Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Без п'яти хвилин дорослі...

Повість для підлітків. 17+

Зента Ергле

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Едгар Озолінш

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14

Глава чотирнадцята
Без п'яти хвилин дорослі

Дівчата другої групи довго сперечалися, як пошити випускні сукні.

– Тільки довгі. У них жінка виглядає благородно й урочисто.

– Ні-ні. Довга спідниця плутатиметься в ногах: ні потанцювати, ні пострибати. У звичайній сукні скрізь можна піти: і в театр, і на вечір, а в довгій куди?

– Повісимо в шафу до весілля.

– А у тебе є за кого?

– Наші манекенниці так гарно виглядали у вечірніх сукнях, пам'ятаєте? У мене ще ніколи не було довгої сукні, – мрійливо сказала Байба.

Кристина Янівна в ці суперечки не втручалася, сказала тільки:

– Довгі чи звичайної довжини, але щоб у всієї групи однакові. І вибираючи фасон, врахуйте, що майже в усіх ця сукня буде дипломною роботою.

Даце без особливих роздумів вибрала коротку сукню, а з її думкою в групі рахувалися. Суперечка спалахнула знову через матеріал та колір.

– Треба всім одного кольору.

– Чому? Байбі більше пасує зеленкуватий тон, Еліті – рожевий, а мені – блакитний.

– Знаєте, що я придумала? Давайте пошиємо спеціально для балу ще довгі сукні. З квітчастої тканини "Марика". Вона недорога і зараз наймодніша.

– А чому б ні? Часу достатньо.

– Кристині Янівні нічого не скажемо: нехай їй буде сюрприз.

– Еліто, ти чудова.

Домовилися, що на урочистій частині всі будуть у білих сукнях звичайної довжини, а ввечері на балу – в довгих.

Фасони дипломних суконь у всіх мали бути різними. Дівчата гортали журнали мод, малювали моделі, радилися одна з одною та з художником-модельєром.

На дипломну роботу виділявся всього один тиждень. Кожній дівчині доводилося працювати абсолютно самостійно, без звичних порад майстра. Усі дівчата старалися, бо знали: від того, як буде пошита сукня, залежить майбутня кваліфікація та зарплата.

*  *  *

Переддипломна практика вихованців проходила на місці їхньої майбутньої роботи.

Майбутні майстри з пошиття костюмів, переважно хлопці, за будь-яку ціну прагнули потрапити в другий цех базового підприємства "Дзимтене". Начальник цього цеху, колишня випускниця училища, стежила, щоб молодих не ображали, давали їм підходящу роботу. Вона залучала їх до суспільного життя підприємства. Заробіток тут був рази в два більший, ніж у невеличких ательє мод, куди потрапило багато дівчат.

Уперше Даце й Байба увійшли до величезної будівлі фірми "Ризький одяг" через службові двері не як сторонні. Ліфт швидко підняв їх на десятий поверх. Просторе, світле приміщення. Довгі ряди столів, за якими працювали літні жінки й дівчата їхнього віку. Тихо дзижчали електричні швейні машинки.

– Вітаємо нову зміну! – радісно зустріла дівчат мати Даце, начальник цеху. Вона показала їм їхні робочі місця. – Приступите завтра. А сьогодні, Даце, покажи Байбі наші володіння.

Тут Даце знала майже всіх ще з торішньої літньої практики.

– Я зараз, – сказала вона Байбі та зникла.

Байба влаштувалася в кріслі. Тепер це її крісло. І стіл її, і швейна машинка, так само, як це світле приміщення з квітами вздовж стін. Чи зуміє вона виконати все, що від неї вимагається? Даце добре, вона моментально сходиться з людьми, а Байба сором'язлива. Тому в неї так мало друзів.

– Ходімо, – покликала Даце. – Спочатку буде важкувато з нормою, але не пізніше, ніж за півроку, впораєшся. Дівчата, які закінчили училище минулого року, заробляють уже півтори сотні й більше.

З десятого поверху вулиця виглядала як вузький довгий коридор, яким в обидва боки безперервною зграєю снували машини й пішоходи. На дахах будинків піднімався ліс труб і телевізійних антен. Під скляним дахом біля відчиненого вікна сидів бородатий чоловік із люлькою в роті. Напевно, художник у своїй майстерні. Весь халат його був у плямах фарби. Дівчата помахали йому рукою, але чоловік, про щось задумавшись, не помітив.

