– Напевно, Кучерявий. Мам, я зараз. Повідомлю в міліцію й заодно викличу швидку допомогу.

– Ти при своєму розумі? У таку далечінь уночі, – запротестувала мати. – Бандити, напевно, десь поблизу підстерігають.

– Нехай тільки поткнуться. Що я, не чемпіон із боксу чи що?

– Самого не пущу. Кристапе, піди з ним.

– Розумніше було б почекати до ранку.

Старшому братові не хотілося вилазити з теплого ліжка, йти кудись холодною дощовою ніччю.

– Облиш. Не бачиш, що у нього зад зі свинцю, підняти не може?

Даумант, наспіх накинувши куртку, грюкнув дверима. Вулиця потопала в темряві. Горіли тільки кілька лампочок. Даумант згадав, як чотири-п'ять років тому він разом з іншими хлопцями розважався, розбиваючи камінням світильники. Тоді це вважалося великим геройством. Жодного перехожого навколо. Даумант спробував зупинити кілька легкових машин, але вони, обдаючи хлопця грязюкою, проїжджали повз. Біля дверей продовольчого магазину він затримався, щоб перевести подих. Тут було тихо, дощ не лив за комір. Що робити? Кучерявий жив недалеко звідси. Самому ризиковано йти, але спиток – не збиток. Натягнувши щільніше капюшон, Даумант побіг далі. В іншому величезному будинку Дідрікісів було темно. Тільки в одному вікні на другому поверсі крізь щілину між щільними фіранками пробивалося світло. Звідти доносилася музика. Підбіг собака. Спершись лапами на дротяний паркан, він гучно загавкав. Вікно прочинилося, і пролунав чийсь голос: "Хто там, чорт забирай, возиться? Карав, на місце!"

Даумант кинувся геть. Нарешті показалися вогні нового мікрорайону. Там, поруч з універмагом, знаходилася міліція. Черговий приймав повідомлення:

– Ознак злочину немає? Документи, годинник, гроші при ньому? У витверезник його.

– Знайомий почерк, – сказав лейтенант міліції, вислухавши Дауманта. – Банда діє переважно на околицях.

Даумант згадав про Кучерявого.

– Знаємо такого, – відповів лейтенант. – Старий знайомий. Дрібний хуліган.

– Швидку допомогу на вулицю Сілавас, 9. – Він відчинив двері в сусідню кімнату. Кілька оперативників сиділи за столом і грали в шахи.

– Оперативна група, по конях!

– Зачекай трохи! Зараз закінчимо партію.

– Не можна. Дощ змиє сліди.

– У повному складі?

– У повному, з собакою.

Кінолог зі своїм чотириногим помічником – німецькою вівчаркою Рексом – сів поруч із шофером. Оперуповноважений карного розшуку, експерт-криміналіст і Даумант втиснулися ззаду.

Завила сирена. Виблискуючи блакитними іскрами, оперативна машина мчала брудними околичними вуличками. Свій район шофер знав чудово.

У кімнаті пахло валідолом. Мати Дауманта була на фронті санітаркою й дещо тямила в медицині. Разом із пограбованою сусідкою вона вклала старого в ліжко, і тепер обидві жінки наводили лад у розворошеній кімнаті.

– Не треба було нічого чіпати. Все пропало: і сліди, і відбитки пальців, – бідкався експерт.

Але справа була не така погана. На сходинках горищних сходів чітко відбилися сліди брудних чобіт. Біля сараю на м'якій вологій землі залишилися сліди чоловічих кедів. Кінолог не втрачав часу. Собака, взявши слід, кинувся до хвіртки.

Оперуповноважений попросив стареньку з найдрібнішими подробицями розповісти, як усе сталося. І ось що він дізнався. Вони зі старим уже спали. Чують: собака не то загавкав, не то заскавучав, а потім замовк. Раптом стук у двері. Думали, син приїхав чи якийсь знайомий, раз Дуксіс не гавкає. Старий відчинив. Ввалилися троє в темних окулярах та замкнули двері зсередини. У одного в руках револьвер. Пригрозив прикінчити на місці, якщо надумають кричати й кликати на допомогу. Стали розпитувати про гроші й золото. Старенька пояснила, що гроші на книжці, вдома не більше ста карбованців. Грабіжники все перерили й знову почали випитувати, де гроші, які за квіти виручили. Вона сказала, що віддала синові на машину. Забрали все цінне: срібні чарки, кришталь, її стару каракулеву шубу, чоловіків костюм. Один на горище забрався, всі закутки облазив. Килим із підлоги скатали, хотіли унести, але кинули: заважкий. Йдучи, знову пригрозили: "До ранку ні кроку звідси й нікому ні слова, а то куля між ребер і кінець".

