Казка.укр - Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Фейсбук-група Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Живий журнал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Телеграм-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Інстаграм Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Ютуб-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн




Без п'яти хвилин дорослі...

Повість для підлітків. 17+

Зента Ергле

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Едгар Озолінш

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14

Глава друга
Початок

Тридцять першого серпня двадцять вісім майбутніх кравчинь, дівчат другої групи, вперше зібралися в майстерні. Столи, нещодавно покриті лаком, швейні машини в клейончастих чохлах, прасувальні дошки, манекени – все як в ательє мод. Опинившись за одним столом, дівчата поглядали одна на одну, усміхалися, знайомилися, – розпитували про школу, в якій училися.

Пролунав дзвоник, і до майстерні зайшла літня жінка з гладеньким, трохи сивим волоссям, укладеним на потилиці в старомодний вузол. Добродушна материнська усмішка робила її обличчя знайомим.

– Я ваша майстриня. Мене звати Кристина Янівна Лієпа. Нам доведеться працювати разом. Я допоможу вам зробити перші стібки, а мине час – і ви почнете шити гарні вечірні сукні. Двічі на тиждень…

Двері з галасом розчинилися. З'явилася дівчина – кучерява блондинка з яскраво нафарбованими губами та зеленими тінями на повіках.

– Ой! – помітивши майстра, вона зойкнула й затулила рота долонею. Кристина Янівна невдоволено поморщилася.

– Як тебе звати?

– Дезія. Дезія Дарбиня.

Дезія ступила крок, щоб зайняти єдине вільне місце – поруч із кремезною дівчиною, обличчя якої псували вугрі.

– Підійди-но сюди! – покликала майстер.

Дезія здивовано підняла брови.

– З тебе й почнемо. Щоб уникнути надалі неприємних непорозумінь, я ознайомлю вас із правилами розпорядку училища. Подивіться уважно на свою сокурсницю. Дівчина як дівчина: і фігура, і обличчя приємне. Навіщо ж ти так нафарбувался?

Дезія почервоніла.

– Ну, щоб подобатися! – вона знизала плечима. – Щоб бути красивішою. Всі так роблять!

– Неправда, не всі. Але деякі з вас, я дивлюся, грішать цим. Попрошу запам'ятати: всі ці три роки в училищі щоб ніякої мазанини. Сідайте, Дезіє, і в перерву, будь ласка, змийте все. Повірте, ви й так красива, і шар рум'ян вас тільки псує.

– Зовсім чокнута, – прошепотіла Дезія, усаджуючись на місце. – Як тебе звати?

– Світлана, – відповіла дівчина з вугруватим обличчям.

– Ти з села?

Світлана мовчки кивнула.

– Я теж. Ти живеш у гуртожитку?

– Угу.

– А я у сестри. Вона кравчиня, закінчила це саме ж училище.

Майстер продовжувала говорити про правила розпорядку:

– Кожен вихованець обов'язково має займатися в якомусь гуртку: художньому чи технічному. В училищі два танцювальні колективи – народного танцю та сучасного, хор, вокально-інструментальний ансамбль, драматичний гурток…

Пролунав дзвінок.

– Не розходьтеся! Ходімо отримувати форму, – нагадала Кристина Янівна.

*  *  *

– В цьому училищі гірше, ніж у середньовічному монастирі, – бурчала Дезія, прасуючи нове формене плаття. – Якого біса потрібні ці ідіотські білі фартухи, як у кухарок? Ну, подивися, на кого я схожа. Опудало якесь. Форма як мішок.

Без п'яти хвилин дорослі...

Едіт, старша сестра Дезії, з усмішкою дивилася на молодшу.

– Біле – завжди було кольором урочистості; сукня нареченої теж біла. І ви у своїх білих фартухах будете дуже ошатними.

– А на що схожий смугастий робочий одяг? На чоловічу піжаму. Ну, якщо їм так треба форму, нічого не вдієш, але після занять одразу геть.

– Ти що, голою підеш додому?

– Чому голою? Буду переодягатися в гардеробі.