– Цікаво було б із ним познайомитися, подивитися, що він там малює. Я ще ніколи не була в майстерні художника, – балакала Даце.

– І я теж.

*  *  *

Рятуючись від нестерпної липневої спеки, Байба працювала на кухні. Вікна виходили на невеличкий тінистий дворик. Згори він здавався дном вузької шахти. Сюди ніколи не проникало сонце. Мати з вітчимом і Роландом подорожували Латгалією. У матері біля Краслави жили родичі, а вітчим виріс у Даугавпілсі. У квартирі панувала незвична тиша.

Із задоволенням Байба перечитала рецензію на свою дипломну роботу: "Робота виконана відповідно до завдання, точно й ретельно. Оцінка: "відмінно"". Опис роботи ще належало зробити.

Вступ – коротка характеристика швейної промисловості в СРСР – труднощів не викликав: це можна списати з підручника. З нинішнім напрямком моди теж усе ясно: не раз говорилося про це. А от малюнок обраної моделі ніяк не виходив. Сукню вона намалювала зовсім непогано, а обличчя дівчини виглядало дебільним.

Зіпсувавши кілька аркушів, Байба кинула малювати. Шкода, що немає Дауманта. Він упорався б із цим одним подихом.

Перший тиждень практики був таким завантаженим, що провідати друга не вдалося. Як він там? Може, йому треба допомогти дещо переписати? А раптом із ним щось сталося? Чому він так довго не з'являється? Байбу охопив неспокій.

На деяких кохання налітає раптово, як ураган, порушує звичний ритм життя, перевертає все догори дриґом. До Байби кохання прийшло поступово, вона його не помічала, приймала за дружбу. Мало статися нещастя з Даумантом, щоб дівчина зрозуміла, який дорогий їй цей хлопець.

"Закінчу розрахунок тканини та з'їжджу", – вирішила Байба й одразу засумнівалася: "Якось незручно… Мати у нього хороша. А що подумають брат із сестрою? Що я сама вішаюся Дауманту на шию? Ну й нехай…"

У двері подзвонили. Байба здригнулася, хто б це міг бути?

Даумант! Не в силах стримати почуття, що раптово нахлинуло, вона кинулася до друга. Даумант здоровою рукою пригорнув дівчину до себе й поцілував.

– Я кохаю тебе! Я кохаю тебе, як ніхто в світі! А ти?

– Я не знаю, чи це кохання. Але я хочу, щоб ми завжди були разом. – В очах Байби Даумант прочитав те, що не можна висловити словами.

Своє освідчення він продумував у незліченних варіантах: що скаже він і що відповість Байба. Даумант був готовий переконувати, умовляти, не відступати, боротися за своє кохання, якби Байба зволікала з відповіддю. Але щоб Байба сама… Усі приготовані слова застрягли в горлі.

– Знаєш, а я начаклувала, щоб ти прийшов. Правда, правда. Як справжня відьма. Я мучилася з малюнком і думала про тебе.

– А я про тебе. Щодня чекав, коли ти прийдеш. Нарешті не витерпів.

– А я щойно хотіла поїхати до тебе. Ну чого ми стоїмо тут? Проходь. Мої поїхали.

– То ти сама? Не боїшся?

– Боюся. Першу ніч заснути не могла. Все здавалося, що по кімнаті хтось ходить.

– Хочеш, я залишуся? Не бійся, я тебе не зачеплю.

– Я знаю, – усміхнулася Байба. – Як твоя рука? Дай я помасажую.

Навколо кисті було видно тонкий рожевий шрам. Пальці, хоч і незграбно, але рухалися. Даумант стиснув їх у кулак.

– До боксу ще далеко, але малювати вже пробував. Можу, тільки втомлююся швидко. А шити зовсім важко.

– Нічого, прийде час – усе зможеш.

– Лікар теж так каже.

– Може, ти їсти хочеш? У мене млинці. – Байба схопилася з дивана.

– Не йди! – Даумант посадив її назад. – Поговоримо. Я в лікарні тисячу разів усе обдумав.

– Що обдумав?

– Наше майбутнє життя. Знаєш, коли я тебе покохав? У 8-Б, коли ми почали займатися разом. І з того часу тільки про тебе й думаю. А ти тоді мене…

– Не треба!