Коли бандити пішли, старенька запитала чоловіка, що робити, але той сидів у кріслі, скрючившись, і не відповідав. Зважилася. Вискочила з дому. Усюди темно й тихо. Біля дверей нерухомо лежав собака. Бандити, напевно, отруїли його. Добре, що у сусідів світло помітила.

Лікар швидкої допомоги був похмурий і нетовариський. Маленьку вуличку Сілавас вони розшукували майже півгодини.

– Інсульт. Параліч лівого боку. Треба лежати. У жодному разі не вставати. Завтра викличте лікаря з поліклініки.

Хворому зробили укол, і швидка допомога поїхала.

– Боже мій! Оце горе. Як же мені тепер? – бідкалася старенька.

Кінологу не пощастило. Через квартал злочинці сіли на мотоцикл із коляскою. Уважно розглядаючи сліди, експерт помітив, що в заглибленні протектора наче застряг якийсь круглий предмет, схожий на камінь.

– Їдемо до цього… Як його звати?

– Кучерявого, – підказав Даумант.

Оперуповноважений зателефонував. Почувся собачий гавкіт, і лише через деякий час нелюб'язний чоловічий голос запитав:

– Хто там?

– Міліція.

– Так кожен бандит може сказати.

Засвітивши лампу над дверима, чоловік довго розглядав у вічко міліціонерів. Нарешті почувся скрегіт замків. Один, другий, третій. Двері відчинилися. Батько Кучерявого, одягнений у смугасту піжаму, ледве утримував за нашийник величезного боксера, який, поблискуючи іклами й бризкаючи слиною, так і рвався кинутися на чужих.

– Карліс Дідрікіс. Чим можу допомогти?

– Хто ще в будинку.

– Моя колишня дружина Емма та син Фелікс.

– Більше нікого?

– Нікого.

– Приберіть собаку. Де ваш син?

– Не знаю. Вони з матір'ю живуть на другому поверсі.

Рекс, зачувши знайомий запах, з усієї сили тягнув повідець у бік сходів.

– Ходімо зі мною! – запропонував оперуповноважений Дідрікісу.

Нагорі увімкнули світло. На сходах показалася літня жінка в довгій нічній сорочці й наспіх накинутому на плечі халаті. Розпатлане знебарвлене волосся безладними пасмами спадало на обличчя.

– Карлісе, що це означає?

– Вони шукають Фелікса.

– Боже мій! Дитина вже давно спить.

– Він увечері нікуди не виходив?

– Ні, Фелікс увесь вечір дивився телевізор. Коли спортивна передача, його з місця не зрушиш.

Рекс сів біля дверей поруч із брудними кедами й, нагостривши вуха, дивився на свого господаря.

– Не вірите? Будь ласка, переконайтеся самі.

Мати відчинила двері й увімкнула світло. Всі зайшли в кімнату Фелікса. Даумант помітив, як експерт обережно поклав кеди Кучерявого у два поліетиленові мішки.

Фелікс спав міцним солодким сном п'яниці. Навколо були сліди гульні: порожні й недопиті пляшки, відкриті консервні банки, надкушені шматки хліба.

– Ваш син багато їсть і п'є, – зауважив з іронією експерт.

– Їсти й пити в нашій країні, слава богу, нікому не заборонено, – парувала мати.

Серед недопалків сигарет у попільничці експерта зацікавила недокурена кубинська сигара. Він обережно пінцетом узяв її, понюхав та поклав у поліетиленовий мішечок. Мати помітно нервувала.

– Судячи з посуду, гостей було троє, – констатував оперуповноважений.

– І пішли вони зовсім нещодавно. Не більше півгодини тому, – додав експерт, – кава ще тепла.