– У мій час гардеробниця не дозволяла, там місця немає.

– Тоді в майстерні в шафі заховаю або десь іще. Всі у старших групах так роблять, тільки дурепи ходять вулицею у формі.

– Модниця знайшлася!

– З тобою не можна говорити по-людськи, – розізлилася Дезія і вибігла з кухні.

*  *  *

Вранці першого вересня місто змінилося до невпізнання: стало молодшим і веселішим. Першокласники з портфелями за спиною та з гладіолусами довжиною майже в їхній зріст серйозно й урочисто крокували поруч із мамами. Старшокласники перегукувалися один з одним:

– Чао, старий! Як життя?

– Класно. А в тебе?

Байба йшла в училище з подвійним почуттям. У школі все було звично, всі свої – Професор, Клав, Даце, Марга, Рита, Анна… І їй раптом стало так шкода, що вона їх покинула.

– Вітаю молоду зміну робітничого класу.

Даумант підніс Байбі білу айстру.

Урочиста зустріч першокурсників була однією з традицій училища. На сходах, від вхідних дверей до залу, стояли барабанщиці в білих коротких спідничках, у білих панчохах, у червоних жилетах і червоних беретах. Під барабанний дріб новачки пройшли до актового залу й розмістилися вздовж стін, залишивши середину залу вільною.

Голку срібну чарівницю,
Вам вручаймо юнаки… –

лунав гімн училища у виконанні хору.

– Відсьогодні срібна голка буде і у ваших руках, – звернулася директорка до нових вихованців. – Важливо, наскільки вмілими стануть ці руки. Ви обрали чудову професію – робити людей гарними. Хороший одяг – велика річ. Він зміцнює в людині впевненість у собі, додає стрункості поставі, приховує недоліки фігури. Три роки це училище буде вашим другим домом. Ми не обіцяємо вам легкого життя. Доведеться багато працювати, щоб одночасно опанувати професію, курс середньої школи та ще й брати участь у різних суспільних справах.

Хлопці з сьомої групи, майбутні майстри з пошиття чоловічих костюмів, стежили за тим, що відбувається, з усмішкою. Поруч із Даумантом стояв Том Суна, стрункий, вродливий хлопець, одягнений у бездоганно пошитий костюм. Дезія своїми круглими очима та світлими кучерями одразу привернула увагу хлопців.

– Справжнє янголятко, правда? – підштовхнув Том Дауманта.

– Котра?

– Он, кирпата.

– Не мій типаж.

– Його он та, з косою, – підколов невисокий рудий хлопець. – Я сам бачив, ідуть, за ручки тримаються, як коханці.

– По зубах хочеш? – вишкірився Даумант.

Рудий замовк.

Змінювали один одного виступаючі: колишні випускники, представники виробничих об'єднань "Дзимтене", "Ризький одяг".

– Шеститисячна сім'я робітників нашого об'єднання одягає всіх від малого до великого. Ми чекаємо на ваші молоді руки. Бажаємо успіхів у навчанні та доброго здоров'я.

– Кінчай базікати, тьотю. А ну, старі, рвонемо на Кіш-озеро, скупаємося, – шептав Том. – У мене там моторка.

Через гори яскравих осінніх квітів, якими був завалений стіл президії, дивилася на новачків із привітною усмішкою директорка Вія Артурівна Чолдере. Але на душі в неї було неспокійно. Якими будуть ці двісті сорок? Чи вдасться створити в групах міцний, згуртований колектив? Одна-єдина ложка дьогтю може зіпсувати бочку меду. Так і в колективі. Попадеться один лоботряс…

Даумант відшукав очима Байбу й помахав їй рукою. Вона відповіла усмішкою.

*  *  *

Учитель-пенсіонер Рейніс Карлович болісно переживав це перше вересня. Сорок років цей день був найрадіснішим у році, а тепер – сам, усіма забутий.

– Як ти думаєш, Мілдо, прийдуть вони?

– Прийдуть. Куди подінуться? Не всі, звісно.

