Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Без п'яти хвилин дорослі...

Повість для підлітків. 17+

Зента Ергле

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Едгар Озолінш

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14

Глава сьома
Надзвичайна подія

І знову вулицями Риги з квітами в руках йшли учні. Молодші несли свої букети, як свічки, у витягнутих уперед руках, хлопці старшого віку, соромлячись, недбало засовували квіти під пахву, як віники, а дівчата оберігали кожну квітку.

Училище, яке наче набридло за довгі місяці навчання, оточило своїх неспокійних і шумних господарів тією хвилюючою атмосферою, яка буває тільки в перший навчальний день. Це радісні зустрічі після літніх канікул, нетерпляче бажання дізнатися, як справи у друзів, розповісти про власні пригоди.

– Привіт робочій молоді!

– Чао, Дауманте! Як справи?

– Чао, Томе! А у тебе як?

– Здорово. Щойно вчора повернулися з Болгарії, їздили на машині.

– Ну і як?

– Не питай. Прокатали кілька тисяч. Дороги там незрівнянні. І сервіс теж. Предок ні за що не хотів їхати, йому нічого не треба, крім нашої хижі за містом, але маман уламала. Я записався на курси автолюбителів. До весни отримаю права й махнемо кудись разом. Домовилися?

Пронизливий, вимогливий дзвінок утихомирив усіх і розігнав по кабінетах.

– Скінчилися золоті деньочкі, – сказав Леон.

Сходами до актового залу, супроводжувані барабанним боєм, трохи схвильовані, знову йшли першокурсники. І знову, як зазвичай на початку навчального року, в училищі все йшло шкереберть: новачки блукали численними коридорами й сходами. Зі спортивного залу, де хормейстер перевіряла голоси, знову звучало надокучливе "а-а-а" і "до-мі-соль-до".

Був сонячний вересневий день. Директорка Вія Артурівна Чолдере у своєму кабінеті розбирала службові папери. Тихо лунала музика. На "кавовому" столі (цю назву дали йому учні, вкладаючи у слово зовсім інший зміст) у керамічній під бурштин вазі стояли, тішачи око, темно-фіолетові айстри. Поруч умістився кошик із жовтими та червоними яблуками. Красиво. Обравши тернистий шлях учителя, директорка в душі своїй залишалася художником. Вона ні в чому не терпіла несмаку, будь то робочий одяг чи, скажімо, оформлення приміщень. Різкий наполегливий телефонний дзвінок зруйнував благодушний настрій. Куточки губ стурбовано опустилися.

– Може, в інше училище? У нас щойно були… Ну добре, – директорка зітхнула. – Бунтарі, кажете? Ми прореагуємо.

– Викликали, Віє Артурівно? – у дверях показалася секретарка Марта.

– О чотирнадцятій годині у нас буде делегація американської молоді. Сповістіть барабанщиць, ансамбль і манекенниць. Якщо зустрінете завуча, попросіть її до мене.

Автобус з екскурсантами під'їхав із невеликим запізненням. Барабанщиці виконали вітальний марш. Дівчата насилу стримували сміх. Таких гостей в училищі ще не бувало. Недбало заштопані вельветові штани засунуті в короткі чоботи. Хлопці димили з міцних люльок. Щелепи дівчат рухалися так, ніби їх передчасно вигнали з-за обіднього столу. Худорлява істота незрозумілої статі, повернувшись до Дезії, розкрила рот і видула велику, як повітряна куля, бульку. Пролунав писк. Барабанщиці приснули.

– Дуже шкода, але у нас не курять, – ввічливо, проте тоном, що не допускав заперечень, повідомила Вія Артурівна.

Щось невдоволено пробурчавши, хлопці засунули люльки за халяви чобіт.

Із нудьгуючим виглядом гості обходили навчальні приміщення. У кабінеті іноземних мов зайшла розмова про професії. Том, який добре говорив англійською, був за перекладача.

– Скільки коштує навчання професії? – поцікавилася одна гостя.

– Ніскільки. Нас ще годують і одягають безкоштовно. І за виконану роботу ми отримуємо гроші.

Американці перезирнулися.

– А після закінчення училища всі знаходять собі роботу?

– Кравець у нас – професія дефіцитна. Фірми "Дзимтене", "Ризький одяг" та безліч ательє щороку просять поповнення.