– Я нічого не бачив і не чув, – виправдовувався батько Фелікса. – Робітнича людина по ночах спить.

"Робітнича людина знайшлася, – подумав Даумант. – Справжнісінький спекулянт. Весь сад повний тюльпанів. Із дружиною розлучилися та майно поділили, щоб побудувати дві теплиці, а самі живуть разом".

Матері Фелікса довелося добряче потрудитися, поки вона розбудила сина. Побачивши міліціонерів, та ще й з собакою, він занепокоївся.

Так, у нього були два хлопці. Дивилися футбольний матч ризької "Даугави" з вітебською "Двіною", заразом трохи випили з горя, що "Даугава" програла.

– З яким рахунком?

– Хочете спіймати? Не вийде. Один – три.

– Як звати хлопців, з якими випивав?

– Хронікер і Чижик, – не замислюючись, відповів Фелікс.

– Бреше він, – не витримав Даумант.

– Боксер? – здивувався Фелікс. – Тебе теж?

– Хронікер і Чижик були ввечері на тренуванні з боксу у тренера Роберта Страута.

– Перевіримо, – оперуповноважений зробив помітку в блокноті. – А третій гість? Хто він?

– Який третій? – Фелікс розігрував подив.

– Той, який курив сигару.

– Не було третього. Самі пробували, дуркували.

– Коли хлопці пішли?

– Одразу після матчу, близько одинадцятої.

– Знову бреше, – знову втрутився Даумант. – Пограбування сталося між одинадцятою та дванадцятою ночі, а близько першої тут бенкетували на всю губу.

– Ну, Боксер, від тебе я цього не очікував, – у голосі Кучерявого прозвучала відверта ненависть. – Побережись розпускати язика, Шрам тобі пригадає!

– Що за Шрам? Ім'я, прізвище? – зацікавився оперуповноважений.

– Є один хлопець, – Фелікс занепокоївся.

Нічого з крадених речей не знайшли. Експерт установив, що на мотоциклі, який стояв у гаражі поруч із "Волгою", нещодавно їздили: грязюка на колесах ще не засохла. Він ретельно обстежив шини й знайшов застряглий у заглибленні протектора камінець. Фелікс заперечував, що їздив на мотоциклі. Мати може підтвердити, що він не виходив із дому.

Коли сина увозили, мати здійняла галас.

– По якому праву? Я скаржитимуся у вищі інстанції. Самі бандити, невинних хапаєте.

– Громадянко Дідріке! За образу при виконанні службових обов'язків за Кодексом – до шести місяців позбавлення волі або 100 карбованців штрафу, – попередив оперуповноважений.

– Плювати мені на ваш Кодекс, душегуби! На світі повно всяких злодіїв і вбивць. Чому їх не чіпаєте?

– Помовч, – осмикнув її чоловік. – Усе владнається.

Даумант почув, як він шепнув дружині: "За гроші сам чорт затанцює".

Серед кількох світловолосих чоловіків ограбована старенька, не замислюючись, указала на Кучерявого. Ось і знайшлася нитка, що веде до банди, яка вже тривалий час діяла на околицях міста. Почерк скрізь один і той самий: двоє чи троє чоловіків у мотоциклетних касках і темних окулярах вривалися в будинки, де жили самотні літні люди, грабували невеличкі околичні крамниці, попередньо з'ясувавши час завезення найбільш цінних товарів, та безслідно зникали. Крадені речі не з'являлися ні в комісійних магазинах, ні в скупочних пунктах, ні у спекулянтів на ринку та в громадських туалетах.

Сусід Дідрікісів із будинку навпроти розповів, що одразу після півночі до ділянки Дідрікісів під'їхала машина з великим кузовом. Коли вона поїхала, він не знає, тому що зачинив вікно й пішов спати.

Як зазвичай у таких випадках, по всій окрузі розповзлися чутки про те, що сталося.

– Бандити мало не до смерті замучили старого, хотіли дізнатися, де він зберігає коштовності. Досі лежить німий і рухатися не може, – гомоніли жінки біля магазину.

Тренер із боксу Роберт Страут засвідчив, що хлопці на прізвисько Чижик і Хронікер того вечора старанно тренувалися, а потім разом із дружинниками обходили свій район. Нічого підозрілого вони не помітили.