– А печива вистачить? І де ми їх усіх розмістимо? – тривожився вчитель.

– Лягай, відпочинь. Раніше, ніж до вечора, все одно не прийдуть, – заспокоювала Мілда.

Першими прийшли Байба та Даце.

– А ми раніше. Може, треба щось допомогти?

– У мене тут Мілда навела такий порядок, що я нічого не можу знайти.

Потім ввалилися одразу всі, наче змовилися.

– Чао, Іманте.

– Дауманте, старий! Де ти пропав? В одному училищі з Байбою, кажеш? Ясно. У мене немає слів…

– Мій любий 8-Б, перепрошую, 9-Б клас. Серед нас є відступники. Про присутніх, – Арніс зі значенням подивився на Байбу, Даце та Дауманта, – нічого не скажу, нехай самі виправдовуються. "Професор" нишком переметнувся до математичної школи, нікому й словом не обмовився. Наша школа для нього, бачте, занадто легка! Але найдикіший номер утнув Клав. Прочитай, Петерисе.

Петерис поправив окуляри й вийняв із кишені листа.

"Леді та джентльмени! При думці, що першого вересня ви знову зберетеся всі разом, мене кидає в сльози, як панночку в сентиментальному романі. Так хочеться бути поруч із вами. Цього листа я пишу в гуртожитку, на двадцятому поверсі. Тут тепер мій дім на три роки. Мій сусід, Рахім, ще не прибув із Ташкента. Старим я нічого не сказав, позичив гроші у знайомого та приїхав до Москви складати іспити до циркового училища. Конкурс був страшний: тридцять осіб на місце. Дехто тренувався роками й уже виступав зі своїми номерами. Коли я побачив цей натовп, у мене, чесне слово, коліна затремтіли. В комісії десять теперішніх і колишніх знаменитостей, усі з суворими фізіономіями і валять безжально. А в мене з російською дуже погано. Що буде, те й буде, – подумав я, одягнув костюм клоуна, той, торішній, з карнавалу, і зайшов до зали на руках. Витягнув у одного з носа яйце, у іншого з вуха пачку цигарок. Спочатку вони нічого, а потім почали сміятися. Словом, мені пощастило. Старі не зраділи. Довго ще довелося вмовляти їх. Допоміг друг батька, колишній клоун Роберт. І ось я тут."

Без п'яти хвилин дорослі...

– Як поетично! Вмираю від захвату!

– Рейнісе Карловичу, скоріше нашатирний спирт. У Іманта непритомність від заздрощів.

– Коли ви тільки порозумнішаєте? – учитель почувався щасливим серед своїх вихованців.

"Клав буде артистом цирку, Петерис – літератором, "Професор" – хіміком, як і його батько, Марга – медиком… А я простим кравцем, робітничий клас, так би мовити, – думав Даумант. – "Талановитий молодий художник Даумант Петерсон" звучить, звісно, інакше, ніж, скажімо, "цей хлопець ішачить в якомусь ательє".

Даумант мовчки дивився на колишніх однокласників. Його долали суперечливі почуття. Головне не в словах, а в ділі. Хороший кравець цінніший за поганого художника, це навіть кретину ясно. А якщо все навпаки… Які дурниці! Талант, якщо він є, нікуди не подінеться! Зараз найголовніше – швидше освоїти професію й почати працювати, щоб допомогти матері та Байбі. У світі тисячі різних професій, і хтозна, звідки відомо, що саме кравець – та сама, моя? І обрав він її заради Байби. А якщо за кілька років шити остогидне? Як добре іншим! Їм ще три роки не треба ламати голову.

Байба та Даце сиділи на одному стільці, обійнявши одна одну, щоб не впасти, і з усмішкою дивилися на однокласників, як старші сестри на молодших. У тих безтурботні шкільні роки, а у них відзавтра починається справжнє трудове життя. Вибір зроблено.

*  *  *

– Добрий день, Рейнісе Карловичу! Ви мене ще пам'ятаєте?

