Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Без п'яти хвилин дорослі...

Повість для підлітків. 17+

Зента Ергле

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Едгар Озолінш

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14

Глава четверта
Сходи ведуть не тільки вгору, але й униз

– Дівчата! – влетіла в майстерню Даце. – "Вогник" наш. За перемогу в осінньому поході та хорошу успішність. Мені комсорг Людмила щойно сказала.

Право влаштовувати вечір, або як його називали "вогник", треба було завоювати. Його отримували найкращі групи, володарі перших місць у конкурсах та виставках.

– Дівчата, кожна має щось придумати, або смішне завдання, або гру.

– У брата Дауманта класні записи.

– Так він і дасть нам, – засумнівалася Дезія.

– Я поговорю, – пообіцяла Байба. – А хлопці? Яке училище запросимо?

– Меблевиків, кого ж іще?

– Залізничників. У них форма схожа на офіцерську.

– Тільки не першокурсників. Вони надто зелені. Коли запрошують, – то червоніють, то бліднуть, – вставила Дезія.

– Столи накриємо нашими скатертинами й серветками.

– І прикрасимо композиціями з квітів.

– Я можу робити бутерброди й сервірувати столи, – добровільно зголосилася Інна.

Підготовка до "вогника" йшла повним ходом. На перервах і в майстерні про нього тільки й говорили.

– Ти, Байбо, маєш заспівати.

– Я зараз співаю тільки в ансамблі, – відмовлялася Байба.

– А ти вивчи щось нове з Раймонда Паулса.

– А хто складе програму?

– Яку програму?

– Для "вогника". Все треба передбачити: виступи, ігри та все інше. Інакше Скуя не дозволить.

– Нехай Байба продумає. Потім обговоримо.

– А чому я?

– Ти культорг.

– Давайте запросимо дівчат із Грузії.

– Розучимо якусь грузинську пісню.

Все училище готувалося до щорічного фестивалю дружби народів. У кожної групи були друзі в різних містах. Художники училища намалювали й вивісили у вестибюлі величезну карту.

У маленькій кімнатці комсорга Людмили розташувався штаб фестивалю.

– Запрошення вже надрукували?

– Ще ні. Обіцяли завтра.

– Чого ці поліграфісти тягнуть?!

– Людо, дай акварельні фарби й пензлики.

– Візьми сама, там, на полиці.

– Як ти думаєш, Людо, їм сподобається? – Дівчата другої групи виклали на стіл сувеніри для подруг із Кутаїсі – серветки, вишиті латиським орнаментом.

– А ви показали Кристині Янівні?

– Їй сподобалося.

– От і добре.

– П'ятнадцять делегацій, близько ста гостей. Де всіх розмістити?

– Частину гостей можна у нас у гуртожитку. Ми посунемося, – запропонувала Світлана, яка особливою товариськістю не відрізнялася.

– Світланко, поговори з комендантом, скільки місць вона може виділити, і завтра повідом мені.

– Про навчання вже ніхто не думає, – бурчав в учительській математик Карліс Каспарович Калейс. – Усі тільки співають, танцюють, організовують.

– Нічого, потім підтягнемо, – заспокоював його історик Дауят.

– Підтягнути можна історію, літературу, але в жодному разі не математику. Більшості й так нічого не лізе в голову. Я вважаю, що в нашому училищі громадських обов'язків рнадто багато. Вони заважають головному – навчанню.

– В училищі нашої системи найголовніше – добре навчити професії та виростити корисних суспільству людей, – різко відповіла заступниця директора Скуя.

Математик важко зітхнув.

*  *  *

– Що це за мода кожного дня вештатися до ночі?! – сварився Найковський. – У матері друга зміна, посуд не митий, вечеря не готова.

– Через тиждень в училищі фестиваль Дружби, ми готуємося, репетируємо нові пісні, – виправдовувалася Байба.

– Нехай інші співають, а тобі треба бути вдома. Так і скажи.

Байба промовчала.

Даумант ходив невдоволений. Через репетиції в танцювальному гуртку доводилося пропускати тренування з боксу.