– Чому Фелікс назвав саме вас? – запитав хлопців оперуповноважений на наступному тренуванні.

– Колись ми були з ним в одній компанії, – пояснив Чижик, – а тепер він хоче нам насолити.

– А ви не могли б дізнатися, з ким спілкувався Фелікс останнім часом?

– Запитайте його самого!

– Мовчить, наче води в рот набрав. І батьки запевняють, що нічого не знають.

– Треба поговорити з хлопцями. Через пару днів зайду, – пообіцяв Даумант.

Те, про що дізнався Даумант, було сюрпризом: Фелікс останнім часом найчастіше зустрічався з Альфонсом, сином директора восьмирічної школи. У вечір пограбування Альфонс збирався в кіно на останній сеанс двосерійного фільму "Один проти п'яти".

*  *  *

Життя Дауманта в наступні дні наче роздвоїлося. Руки робили своє: метали, шили, прасували, а думки весь час крутилися навколо пограбування. Добре, що хоч іспити були складені.

Сказати чи ні, що Альфонс разом із цим кретином Рудим Рудісом крали собак цінних порід і продавали їх на ринку в Чієкуркалнсі? Хлопчаками вони разом крали в сусідніх садах яблука. Рудіс був їхнім ватажком. Усі троє вчилися в одній школі, поки Альфонс не вкрав таксу у господині Дауманта, за що Даумант його як слід побив. Ніхто не повірив, що Альфонс, цей пай-хлопчик, міг увірватися в чужу квартиру. Дауманта за бійку тоді виключили зі школи.

Піти в міліцію й розповісти все? Значить, зрадити колишніх товаришів.

Даумант поморщився.

Від Рудого всього можна було очікувати, Рудісу жилося несолодко. Батько за розкрадання сидів у в'язниці, а мати зовсім спилася. Сам Рудіс нещодавно отримав права шофера та розвозив хліб околичними магазинами, лякаючи курей, дражнячи собак і обдаючи перехожих грязюкою.

Стати стукачем? Не зустрінь він колись Страута, Даумант теж, напевно, блукав би разом із Рудісом вечорами вулицями й, осмілівши від дешевого вина, зачіпав перехожих.

– Що з тобою відбувається? – занепокоїлася Байба. – Я вже третій раз запитую одне й те саме. Глухонімим став, чи що?

– Є одна справа. Ніяк не можу розібратися. Потім розповім.

– Знайшов кого жаліти, – пирхнув Чижик. – Нічого філософствувати. Викладай усе, що знаєш. Може, боїшся?

Поборовши в собі останні сумніви, Даумант попрямував до міліції.

Альфонс продовжував учитися в останньому класі середньої школи, Рудий Рудіс розвозив хліб, а за ними вже стежили уважні очі.

*  *  *

Пенсіонерка Матильда Цауне, колишній бухгалтер, не знала, як позбутися своєї квартирантки Мінни Рудої. Колись вона була порядною жінкою, працювала операційною сестрою, але після того, як чоловіка посадили у в'язницю, зовсім опустилася і, що найгірше, тягнула за собою сина. Цауне писала листи в житловідділ виконкому, в редакції газет, але безрезультатно. Підрослий Рудіс уже не лазив по яблунях і не рвав квіти з чужих клумб, а разом із дружками матері випивав, бешкетував, бився, зачіпав сусідів.

Зате іншим своїм мешканцем, Янісом Зарінем, тихим, спокійним інвалідом війни, Матильда Цауне була дуже задоволена. Через важке поранення в голову Зарінь взимку й влітку носив шапку. У нього була машина, які видають інвалідам. Він ніколи не відмовлявся підвезти на ринок квіти, овочі господині, щось полагодити. Мінна Руда боялася Заріня як вогню: варто було йому прикрикнути, і вона моментально затихала, якою б п'яною не була.

Яніс Зарінь знімав досить велику кімнату з окремим входом через веранду. Гроші за неї, і чималі, він платив щомісяця акуратно. Матильда Цауне ще не відчувала себе старою, а Яніс Зарінь був видним чоловіком: високий, широкоплечий. Будь-яку спробу до зближення він ввічливо, але твердо відхиляв: він сам звик дбати про себе. Іноді він, взявши рибальські снасті, зникав на кілька днів, а зазвичай займався вдома господарськими справами, лагодив сарай, де стояла його машина, охоче працював у саду, допомагав господині.

