Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Без п'яти хвилин дорослі...

Повість для підлітків. 17+

Зента Ергле

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Едгар Озолінш

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14

Глава восьма
Прощання

– Слухай, старий, – культорг сьомої групи Айя Круміня підійшла до Дауманта.

– Чого тобі? Викладай, – у Дауманта болів зуб, і він злився на цілий світ.

– У понеділок конкурс плаката на тему "Мати й дитя".

– Ну то й що?

– Не ламайся. Усі групи беруть участь. А в нашій групі ти найкраще за всіх малюєш.

– Який сьогодні день?

– П'ятниця.

– Де ти раніше була?

– Зовсім вилетіло з голови. Дауманте, дорогенький, тільки ти можеш нас урятувати. Якщо переможемо, – групі очки за громадську роботу, а тобі приз.

– Йди геть, здобувач очок.

– Розмір сто на сімдесят, – спокійно вела далі Айя. Хлопців своєї групи вона знала досить добре. – Папір я зараз принесу. Техніка на вибір. Можна і фломастерами, і олівцями, і аквареллю… Тобі краще знати.

У суботу ввечері Даумант наколов на креслярську дошку чистий аркуш ватману. Чорт забирай, що ж намалювати! Найпростіше було б змалювати з листівки чи книги, але якось незручно.

Сестра з маленьким Андрісом на колінах дивилася телевізор. Широко розплющеними очима малюк уп'явся в екран, де сміливий заєць ганяв невдаху вовка.

– Не рухайтеся хвилинку, – попросив Даумант і, взявши пастельну крейду, упевненими рухами зробив нарис.

Кристап дорогою до своєї кімнати поглянув на малюнок і, присвиснувши, зупинився.

– Радянська мадонна замість Сикстинської, ха-ха! – це було сказано не без заздрощів. Зразковий у всьому, старший брат не мав анікрихти хисту до малювання.

– А чом би й ні? – Даумант був налаштований миролюбно. – Позич мені свій лак для волосся, щоб крейда не осипалася, – звернувся він до сестри.

Зане із жалем дивилася, як дефіцитний польський лак покривав малюнок.

– Не переживай, ще залишилося, – утішив Даумант, струснувши балончик аерозолю.

*  *  *

Плакати були виставлені у вестибюлі училища.

Більшість груп пішли легким шляхом: або перемалювали окремі фігури з надрукованих плакатів, або вирізали їх із журналів і зробили кольорові монтажі. Із плакатом сьомої групи міг суперничати тільки плакат із другої із силуетом дитини, що біжить, на тлі висхідного сонця. Малюнок був образним, із безсумнівною вигадкою, але плакат сьомої групи був більш художнім.

Журі довго обговорювало, якій групі присудити перше місце, і залишило його за сьомою. У нагороду Даумант отримав велику коробку з пастельною крейдою, про яку давно мріяв.

Час від часу художник в ньому давав про себе знати. Тоді Даумант, затиснувши під пахвою папку, вирушав на берег Лічупіте. Набравши в консервну банку води, він сідав на оброслий мохом камінь та брався до роботи. Йому подобалося побути наодинці з собою, відключитися від щоденних турбот, поринути у світ фантазії, де не було ні кухні з дитячими пелюшками, ні батька, що потопає в болоті алкоголю, ні заплаканих очей матері. Через два роки, ні, уже через рік і вісім місяців, він стане самостійним, буде пристойно заробляти й зможе сам розпоряджатися своєю долею. Йому виповниться дев'ятнадцять, і якщо Байба погодиться… Продовжувати вчитися він не думає, принаймні в найближчому майбутньому. Усі ці історії, фізики, літератури… дякую, ситий по горло, хоча вчителі в один голос торочать, що навчання розвиває розум, логічне мислення, робить людину духовно багатшою і всяке таке інше. Що їм ще говорити? Це їхня робота, їхній хліб. Дауманту було ясно, що зазубрені шкільні премудрості за кілька років вивітряться, як сигаретний дим.

Очі й руки робили своє діло. На папері вже зеленіла озимина, дерева своїм голим гіллям тяглися до низьких хмар, у річковому плесі, як у дзеркалі, відбивався маленький блакитний просвіток у небі.

– Звідки він узяв такі хмари?

– І берези не там, – критикували хлопчаки за спиною.

– Прикуси язика. Це ж чемпіон із боксу.

– А малює, як дівчисько.