– Так ти втратиш форму, – попередив тренер Роберт Страут. – Незабаром міські змагання на першість серед юнаків. Якщо хочеш перемогти, то…

– А що я можу вдіяти, якщо в училищі дефіцит хлопців, – виправдовувався Даумант. – Нема кому танцювати. І якого біса я зв'язався з цим?!

– Чого ти хапаєш мене, як кліщами? – злилася Дезія на репетиції. – Синці будуть. Даце, я з цим божевільним не буду танцювати.

– А я взагалі більше не буду танцювати, і баста.

– Спробуй тільки підвести нас, тоді побачиш, – розгнівалася Даце.

Настільки дурним Даумант усе ж таки не був.

*  *  *

Біля входу до Будинку культури профспілок майоріла безліч прапорів. Барабанщики барабанним боєм вітали гостей: майбутніх ткачів із Нарви, кравчинь із Києва, Кутаїсі та Вільнюса, будівельників зі Львова, туркменських дівчат у пістрявих шовкових сукнях, засмаглих до чорноти азербайджанських хлопців – майбутніх нафтовиків.

– На світі багато слів, які об'єднують людей різних національностей: Мати, Батьківщина, Мир. Нас усіх об'єднує Дружба. Буде дружба – буде мир, буде мир – буде щастя! – директорка училища Вія Артурівна Чолдере відкрила фестиваль.

Дарувати можна квіти, книги, речі, але можна подарувати й пісню або танець. Кожна делегація гостей отримала подарунок і сама не залишилася в боргу.

– Ми у вас уперше. Забули сувеніри в готелі, – збентежено зізналися хлопці з Тбілісі. – Ваше свято нам дуже подобається. Ми теж влаштуємо таке, заздалегідь запрошуємо вас.

Молдовський ансамбль виконав останню пісню Паулса. Вона звучала трохи незвично, з південним темпераментом. Але найбільший успіх мала виконана литовцями латиською мовою пісня "Вій, вітерець".

Довгоочікуваний "вогник" друга група влаштовувала в останній вечір фестивалю. Звичний старий зал зі сценою та рядами стільців уздовж стін виглядав веселим і казково вбраним. Скрізь різнокольорові стрічки та кульки. На святково сервірованих столах горіли свічки.

– Музика в порядку? – знову перепитувала Даце Байбу.

– Фірмові записи. Даумант подбав. Іншим брат не довіряє.

– Як гарно! – грузинські дівчата від захвату заплескали в долоні.

У супроводі свого майстра прибули хлопці – меблевики з другого курсу, всі в темних костюмах і при краватках, догодивши суворому смаку Майї Альбертівни.

Кожному гостю прикололи на груди квітку, за якою він мав знайти свою партнерку для танцю та місце за столом.

– Таке можуть придумати тільки дівчата, – посміювалися хлопці.

– Волошка, де волошка? – стрункий світловолосий хлопець зображував відчай, розглядаючи всіх дівчат.

Увійшла зачервоніла Байба. Хлопець поспішив до неї, узяв із її рук тарілку з пирогами.

– Познайомимося. Арніс – Волошка.

– Байба – Волошка.

– Ну й придумали ж ви. Коли прийдете до нас на танці, ми теж приготуємо знаки для знайомства, намалюємо на них табуретки, столи, стільці та інші наші вироби.

– Фіалко, дайте мені пиріжок, будь ласка.

– Ромашко, можна вас запросити на танець?

Світлана, приколовши собі на блузку червоний мак, похмуро дивилася на свого партнера, маленького щуплого хлопчину. Цей злий жарт був справою рук Дезії.

– Їж, – запропонувала Світлана пиріжок.

Хлопець неохоче жував і мовчав.

– Може, ти, синку, хочеш танцювати?

– Я, матусю, ще не навчився.

– Нічого, переживемо.

За хвилину партнер Світлани зник, і незабаром вона побачила його, як він стрибав у танці з однією з грузинок.

– Чому ти не танцюєш? – підсіла до Світлани Кристина Янівна.

– Нема з ким. Усі хлопці мені до підборіддя.