У Дауманта не виходило з голови: "Шрам! Шрам тобі пригадає! Що Фелікс хотів сказати цим?"

Помітивши біля магазину хлібну машину, Даумант вирішив ризикнути:

– Де Шрам? Треба поговорити.

– Поїхав. Дні через три буде, – відповів Рудіс, вивантажуючи ящики з булочками, але, побачивши, що перед ним Даумант, поспішно додав:

– Мотай звідси! Я ніякого Шрама не знаю, і ти нічого не чув. Ясно?

Рудіс виглядав переляканим.

*  *  *

Даумант повільно йшов додому вузькою вуличкою Сілавас. Все навколо було повне барв і запахів. На деревах розпускалися світло-зелені клейкі листочки. Вдовж паркану закривалися на ніч перші кульбаби. В кінці вулиці червонів захід.

"Як шкода, що фарбами не можна передати сяйво зірок!" – думав Даумант.

Позаду нього почувся шум машини. Даумант притиснувся ближче до паркану.

– Цей хлопець знюхався з лягавими, – сказав Рудіс. – Він привів їх до Кучерявого. Нещодавно розпитував про тебе.

– Подивись, ззаду чисто?

– Ні душі.

Чоловік за кермом додав газу й спрямував машину прямо на Дауманта, який повільно йшов попереду.

– Ні! – голосно крикнув Рудіс. Машина смикнулася вбік і, злегка зачепивши Дауманта, різко пригальмувала. Шрам! За кермом сидів чоловік зі шрамом на лобі. Не роздумуючи, Даумант рвонув на себе дверцята й ухопився за кермо. Машину розвернуло впоперек вулиці.

– Не пущу!

Шрам нагнувся. В руці його щось блиснуло. Вечірню тишу прорізав крик болю.

Дверцята захлопнулися, й інвалідна машина зникла в найближчому провулку.

Коли підбігли мешканці найближчих будинків, Даумант лежав непритомний. З величезної рани на руці струменіла кров. Ніколи в житті Кристап не бігав так швидко, як зараз, по швидку допомогу.

– Чого чекати? Заносьте в кімнату, сюди, на ліжко його, – клопоталася господиня будинку.

– Не чіпайте! Його не можна чіпати! – повторювала в безпам'ятстві мати, впавши на коліна.

Сусіди, збентежені, безсилі чимось допомогти, дивилися на пораненого.

– Права рука. А він так мріяв стати художником. Тепер усе пропало.

– Вставай, ну, вставай! – кликав маленький Андріс, племінник Дауманта.

*  *  *

Черговий хірург Вілніс Грава, зручно вмостившись у кріслі, потягував каву. З магнітофона лунали звуки "Маленької нічної серенади" Моцарта. Через відчинене вікно з саду до кімнати проникав аромат вологої землі й розпущеного листя. Лікар поклав ноги на табуретку та примружив очі. Музика перенесла його у вісімнадцяте століття, коли реактивні літаки не заважали слухати спів птахів, коли…

Звуки сирени швидкої допомоги перервали мрійливий настрій. За кілька хвилин відчинилися двері кабінету.

– Лікарю, термінова операція!

Передопераційний ритуал проходить автоматично, як дихання: миття рук, зелений халат, шапочка, гумові рукавички, маска на обличчя. Готово!

Здавалося, що поранений просто міцно заснув. Чутливі пальці хірурга промацали череп: кістки в порядку, напевно, струс мозку. Найголовніше – рука. Майже відрубана кисть висить на вузькій смужці шкіри. Нігті вже синіють. Один помах ножиць – і кисть ампутована. І хлопець на все життя інвалід.

Мозок хірурга працював як обчислювальна машина. Американці першими пришили відрізану кінцівку, потім японці, китайці. Потім у Москві. У всьому світі небагато таких операцій, у республіці – жодної. Ампутувати можна завжди. Ризикнути? Хтось має бути першим.