– А ну, тікайте звідси, – не витримав, нарешті, Даумант.

Хлопчаки кинулися врозтіч. Якийсь час було спокійно, потім з'явилися інші цікаві. Але особливо вони його не хвилювали. Хлопчаки є хлопчаки.

Холод пробирався за комір. Вітер пригнав хмари, і вони швидко затягли небо. Великими холодними краплями пішов дощ. Поклавши малюнок у папку, Даумант поспішив додому.

Кухню до самої стелі наповнював аромат борщу. На плиті заклично свистів чайник. Мати, усміхаючись, поставила перед сином повну до країв тарілку. Батько, цього разу тверезий, дивився хокейний матч між ризьким "Динамо" та московським "Спартаком".

– Г-о-о-л! – пролунав із сусідньої кімнати крик брата. – Молодець, Балдерис!

Із тарілкою в руках Даумант присів поруч.

– Хто виграє?

– Наші ведуть.

– Шайбу, шайбу, – репетувала публіка.

Приємне тепло розлилося по всьому тілу. Даумант поринув у сімейний затишок. Нема чого скаржитися: йому зовсім непогано живеться. Леону набагато гірше. І Байбі теж. А хіба Том у своєму шикарному особняку завжди щасливий?

– Г-о-о-л! П'ять три на користь наших. Ще п'ять секунд до кінця гри. Три, дві… Пе-ре-мо-га! – спортивний коментатор радів разом із тисячоголовим натовпом уболівальників.

*  *  *

Якось суботнього вечора Даумант сидів поруч із кімнаткою вахтера. Заняття закінчилися, кабінети замкнені, приміщення прибрані. Зі спортивного залу доноситься пісня ансамблю дівчат.

Остання репетиція. Завтра фінал телевізійного конкурсу.

– Не чисто. Альти, ще раз.

Пісня починалася знову.

– Ритм, ритм, Байбо, ку-ку, не мрій. Утомилися, так? Сядемо на хвилинку, перепочинемо.

Гучний вибух сміху. Даумант не витримав і зазирнув до зали.

– Байбо, ти не забилася? Пам'ятаєте, Еріка теж упала. Напевно, стілець той самий. Відставте його вбік.

– Дівчата, яка зі мною вчора пригода була! Чую, хтось шкребеться біля дверей. Відчиняю – кіт, величезний, пухнастий, хвіст трубою. Дивиться на мене своїми зеленими очиськами й нявчить. Обійшов квартиру, потім умостився на дивані й замурчав. Наш тер'єр Джеррі дивиться, в очах ненависть і тремтить від злості: як цей чужий волоцюга наважився господарювати в його володіннях?

Керівниця ансамблю Барбара Осе розуміла: дівчатам треба відволіктися.

– Відпочили? Піднімаймося. Другий куплет без вступу. Три-чотири і…

– Чого ти тут стирчиш? – запитала гардеробниця. – Чому не йдеш додому?

– Т-с-с-с, – Даумант приклав палець до губ. – Слухаю безкоштовний концерт.

– А-а-а, – протягнула тітонька і, човгаючи ногами, взутими в старомодні боти, вийшла на вулицю.

"Ну скільки можна одне й те саме!" – нервував Даумант.

– Зачешіться краще, сукні попрасуйте як слід, туфлі не забудьте. Інто, ти чуєш? На вас дивитимуться сотні тисяч глядачів.

– У мене коліна підкошуються, як подумаю про це. Сам Гвідо Кокаре керує ансамблем дівчат з Огре. Де нам із ними змагатися?

Дівчата, без упину базікаючи, попрямували до виходу.

– Байбо, – покликав Даумант. – Я хочу показати тобі дещо, не пошкодуєш.

– Що ж?

– Секрет. Ходімо.

Холодне повітря вдарило в обличчя. Байба щільніше обмотала шию шарфом.

– Ну й зима цього року. Мороз та мороз. Набридло.

Білий, щойно випавший сніг рипів під ногами.

– Наче скаржиться на щось, – задумливо сказала Байба.

– Дай свою торбу та сунь руки в кишені.

– А ти?

– А у мене рукавички теплі. Мама зв'язала.

Дерева й кущі на березі каналу цвіли білими пушистими квітами з інею. Гілки плакучих верб нагадували застиглі водоспади.

"Якби ж можна було цю красу намалювати!" – потай зітхнув Даумант.