Обличчя гостей виразили недовіру.

– Щасливі! А у нас багато хто не може знайти роботу за своєю спеціальністю. Навіть із дипломом університету ми готові на будь-яку роботу: посудомийки, прибиральника, санітара.

Дівчата з ансамблю заспівали пісні англійською мовою і цим завоювали симпатії гостей. Кілька хлопців підхопили, а решта плескали в долоні й притупували.

Демонстрація моделей теж пройшла успішно. Очі хлопців прилипали до фігур і облич манекенниць. Які дівчата! Зовсім не за стандартом. Американки не могли приховати захоплення з приводу вбрання.

– Хелло, старий! – по дорозі до зали звернувся на сходах до Тома чистою латиською мовою стрункий світловолосий хлопець. – Мене звати Яніс Озолс, треба б поговорити, так би мовити, в інтимній обстановці. Ти не міг би організувати… невеличку… зустріч чи що? Можна? О’кей, наші хлопці, ваші дівчата, так? Але де?

– Можна у мене, – Том написав номер свого телефону. – Якщо що, зателефонуй. Я заїду за вами завтра о восьмій. Гаразд?

– О’кей! Ну, я побіг, усі вже в автобусі.

*  *  *

– Ти, напевно, їдеш на дачу? – запитав Том у матері в суботу за сніданком.

Мати, важко зітхнувши, кивнула.

– Батько теж?

Запитання було зайвим, тому що мати сама туди ніколи не їздила. Вона більше любила курорти, де можна було й на інших подивитися, і себе показати. Стара хатина на березі річки Югли була улюбленим дітищем батька. Він проводив тут увесь вільний час: рибалив, ходив до лісу по гриби, копирсався в землі.

– Спокій, тиша… А повітря!.. Ним одним насититися можна, – захоплювався батько.

– Смачного. Подивимося, чи надовго тебе вистачить, – сердилася мати.

– Мам, будь людиною. Організуй так, щоб я сьогодні ввечері був вільний, і машина теж.

– Батько сказав, що тобі обов'язково треба їхати. Він сам не зможе полагодити дах.

– Я не можу. У мене сьогодні ввечері будуть іноземці, кілька хлопців. Послухаємо музику, і взагалі… Батькові скажи, що у мене змагання десь у провінції. Так буде краще.

Мати закоханими очима дивилася на свого красеня-сина і, як завжди, не могла йому відмовити.

"Ну, однієї проблеми нема, – міркував Том дорогою до училища. – Класного питва повний бар! У холодильнику консерви, клієнти батька нанесли. Їх можна пустити на бутерброди. Залишилося організувати дівчат. Але це вже дрібниці. В училищі їх більш ніж достатньо, тільки пальцем помани. Добре б умовити Байбу Балтиню: співає, танцює".

– How do you do, міс ББ? – без особливих церемоній Том підхопив на перерві Байбу під руку. – Дозвольте запросити вас на вечерю. Товариство буде екстра-класу, з іноземцями.

– Дякую, але не скористаюся.

– Чому? Дозвольте поцікавитися.

– Я зайнята.

– Чим, якщо не секрет?

– Змаганнями з боксу.

– Ти що, чокнута? Через якісь дурні змагання пожертвуєш такою вечіркою.

– Нічого, переживу. Дауманте, постривай, мені треба тобі щось сказати.

Байба повернулася до Тома спиною.

– Все ясно, – зло прокричав услід Том. – Боїшся сімейного скандалу.

– Ти щось сказав? – обернувся Даумант.

– Мотай зі своєю любонькою, – пробурчав Том. – Дівчата в нашому училищі, дякувати богу, не дефіцит. Гей, Дезіє, йди-но сюди. Чого засинаєш на ходу?

– Як ти розмовляєш із дамою? – образилася Дезія.

– Знайшлася дама. Організуй пару дівчат пошикарніше до мене на дев'ятнадцяту нуль-нуль. Товариство буде відмінне, іноземці. Тільки не тягни цю товсту корову Світлану. Тоді вже краще Даце.

– Даце не піде. Вона на таких, як ти, з п'ятого поверху плює.

– На яких таких? – здивувався Том.

– На таких, які імпорт і грошики люблять понад усе на світі.

– Подумаєш, ідеалістка. Та ну її.