– Юрате! Хіба можна забути одну зі своїх найкращих учениць? Сідай, я зараз.

Нічого тут не змінилося. Той самий продавлений диван, ті самі старі стільці… І книги – книги на полицях уздовж стін, на столі, на підвіконнях. Скрізь квіти. Ну так, учора ж було перше вересня.

Колись і вони сиділи тут, прямо на підлозі, схрестивши ноги по-турецьки, пили чай і сперечалися про літературу. Саме тут Юрате вирішила стати вчителькою латиської мови та літератури й влаштовувати такі ж літературні вечори. Не в школі, а вдома.

– Пробач, що так скромно. Дружини немає вдома. Так, так вийшло, одружився під старість. Ти її знаєш. Наша шкільна медсестра Мілда.

Юрате мовчки пила м'ятний чай, заїдаючи печивом тітоньки Мілди. Учитель уже в літах, але які життєрадісні його очі. На письмовому столі купи рукописів.

– Я не завадила вашій роботі?

– Що ти, Юрате! Я дуже радий. Ми так давно не бачилися! А я пишу історію нашої партизанської бригади. І треба сказати – загорівся всерйоз. Дещо, правда, забулося. Тоді розпитую своїх товаришів. Мало їх залишилося. Та що це я все про себе? А як твої справи? Розповідай.

– Та от прийшла по ваше благословення. У мене завтра перший самостійний урок.

– Як же ти задумала його провести?

– Не знаю. У мене є магнітофонні записи. Може, поставити якусь пісню? Або показати діапозитиви?

– Телевізор, магнітофон та інша техніка лише допоміжні засоби. Головне ти сама, твоя щирість, твоє натхнення. Якщо тобі вдасться захопити своїх учнів, усе буде добре. Звісно, будуть і важкі моменти, коли захочеться все кинути й піти працювати все одно куди, тільки не в школу. Чи вистачить у тебе сил встояти?

– Я не знаю, – відповіла Юрате, – я постараюся.

– Найголовніше – не злякатися перших невдач.

– А ви пам'ятаєте свій перший урок?

– Як зараз. Був грудень сорок четвертого року. Війна ще тривала, але я був уже не боєць. З осколком у грудях не повоюєш! Пішов у вечірню школу вчителем латиської мови та літератури. Перший урок був у дев'ятому класі. Напередодні я приготував багато красивих слів про любов до Батьківщини, про літературу. Зайшов до класу, встав біля учительського столу, і всі високі слова застрягли в горлі. У класі холодно, як дихнеш, пара йде. Учні сидять у пальтах, засунувши руки хто в рукави, хто в кишені. Дехто мого віку, у інших ще вуса не виросли. Розповів про себе й про своїх товаришів, як у тилу ворога підривали військові ешелони, склади боєприпасів, як рятували людей від угону до Німеччини. Познайомився з кожним. І хто міг знати тоді, що широкоплечий велетень Віктор Карклс стане відомим письменником, а стрункий хлопець із хвилястим волоссям, любитель помріяти, співатиме в опері? Так і пройшов мій перший урок, зовсім інакше, ніж я задумав.

*  *  *

Молода вчителька, глибоко вдихнувши, як перед стрибком у воду, відчинила двері кабінету латиської мови та літератури. Шум ущух. Дівчата підвелися.

– Сідайте.

На вчительку дивилися двадцять вісім пар очей – байдужі, запитальні, усміхнені, зацікавлені.

"Ще зелена. Це добре, легше порозуміємося. Адже старі тільки й знають, що двійки ліпити", – міркувала Дезія.

– Шкода, що немає нашого Рейніса Карловича, – шепнула Байба Даце.

– Трикотажна сукня чудово сидить на ній, правда? На замовлення пошите, напевно, – оцінила Даце.

Вчителька всміхнулася, на щоках з'явилися ямочки.

– Мене звуть Юрате Мартинівна Юр'яне. Я буду вихователем вашої групи. Про себе я мало що можу розповісти. Цієї весни закінчила філологічний і сама попросилася до вас в училище.

