Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Без п'яти хвилин дорослі...

Повість для підлітків. 17+

Зента Ергле

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Едгар Озолінш

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14

Глава третя
Ревнощі

– Слухай, старий, рвонемо до колгоспного магазинчика, перехилимо по пивку. Тож може й  сміливості додасться для контрольної з фізики, – запропонував Леон на великій перерві.

– Я "за", – одразу ж погодився Даумант.

– А ми встигнемо повернутися? – засумнівався Том.

– Та ти що, раз – і там.

Пиво доручили купити Тому, як найдовшому й одягненому найпристойніше серед усіх. Решта чекали в під'їзді сусіднього будинку.

– Вам не здається, що пиво кисле? – запитав Даумант, добряче ковтнувши.

– Що ти! Кращого не може й бути, – похвалив Леон.

– Я не хочу більше, – відмовився Том.

– Пий. Не пропадати ж добру, гроші заплачені.

– Це точно.

Задоволені собою, всі троє поверталися в училище.

– Подивіться на цю мамзель, іде, як корова на льоду. – Трійця гучно загорлала. Дзвінка ніхто не чув.

– Чому ви не на уроці? – із заступницею директора училища Майєю Альбертівною Скуя жарти були погані.

– Ми зараз… ми трошки… ми трішечки прогулялися, – затинаючись, промимрив Леон.

– А ну, дихни, – наказала Скуя. – Негайно до мене в кабінет.

– Ми нічого, ми тільки пивка, – улесливо виправдовувався Леон, – зовсім трошки, ну от стілечки, чесне слово…

– Що тут, училище чи монастир? – зарозуміло заявив Том. – Навіть просто пива не можна випити, чи що?

Даумант відчув, як нещодавній обід нудотно підступає до горла. Він схопився, бува, кинувся з кабінету, але не встиг. То був сигнал іншим. Том, затуливши рота долонею, вискочив за двері, а з Леоном нещастя сталося тут же, на місці.

Комсорг Людмила Іванова, яка теж перебувала в кабінеті, переляканими очима дивилася на те, що відбувається.

– Людо, будь ласка, зайди до секретарки й зателефонуй батькам цих героїв, нехай приїжджають по синочків. Ще скажіть черговому, щоб приніс відро з водою та ганчірку.

Людмила вийшла.

– А у мене немає матері, а батько у вечірній зміні. Нічого у вас не вийде, – усміхнувся Леон.

Даумант сидів червоний і мовчав. Такі речі не приховаєш. Скоро все училище дізнається про це, будуть розбирати на зборах. Перед Байбою соромно.

– Я йду на урок, – суворо сказала Майя Альбертівна. – Коли повернуся, щоб усе було в порядку. Сидіть і чекайте. І кабінет провітріть.

Леон і Даумант гидливо прибирали за собою. Том не показувався.

– Хіба від пива можна так сп'яніти? – сумнівався батько Тома, кравець Яніс Суна. – Може, підлили чогось міцнішого?

Винні заперечували.

– Що накажете робити з ними? Самих відпускати не можна, – висловилася Майя Альбертівна.

– Даумант товаришує з Байбою та Даце з другої групи. Можливо, попросити їх відвести його додому, – порадила Людмила.

– Ні, – схопився Даумант, – тільки не це, прошу вас.

– Давайте мені цих дівчат. Мене ще ніколи не проводжали такі гарненькі дівчата. – Леон безсоромними очима обвів присутніх. Хміль робив його нахабним.

– У мене внизу машина. Я відвезу їх, – запропонував старший Суна.

– Не треба пити, якщо не вмієте, – хлопці з сьомої групи тихо, щоб не чули дівчата, дорікали порушникам.

– Продавчиня підсунула нам прокисле пиво, – виправдовувався Даумант.

– Точно, – підтвердив Леон.

Двійки з фізики за невиконану контрольну не турбували трійцю. Це дрібниця. Можна виправити. Набагато важче було врятуватися від дівчачих нарікань.

– Ото вже герої знайшлися. Дивитися гидко.

– Аж таки герої. П'янство – не геройство.

У розмову втрутився майстер Краукліс.

– Набагато мужнішим було б відмовитися, ніж іти за іншими. Хто ж перший підкинув ідею випити? Леон, чи що?

Винні мовчали.

– Через вас ми не отримаємо першого місця й не поїдемо на екскурсію до Ленінграда, – ледь не плакала Віта Вента.

– Знайшли через що сумувати. Не поїдемо цього року, поїдемо наступного. Ленінград – це тобі не Париж, – Том знизав плечима. – Мені все це байдуже.