Дезія знала, що каже. А Том хоч і зробив байдужий вигляд, але ці слова його зачепили. Даце в училищі любили за чесність, товариський характер, за бажання допомогти всім. І Тому було не байдуже, що Даце про нього думає.

"А хіба це погано – бажання мати гроші?" – думав Том, крокуючи вузькою зеленою вуличкою в Межапарку.

За два роки він закінчить училище. Дядько, у якого в Лондоні велика швейна майстерня, обіцяв надіслати виклик. За пів року життя в Англії він поповнить знання, світ подивиться. У батька хворе серце, збирається на пенсію. Том замінить його. Це вже майже ясно. І що тут поганого?

Хвіртка замкнена. Значить, укотили. На кухонному столі записка від матері: "Їжа в холодильнику. Повернемося в неділю ввечері. Будь розумником. Не забудь замкнути двері". Том усміхнувся. Все ще вважає його маленьким. А він мало татком не став. Добре, вдалося уламати дівчину, і старі не дізналися, а то б… подумати страшно.

Том озирнувся. Скрізь чистота й порядок. У цьому заслуга матері та тьоті Ліни. У просторій вітальні камін, ведмежа шкура на підлозі. Дорогі килими, справжні турецькі, одразу після війни їх можна було задешево купити. Виставлений у серванті кришталь відкидав сонячні відблиски на великий портрет діда. Старий у жилеті, з сантиметром через плече, дивився крізь окуляри на внука й наче іронічно усміхався. У повній невідповідності з розкішним оздобленням кімнати під портретом стоїла стара швейна машинка фірми "Зінгер" і на ній важка чавунна праска, що нагрівалася вугіллям.

– Кожен по-своєму з глузду з'їжджає. Хто ставить у куток ікону, а ти портрет батька, – зауважила якось з іронією мати. – Перед людьми соромно, сміються з нас.

У батька тоді навіть губи побіліли.

– Все, що нам належить: цей будинок, картини, меблі, – зароблені завдяки цій машинці, – повільно, виділяючи кожне слово ударом долоні по столу, відповів він. – Тим, хто не поважає господаря та його сім'ю, у нас нічого робити.

Хлопчиком Том любив слухати розповіді діда про його учнівську пору. Разом із батьком вони бродили по хуторах і шили штани та піджаки з домотканого сукна. Товста тканина була міцна, як шкіра. Минало кілька років, перш ніж коло повторювалося.

Улюбленою виставою діда була "Дні кравців у Сілмачах".

– Ну, точно як у житті, – пояснював він. – Були такі Дудар і Рудіс, Абрам і Йоске.

Приїхавши до Риги, Карліс Суна мало-помалу розжився. Обидва сини – старший Яніс, батько Тома, і молодший Петерис – пішли по стопах батька. Яніс Суна пишався своєю професією. Кожен костюм, зшитий ним, був витвором мистецтва. Люди – далеко не Аполлони: у одного спина сутула, у іншого живіт випирає. Яніс Суна знав, де покласти накладки, де підтягнути тканину, а де, навпаки, випустити. Дивишся – наче зовсім інша людина.

Уже котрий рік ті, хто потребував фраків, записувалися в чергу до майстра Суни. Слава його перейшла кордони республіки.

Отримавши чергове запрошення від свого клієнта на концерт, майстер із цікавістю розглядав публіку.

"Он той фрак я шив. Ніхто не скаже, що у співака одне плече вище за інше".

"Ну й фрак у піаніста! – рукава в зморшках. Поганий майстер. Соромно за таку роботу".

Усі дуже здивувалися, коли літній майстер одружився з молоденькою випускницею філологічного факультету Євою Гріве.

– Яке там може бути кохання?! – пліткували сусідки. – Вона йому в дочки годиться. Кажуть, не захотіла їхати за розподілом у далеку сільську школу викладати англійську, от і вискочила заміж.

На що майстер відповідав:

– Я можу дозволити собі мати дружину з вищою освітою. Нехай господарює вдома, грає на піаніно й учить наших дітей англійської мови.