Білосніжні вузькі вулички й будиночки старої Риги виглядали святково ошатними. Годинник Петровського собору пробив шість разів.

Біля Палацу піонерів Даумант зупинився.

– Ось і прийшли.

– Ти що, знову в піонери збираєшся вступати? – засміялася Байба.

– Зараз побачиш.

Даумант узяв Байбу за руку й повів угору сходами.

– Ай!

У яскравому світлі прожектора на них дивилася волохата бича голова, палахкотіли літні квіти, хвилювалося пшеничне поле із золотавим колоссям і синіми волошками. Трохи далі відбивалися в Даугаві будинки старого міста. Тихо лунала музика Раймонда Паулса, знайома й близька, як народна пісня.

– Авторка цих гобеленів – Едіте Вігнере, сестра Раймонда Паулса, – шепотів Даумант. – Що брат виражає в музиці, те сестра барвами у своїх гобеленах.

– Який би ти вибрав собі?

– Цей, – Даумант указав на триптих під назвою "Всесвіт".

У чорному космічному просторі сріблясто мерехтіли далекі галактики. На підлозі біля ніг наша зелена Земля з горами, низинами, блакитними водними просторами. І, нарешті, вершина творіння природи – чоловік і жінка на квітучій луці.

– Я б повісив його в Палаці одружень і навколо поставив би багато палаючих свічок, як біля ікон у церкві.

– Музей за п'ять хвилин зачиняється, – нагадала доглядачка залу.

Мороз пощипував ніс та вуха. Люди поспішали по домівках сховатися в теплі, а Байбі й Дауманту не хотілося розлучатися.

– Шкода…

– Чого шкода? – запитав Даумант.

– Що казка скінчилася.

– Ні, вона триває. Уяви, що зараз не двадцяте століття, а, скажімо, шістнадцяте. Уже пізно. На вулицях темно й тихо. Сховаємося, іде нічний дозор, а у нас немає з собою ліхтаря. – Даумант потягнув дівчину в найближчий дворик.

– Який нічний дозор? – зацікавилася Байба.

– Озброєні сокирами вартові ходили вузькими вуличками міста й стежили за порядком. Кожен запізнілий перехожий носив із собою ліхтар. Годинники були тільки на соборних вежах, тому кожну годину нічні сторожі співали свою пісню.

На вулиці Маза Піле прожектори висвітили три старовинні будинки з крутими черепичними дахами й ґратчастими вікнами. В одному з них горіло світло.

– Ми прибули, – Даумант упевнено відчинив важкі дубові двері.

– Ненормальний. А якщо нас приймуть за злодіїв?..

Вони опинилися в просторому сутінковому передпокої. Уздовж стін стояли широкі лави. Ззаду було видно величезне вогнище, а над ним висів закопчений казан.

– Що вам треба? – перед ними стояла літня жінка з накинутою на плечі пухнастою хусткою.

– Ми подорожуємо в минуле. Нам би тільки подивитися.

– Ну тоді ви потрапили куди треба. Це найстаріші житлові будинки в Ризі, названі "Три брати". У "Старшого брата" солідний вік – близько п'ятисот років. Інші на сто років молодші.

– Подумати тільки, в ті часи тут жили люди, і такі ж молоді, як ми. Цікаво, як вони проводили довгі зимові вечори, – поцікавилася Байба.

– Телевізор, звісно, не дивилися й у кіно не ходили. Книги теж були мало кому доступні; рукописні коштували дуже дорого й зберігалися в монастирях, а найцінніші були прикуті ланцюгами до стіни, щоб їх не вкрали. Ремісники та їхні учні при світлі скіпки або свічок займалися своїм ділом: шили взуття, одяг, робили прикраси. Господиня там, біля вогнища, готувала вечерю. У холодну пору таке вогнище було єдиним джерелом тепла. Коли їжа була готова, всі сідали навколо великого столу. Майстер, прочитавши вечірню молитву, сам виділяв кожному його частку. Після вечері вкладалися спати тут же, прямо на лавах.

– Звідки ви все це знаєте? – запитала Байба.

– Професія у мене така. Вивчаю Стару Ригу. Особливо те, що під землею: склади, підземні ходи, знаряддя праці, предмети побуту.

– Дякуємо. Ми підемо.

– Давай піднімемося на Соборну вежу. Я ще ніколи не бачив вечірню Ригу зверху. А ти?

– Я теж, – зізналася Байба. – Біжімо.

