Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Без п'яти хвилин дорослі...

Повість для підлітків. 17+

Зента Ергле

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Едгар Озолінш

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14

Глава десята
Світлана загартовує характер

– Просто не знаю, що робити зі Світланою, – скаржилася Кристина Янівна. – Вбила собі в голову, що вона неталановита, некрасива, нещасна, бог знає, що ще. Минулого року захоплювалася вишиванням, а тепер і це закинула.

– Так, мене вона теж турбує, – підтвердила викладачка фізкультури Лівія Робертівна Зієдіня, яку за її добре чуйне серце й веселу вдачу любили всі в училищі. Любов ця переходила від випуску до випуску. Ось уже двадцять років вона, помітивши у дівчат спортивні здібності, одних умовляла зайнятися художньою гімнастикою, інших – баскетболом, волейболом чи легкою атлетикою.

– Якби Світлана не була такою незграбною… Гаразд, поговорю з тренером із баскетболу.

– Дякую, дорогенька, – Кристина Янівна з надією подивилася на колегу. – Дівчину треба обов'язково чимось захопити.

Лівія Робертівна зустріла тренера Жаніса Крума у спортивному залі.

– Вітаю з першим місцем по району.

– Дякую. Старалися як могли.

– У мене для тебе є одна дівчина. Хороша, затята. Просто створена для баскетболу.

– Зріст?

– Майже два метри.

– Ого! Де вона? Давай її сюди.

– У нас зараз буде заняття. Залишайся, подивишся.

Світлана, як зазвичай, йшла першою. Довгі ноги дозволяли робити великі кроки, і вона весь час відривалася від решти.

– Почнемо з розминки. Швидко беремо всі по м'ячу й у кошик. Починай, Даце!

Тренер Крум не зводив очей зі Світлани. Перший раз – мимо. Другий – теж. Тільки з третього разу м'яч, наче неохоче, закотився в кошик. І біг важкуватий.

– Ну то як? – запитала Лівія Робертівна після занять.

– Зріст підходящий. Спритності б побільше.

– Це можна натренувати. Уляні Семеновій спочатку теж не все вдавалося.

– Чи буде у цієї дівчини така сильна воля і стільки наполегливості, як в Уляни?

– Буде, – запевнила його викладачка фізкультури. – Світлано, підійди-но сюди, будь ласка. Тренер вважає, що ти можеш стати хорошою баскетболісткою, якщо як слід попрацювати.

Дівчина недовірливо подивилася на тренера й знизала плечима.

– Влітку треба щодня старанно тренуватися. Я зарахую тебе до спортивного табору.

– Я не можу.

– Чому?

– Мені на канікулах треба працювати.

– Нічого не вдієш, – тренер із жалем подивився на Лівію Робертівну.

– Ти могла б тренуватися самостійно, – не відступала вона.

– Не знаю, – знову знизала плечима Світлана.

– Я складу тобі план тренувань, – пообіцяв тренер без особливого ентузіазму й подумав: "Була б вона на першому курсі, тоді варто було б попрацювати, а то вже другий закінчує".

У гуртожитку Світлана спокійно все зважила. Мабуть, тільки в баскетболі її великий зріст і довгі ноги – перевага, а не недолік. Баскетболістки Уляна Семенова та Скайдріте Смілдзіня почасти завдяки своєму зросту стали знаменитими, об'їхали майже весь світ. Чому б і їй не спробувати? Раптом вийде? Париж… Рим… Японія… Америка… У Світлани перехопило подих, коли вона уявила своє блискуче майбутнє. Зараз із неї насміхаються, а тоді будуть захоплюватися нею, дарувати квіти, як знаменитій акторці.

Все нове, і в навчанні теж, давалося Світлані повільно й важко, але закріплювалося в голові ґрунтовно й надовго.

– Наша Світлана як важкий локомотив, – жартували подруги, – повільно набирає швидкість, а потім із наполегливістю тягне свій потяг уперед.

*  *  *

Літня практика другокурсників наближалася до кінця. Дівчата закінчували вироби за замовленнями. За кілька днів розпочнуться довгоочікувані канікули.

– Ти куди поїдеш? – запитала Дезія Світлану.

– У свій дитбудинок.

– Поїхали до нас у село. Мама пише, що у неї напарниця захворіла і нема кому доглядати телят.

Світлана здивовано подивилася на Дезію, чи не жартує вона.