*  *  *

– Важко поранений вихованець третього курсу Даумант Петерсон, – повідомила в понеділок уранці по внутрішній радіотрансляції Вія Артурівна. – Він втратив багато крові. Потрібні добровільні донори з будь-якою групою крові.

На наступній перерві черга донорів протягнулася від медичного кабінету на другому поверсі до вхідних дверей в училище. Першими записалися Даце й Байба.

– Хто це? – запитували першокурсники.

– Той, хто здорово малює карикатури для стінгазети…

– І декорації для постановок.

– Кажуть, хлопець що треба.

– Чемпіон із боксу серед юнаків.

– Ну, з боксом покінчено. Правій руці – хана, кажуть. Шкода.

Наступної ночі Байба не могла заснути. Старий годинник глухо пробив дванадцять, годину… Який він блідий лежав поруч! Очі заплющені! Тонка цівка крові текла від неї до Дауманту, наче нитка життя з'єднала їх.

– Ти повинен жити, ти повинен одужати. Ти мені потрібен, чуєш? Я не можу без тебе, – тихо шепотіла вона, але він нічого не чув, вперше не відгукнувся на її поклики.

– Тільки б він одужав! Клянуся, що ніколи, нічим не стану засмучувати його… – повторювала Байба як заклинання.

*  *  *

"Я не маю права виховувати сотні інших дітей, якщо не зміг упоратися зі своїм єдиним сином. Краще померти, ніж усе життя мучитися усвідомленням власної провини".

Батько заарештованого Альфонса прийняв десятикратну дозу снодійного і більше не прокинувся.

В останній шлях директора проводжала вся школа. Він був хорошим учителем, справедливим керівником, чесним і розуміючим колегою.

Дізнавшись про смерть батька, Альфонс нарешті все розповів.

З Кучерявим і Рудим вони спрацювалися ще хлопчаками. Крадіжка собак йому здавалася колосальним бізнесом і майже без ризику. Предки пристойно одягали й годували його, але зайвий карбованець із них доводилося витискати з труднощами. Одразу починалися розпитування: навіщо, куди і так далі. А було так приємно запросити дівчину в кафе, замовити їй шампанське, недбало кинути офіціанту десятку, а не рахувати копійки, як останній злидар.

– Хто такий Шрам? – суворо запитав слідчий.

Альфонс помітно зблід.

– Суд ураховує добровільне зізнання.

– Рудіс сказав, що він страшна людина. Таких банд, як наша, у нього декілька, – затинаючись, розповідав Альфонс. – Вкрадені речі Шрам збуває в інших республіках: Естонії, Литві, Білорусії. На лобі у нього червоний шрам, тому й прізвисько таке.

– Ти його бачив?

– Один-єдиний раз. Наступного дня після крадіжки на вулиці Сілавас. Він приїхав по речі, які були заховані в нашому сараї.

Оперуповноважений карного розшуку наказав детально описати зовнішність і одяг Шрама, вказати вік. Заарештований Рудіс мовчав. Тоді оперативник вирішив ще раз навідатися до нього додому. Натренованим поглядом він оглянув кімнату: брудна, неметена підлога, розворошене ліжко, сірі, давно не прані фіранки на вікнах.

Мінна Руда сиділа за неприбраним столом, намагалася втопити горе у вині.

– Немає Рудіса, – схлипувала вона. – Чоловік у в'язниці. Син у в'язниці. Що мені робити, нещасній жінці? Давай вип'ємо! – Мінна тремтячою рукою налила в брудну грановану склянку вина. – А може, ти гребуєш?

– Мені треба терміново зустрітися зі Шрамом. Врятувати Рудіса може тільки він.

– Синочку мій, за що вони тебе взяли? – заголосила Мінна, розмазуючи по обличчю п'яні сльози.

– Де Шрам? – суворо запитав оперуповноважений.

– Не знаю. Нічого не знаю.

Коли Матильді Цауне було пред'явлено службове посвідчення, господиня стала балакучою.

– Двоє Рудих у в'язниці, а третя веде аморальний спосіб життя. Можна буде нарешті виселити їх звідси? – поцікавилася вона.

– Цілком можливо, але все ж таки бажано поговорити з юристом.

До Мінни ходять усякі: п'ють, шумлять, б'ються. Але хто вони, господиня, на жаль, не знає. Мінна не вважає за потрібне знайомити її зі своїми гостями.