– Чому? – запитала Даце.

– Торік я була тут на практиці, і училище мені дуже сподобалося. Знаю, що нелегко буде і мені, і вам. Але що може бути прекраснішим за літературу? Вона робить нас причетними до багатьох життів, завдяки їй ми стаємо прозорливішими, досвідченішими, пізнаємо справжні почуття.

– А граматика? Бр-р-р!

– Нічого не вдієш. Без граматики не навчишся ні говорити, ні писати правильно. Я взяла з собою одну зі своїх найулюбленіших книг. Її написала людина, яка понад усе на світі цінувала красу людських стосунків, справжню, непідробну дружбу. Це казка Антуана де Сент-Екзюпері "Маленький принц".

"Люди мають свої зірки, які перестають бути звичайними зорями. Для одних – тих, хто мандрує, – вони – дороговказ. Для інших це тільки маленькі вогники. Для вчених зорі – складні задачі. Для мого бізнесмена вони золоті. Але всі ці зірки мовчать. А в тебе будуть такі зірки, яких більше ні в кого немає... І коли ти дивитимешся вночі на небо, це буде так, наче сміються усі зірки. У тебе будуть зірки, які вміють сміятись!"

Вчителька закрила книгу. В кабінеті панувала тиша, поки Світлана не порушила її, гучно висякавшись. Дренькотючий дзвінок сповістив про закінчення уроку.

Юрате Мартинівна залишилася в кабінеті сама.

"Я їх приручу, як Маленький Принц приручив Лиса. Поступово, терпляче. Між мною та дівчатами всього сім років різниці. Приручу… Але як? Поговорити з кожною? Про що? Про життя? Про дім? Про улюблені заняття? Навряд чи будуть відвертими. Принаймні спочатку. Підлітки в цьому віці сором'язливі, бояться здаватися смішними, приховують свої думки, біди. У одних батько, або, що ще гірше, мати кинула сім'ю. У інших батько – п'яниця, влаштовує скандали та бійки. Ні для кого не секрет, що в ПТУ важких підлітків більше, ніж у звичайних школах. Багато хто почувається самотньо, не знайшов собі друзів. Що зробити, щоб в училищі вони почувалися як у хорошій сім'ї?"

– Тільки без панібратства, – наставляли її старші колеги. – Тоді дисципліні кінець. Не вчитимуть уроки. Ледарі випрошуватимуть безрозмірні трійки замість заслужених двійок.

– Ото вже ні. Ніяких компромісів.

Юрате Юр'яне задумливо подивилася на портрети письменників. Андрій Упіт, такий само серйозний, як і його романи, свій шлях теж починав учителем.

Анна Саксе усміхається, ніби підбадьорюючи. Поетка кохання Мірдза Кемпе. Зієдоніс примружив очі, наче дивиться на яскраве сонце. Чи зуміє вона зробити так, щоб ці письменники стали близькими й зрозумілими її учням?

*  *  *

У перші тижні вересня в училищі все йшло шкереберть. Учителі та майстри не знали своїх учнів, а ті ще не звикли до порядків в училищі. Новачки блукали коридорами в пошуках потрібного приміщення.

Навчальний процес в училищі відрізнявся від шкільного. Програму середньої школи треба було пройти за коротший час. З'явилися нові навчальні предмети: технологія виготовлення одягу, обладнання швейної промисловості, матеріалознавство. Два дні, а третьокурсники навіть три дні на тиждень працювали в швейних майстернях. Усі вихованці або виконували різні суспільні обов'язки, або займалися в гуртках художньої самодіяльності.

Хормейстер Алда Петрівна Клява працювала в поті чола: це не жарт – перевірити понад двісті дівчат.

Щодня із залу доносилося надокучливе:

– До-мі-соль-до. А-а-а-а…

Даце навмисно заспівала неправильно. Обов'язки комсорга, заняття хореографією, спортивний гурток з орієнтування на місцевості – для співів навіть при великому бажанні часу не залишалося.