– У нас добре платять, – спокушала Дезія. – Колгосп багатий, перший у районі. Жити зможеш у нас. У предків сучасний двоповерховий будинок із фінською лазнею.

Дезія промовчала про невеличку дрібницю, – мати писала, що під час канікул вона розраховує на допомогу своєї молодшої доньки, а у тієї немає ані найменшого бажання доглядати телят. Від матері завжди тхне хлівом, як би ретельно вона не милася. Красно дякуємо, але Дезію це не влаштовує. Від цього аромату їй стає млосно.

– Треба подумати, – відповіла Світлана.

– Ну що вирішила? – запитала Дезія на другий день.

– Я не можу так одразу. Спершу треба подивитися.

– Немає нічого простішого. Завтра по мене приїжджає тато. Збери все необхідне та й поїдемо разом.

"Чому б не поїхати? Дитбудинок нікуди не дінеться", – нарешті зважилася Світлана.

Дезія поступилася Світлані місцем поруч із батьком, а сама влаштувалася ззаду, щоб подрімати.

Світлана з цікавістю позирала по сторонах. За Калснавою шосе вилося від одного пагорба до іншого. На вершині найвищого з них батько Дезії зупинив машину й вийшов.

– Звідси видно Гайзіньш. Бачиш той пагорб, що заріс лісом?

Навколо був такий простір, що у Світлани перехопило подих. Золоті ниви, стоги сіна на смарагдових луках, пасовище зі стадами корів, озера й ліси, світло-блакитна далечінь… Червоне сонце повільно сідало за верхівки дерев, розливаючись вогненною загравою.

– Яка краса! Скільки разів їжджу, завжди зупиняюся й не можу надивитися, – сказав батько Дезії. – Завтра буде вітряно. Хоч би дощу не було, збираємося збирати жито.

– Ну, їдемо ж, – підігнала Дезія. – Мама чекає.

Незабаром, як на долоні, показалося селище, де Дезія росла й ходила до школи. На одному схилі пагорба виблискував вогнями клуб, на іншому – світилися вікна житлових будинків. Посеред селища в засклених вітринах нового торгового центру відбивалося останнє світло заходу.

– Не думай, що у нас якась глушина. Тут і універмаг, і їдальня, і ресторан із танцювальним залом, аптека, книжковий магазин і навіть ательє мод, так, так, не дивуйся, – хвасталася Дезія.

На закруті Крауї біліли будиночки з червоними черепичними дахами. Біля хвіртки мати Дезії зустрічала прибулих.

– А ну ж бо, до столу, мерщій, – сказала вона, розцілувавши обох дівчат. – І лазня вже готова.

– Та хіба це можливо? – жахнулася Світлана, помітивши, що ртуть у термометрі піднялася за сто градусів. – Яйце вариться при ста градусах. А тут людина.

Суха спека обпалювала очі й груди.

– Ми якось нагнали більше ста тридцяти. Тато сказав, що це вже занадто, – сміялася Дезія. – А зараз бігом у річку.

Спочатку вода здалася крижаною, але незабаром стало так добре, що не хотілося виходити.

Тричі дівчата бігали з лазні в річку й назад. Втому як рукою зняло. Тіло стало таким легким, що Світлані здавалося, варто їй підняти руки вгору й змахнути ними, наче крилами, і вона птахом злетить у небо. Лляні простирадла приємно холодили розпашіле тіло. У відчинене вікно з річки доносилися сплески води. Глибоку тишу не порушували ні гуркіт трамваїв, ні вереск автомобільних гальм.

"Якби у мене були такі батьки, я б угадувала будь-яке їхнє бажання. Перша б вставала й остання лягала", – засинаючи, думала Світлана.

– Лікар сказав, що моя нервова система надірвана і мені нічого не можна робити цілий місяць. Навіть книги читати, – за сніданком повідомила Дезія.

– Цікаво, від чого це вона у тебе надірвана? – здивувався батько. – Треба буде дізнатися у Едіти.

Старша сестра, на щастя Дезії, подорожувала по Середній Азії.

Минуло кілька днів, поки Світлана ознайомилася зі своїми обов'язками. Нічого складного й важкого не було. Дівчина любила тварин і роботи не боялася. Жінки на фермі швидко прив'язалися до неї й не скупилися на добрі поради.

Але праця на фермі не була єдиною турботою Світлани.