В будинку живе ще один квартирант, уже в літах, дуже солідний, інвалід Великої Вітчизняної війни, був важко поранений у голову й контужений. На лобі досі залишився шрам. Зараз він поїхав до якогось друга на своїй інвалідній машині.

– Дуже солідна й чемна людина, – ще раз підкреслила господиня.

Повертаючись до себе, оперуповноважений думав:

"Люди чесно займаються своїм ділом, а десь недалеко, як звір у норі, ховається злочинець, на совісті якого, напевно, не один злочин". "Шрам на лобі, інвалідна машина" – не виходило з голови.

– Чим чорт не жартує? – сказав він експерту. – Сходи, сфотографуй відбитки шин тієї інвалідної машини. Дорога там ґрунтова, і їх добре видно.

Узор на фотографії виявився точнісінько таким самим, як відбитки протекторів машини, на якій їхав Шрам у день замаху на Дауманта. Наступного дня у Матильди Цауне з'явився ще один солідний квартирант. Його повною мірою задовольнила необжита й давно не опалювана кімнатка на горищі.

– Тільки на літо, – сказав він, заплативши за місяць наперед. – Тут у вас, як у селі: зелень, квіти. Прописувати не треба. Я від сім'ї втік, щоб закінчити роман. Вдома діти шумлять, носяться по кімнатах, дружина по чергах ганяє. А тут повний спокій і тиша.

– О-оо! Ви письменник? – видихнула господиня.

– Може, господиня буде така ласкава та готуватиме письменнику чашечку чаю вранці й увечері?

– І обід, якщо забажаєте, – запропонувала Цауне.

Майбутній мешканець галантно поцілував їй руку:

– Тоді у мене буде все необхідне для плідної роботи.

Вранці й вечорами новий мешканець у спортивному костюмі бігав по саду, після обіду колов дрова, а решту часу старанно працював. Так тривало тиждень.

В ніч на понеділок о нуль годин п'ятдесят хвилин зазвучав радіотелефон:

– "Центр"! "Центр"? Я – Письменник! Дичина знайшлася.

– Будемо через п'ятнадцять хвилин. Сам нічого не роби. Чуєш? Все!

"Солідний" мешканець Матильди Цауне поставив свою машину в сарай і через веранду увійшов до своєї кімнати. "Письменник" обережно спустився по горищних сходах. За дверима було чути, як прибулий умивається. Потім зарипіли ліжкові пружини, і згасло світло. Почувши наполегливий стук, Шрам кинувся геть через вікно й потрапив прямо в руки оперативників.

Головний злочинець за ґратами, але слідство тривало, поки не були розплутані всі нитки. Виявилося, що Шрам утік із колонії, де відбував покарання разом із батьком Рудого Рудіса.

*  *  *

Минуло днів десять, коли Даумант прийшов до тями. Рука була ретельно перев'язана й закріплена в гіпсовому ложі. Пальці розпухли й не рухалися. Якби не тріснутий ніготь великого пальця, він був би впевнений, що це не його рука, а якогось іншого, набагато більшого чоловіка. Іноді долоня свербіла, наче по ній бігав мільйон мурашок.

– Ти воруши пальцями, вправляй їх, – радив лікар.

– Дарма ви стараєтеся. Каліка нікому не потрібен.

– А що, кукса замість кисті краще? – розлютився Вілніс Грава, згадавши напружену ніч операції: стільки зусиль знадобилося, щоб цей хлопець не став інвалідом.

Даумант мовчав.

Може, не треба було втручатися? Тоді він не роздумував, а діяв, як підказувала совість. І що тепер? Однорукий каліка. Яке противне слово! Як каркання ворони. А як же Байба? Ну, на цьому хрест! Кінець мріям і надіям! Від усіх цих думок розколювалася голова.

Сестричка принесла ліки, але марно вона заговорювала з хлопцем. Відвернувшись до стіни, він не відповідав.

– Найголовніші ліки – воля до життя, – говорив лікар Грава матері Дауманта. – Спочатку треба перемогти апатію.

Мати зателефонувала в училище. Відсутність Дауманта там була помітна: танцювальному колективу не вистачало танцюриста, редколегії – головного художника.