– А з дівчатами з групи?

– Не хочеться.

– Ну то нема чого підпирати стіни, допоможи Інні прибрати зі столів і помити посуд.

Світлана охоче взялася за роботу. Вечір добігав кінця.

– До одинадцятої і ні хвилини пізніше, – Майя Альбертівна була невблаганна.

– У вас як у монастирі. У нас не так суворо. Прийдете, самі переконаєтеся, – сказав на прощання хтось із меблевиків.

– Я познайомилася з таким хлопцем! – ділилася з подругами в гуртожитку Еліта. – Сказав, що вчитиметься далі в Академії мистецтв. Дівчата, я пропала, чесне слово. Втюрилася по вуха. Які кучері, а очі які! Як він танцює!

– А мій Улдіс як ведмідь, усі пальці мені відтоптав, – згадала Інна. – Ну, нічого, я його навчу. Хвалився, що вступить до лісотехнічного.

– А ви, дурні овечки, вірите всьому, що вони заливають, – Світлана була налаштована скептично.

– Дідзіс і Улдіс зовсім не погані. Ми весь вечір провели разом. Вони навіть не курили.

– Удавали із себе святих.

– Шкода, що "вогник" так рідко. Хлопці обіцяли запросити нас до себе. Світлано, ти чуєш?

– Не буди, нехай хропе. Вже пізно.

Еліта довго лежала з розплющеними очима, переживаючи кожну хвилину вечора.

*  *  *

Через тиждень сталася НП. Двері гуртожитку були вже замкнені. Мешканки триста дванадцятої кімнати готувалися до сну. Інна накручувала Еліті волосся на бігуді. Світлана в ліжку бубоніла задане на завтра.

– Ой, жах! – раптом крикнула вона. – Рука!

– Де?

– У вікні. Я бачила.

– На третьому поверсі? Тобі здалося.

– Еліто, – пролунав голос від вікна.

– Не відчиняй вікно! Чуєш? – крикнула Світлана. – Раптом це злодії?

– Які тобі злодії?! Це ж Дідзіс і Улдіс. От божевільні! Залізли по пожежній драбині.

За хвилину обоє хлопців були в кімнаті дівчат.

– Чао, а ми за вами скучили.

Світлана мовчки натягнула ковдру до підборіддя. Еліта збентежено запахнула халат.

Запанувала ніякова тиша.

– Сідайте, якщо прийшли.

Улдіс витягнув із кишені пляшку вина й пакет із цукерками.

– Для знайомства. І щоб розмова краще клеїлася, – пояснив він.

– Краще йдіть, – заговорила Світлана.

– Ну, трошки.

– Нехай залишаються. Ніхто не дізнається, – Еліта благально подивилася на Світлану. Та демонстративно повернулася до стіни й з головою накрилася ковдрою. Їй хотілося плакати. Заради неї жоден хлопець не ліз по пожежній драбині на третій поверх. Але це б ще нічого. Ніхто навіть жодного разу не взяв її за руку й не подивився з ніжністю. Еліта, щаслива, сміється.

– Світлано, хочеш цукерку?

– Спить.

– Якщо спить, нехай спить, – тихо проспівав Улдіс. – За нашу сміливість ми заслужили винагороду.

– Знайшлися герої!

– Відпусти, нема чим дихати, чуєш?

– Тихо! – Світлана почула шурхіт за дверима. – Забирайтеся швидше, бо вам це так не минеться.

Незважаючи на те, що з часу війни минули роки, комендант гуртожитку Аполлінарія Іванівна не раз уві сні переживала жахи тієї пори. Фашисти гатили в двері, а вона, зв'язкова партизанів, спускалася по мотузці з вікна другого поверху. Тоді вдалося втекти. Аполлінарія Іванівна в страху прокинулася. В двері дійсно стукали.

– Тьотю Полю, тьотю Полю! У триста дванадцятій кімнаті злодії!

Нашвидкуруч натягнувши сукню, Аполлінарія Іванівна кинулася на третій поверх. Біля дверей триста дванадцятої кімнати стояли кілька дівчат.