"Я маю стати знаменитою баскетболісткою. Тоді ніхто не наважиться сміятися з мене", – з великою наполегливістю вона трималася цього рішення, яке прийшло до неї після довгих роздумів і сумнівів. Щодня вона виконувала всі вправи за планом тренера. Дезія ще солодко спала, коли Світлана підтюпцем бігла на ферму, що була за три кілометри від дому. Перші дні доводилося час від часу зупинятися, щоб перевести подих. Серце сильно калатало, і в боці кололо. Вісімнадцять хвилин – поганий результат. За тиждень серце билося не так шалено, і достатньо було двох зупинок: під великим дубом і на березі озера. Результат став чотирнадцять хвилин тридцять секунд.

Дезія помітила, що Світлана вечорами, сидячи біля телевізора, час від часу ворушить губами.

– Що ти там бурмочеш? – запитала вона.

Світлана почервоніла. Не бажаючи видавати свою таємницю, вона не зізналася, що тренувала м'язи живота, десять-двадцять разів підтягуючи й розслабляючи їх. Це також входило до плану тренувань.

У селищі була чудова спортивна база: стадіон, тир, відкритий і закритий плавальні басейни, навіть мототраса. Вечорами там життя вирувало.

– Якщо тебе так тягне в спорт, чому не йдеш до наших? – дивувалася Дезія.

– Не хочу, – різко відповіла Світлана. Вона соромилася чужих.

На галявині біля річки батько Дезії прилаштував на стовп баскетбольний кошик. Вечорами обидві дівчини змагалися, у кого більше точних кидків. Спочатку у Дезії виходило краще, але вже за тиждень Світлана її переграла.

– Звичайно, тобі достатньо тільки руку підняти, і м'яч уже там, – злилася Дезія, втративши до гри будь-який інтерес. – Тут можна здуріти від нудьги, – скаржилася вона. – Всі тільки й знають, що працювати з ранку до вечора. Кіно й танці лише по суботах.

Світлані ж зовсім не було нудно. У сутінках вона наодинці возилася з м'ячем, намагалася закинути його в кошик здалеку, з розбігу або з-під кільця. Наостанок, відстрибавши свої сто разів через скакалку, купалася в річці й лягала спати. Рано-вранці вона бігла на ферму, де бурі телята чекали на свою господиню. У кожного з них був свій характер. Бичок із білою зірочкою на лобі зазвичай стояв біля воріт і мукав, вимагаючи скоринку хліба. Світлана прозвала його Пустуном. Бичок був ватажком у решти. Коли Світлана чухала йому лоба, де пробивалися маленькі ріжки, теля в блаженстві заплющувало вологі карі очі й шорстким язиком облизувало руку телятниці. Решта телят юрмилися навколо й теж чекали частування. Спершись на свої міцні ніжки, Пустун їх відштовхував.

Мати Дезії писала в лікарню своїй напарниці: "Одужуй та будь спокійна. Твої підопічні в хороших руках".

– Чуєш, Світлано? Сьогодні в клубі колосальний фільм. Про коханку одного поета. Вона в кінці фільму божеволіє.

Світлана від утоми ледве трималася на ногах. День видався спекотний. Телята раптом почали носитися по вигону, виламали ворота й розбіглися по лісу. Телятниці з великими труднощами зуміли загнати втікачів назад, а Пустун зник. Світлана оббігала всі найближчі двори, але не знайшла його.

– Щось не хочеться, – сказала Світлана.

– Невдячна ти, – вибухнула Дезія. – Хто тобі таку роботу знайшов? Я. А ти зі мною навіть у кіно не хочеш сходити.

– Ну добре, – зітхнула Світлана. – Але на танці я не залишуся.

У книгах написано, що кохання – щастя, що це найпрекрасніше, що дано людині. А у фільмі зовсім інше кохання. Бідолашна леді Кароліна! Вона зовсім збожеволіла, бігає за своїм коханим як собачка. А той, негідник, задурив жінці голову й покинув. Ще й нахабно насміхається з неї. Якби у Світлани був такий хороший чоловік, як у леді Кароліни, вона б не подивилася на іншого, будь він тисячу разів знаменитим поетом, співаком чи актором. Світлані стало шкода бідолашну Кароліну і себе також. Тому що вона така бідна, некрасива й нещасна. Тому що у неї немає свого дому, навіть місця немає, де виплакатися.