– Ладно. Що було, пройшло. Якщо людина чогось дуже-дуже бажає й не шкодує сил, щоб це бажання здійснилося, то зазвичай воно здійснюється. Я всі ці три роки чекав і сподівався, коли нарешті станеться диво і ти мене покохаєш. І це сталося! Цей день, 10 липня, я пам'ятатиму все життя, до самої смерті!

– А якщо ти зустрінеш іншу дівчину, красивішу, кращу, розумнішу за мене?

– Ніколи в житті! Знаєш що, ми вже повнолітні. Ходімо завтра прямо зранку в ЗАГС і подамо документи. За місяць будемо чоловіком і дружиною.

Даумант сів на підлогу й поклав голову Байбі на коліна:

– Ми будемо щасливі! Ось побачиш! Завжди й усюди разом, у радості й у горі! Я допомагатиму тобі. Я все вмію: чистити картоплю, приготувати обід і навіть білизну прати.

– А під час відпустки будемо подорожувати. Так багато хочеться побачити.

– Закінчимо училище й махнемо на південь, до Чорного моря.

– От дурненький!

– Чому? Поїдемо попутками. Візьмемо в клубі намет. Згодна? Скажи, що згодна. Що тебе більше приваблює: гори чи море?

– І те, й те.

– Тоді в Крим.

Байба перебирала кучері Дауманта й мовчала.

– Чому ти не відповідаєш?

– Мені наче все це сниться. І я боюся прокинутися.

– А ти не бійся. Я нікому й ніколи не дозволю ображати тебе. Найголовніше, що ми разом, що ми кохаємо одне одного. Я працюватиму як звір, щоб ти ні в чому не мала потреби. Ти побачиш, у нас буде все: квартира, машина… Тобі донька, мені син. Не зараз, пізніше. Нам нема куди поспішати.

– Фантазер. Поки що у нас немає навіть даху над головою. До нас не можна: вітчим із мамою будуть проти. У тебе нема де.

– Стара-сусідка, та сама, яку пограбували бандити, шукає квартирантів. Її чоловік щойно помер, і їй самій страшно. А що, якщо ми обоє…

– Який ти хороший! – Байба взяла руку Дауманта й притиснула до своєї щоки. Це було б великим щастям – піти від вітчима. Останнім часом він їй остаточно остогид: немов роздягаючий погляд, двозначні натяки. Вечорами, коли матері немає вдома, він підганяє її вкладатися спати, а сам не виходить із кімнати, гортає книгу, вдає, ніби читає. Кілька разів вона вже засинала в одязі. Один раз вона прокинулася від важкого, з тютюновим перегаром дихання й голосно скрикнула.

"Чого кричиш, дурна? Розбудиш Роланда, – відсахнувся Найковський. – Що за мода спати в одязі!"

Матері про свої підозри Байба не сказала ні слова: їй і так важко. Останнім часом вітчим став зовсім нетерпимим до неї. Все в матері його дратувало: і вигляд, і одяг.

– Чому ти мовчиш? Ти не хочеш? – занепокоївся Даумант.

– Я не знаю… Це так несподівано. Навіщо нам поспішати? Закінчимо училище, влаштуємося на роботу…

– Училище закінчимо за два тижні. А на роботу ми фактично влаштовані. Ти боїшся?

Байба кивнула.

– Кого? Мене?

– Швидше самої себе. Чи зумію я бути тобі хорошою дружиною?

– Про це не турбуйся, я тобі допоможу.

– Та я не про це. А ти… У тебе коли-небудь була жінка?

Даумант із хвилину мовчав, опустивши голову.

– Була. Минулого літа. Ти в цей час була в Сибіру. Саме тоді мені попався Леон із нашого курсу, ти його знаєш. Запросив із собою, сказав, що познайомився з шикарними дівчатами. Взяли дві пляшки для сміливості. Дівчата виявилися з досвідом, знали, що і як… Одна з них уже півроку живе у Леона, – він поглянув на Байбу й замовк. Байба теж мовчала. Даумант поклав їй руку на плечі й притягнув до себе. – Не сердься ж!

– Не треба! – Байба різко відштовхнула його й підійшла до вікна. – Як ти міг кохати мене й бути з іншою дівчиною?

– Знаєш, більшість хлопців це не сприймають так трагічно. Лізуть до дівчат у ліжко, щоб спробувати, як це… І потім хвастаються, щоб їх не вважали зеленими юнками.

– А ти?