У Єви всього було вдосталь: і модних суконь, і розкішних шуб, і коштовних прикрас. Майстер свого часу любив посидіти з дружиною в шикарному ресторані, сходити на концерт, куди не кожен міг потрапити. Йому подобалося, що чоловіки явно чи крадькома захоплювалися Євою. За будинком, а пізніше й за дітьми, доглядала тьотя Ліна, двоюрідна сестра батька. Першою на світ з'явилася дочка Іветта, за кілька років за нею пішов Том. Більше дітей у сім'ї Суни не було заплановано.

З приводу майбутнього дітей подружжя вело нескінченні суперечки. Батько не заперечував, коли мати вчила їх англійської мови та гри на фортепіано.

– Найнадійніший капітал людини – це освіта, – говорила вона дітям.

– Майстерність – дорожча за золото, – заперечував батько. – З хорошим ремеслом і самі будете ситі, і сім'ї ваші будуть у достатку.

Іветта була на боці матері. Не витримавши конкурсу на театральний факультет у консерваторію, вона пішла працювати на телестудію за якихось дев'яносто карбованців на місяць, робота їй подобалася через творчу атмосферу, можливість спілкуватися з акторами, музикантами, письменниками, художниками.

– Хотів би я знати, як би вона прогодувалася з дитиною цією атмосферою, якби я не підкидав їй сотню щомісяця, – бурчав Суна.

Том був сином свого батька. Після восьмого класу він сам вирішив вступити до професійно-технічного училища.

– Краще за мене тебе, звісно, ніхто не навчить, – міркував старий Суна, – але в наш час диплом необхідний. І середня освіта не завадить. Майстер Краукліс – порядна людина, і руки в нього золоті. Закінчиш училище, напишу братові в Англію, нехай викличе тебе й там ще повчить. А решта у твоїх руках.

Мета була вже близька. Вчитися далі Том не хотів: не було сенсу. Приватна практика батька давала грошей більше, ніж диплом інженера. Ні, він не збирається обкрадати державу. Він, як і батько, буде працювати вдома й платити прибутковий податок, а в ательє влаштується на пів ставки. Якщо хтось вважає це рвацтвом, нехай, дурнів на світі завжди вистачало.

*  *  *

– Я сьогодні буду пізно, – в суботу повідомила сестрі Дезія.

– Чому?

– У нас в училищі вечір. Може, у подруги заночую.

– Дуже шкода. У мене два квитки в кіно.

– Нічого, продаси біля входу.

Сестра пішла. Дезії тільки цього було й треба. Усівшись за туалетний столик, вона взялася за косметику: наклала на обличчя крем та кінчиками пальців втерла його в шкіру, потім вищипала пінцетом брови, щоб були тоншими (широкі зараз не в моді), повікам надала блакитного відтінку. Імпортна крем-пудра перетворила світлу ніжно-рожеву шкіру на смагляву. Губи нафарбувала яскраво-червоною помадою. Нарешті, вона надушилася французькими парфумами, якими сестра користувалася тільки в особливих випадках. Покрутившись перед дзеркалом, Дезія задоволено всміхнулася: "Все в нормі. Правда, ніс занадто кирпатий, але хлопчаки запевняють, що це навіть пікантно".

У шафі висіла нова вихідна сукня сестри. Самий шик! Як добре, що у них однакові фігури! Що з нею станеться? Вночі, коли сестра спатиме, вона повісить її на місце.

*  *  *

Троє дівчат домовилися зустрітися біля універмагу в Межапарку. Еліта з'явилася в американських "фірмових" джинсах. На Інні було квітчасте платтячко з трикотажу, яких багато.

Том уважно оглянув "дам".

– OK, very good. А тепер швидко за роботу. Вам треба все приготувати. Бутерброди з сиром і шинкою підсмажимо в тостері. Решту розкладіть по тарілках. Я їду по хлопців.

Гості зруйнували ілюзії Дезії та інших дівчат про "американський рай", де бідній, але вродливій дівчині варто тільки змахнути віями, і син мільйонера, втративши голову, на колінах пропонує їй своє серце й гаманець.

Батькам Яніса Озолса належить невеличка ферма. Щоб витримати конкуренцію з великими латифундіями, всій родині доводиться працювати від зорі до зорі. Яніс мріє про навчання, але плата за навчання у вищих навчальних закладах у Штатах не по кишені його батькам. Тому Яніс уклав договір з однією канадською фірмою й поїде працювати лісорубом. Рік попрацює, там видно буде.