– Ми ясно чули чоловічі голоси.

Звідки могли взятися чоловіки, якщо двері давно замкнуті? Видно, злодії зайшли вдень і десь заховалися.

Аполлінарія Іванівна посмикала за ручку. Двері були замкнені, але всередині хтось шебуршився. Раптом на повну потужність зазвучав транзистор.

– Негайно відчиніть, – наказала комендант.

– Одну хвилинку, тьотю Полю, – відгукнулася Еліта. – Світлано, ти не знаєш, де ключ?

Нарешті, ключ знайшовся. В останній момент Світлана, вискочивши з ліжка, схопила наполовину спустошену пляшку вина. Пробки не було. Вона заткнула горлечко пальцем і сховала пляшку поруч із собою в ліжку.

Аполлінарія Іванівна обшукала приміщення, зазирнула в шафу й під ліжко.

– Кого ви шукаєте, тьотю Полю? – насмішкувато запитала Еліта. – Злодіїв?

– Чий це піджак?

– Один чемний хлопчик, коли ми гуляли, накинув його мені на плечі, щоб я не змерзла. Завтра поверну йому.

Аполлінарія Іванівна визирнула в напіввідчинене вікно: по пожежній драбині спускалися двоє хлопців.

– Це хто такі? – суворо запитала вона.

– Не знаємо, – запевняли в один голос Еліта й Інна.

– Не брешіть. Дівчата з сусідньої кімнати чули, як ви розмовляли.

– Це було радіо.

– Я вам не Шерлок Холмс і не службовий собака, щоб бігати по слідах кожного вашого кавалера, – Аполлінарія Іванівна розсердилася не на жарт. – Завтра ж доповім керівництву училища.

– Тьотю Полю, не треба, – кинулася вмовляти Еліта, але комендант вийшла, грюкнувши дверима.

Світлана вже кілька хвилин відчувала, що промокла. Вона підняла ковдру. Жах! Нічна сорочка та простирадло були криваво-червоними.

– Через вас у мене все ліжко заляпане, – майже плакала вона. – Треба прати!

– Інші сплять із хлопцями, а ти з пляшкою вина, – посміялася Еліта. – Ну, не сердься. Молодець, що сховала.

*  *  *

Передбачення Світлани справдилися. Дійсно, неприємності були, і великі.

– Ваша група перемогла б у змаганні, якби за порушення дисципліни ви не втратили багато очок, – повідомила заступниця директора Скуя.

– Нічого ж не сталося, – не заспокоювалася Еліта.

– Шкода, що у вас так мало дівочої гордості. Пускати до себе вночі підпилих хлопців, хихикати, цілуватися з ними. Та ви розумієте, що вони могли зробити з вами?

– Вони порядні хлопці, а не якісь покидьки, – захищалася Еліта.

– Порядні хлопці вночі в гості не ходять, та ще й по пожежній драбині.

– Це несправедливо, – скаржилися дівчата Кристині Янівні. – Нехай карають Еліту й Інну. Ми ж не винні.

– Нічим не можу допомогти, – розвела руками майстер. – У нашому училищі, якщо один завинив, то відповідає вся група.

– Ви теж хороші. Могли б влаштувати побачення в іншому місці, – дорікали невдалим коханкам подруги.

– Ми їх не кликали, вони самі… – почала виправдовуватися Інна, але Еліта перервала її:

– Мені Дідзіс подобається, і я буду зустрічатися з ним коли захочу й де захочу. І в наші інтимні справи нехай ніхто свого носа не пхає.

Інна обачно промовчала.

*  *  *

У середині зими довгі вечори спонукають до читання. У цей час у професійно-технічних училищах проходять конкурси художнього читання.

"Відчепіться зі своїми віршиками, – опирається дехто з майбутніх механізаторів або зоотехніків. – Це дівчача справа", але побачивши, як його товариш гортає збірку віршів, або почувши похвалу вчителя за добре прочитані вірші, замислюється: "Чим я гірший за інших? Треба спробувати".