– Я вже сказав. Тебе не було. Ти була з тими хлопцями з Гомеля, ще захоплювалася ними. І тоді я подумав, що ти… Та що виправдовуватися! А тут Леон: "На світі повно дівчат, нема чого горювати через одну". Ну й тоді… А потім я почувався як обпльований. Я ніколи більше…

– Буде краще, якщо ти зараз підеш.

– Нікуди я не піду. Скажи, що пробачиш! Ну, будь ласка! З того часу минув цілий рік. Я її навіть не пам'ятаю.

– Знаєш, Дауманте, я зараз не можу. Поговоримо іншим разом.

– Добре. Дай мені свій малюнок.

Наступного дня він уже був у Байби.

– Я стільки передумав за ніч! Я розумію, що ти зараз відчуваєш, але якщо ти мені не пробачиш, мені не буде чим жити.

Даумант простягнув Байбі готовий малюнок:

– Це ти у весільній сукні, тільки фати не вистачає.

– Я не така гарна, як ти намалював.

– Ти в тисячу разів гарніша!

– Дозволь мені до весілля обрізати косу.

– Тільки через мій труп!

– Ти такий самий старомодний, як моя мама. Мені через волосся треба щоранку вставати на півгодини раніше.

– Я сам буду тебе зачісувати й заплітати. А вночі твоє волосся вкриватиме мене, як ковдра.

*  *  *

З щоденника Байби:

"Я кохаю, кохаю, кохаю! Напевно, я покохала його давно, тільки сама не розуміла цього. Даумант сміливий, сильний і ніжний. Чи він красивий? Не знаю. Том Суна, напевно, красивіший. Але я Дауманта ні на кого не проміняю. Дівчата мені заздрять". "Яке різне буває кохання! І в кожного своє! Чому Дезія вийшла заміж? Вчитися їй набридло а ще, частково, за розрахунком. У нас із Даумантом немає нічого, але ми все-таки значно багатші й щасливіші, ніж Дезія. Ми самі будемо створювати своє життя. У нашому домі звучатимуть сміх і пісні, а сварок і сліз не буде ніколи".

*  *  *

– Що у тебе за радість? Ти аж сяєш! – не витерпіла Даце, спостерігаючи за подругою наступного ранку.

– Обіцяй, що нікому не скажеш. Ми з Даумантом учора…

– Нарешті! Вітаю! Про весілля теж говорили?

– Цього тижня йдемо подавати документи.

– Щаслива! Ми б теж хоч зараз, але його мати вважає, що Петерис спочатку повинен закінчити університет, стати на ноги… Це означає чекати ще п'ять довгих років.

Помітивши осудливі погляди майстра, дівчата замовкли й почали старанно працювати. Майстер попалася вимоглива. Щодня суворо оцінювала роботу дівчат. Її записи в журналі будуть ураховуватися при присвоєнні кваліфікації.

Даумант чекав Байбу внизу біля входу.

– Навіщо ти прийшов? У тебе ж іспит після обіду, – дорікнула Байба.

– Хотілося тебе побачити. Ну як, тремтиш?

– Є трохи, – зізналася Байба.

Дівчата другої групи, з'юрмившись біля дверей майстерні, показували одна одній саморобні сувеніри, які вони залишать на пам'ять училищу. Даце сплела з лляних ниток прикрасу на шию. Байба вишила серветки.

– А я купила в магазині, – зізналася Інна. – Якщо запитають, скажу, що сама зробила. Як добре, дівчата, не треба вчити уроки! Я б усі ці алгебри, граматики у вогонь! Нарешті почнеться справжнє життя! Що захочу, те й робитиму. Предки в селі, а я в Ризі.

З кабінету директора вийшла екзаменаційна комісія: директор, старший майстер, представники базових підприємств, якась незнайома, сувора на вигляд жінка в темних окулярах.

– Хто це? – запитала Даце Кристину Янівну.

– З профтехуправління.

Усі зайшли в майстерню. Випускниці вишикувалися вздовж стіни.

– Група, струнко! За порядком номерів розрахуйсь! Доповідаю, що до іспиту на кваліфікацію готові двадцять п'ять випускниць. Двоє відсутні з поважних причин.

– Для вас настав найвідповідальніший момент: треба показати, чого ви навчилися. Бажаю вам винахідливості, витримки. Не поспішайте з відповіддю. Спочатку все добре обдумайте, – сказала Вія Артурівна, підбадьорюючи дівчат ласкавим поглядом і усмішкою.

Дівчата вийшли з майстерні.