Першими до Дауманта прийшли Байба й Даце.

– Ти тепер наш кровний брат, – присівши на край ліжка, повідомила Даце. – В тобі кров багатьох із нас. І ми всі за тебе відповідаємо.

– Кому я такий каліка потрібен?

Байба, ковтаючи сльози й не в силах вимовити ні слова, дивилася на Дауманта.

– Як тобі не соромно! Радів би, що голова ціла, її б тобі жоден чудо-лікар не пришив.

– Це було б краще для всіх.

– Для кого це для всіх? – обурилася Даце. – Для матері? Для батька? Плив по життю зверху, як поплавець, а тепер, коли життя тебе випробовує, – в кущі! Одним словом, училище тобі треба закінчувати разом із нами. Ось тобі "Технологія виготовлення одягу" і "Виробниче навчання".

– Ідіть ви всі… – Даумант відвернувся до стіни. – Який я кравець з однією рукою?

Мати дала знати, щоб гості вийшли, та пішла за ними.

– Не плач, Байбо, – заспокоювала вона дівчину. – Все буде добре. Найстрашніше вже позаду. Даумант вбив собі в голову, що рука залишиться нерухомою, і дуже переживає через це.

Нарешті прийшов довгоочікуваний день, коли лікар зняв гіпсову пов'язку. Рука була опухлою. Пальці нерухомі. Суглоби боліли. Лікар обережно промацав кожну кісточку.

– Зігни-но долоню.

– Боляче.

– Природно, адже вона так довго була без руху. А тепер привітаємося. Стисни міцніше! Ще міцніше! Можеш вважати, що нам обом пощастило, – усміхнувся лікар.

– Я справді не буду калікою?

– Ні, тепер я тобі можу це сміливо обіцяти.

– І я знову зможу займатися боксом?

– Ну це доведеться відкласти. Принаймні на рік.

– Дякую, лікарю!

*  *  *

Кусаючи губи від болю, Даумант лівою рукою розминав пальці правої руки, в яку мало-помалу поверталося життя.

– Все в порядку, – сказав лікар Грава матері Дауманта. – Депресію подолали. Тепер почнеться одужання. Якщо так піде далі, через пару тижнів випишемо.

Найважче було ночами. Здавалося, що в кінчику кожного пальця пораненої руки билося хворе серце.

– Це добре, що болить. Значить, кров циркулює. Якщо рука німіє, зміни її положення й помасажуй, – радив лікар.

Товариші по палаті спали, часом хропучи, іноді постогнуючи від болю. У прочинене вікно доносився гіркуватий запах квітучої черемхи.

"І чого це Даце сюди тягається? А може, Байба не хоче залишатися наодинці зі мною? – Від цієї думки защеміло серце. – Мені вже вісімнадцять, їй виповниться влітку. Запитаю прямо: "Чому б нам не одружитися? Так чи ні? Вітчим чи мати будуть проти? А ну їх… Вибач. Я хотів сказати, що ми від них не залежимо. А моя мама буде нескінченно рада. Ти їй дуже подобаєшся. Ми ще занадто молоді? Та ні, якраз. Не чекати ж до старості. Кажеш, учитися далі треба. А якого біса? Спеціальність у нас краще не знайти. Ти, звісно, якщо захочеш, можеш учитися співати, а я стану заробляти". От дурень, розмріявся чорт знає про що, – оговтавшись, дорікнув собі Даумант. – А може, вона мене ніскільки…"

Коли подруги знову прийшли до нього, Даумант попросив:

– Даце, вийди на хвилинку.

– Ти хочеш, щоб я швидше одужав? – запитав він Байбу, коли двері зачинилися.

– Ми всі цього хочемо, твоя група, батьки.

– А ти особисто?

– Я теж, звісно.

– Тоді поцілуй мене.

– Тут? Усі ж бачать.

– Ну то й що?

– Закрий очі.

І на мить його губ торкнулося щось безмежно ніжне. Коли він отямився, коса Байби вже майнула в дверях.

– Мені завтра виписують додому, чуєш?

Що це: кохання чи просто співчуття? Дауманта розпирало від радості вперше за час хвороби.

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2026 Валерія Воробйова