У Джо мати гречанка, а батько – пуерториканець. Він живе в Нью-Йорку, в Гарлемі. Джо сподівається створити свій ансамбль, а поки що кожної ночі співає й грає в гарлемському ресторані "У білих мишок". Нічого не вдієш, у родині вісім молодших братів і сестер, а заробляють тільки він і батько. Джо взяв зі стіни гітару й трохи хрипкуватим голосом заспівав сумну пуерториканську пісню.

Пітер про себе розповідав неохоче. Його батько, генеральний директор великого хімічного концерну, живе в шикарному будинку в Лос-Анджелесі, на березі моря. Родині належить кілька автомашин, яхта й навіть літак. Старший брат за прикладом батька через рік буде інженером-хіміком. Вдома тільки й чути: прибутки, акції, дивіденди, заморожування заробітків, підвищення цін, звільнення робітників. Рік тому Пітер вирішив одружитися з темношкірою дівчиною.

"Або вона, або ми, вибирай", – відповів батько.

Пітер вибрав Джину. Обидва живуть у Нью-Йорку в маленькій квартирці. Пітер – кореспондент маленької газети. Його дружина – продавчиня.

– Якщо вірити Янісу, ця Америка – не такий уже й рай, – сказала Інна, коли дівчата вийшли на хвилинку до сусідньої кімнати привести себе до ладу.

– Мені більш за всіх подобається Пітер, – підфарбовуючи губи, захоплювалася Дезія. – Якби він мені запропонував, я б, не замислюючись, поїхала з ним. Я б уже зуміла сподобатися його багатим предкам. Ви тільки уявіть, яке це життя: розкішні туалети, автомашина, їдь, куди хочеш, увесь світ перед тобою!

– Ти забула, що у Пітера в Штатах є своя Джина, яка йому дорожча за всю твою розкіш.

– Мої предки – прості колгоспники, але якби я захотіла вчитися далі – завжди будь ласка! Але ж там теж не всі працюють лісорубами, – заперечила Дезія.

Мелодійні пісні Раймонда Паулса змінювалися темпераментною музикою ансамблів "Opus", "Laid back", "Santana".

Колекція записів, здобута за великі гроші у знайомих хлопців, була гордістю Тома. Яніс, Джо й Пітер навчали дівчат наймоднішим танцям.

Рівень у пляшках падав, а веселощі зростали.

– Здуріти, уже п'ять. Ну, старий, усе було о’кей. А зараз до готелю. За дві години вилітаємо до Москви.

Том відчинив двері на терасу. В обличчя вдарив дощ. Невпевненою ходою він попрямував до гаража й вивів машину. Хлопці розмістилися ззаду, Дезія сіла поруч із Томом. Еліта й Інна залишилися навести лад у будинку.

Дощ лив як із відра. "Двірники" не встигали витирати скло своїми гумовими пальцями. Іноді Том насилу розрізняв дорогу. Добре, що вулиці були порожніми. Місто ще спало.

– Чи не можна швидше? Ми запізнюємося, – попросив Яніс Озолс.

Том додав швидкості.

Біля дверей готелю вже стояв автобус. Хлопці й дівчата вантажили в нього свої валізи.

– Встигли. В останню хвилину. Ну, на все добре! Приїжджайте до нас. Ми вам напишемо.

Дезія із заздрістю й сумом дивилася вслід автобусу, що від'їжджав. Щасливі, стільки всього побачили. Колосально!

Вона живе в Іманті, в одному з нових мікрорайонів. Дорогою додому її охопив неспокій – раптом сестра помітила пропажу своєї нової сукні. Як приїде, повісить її на місце, тільки замиє пляму від бальзаму.

Від випитого Тому стало зле. У скронях стукало як молотком. В очах миготіло. Він заїхав у вузьку вуличку й зупинився. Його знудило. Стало легше. Грюкаючи ланцюгом, люто гавкав собака. Ліхтар навпроти освітлював мокре листя дерев. Гроза, оббігши місто, гриміла в стороні Юрмали. Дезія, згорнувшись клубочком на задньому сидінні, солодко спала.

Том розвернув машину в бік Іманти. Ще кілька хвилин, і він зможе їхати додому. Страшенна втома! Несподівано на дорозі, як величезна гора, виріс рефрижератор. Том з усієї сили тиснув на гальма, але машина ковзала по мокрому асфальту прямо на чорну стіну.