Голос Байби натреноване вухо хормейстера одразу виділило з-поміж інших голосів. Дві з половиною октави дівчина заспівала без жодних зусиль.

– Заспівай якусь пісню.

Байба подумки швидко перебрала свій репертуар і заспівала першу-ліпшу народну пісню.

– Ти вчилася десь?

– Так… Ні… Трохи.

– Співатимеш у нашому ансамблі.

Байба зраділа. Вона вже знала, що ансамбль дівчат посів перше місце в Ризі й друге – в республіці. Це щось-таки значило.

– Ти сьогодні як сонечко сяєш, – помітила директорка, зустрівши хормейстера.

– Є від чого. Ми думали вже, що кінець ансамблю. Від нього залишилася половина, і дві учасниці на останньому курсі, а тут ціла купа чудових співачок. Організуємо ще один ансамбль. У однієї дівчини особливо звучний голос. Нарешті у нас буде солістка.

*  *  *

– Слухай, тобі треба в танцювальний гурток. Сам знаєш, хлопці в училищі – дефіцит, – сказала Даце Дауманту в їдальні під час обіду.

– Я… танцювати? Тобі що, макітру дверями придавили?

– А що? Ти хіба паралітик? Не хлопець – картинка. На нашому курсі одна через тебе втратила спокій, сон і апетит.

– Та ну! Хто ж це?

– Не скажу. Вона теж у танцювальному.

– Нехай іде під три чорти. Я не збираюся стрибати по сцені як коник.

– Ну й ладно. Байбу шкода. Саме вона залишається без партнера, – виклала Даце свій козир.

– Байба теж танцює? – засумнівався Даумант. – Вона мені нічого не казала.

"Байбу я вмовлю, – подумала Даце. – Аби Даумант погодився".

– А якщо репетиції збігатимуться з тренуваннями з боксу?

– Як-небудь влаштується.

– Гаразд. Вважай, що заагітувала.

Через Байбу Даумант погодився б не тільки танцювати, а навіть на руках ходити й перекидатися.

– Але врахуй, танцюватиму тільки з Байбою і ні з ким іншим.

На репетиції замість Байби поруч із Даумантом стала Дезія.

– Ти, дорогенька, переплутала адресу.

Дезія подивилася нерозуміюче.

– Де Байба? – запитав Даумант у Даце.

– Вона співає в ансамблі. Репетиції збігаються, та й виступи часто в один час.

– Чао, обійдетеся без мене, – Даумант перекинув сумку через плече й попрямував до виходу.

– Не дурій, – Даце схопила його за руку й потягла назад. – Все одно десь треба брати участь.

Даумант зупинився. Даце має рацію. Якщо Байба може співати, чому він не може танцювати?

– Увага! Починаємо репетицію! – Ніхто з першокурсників не помітив хлопця, що сидів позаду рояля. – В училищі є танцювальний колектив старшокурсників. Він став одним із лауреатів минулого свята пісні та танцю. Наша задача – постаратися не відставати від них. Почнемо з вправ з ритміки. Уявімо, що ми птахи й літаємо. Раз, два – змахнули крилами, три, чотири – опустили.

Піаністка, поклавши замість нот розкритий роман, заграла марш. "Як у дитячому садку", – посміявся з себе Даумант.

*  *  *

Перед практичними заняттями у швейній майстерні дівчата вишикувалися в шеренгу.

– Як в армії, – знущалася Дезія.

– Присутні двадцять сім вихованок, відсутня Еліта Елксніте, – доповіла чергова.

– У неї зранку боліла голова й була температура, – пояснила Світлана, сусідка Еліти по кімнаті в гуртожитку.

– Треба зателефонувати черговому по гуртожитку, нехай викличе лікаря, якщо щось серйозне, – сказала майстер Кристина Янівна Лієпа, зробивши відмітку в блокноті.

– Ти нічого не бачила, зрозуміла, – шепотіла Дезія санітарці Інні, заховавши руку за спину. Але та була невблаганна.