– Звісно ж, ти на "Жигулях" свого татуся туди їздив не раз, а ми…

– Випили на шеляг, сп'яніли на карбованець, а скандалу – на всі десять.

П'яничок викликали на спільне засідання профспілкового та комсомольського комітетів. Зібралися всі педагоги, прийшов представник міліції старший лейтенант Самс.

– За п'янство в училищі батьки вихованця мають сплатити штраф тридцять карбованців, – повідомив старший лейтенант.

Хлопці мовчали, опустивши голови.

– Можливо, цього разу обійдемося без штрафу? Подивимося, як поводитимуться далі наші "герої", – запропонувала директорка.

Том не вважав за потрібне щось говорити, повернувся й вийшов.

Дауманта не хвилювало, що про нього думають інші. Але Байба… Він уникав дівчини.

В училищі кожен день був багатий на події, і пригода, яка всіх схвилювала, поступово забувалася.

*  *  *

Високо над містом в осінньому жовтневому небі сонце боролося з хмарами. То великі холодні краплі дощу били в обличчя, і вітер зривав із дерев останні осінні листи. То хмари розсіювалися й відкривалося небо – яскраво-синє, наче вимите. У кожній калюжі й у кожній краплі дощу починало виблискувати маленьке сонце.

"От би все це зобразити на полотні!" – думав Даумант, дорогою до училища спостерігаючи за двобоєм сонця й хмар.

Непомітно підкрався листопад, приніс морози. Тепер вихованці перебували в училищі від темна до темна. Уроки, робота в швейній майстерні, заняття в гуртках співу, танцювальному, допомога вдома по господарству, підготовка домашніх завдань – і так щодня.

– Хоч би раз виспатися, – скаржилася Світлана. – На канікулах буду тільки їсти й спати, і більше нічого, чесне слово.

Серед дівчат другої групи з рук до рук переходила потріпана, засалена книга Курт-Малер "У хвилях долі".

– Яке кохання! Таке чисте й невинне! Він її вперше цілує тільки після вінчання. Дівчата, можете собі уявити, – захоплювалася Світлана. – Із сучасними чоловіками й не порівняти.

– Ти б теж не проти зустріти такого казкового принца, гарного, багатого і, звісно, щоб він тебе на руках носив, – пожартувала Даце.

Дезія розсміялася, уявивши собі, яким величезним має бути чоловік, котрий зміг би носити на руках важку Світлану.

– Хотілося б, – зізналася Світлана, не помітивши іронії сокурсниць. – Як у цьому романі. Це ж треба – син багатія полюбив бідну сироту й одружився з нею. Я плакала, коли читала.

– Їхні губи зустрілися в урочистому блаженстві, – сміялася Даце. – Подібні шедеври Курт-Малер штампувала сотнями, і всі однакові, як із конвеєра.

Жадане читво Дезія отримала від Байби на уроці історії. За звичкою вона спочатку зазирнула на останні сторінки, щоб дізнатися, чим усе скінчилося, потім у середину. Учитель розповідав про революцію 1905 року.

Що це? Лист! Дезія вийняла з книги складений учетверо аркуш паперу.

"Мила Байбо! Як би ти мене не уникала, я від тебе не відчеплюся. Досі не знаю, чому ти пішла з нашого ансамблю. Напевно, ця нейлонова принцеса Саніта чогось про мене набрехала. Не вір жодному її слову. Вона сама зізналася, що втюрилася в мене без тями. Такі чокнуті здатні на всякі капості. Нас обох пов'язує любов до музики. Чекаю від тебе звісток. Чим швидше, тим краще. Мій телефон, я сподіваюся, ти не забула. Тагіл. P. S. Хлопці теж сумують за тобою".

Колосально! Як блискавка спалахнула думка: треба показати цей лист Дауманту. Нехай бачить, яка насправді ця недоторка. У неї таємні зв'язки з якимось Тагілом та іншими хлопцями. А Даумант, дурник, тягається за нею, як тінь.

Дезія передала лист Тагіла Світлані. Та прочитала початок і повернула назад.

– Я не читаю чужих листів.

– Святоша знайшлася, – розлютилася Дезія.

В обідню перерву Дезія зупинила Дауманта біля входу до їдальні.

– Чого тобі треба? – буркнув Даумант.

– Тобі лист. Ну, бери ж!

– Від кого?

– Від Байби, – зі сміхом відповіла Дезія та зникла.

Після шостого уроку Даумант знайшов Дезію, схопив її за руку й ривком витягнув на сходовий майданчик.

– Чого ти, придурок? – спробувала вона вирватися. – Боляче.