– Дівчата, що будемо читати на конкурсі? – запитала Байба, упіймавши момент, коли майстер вийшла з майстерні. – Інші групи вже обрали теми. Сьома, наприклад, "праця". А ми яку?

– Ти культорг, от і думай, – відповіла за всіх Дезія.

– Як тобі не соромно? – розсердилася Байба. – Усі готуються, не тільки наше училище: і меблевики, і поліграфісти, і текстильниці. Невже важко вивчити один-єдиний вірш?

– У мене вони не тримаються в голові. Я пас.

– А у мене для такої дурниці немає часу, я краще в кіно сходжу, – Дезія зухвало подивилася на Байбу.

– Поезія – дурниця?! Вона робить людину духовно багатшою…

– Ну, заговорила, прямо як на уроці латиської літератури.

– А де взяти ці вірші? Найпопулярніших, як Зієдоніс, Вацієтіс, Чаклайс, Петерс, у магазині не купиш і в бібліотеках за їхніми книгами черга.

– Треба порадитися з Юрате Мартинівною – вирішила Байба.

Так і вчинили.

– Я, звісно, можу підшукати вам вірші, але краще ви самі. Знаєте що, приходьте сьогодні ввечері до мене.

– Всією групою?

– Так. Тоді й вирішимо, як нам бути.

І ось дівчата сидять на килимі навколо паруючого самовара. Поруч кошик із яблуками та тарілки з печивом.

– Юрате Мартинівно, розкажіть про себе, будь ласка.

– Живу без турбот. У мене є дві добрі феї: мама поруч, за стіною, і бабуся в селі. Ці яблука з бабусиного саду. Влітку я, як у пісні, "молоко п'ю, молоко їм, у молоці купаюся". Доводиться, правда, і сад полоти, і корову доїти, і сіно косити.

– А ви були закохані?

– Так. Принаймні, мені так здавалося. Але, напевно, це було несправжнє. Так що у мене, як і у вас, усе попереду, – Юрате весело розсміялася.

– У книгах так гарно пишуть про кохання, і в піснях співають. А я ще ніколи… – зітхнула Світлана.

– Я особисто дружбу ціную вище за кохання, – поділилася Даце. – У мене є хороший друг. Вісім років ми сиділи за однією партою. І тепер часто зустрічаємося, нам завжди є про що говорити. Кохання не об'єктивне, закохані бояться образити, засмутити один одного, а справжній друг завжди говорить те, що думає. Принаймні мій Петерис такий.

"Чи не помиляєшся ти, Даце? – подумала Байба. – По-моєму, Петерис закоханий у тебе по вуха. А я й Даумант?"

– Я довго дружила зі своєю колишньою однокласницею, одного разу довірила їй найпотаємніше, а вона розбовкала, і весь клас сміявся з мене. Ніколи ні з ким більше не буду дружити.

– Майже всі хлопці п'ють і курять, піжони якісь. Просто гидко!

Юрате згадала проведене кілька місяців тому опитування.

– Якщо весь тиждень протирати парту, хочеться й розважитися. Але нема де і нема з ким.

– Прийдеш у якийсь клуб потанцювати, а там хлопці чіпляються, руки розпускають, а якщо дівчина не дозволяє, говорять усяку гидоту, висміюють її.

– Якийсь хлопець писав у журнал "Лієсма": "Це було б каторгою догоджати кожній дівчині. У мене, наприклад, дівчат скільки хочеш. Тверезий я чи п'яний, жодна не відштовхне. Дівчата нині сучасні. Знають, що чоловіки не будуть витися навколо них, як у минулі часи. На танці бігають не тільки розважитися, а підчепити когось, щоб заміж вискочити".

– Ну, дає…

– А ти думаєш, що такі дівчата рідкість? Помиляєшся, повний танцзал. Ще й пляшку візьмуть із собою, щоб привабити кавалера.

– Є й порядні клуби, куди п'яних не пускають, – Юрате Мартинівна згадала свої шкільні роки. – Студентський клуб, "Мала гільдія", Будинок культури "Дружба".

– А хіба нормальна людина туди може потрапити? Тільки по запрошенню або по блату.