– У Дарбині нігті покриті темно-червоним лаком, – доповіла Інна.

– Запиши в журнал, – наказала майстер. – І щоб це більше не повторювалося!

Кристина Янівна дала кожній вихованці завдання й вийшла з майстерні.

– Дівчата, повне банкрутство. Тридцять хлопців і сімсот дівчат. Здуріти! На танцях в'язати доведеться.

– Чому в'язати?

– А що ще робити? З дівчатами я танцювати не збираюся. Це не для мене…

– Заспокойся, Дезіє, – перервала Даце. – Запросимо на вечір гостей з інших училищ. Наприклад, меблевиків або поліграфістів.

Якийсь час дівчата старанно строчили по намальованій на папері зигзагоподібній лінії. Тільки перед Даце лежали пістряві клапті тканини. Вона вже виконувала завдання швейної фабрики.

– Я забираю собі кучерявого з сьомої. Чуєте? – не витерпіла Дезія.

– Дарма стараєшся. Він уже зайнятий.

– З якого це дива ти взяла?

– Ми вчилися в одному класі, – пояснила Даце.

– А мені на це начхати, – Дезія надула губи. – Чого захочу, того доб'юся.

Байба старанно шила і, здавалося, нічого не чула.

– Якщо тебе так цікавлять хлопці, навіщо йшла в це училище? – запитала Світлана. – Вступала б у будівельне або до меблевиків.

Увійшла майстер, і розмова перервалася.

Одинадцять хлопців і дев'ятнадцять дівчат із сьомої групи стояли нерівним строєм біля стіни в майстерні й чекали майстра Антона Юлійовича Краукліса. Чергова Віта Вента відзначала в журналі присутніх. Знайомство п'ятнадцятирічних проходить легко й просто. Ніякого "ви", одразу ж дружнє "ти".

– Майстер Краукліс, кажуть, страшенний придира. Градуси відчуває за кілометр, як мисливський собака зайця.

– Ну, не так жахливо!

– Звідки ти знаєш, Томе?

– Я його особисто знаю.

– Викладай.

– Колишній підпільник, не п'є, не курить. Що вас іще цікавить?

– Чистий святоша. Такого тільки четвертим на пам'ятник біля музею Стрільців, – усміхнувся рудий хлопець невеличкого зросту.

– За такі слова можна по зубах отримати, шакале.

Леон Лаціс із подивом подивився на Тома Суну.

– У Краукліса золоті руки й чиста совість. Він разом із моїм предком сидів у в'язниці за політику. Воював добровольцем, а після війни все життя пропрацював у цьому училищі, хоча з його вмінням в іншому місці міг би зашибати великі гроші. Але не став. Він із ідеалістів, розумієте.

У перший день навчання в училищі Даумант і Том випадково сіли за одну парту й відтоді продовжували всюди триматися разом. Даумант, здавалося, був висіченим із граніту, широкоплечий, кремезний. Том поруч із ним виглядав тендітним: стрункий, із темним хвилястим волоссям, маленьким жіночним ротом і довгими, густими, як у дівчиська, віями навколо карих очей.

– Чому без форми? – запитала секретар комсомольської організації училища Людмила, зустрівши Тома на сходах.

– Віддав у хімчистку.

– Не дуркуй.

– Органічно не виношу форми. Вона робить усіх однаковими, як із конвеєра.

– В армії тебе навчать.

– Нічого не вийде, у мене вроджена плоскостопість.

Людмила повернулася й пішла вниз, знаючи з досвіду, що дарма затіяла цю розмову.

Із сьомої групи тільки Том і Даумант уміли користуватися швейною машинкою. Поки інші вчилися заправляти нитку в машинку й строчити по прямій, Тому майстер довірив уже шиття штанів, а з Даумантом займався окремо.

– Навчишся шити, зварганиш за вечір вельветони й червоненька в кишені, – просвіщав Том Дауманта. – Якщо не буде замовлень, можу підкинути.

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14




Пропонуємо також:


У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

Гостьова книга - Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2026 Валерія Воробйова