– Треба б заборонити законом показувати в суботній вечір такі сумні фільми, – пролунав ззаду низький голос.

Дівчата озирнулися.

– Чао, Дезіє. Мільйон років тебе не бачив. Як справи?

– Чао, Марцісе!

Світлана остовпіла: перед нею стояв хлопець, на голову вищий за неї. Дезія поруч із ним виглядала першокласницею.

– Оце так! – гримів Марціс. – Нарешті в нашому селі з'явилася справжня дівчина. Де ти її викопала, Дезіє? Познайом же нас.

– Світлана Сермуксе – майбутня кравчиня. Марціс Крастс – найкращий тракторист колгоспу і великий серцеїд.

– Це ти зі свого особистого досвіду судиш? – сказав Марціс і розсміявся.

Він узяв у долоні зашкарублу від роботи руку Світлани, потиснув її й уважно подивився дівчині в очі.

– Перший танець за мною, – сказав він. – А зараз перепрошую, треба прибрати стільці.

Стільці розмістили вздовж стін, і кінотеатр перетворився на танцювальний зал. Колгоспний самодіяльний ансамбль зайняв своє місце на сцені, і бал розпочався.

В інтернаті Світлані завжди доводилося танцювати за хлопця, тому що дівчат було більше, ніж хлопців. Тепер уперше за свої сімнадцять років вона танцювала з чоловіком. Марціс упевнено вів її серед танцюючих пар. Світлана відчувала, як зовсім близько й сильно б'ється його серце.

– Ну що, у нас не так, як на міських вечорах?

Світлана промовчала. Вона думала, зізнатися чи ні.

– Я ніколи не була на танцях, тільки в училищі, але це не рахується.

Вона не бачила, як Марціс усміхнувся. "Непорочна діва", – подумав він.

– З вами добре танцювати, – сказав він голосно, щоб перекричати оркестр. – У нашому селі самі малявки, ледве до живота мені дістають. Запрошую на всі танці, можна?

– Можна, – відповіла Світлана, дивуючись сама собі. В товаристві цього хлопця вона почувалася впевнено й вільно.

В антракті, коли музиканти відпочивали й перекушували, обоє приєдналися до веселої компанії в буфеті. Марціс поставив на стіл пляшку шампанського й величезний торт.

– Оце я розумію. Браво! Одразу видно, передовик, – його жест радісно зустріли. Бідні школярі, яким батьки виділяли на кишенькові витрати лише лічені карбованці, не могли дозволити собі чогось подібного.

– Пий, Світлано, не вдавай святошу, – підначувала Дезія, – тому що "молодість гарна, але вона не повернеться…", – заспівала раптом вона, і всі підхопили.

Після танців Марціс, як належить, проводжав свою даму додому. Дезія кудись зникла.

– Вам не холодно? Візьміть піджак.

Піджак Марціса просочився запахом тютюну й одеколону "Шипр".

– Я теж три роки тому закінчив профтехучилище механізаторів. Мене з дитинства тягнуло до техніки. А брат учився в медичному. Я минулого року натрапив на стародавнє кладовище, щонайменше тисячолітнє. Брат як ненормальний зібрав там кісточки, потім ретельно перемив їх милом і зробив скелет. Він досі стоїть у кутку кімнати. Мати зі страху туди ні ногою, а брат мацає кісточки й зубрить їхні назви латиною. А їх тільки в одному черепі сто. Здуріти можна, поки все це визубриш.

– А у мене з навчанням не дуже, – зізналася Світлана.

– Зате робота горить, я знаю. Моя мама – теж телятниця. Раніше вона доїла корів, а під старість перейшла до телят. Зараз вона хвора, а ви її замінюєте. Будинок у нас старий, далеко від села, але місце гарне, на березі озера. Хочете, я завтра заїду по вас і покажу?

Світлана промовчала. Хіба можна їхати з хлопцем, якого бачиш уперше? Що про неї подумають його родичі?

Будинок Дезії потопав у темряві. Собака лизнув руку дівчини, для годиться трохи погарчав на Марціса й поліз назад у будку.

– На добраніч, – хлопець притягнув дівчину до себе й поцілував у міцно зімкнуті губи.

Світлана притиснулася до стіни будинку й заплющила очі.

"Боже мій, ще є на світі дівчата, які у свої сімнадцять років не бували на танцях і ніколи не цілувалися, – розмірковував Марціс дорогою додому. – Які у неї очі! Як у дитини, довірливі й віддані".