– Дівчинко, дівчинко… Ти жива?

Дезія розплющила очі. Вона лежала на мокрій траві. Щось тепле текло по обличчю. Бородатий чоловік, опустившись на коліна, витирав їй очі.

– Що сталося? Де я?

– Слава богу, жива! Але з хлопцем погано.

– Томе! – покликала Дезія, намагаючись сісти. Страшний біль пронизав тіло. Вона заплакала.

Шофер рефрижератора марно намагався зупинити нечисленні машини, що проїжджали повз. Вилаявшись, він перейшов через вулицю й ногою розбив скло у вітрині магазину. Завила сирена. Через кілька хвилин, миготячи сигнальною лампочкою, під'їхала міліцейська машина.

– Навмисне пограбування, – констатував молоденький лейтенант, оглянувши розбите скло. – Очевидно, на випивку не вистачило. А ну, дихни.

– Чорт забирай, що за люди? Людина помирає, а допомоги не дочекаєшся, – лаявся шофер.

Тільки тоді міліціонер помітив за рефрижератором сплющені "Жигулі". Ще за чверть години під'їхала "швидка допомога".

– Ну, що? – поцікавився шофер рефрижератора, коли потерпілих перенесли в машину.

– Важко сказати. Поїхали в травматологічний.

– Носяться ці п'яні молокососи, самі розбиваються, та ще й інших у біду штовхають, – злився шофер в очікуванні, поки автоінспектор складе акт про аварію.

– Була б моя воля, я б п'яниць за кермом судив як убивць, – погодився з ним автоінспектор. – Вліпив би років десять, нехай попрацюють десь у тайзі й подумають гарненько, чи варто лізти п'яному за кермо.

*  *  *

– І навіщо я тоді поїхала? – дорікала собі мати Тома. – Залишилася б удома, нічого б не сталося.

Після другого переливання крові Том розплющив очі. Нічого не розуміючи, дивився він на чужі обличчя. Впізнавши матір, трохи усміхнувся. Він зовсім не пам'ятав ні про іноземних гостей, ні про автокатастрофу.

На ліжко сіла Дезія, коротко підстрижена, з пов'язкою на лобі. Том дивився на неї так, наче бачив уперше.

– Це я, Дезія. Як це сталося? Я спала в машині й нічого не знаю.

– Що ця дівчина хоче від мене? Скажи, нехай піде. У мене болить голова.

Дезія тихо заплакала та вийшла з палати.

– Лікарю, це назавжди? – хвилювалася мати.

– Мозок людини залишається загадкою і для нас, лікарів. Будемо терпляче чекати й сподіватися.

Молодість і міцний організм робили своє. Через кілька тижнів лікар сказав, що життю Тома нічого не загрожує. Поступово поверталася й пам'ять. Хвилину за хвилиною він згадував події того вечора: як вони слухали записи, як Пітер, Джо й Яніс навчали дівчат новим танцям, як біля палаючого каміна сперечалися, де краще жити – у нас чи у них. Потім у пам'яті випливав мокрий асфальт, невідомо звідки представлена перед "Жигулями" стіна і… Вночі в маренні все повторювалося: нічне місто, мокрий асфальт, відображення в ньому ліхтарів, вереск гальм та крик болю.

– Що з машиною? Сильно розбита? – запитав він якось у батька.

– Про це не думай. Відремонтуємо. Головне, що ти живий.

У перев'язувальній літня медсестра спритними руками розмотувала бинт із голови Дезії.

– Знімемо пов'язку, і ти зможеш піти додому.

Дезія дивилася в дзеркало й не впізнавала себе: широкий червоний шрам прямо посередині чола, коротко підстрижене спереду волосся, вузьке, худе обличчя. Невже це вона? Хто таку потвору візьме манекенницею? Ось тобі й велика мрія! І Дезія заплакала гірко, як маленька дитина.

– Чого ти ревеш, дурненька? Радій, що калікою не стала. Руки, ноги цілі, а вона нюні розпустила. Шрам із часом зблідне. Прикриєш чубчиком, ніхто нічого й не помітить.

– Ви думаєте?

– Я не думаю, я знаю. Бери марлю, витри носа.

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2026 Валерія Воробйова