*  *  *

– Вихованка другої групи Байба Балтиня з'явилася на іспит із кваліфікації.

– Комсомолка, культорг групи, вчиться без трійок, бере участь у художній самодіяльності, співає в ансамблі. Працює повільно, але дуже ретельно. Пропоную присвоїти четвертий розряд.

– Що сприяє покращенню якості праці?

– Висока кваліфікація робітників, хороша організація праці.

– А ще?

– Якісний матеріал і обладнання, – подумавши трохи, відповіла Байба.

– Якщо ти не потрапиш у тролейбус, запізнишся на роботу, будеш роздратована, чи відіб'ється це на роботі?

– Так, відіб'ється.

– Яку тканину використовують для відпарювання?

– Льон невідбілений.

– Чому?

Байба мовчала.

– Ну, подумай.

– Тому що він міцний.

– Що означає міцний?

– Ну, носиться довго.

– А коли прасуєш, не носиш.

– Льон – тканина, стійка до високих температур.

– Правильно.

"Ось і все! – вийшовши з майстерні, Байба мало не плакала, – забути таку просту річ!"

*  *  *

Старий, такий знайомий зал із намальованими дахами будинків Старої Риги по краях сцени, з квітами нагідок на завісі. У президії директор, майстри, вчителі, почесні гості, актори. У вщент набитому залі й на сходах родичі та друзі випускників. Під музику й оплески випускники займають свої місця в залі.

– Сьогодні в нашому училищі велике свято. Майже сто випускників отримують дипломи кравця разом із атестатом зрілості. Три роки – термін невеликий, але які зміни я бачу в вас! Прийшли до нас несміливі, невмілі дівчатка й хлопчики, а покидають училище впевнені, знаючі свою справу молоді робітники. Крім професії, яка дає вам хліб насущний, ми прагнули прищепити вам любов до всього прекрасного: природи, мистецтва, книг. Найголовніше – не зупинятися на досягнутому. Залишатися на місці – означає повільно сповзати вниз, – звернулася до випускників директор.

Першою отримувала диплом Даце.

– Даце Ергле закінчила училище з відзнакою. Їй надається право навчатися у вищому навчальному закладі, не відпрацьовуючи положені три роки, – сказала Вія Артурівна.

Майстер Лієпа вручила їй червону гвоздику, а Юрате Мартинівна – книгу.

– Байба Балтиня.

До всіх прийшли друзі, родичі, тільки до неї ніхто.

Раптом Байба помітила рідне, знайоме обличчя. Мати Дауманта усміхалася їй, Байбі. Які вони схожі, мати з сином!

Дипломи в руках. Урочисті промови проговорені. Квіти й пам'ятні подарунки майстрам і викладачам вручені. Випускники й ті, хто вітав, змішалися.

Світлана, трохи сумна, крутила в руках червону гвоздику, подаровану Кристиною Янівною. Більше її вітати було нікому.

– Світланоо, Світлано! – раптом пролунав знайомий бас. Прямо через натовп до неї пробирався Марціс. – Вітаю від імені колгоспу "Берзайне" і від себе особисто, – Марціс простягнув Світлані великий оберемок пишних троянд.

В очах дівчини промайнула спершу недовіра, потім подив і, нарешті, радість.

– Коли приїхати по тебе?

Спочатку Світлана не могла вимовити ні слова, тільки знизувала плечима.

– Які чудові троянди! Ні в кого таких немає. Оце хлопець! Звідки він? – шепотіла Еліта. – Ти його запросила на бал?

Світлана похитала головою.

– Чокнута! Хоч один кавалер був би на трьох.

"А чому б не запросити? – подумала Світлана. – Дезія тоді влітку наплела про Марціса всякі дурниці, а насправді він порядний хлопець. І мама Дезії це каже. Навіщо їй обманювати? Вона дружить із матір'ю Марціса і знає його з дитинства".

Даумант у світло-сірому костюмі стояв між Томом і Леоном. Цей пошитий взимку костюм йому спеціальним рішенням зарахували як дипломну роботу. Хвора рука, ставши помітно рухливішою, все ж таки не дозволяла Дауманту працювати так моторно, як він звик. Шити на машинці він міг уже досить пристойно, але тонка голка ще не підкорялася його незграбним пальцям.

Том, як завжди, спокійний і витриманий, своєї радості не виявляв. Усе йшло так, як і передбачено.

Леон м'яв у руках свідоцтво про присвоєння кваліфікації та, здавалося, зовсім зник.