В думках він перебрав своїх колишніх знайомих. У компанії ті дівахи випивали нарівні з хлопцями й високою моральністю не відрізнялися. Якийсь час із такою провести можна, але все життя – ні, дякую!

Світлана не могла заснути. Вона згадувала кожну мить цього незвичайного вечора: нещасну Кароліну, знайомство з Марцісом, дивне відчуття, коли сильні руки хлопця обхопили її, нарешті, прощання. Так ось він який, її перший поцілунок, гарячий дотик до губ. Потай вона заздрила подругам, які розповідали про свої пригоди з хлопцями. А Марціс – не якийсь там хлопчик. І їй взимку виповнюється вісімнадцять. За тиждень вона поїде. Марціс її забуде, стане проводжати додому іншу дівчину й цілувати її на прощання. А вона буде згадувати його завжди, все життя.

Дезія заявилася на світанку.

– Ти ще не спиш? Скажи мамі, що ми прийшли разом, до дванадцятої, добре? Я жах як змерзла. Пусти мене до себе погрітися. Як у тебе тепло! Ми з одним хлопцем бродили по березі річки.

Від Дезії сильно тхнуло алкоголем.

– Оце чоловік! Як він мене цілував! Нарешті я відчула справжнє почуття. Що значить – опинитися в руках досвідченого чоловіка! Два роки тому це було зовсім не те, порожня метушня. Хочеш, я тобі все розкажу? В ніч після випускного ми обоє хильнули зайвого й вирішили спробувати. Ні він, ні я не знали, як треба. Мені було навіть неприємно й боляче. Ніякого блаженства, як пишуть у книгах.

– І тобі не було страшно? – здивувалася Світлана.

– Тоді ні. Але потім… Тремтіла від страху за наслідки. Слава богу, обійшлося. Зате тепер… Ой, Світлано, про це неможливо розповісти. Досі мурашки по тілу. Шкода, що він одружений. Кажуть, дружина – справжня гадюка, ревнива до жаху. А мені начхати.

"Ну що вона говорить? – жахнулася Світлана. – Це все неправда. Дезія зовсім не така. Вона все вигадала".

– Мамі ні слова, зрозуміла? І з Марцісом будь обережна, він жахливий бабник.

– В якому сенсі? – Світлана хотіла знати про свого нового знайомого якнайбільше.

– Кажуть, у сусідньому селі в однієї доярки від нього дитина, а він і знати не хоче. Всі вони, чоловіки, в цьому відношенні однакові. Доб'ються свого та змотують вудки, а ти викарабкуйся як знаєш.

Світлана мовчки обдумувала почуте. У Марціса позашлюбна дитина, і він її не визнає?! А я, дурна, дозволяла йому цілувати себе, навіть очі заплющила від задоволення. Нехай він котиться під три чорти! Дівчині стало так шкода себе, що сльози покотилися самі собою.

Світлану розбудив наполегливий телефонний дзвінок. Була десята година. "Запізнилася на роботу", – як блискавка, промайнула думка. Але згадавши про вихідний, вона з полегшенням зітхнула.

Дзвонили з ферми. Пропалий породистий бичок так і не повернувся. Її Пустун! Світлана швидко вдяглася й вибігла з дому. Мати Дезії возилася в квітнику, батько у дворі мив машину.

– Треба шукати, – вирішила мати. – Батьку, підкинь нас до ферми й розбуди Дезію, нехай допоможе.

До обіду зникле теля знайшли в зарослому озері за кілька кілометрів від ферми. Ув'язнувши по саму морду в твані, воно жалібно мукало.

Рятувальники намагалися дістатися до нього, але самі ув'язли по пояс.

– Потрібні мотузки. Світланко, збігай у той будинок на горі, принеси віжки й поклич когось з чоловіків.

Світлана, вся в багнюці, вбігла у двір та впритул зіткнулася з Марцісом.

– Що сталося? – захвилювався хлопець.

Світлана, думаючи про нещасного бичка, забула про все на світі.

– Потрібні мотузки… І допомога. Теля застрягло в болоті. Витягти треба.

– В якому болоті?

– Тут, внизу.

Марціс схопив моток мотузки й побіг вниз по схилу. Світлана за ним. Нарешті втікача витягли на сухе місце. Нещасний був такий змучений, що не зміг іти сам. Довелося розшукувати вантажівку. До вечора, коли мандрівник, помитий, нагодований і обласканий, лежав на сухій соломі, рятувальники подивилися один на одного й гучно розсміялися.