– Де ти це взяла? Вкрала? – Даумант розмахував листом Тагіла перед самим носом Дезії.

– Чокнутий. Байба поклала його в одну книгу, напевно, щоб похвалитися своїми знайомствами.

– Ну й підла ж ти.

Даумант сплюнув і пішов, не оглядаючись.

Дезії хотілося плакати. Вона сподівалася, що після цього листа Даумант відвернеться від Байби, і шляхи до нього будуть відкриті.

В душі Дауманта все кипіло. Стріла ревнощів пронизала серце. Він не чув і не бачив, що писав на дошці й пояснював учитель математики, ніби перебував в іншому світі. Хлопці праві, перед Байбою я розповзаюся, як кисіль. Варто їй поглянути на мене своїми очиськами, рота розкрити не можу. Але тепер усе! Баста! Один раз вона вже через цього Дон Жуана натерпілася. Тепер знову все спочатку? Нехай котиться зі своїм генієм! На мене дівчат вистачить. Тільки свисни – прибіжать. Та ж Дезія.

– Слухай, Томе, які дівчата тобі більше до душі: недоторки чи такі, як Дезія з другої групи?

Том здивовано подивився на Дауманта й знизав плечима.

– Дивлячись для чого. Для вечірки та всього іншого Дезія підійде, але щоб одружитися… Чого це ти раптом?

– А ти коли-небудь закохувався так, що аж припікає?

– Знайшов час для розмов про секс, математик витріщається прямо на нас. Підніме, вліпить двійку.

*  *  *

Заняття другої групи в швейній майстерні затягнулося. Дівчатам хотілося дошити яскраво-жовті фартухи з монограмою на кишені. Хустки такого ж кольору були вже готові. Даце допомагала Дезії, у якої з шиттям не ладилося: то нитка обривалася, то строчка йшла криво й навскіс. Кристина Янівна змушувала переробляти. Дезія від злості навіть схлипнула.

Мрякою сіявся дрібненький дощик. Даумант, натягнувши капюшон на голову, уже добрих пів години переминався з ноги на ногу, коли в дверях училища, нарешті, показалися Байба та Даце.

– Є розмова, – Даумант підійшов до дівчат, узяв Байбу за лікоть.

– Інтимна? – в очах Даце застрибали насмішкуваті чортики.

– Інтимна.

– Ну, тоді я пішла. Чао!

– Почекай, я зараз, – крикнула Байба навздогін.

– Не чекай, – перервав Даумант.

Даце сховалася за рогом.

– Мені треба тобі дещо передати.

Даумант вручив Байбі лист Тагіла.

– Де ти його взяв? – Байба почервоніла.

– Вирвав із рук Дезії.

– Ти прочитав?

– Можеш бути впевнена, що вже пів групи прочитали й тепер сміються з тебе.

Байба мовчала.

– Ти все ще Тагіла…

– Не треба, Дауманте. Все давно минуло й забуто. В ансамблі Тагіла немає солістки, тому він не дає мені спокою. Але я не хочу. Та й нема коли: навчання, репетиції щодня.

– Ти не брешеш?

– Чесне слово.

Ні, такі очі не здатні брехати. У Дауманта відлягло від серця.

– Якщо цей пройдисвіт не дасть тобі спокою, скажи, я з нього відбивну зроблю. І Дезія завтра отримає, іншим разом їй такий номер не пройде.

– Що Дезія? Сам кажеш, пів групи читали лист. Прямо як діти!

– Але так це залишати не можна. Подумають про тебе бозна-що, – не заспокоювався Даумант.

– Нехай думають, що хочуть, мені байдуже. Краще вдати, ніби нічого не сталося.

Дауманту знову, як тоді на пляжі, захотілося гучно крикнути "я кохаю тебе", але він лише сказав тихо:

– Ти хороша.

*  *  *

Гучно загальмувавши, Тагіл зупинив машину біля входу до училища. Байба навіть не глянула на темно-червоні "Жигулі".

– Сідай. Підвезу, – Тагіл, як завжди, елегантний, відчинив дверцята.

– Дякую. Я пішки.

Дівчата з'юрмилися біля дверей, спостерігаючи за тим, що відбувається.

– Ну, будь ласка. Нам треба поговорити.

Байба знизала плечима й сіла поруч із Тагілом.

– Чому не зателефонувала? Я чекав.

– Нема коли. Навчання, практика.

– Співи, напевно, закинула.

– Ні, чому ж? Співаю в хорі училища і в дівочому ансамблі, між іншим, найкращому в Ризі. Ще в Ірбе займаюся.