Таким був цей день. Усмішки й сльози, радість і сум!

– А у нас сьогодні прощальний бал у Юрмалціємському ресторані, – повідомила Світлана. – Прийдеш, Марцісе?

– Яке питання? Обов'язково прийду. І всі танці – мої, домовилися?

– А ми теж не проти потанцювати, – втрутилася в розмову Еліта, лукаво усміхаючись.

– Тільки з дозволу Світлани. Заради неї я тут. Я на машині, можу підвезти.

– І нас? – Еліта та Інна не відставали від Світлани ні на крок.

– І вас, звісно.

*  *  *

– Чао, Петерисе! І ти тут?

– Ну як же я залишу свою даму в такий знаменний день без кавалера? Вітаю! Бажаю щастя!

– Так, училище закінчено.

– Не прикидайся, я все знаю. Даце сказала. Коли ви з Байбою розписуєтесь?

– На початку вересня.

Кристина Янівна господарським оком оглянула святковий стіл, накритий у банкетному залі. Квіти у вазах, білосніжна скатертина. Усе честь честю.

– Сла-ва, сла-ва, сла-ва нашому майстру, – почула вона дружнє скандування.

Рожеві, зелені, блакитні, жовті довгі сукні, блискучі очі, сміх – це ж її дівчатка!

– Ну дівчата! Оце сюрприз! І коли ж ви встигли?

Радісна усмішка заграла на обличчі Кристини Янівни.

Байба підійшла до неї й, вклонившись низько, як королеві, піднесла букет білих гвоздик.

– Дякуємо за все, чого ви нас вчили. Це нам на все життя! Дякуємо за суворість і вимогливість, за любов і доброту.

Останній випуск. Це майстер Лієпа знала точно. Для неї це прощання не тільки з групою, а й з училищем. Змахнувши набіглі сльози, вона запросила всіх до столу.

*  *  *

Байба й Даце стояли на терасі, на даху ресторану. За вершинами мерехтить море, як величезне перламутрове блюдо. Тиша. Жодна гілочка не ворухнеться. Навіть музика змовкла. Лише доноситься сюрчання цвіркунів, та вдалині проспівав півень.

– Ти восени підеш у політехнічний?

– Не знаю. Хотілося б перепочити трохи, пожити безтурботно. Правда, Петерис умовляє, щоб вступала, а то доведеться все зубрити заново. А ти?

– Ми з Даумантом попрацюємо рік-другий, освоїмося, а там видно буде.

Реактивний літак із пронизливим виттям стрілою перетнув небо.

– Бач, куди залетіли! А ми їх обшукалися. Навіть до моря збігали.

Даумант поклав руку Байбі на плечі.

– Ходімо танцювати. Музиканти відпочили.

– Давай тут. Тут прохолодніше.

Світлана танцювала з Марцісом.

– Це найщасливіший день у моєму житті. Училище закінчено. І такі гарні, запашні троянди мені ще ніколи не дарували.

– Спеціально для тебе. Знаєш що? Поїдемо додому.

– Прямо зараз?

– Ну так. На світанку будемо там.

– А де я влаштуюся?

– А у мене є ключі від твоєї нової квартири.

– Покажи.

Марціс витягнув із кишені кільце, на якому висіли три блискучі ключики.

– Але у мене речі в гуртожитку, – ще сумнівалася Світлана.

– Виберемося якось увечері по них.

Дівчина з хвилину дивилася на Марціса, чи не ховається за всім цим щось недобре, і, нарешті, зважилася.

Бал тривав. Ніхто й не помітив, як пішла Світлана.

– Зараз зійде сонце. Біжимо, привітаємося з ним.

Вибігши з ресторану, кинулися по дюні вгору. Туфельки наповнилися піском. Даце й Еліта підтримували Кристину Янівну.

– Швидше, швидше! Пропустимо найперший промінь. Кажуть, що він, як і останній, – зелений.

Туфлі, панчохи геть. Прохолодна вода пестить розпашілі в танці ноги. Ух, як добре!

Перші промені вирвалися нарешті з-за хмар, що затуляли сонце.

– Дівчата, а де Байба?

– Он вони, далеко вже.

– Бач, які, хочуть утекти від нас! А ну, хто перший їх наздожене?

– Не треба, – зупинила Еліту Юрате Мартинівна. – У них свій шлях.

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2026 Валерія Воробйова