– Нічого не вдієш, доведеться топити лазню. Прошу всіх до мене, – запросила мати Дезії.

Повний пригод день закінчився дружньою вечерею біля каміна. Після лазні їли смажену на рожні свинину з хрусткою скоринкою й закусували соковитими помідорами та огірками. Люди вели розмови про гарний врожай жита, про те, що настав час братися за ярину й що картопля нині буде на славу.

– Мені шкода, що ти так скоро їдеш, – упіймавши, нарешті, дівчину за руку, голосно, щоб усі чули, сказав він.

– А мені нітрохи.

Марціс здивовано й нерозуміюче подивився на Світлану. Вона зніяковіла й утекла в будинок.

В день від'їзду Світлани Марціс привіз їй повний кошик із добірними яблуками й букет жоржин.

– Це тобі, – він підніс квіти.

– Не треба, – відмовилася Світлана.

– Від моєї мами. На знак вдячності за хорошу роботу.

– Чудовий хлопець, – нахвалювали Марціса батьки Дезії, – чемний, роботящий, і характер гарний, у батьків пішов. Дівчина, з якою він одружиться, буде дуже щаслива. – Мати Дезії подивилася на дочку й зітхнула.

– Не мій тип, – сказала Дезія зарозуміло. – І зовсім він не такий слухняний хлопчик. Ходять усякі чутки…

– А ти не базікай, – розлютившись, гримнув батько.

– Ти, Світланко, стала мені як донька, – на прощання обійняла дівчину мати Дезії.

Добре, що в цей момент вона не бачила обличчя дочки. Дезія відчувала ревність і явне роздратування.

Світлані сільське життя припало до душі. Та й заробіток виявився несподівано великим. Останній навчальний рік дівчина могла не підробляти.

*  *  *

У той час, коли Світлана доглядала телят, а Даумант у спортивному таборі набував утраченої спортивної форми, ансамбль дівчат збирався в концертну поїздку по Сибіру. Довго обговорювали й сперечалися, які сукні брати з собою.

– У нас усі з довгими рукавами – і помаранчеві, і в картаті. А там липень – найспекотніша пора року.

– Та ти що, це ж Сибір!

– Ну то й що? Влітку там тепліше, ніж у нас.

– Дівчата, давайте пошиємо квітчасті ситцеві сукні, довгі, пишні, з мереживом.

– А де тканину візьмемо?

– Поговоримо зі старшим майстром. Може, вона щось придумає.

І старший майстер дійсно придумала. Художниця базового підприємства намалювала модель. Кристина Янівна допомогла зробити викрійки. Дівчата шили й співали.

– Ну, як ми виглядаємо? – вбравшись в обновки, постали вони перед суворою комісією: директором, концертмейстером і диригентом.

– У Інти під пахвами тягне.

– Я не буду піднімати руки, ніхто не побачить.

– Не можна ганьбити училище, – сказала Кристина Янівна. – Нема біди. Розпоремо, випустимо, і все буде в порядку.

Треба було добре обдумати, що взяти з собою. Така далека подорож – то не жарти.

– Я все записала. Виходить величезна купа: джинси, джемпер із довгими рукавами (вечорами там прохолодно), звичайна сукня, дві сукні для виступів, дві пари туфель, білизна. Здуріти можна! В один чемодан усе це не поміщається, – скаржилася Інна.

– А ти сядь на чемодан і притисни як слід.

– Я вже намагалася, нічого не виходить.

– А ти посади свою маму.

Дівчата, уявивши це видовище, засміялися, тому що мати Інти займала в трамваї два місця.

– Не забудьте засіб від комарів! – нагадала Вія Артурівна. – Там усяких мошок і москітів тьма-тьмуща!

*  *  *

– Наче без тебе не обійдуться, – бурчав Найковський. – Могла б і вдома залишитися, за Роландом доглянути.

– Нехай їде, хоч світ подивиться, – мати на цей раз була на боці Байби. – А ми самі впораємося.

– Знову в домі буде безлад.

*  *  *

– Ти знаєш, мені шкода, що у мене немає голосу, – проводжаючи подругу, сказала Даце.

– Я напишу тобі.

– Щодня по листу, дівчата. Обіцяєте?

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2026 Валерія Воробйова