– Багато хто вважає, що у нас мало місць, де можна подригатися так, що спина стане мокрою, а кістки м'якими.

– А в нашому училищі? – запитала Юрате.

– Не варто й говорити. У кожній групі один-два "вогники" на рік, і ті ще треба заслужити.

– Чим гірша праця, тим солодша плата.

– Ви кажете, як наша "Народна пісня".

– Це ще хто така?

– Це майстер. Кристина Янівна, вона тільки щось, так сипле приказками або народні пісні цитує.

– А хіба це погано? – запитала Юрате, усміхаючись.

– Дівчата, а про вірші забули? – схопилася Байба.

Юрате підійшла до книжкових полиць, які займали всю стіну:

– Ідіть, вибирайте самі.

Даце перегортала Олександра Чака. Петерис знав напам'ять його вірші цілими сторінками.

Байбі потрапила на очі невеличка книжка Дзидри Рінкуле-Земзаре "Маленький бог". Цей "маленький бог" дуже нагадував її брата Роланда. Ніде не сказано, що треба читати тільки вірші. Можна й прозу.

– Після конкурсу давайте влаштуємо свято, з чаєм і бутербродами, – запропонувала Інна.

– І при свічках.

– Юрате Мартинівно, у вас так добре. Можна ми ще колись зайдемо?

– Звісно. Побачите світ у вікні й заходьте. І з горем, і з радістю теж.

– До завтра. Дякуємо вам.

– На все добре, дівчата.

Юрате винесла на кухню порожні кухлі.

– Мамо, мені здається, що я починаю приручати їх. Неправда, що наші дівчата розпущені. Мої просто чудові.

*  *  *

Конкурс художнього читання проходив спочатку в групах, потім в училищах і в районах. Дев'яносто найкращих змагалися в Ризі. Переможці були запрошені до Спілки письменників на концерт, який завершували дівчата з професійно-техничного училища кравчинь композицією "Ми славимо працю".

В ансамблі поруч з іншими Байба почувалася спокійно. Але, виступивши вперед і побачивши зовсім близько так багато знаменитостей – Іманта Зієдоніса, Юлія Ванага, Валдіса Лукса, Харія Лієпіньша, – усіх вона й не впізнала, – Байба розгубилася. Горло наче стиснула крижана рука, і вона відчула, що не може вимовити ні слова.

Проте, невимушений, без награності виступ Байби сподобався всім. На цьому вечорі молоді читці почули багато хорошого про себе, але не уникли вони й критики.

– Поезія – інтимне мистецтво, особливо поезія кохання, тому я не вірю тим хлопцям, які про свої почуття кричать на все горло, – Імант Зієдоніс був, як завжди, за правду до кінця.

– Дивлюся на ваші обличчя й радію, які вони відкриті, щирі, – сказав актор Харій Лієпіньш. – Пізнаючи поезію, ви самі стаєте кращими.

– Нам було дуже важко вирішити, хто гідний нагород, тому що всі виступали добре, і наші оцінки відрізняються лише десятими децибелами бала, – зізналася голова журі Мудіте Шнейдере. – Успіхи читців професійно-технічних училищ із кожним роком зростають.

Байба здригнулася, почувши своє ім'я. Про перше місце вона й не мріяла. Квіти, книга, особистий приз поета Юлія Ванага.

– Вітаємо, вітаємо, – раділи успіху Байби дівчата з ансамблю.

"Яка я щаслива!" – з рум'янцем на щоках, із сяючими очима Байба поспішала додому.

– Чого знову так пізно? – звичайним докором зустрів її вітчим.

– Ну, от бачиш, й інші розуміють, що ти можеш більше. Звичайною кравчинею стане будь-яка, а співачкою або акторкою тільки обрані, – мати все ще не могла пробачити дочці її вибору.

– Знайшла обрану, – перервав її Найковський. – Краще замовкни і не мороч дівці голову… Співи та декламації всякі – марна трата часу. Краще б підробила, пошила комусь сукню.

Байба мовчки пройшла на кухню, де на неї чекала купа брудного посуду.

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2026 Валерія Воробйова