– Ненормальні, – бурчав ліфтер, – замерзнете нагорі як таргани.

Місяць освітлював дивним зеленуватим світлом засніжені дахи Старого міста. Через Даугаву сяючою гусеницею повзла електричка. На горизонті палали загравою вогні Кенгарагса. Криголам вів караван суден.

На темному небі, як на гобелені Едіте Вігнере, мерехтіли незліченні зірки.

– Дивись, он на хвості Малої Ведмедиці Полярна Зірка.

– Де?

– Дивись прямо на кінчик мого пальця, – Даумант обхопив Байбу за плечі.

– Диви, диви, зірка впала.

– Старі люди кажуть, людина померла.

– Дякую, Дауманте.

– Я тебе проведу?

– Не треба. Тут близько.

– Тоді до понеділка. Чао!

Дорогою додому Байба під враженням побаченого розмірковувала: "Як це прекрасно дарувати людям радість картинами, гобеленами, музикою, піснями, хоч на мить вирвати їх із прозаїчних буднів і ввести у світ мистецтва!"

– Де ти вештаєшся так довго? Роланда треба вечерею нагодувати й спати вкласти, – криком зустрів її вітчим. – І нема чого витріщатися на мене. Роби, що кажуть.

*  *  *

У понеділок, на великій перерві, Даумант чекав на Байбу біля дверей їдальні.

– Що сталося? – захвилювалася Байба, поглянувши на нього.

– Рейніс Карлович помер.

– Коли?

– В суботу ввечері, близько восьмої.

– Ми тоді були на Соборній вежі. Пам'ятаєш, зірочка впала?

– Учора прийшла до нас тітка Мілда. Каже, що він кілька днів уже скаржився на слабкість. Тітка Мілда умовляла його полежати, відпочити, а він усе за письмовим столом. У суботу ввечері, коли вона покликала його пити чай, він радісно сказав: "Діло зроблено. Тепер можна й відпочити", погладив рукою товсту папку й раптом повалився на стіл. Вона викликала швидку допомогу, але було вже пізно.

– Розкішний похорон, – міркували старі тітоньки, які частенько бували на похоронах, як на театральних виставах. – Велика людина померла: начальник якийсь чи знаменитий актор.

– Учитель, – повідомили їм.

– А-а-а, – цікаві були наче розчаровані, – тому так багато молоді. А від чого він помер?

– Розрив серця.

– Легка смерть. Кожному б таку.

Супроводжувачі згрупувалися за шкільними випусками – чим випуск раніший, тим група менша.

– Шкода вчителя.

– Що вдієш? Усі там будемо.

– Ви чули, Ілзе захистила докторську й уже професор.

– Хто б міг подумати! Така легковажна була.

– Ну, не кажи. Голова у неї й тоді варила.

– А Жаніс уже другий рік лежить тут недалеко, на гірці.

Роками не зустрічаючись один з одним, вони тихо обмінювалися новинами про роботу, про дітей.

Останні вихованці вчителя відчували найпекучіший біль розставання. Тісним натовпом стояли вони біля могильного горбка. Першим попрощався Петерис:

– Учителю! Усе найкраще, що я отримав від вас у спадок, я передам своїм вихованцям.

– Коли мені було так зле, що хотілося померти, ви знову повернули мене до життя. Дякую вам.

– Ви казали, що кохання – найпрекрасніше, що дано людині. Як це правильно!

– Ми часто не були такими, якими ви хотіли нас бачити, простіть нас за це.

– Ви вчили нас бути не тільки стійкими, сміливими й мужніми, а й ніжними, добрими, поважати почуття інших.

Червоні троянди одна за одною лягали на білий сніг.

Байбу мучила совість. Рейніс Карлович почувався, напевно, покинутим і забутим. Треба було частіше його відвідувати.

Проводжаючи поступово розходилися. Біля могили залишився колишній 8-Б і тітка Мілда. Повз із гуркотом промчав поїзд.

– Він нічого не чує. І ніколи більше не почує, – Даумант уперше зіткнувся зі смертю, і вся його життєрадісна натура протестувала проти її несправедливості. – Жила людина, і немає її. Невже це все?

– Ні, не все, – повільно заговорила тітка Мілда. – А ви? У кожного із сотень своїх вихованців він уклав частинку себе, посіяв зерно добра, воно росте й дає плоди. І сьогодні ми в цьому переконалися.

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2026 Валерія Воробйова