– А як фортепіано?

Байба мовчала.

– Шкода. А, може, відновимо наші заняття?

– Дякую, Тагіле, але навряд чи вийде.

– Хлопці скучили. Я обіцяв їм, що в неділю приведу тебе.

Тагіл дізнався про ставлення до нього Байби зі слів Саніти. Розбещений увагою, самовпевнений студент консерваторії не міг і не хотів зрозуміти, що це кохання пройшло повз нього й що він сам у всьому винен.

Байба задумливо дивилася на чоловіка, якого зовсім нещодавно обожнювала. Тонкі пальці музиканта впевнено тримали кермо. У куточках губ застигла іронічна усмішка. Тільки карі очі дивилися на Байбу здивовано й навіть збентежено. Дівчині здавалося, що їх розділяє не кілька місяців, а ціла вічність. Не так давно вона червоніла й блідла від одного тільки погляду Тагіла. Все своє майбутнє, щастя, успіх вона пов'язувала з цим хлопцем, уявляла, як вони обоє працюватимуть в ансамблі Тагіла, стануть знаменитими, мандруватимуть світом і, звісно ж, завжди кохатимуть один одного. Куди все це поділося? У книгах пишуть про перше кохання, яке залишається на все життя, навіть тоді, коли коханий гине. А Тагіл живий і здоровий.

– Що мені сказати хлопцям?

– В неділю я не можу.

– Чому?

Байба пильно подивилася на Тагіла. Він зніяковів, не витримавши її погляду.

– Ти все ще сердишся на мене?

– Ні.

– Зрозумій. Мені вже двадцять один. Я дорослий чоловік. А ти…

– Не треба, Тагіле. Це не має ніякого значення.

– Ні, має. Ти ще наполовину дитина. Я не мав жодного права…

– Я не дитина, – перервала його Байба. – Після того, що сталося, уже не дитина. Зупини, мені тут треба вийти.

Захлопнувши дверцята, Байба, не оглядаючись, зайшла до найближчого магазину.

"Красуня. Справжній бутончик. Мабуть, гріх було не скористатися ситуацією тоді, – міркував Тагіл. – Невже вона мене більше не кохає? Не може бути. Ще подивимося, хто кого!"

– I love you, – сповістив дзвінкий жіночий голос у транзисторі Один із найвідоміших гуртів у світі – ABBA. Байба не показувалася. Тагіл запустив двигун і поїхав до клубу "Блазма".

"Про всяк випадок треба пошукати нову солістку", – вирішив він.

*  *  *

Даумант, побачивши, що Байба сіла в машину Тагіла, аж остовпів. Як же це? "Все пройшло й забуто", – стверджувала вона два дні тому. І ось, варто було цьому хлищу поманити пальцем, як вона сама в машину лізе й вішається на шию.

Даумант зайшов до магазину напоїв і купив "бомбу". Шарахне все, до останньої краплі. Батько стверджує, що це допомагає в горі.

Вдома нікого не було. Даумант узяв на кухні склянку, чорний хліб і замкнувся у себе в кімнаті. Поставив перед собою портрет Байби, який сам малював колись, і, дивлячись на нього, наповнив склянку до країв.

– Бувай, люба – за твоє щастя! Який же він мерзенний покидьок. Бажаю тобі успіху в житті! Чао!

Тремтячою рукою він налив третю склянку.

– Чого витріщаєшся на мене своїми телячими очиськами? – звернувся він до портрета. – Я, дурний, свято вірив, що твої очі ніколи не брешуть. Смішно! Брехня, все брехня. Кохання, дружба, вірність. Де вони? – Даумант гепнув по портрету кулаком, скло розбилося, малюнок розірвався навпіл.

Старший брат Кристап, не достукавшись, заліз до кімнати через відчинене вікно. Даумант, блідий, спав у ліжку. Кристап сховав пляшку й швидко прибрав у кімнаті, щоб мати нічого не помітила.

– Що з Даумантом? – розхвилювалася мати.

– Нічого, з'їв щось недобре.

Мати дбайливо поставила поруч із ліжком відро. Для Дауманта це була важка ніч.

– Ніколи, ніколи більше ні краплі, – клявся він сам собі.

– Що з тобою? Неприємності в училищі чи в особистому житті? – запитав наступного дня за сніданком Кристап. – Ти вчора поводився як останній ідіот.

– Не всім же бути суперрозумними слухняними хлопчиками.

– Ну-ну, не психуй. Все налагодиться. Старі ні про що не здогадуються. Тож тримай язика за зубами.

– Жахливо гидке самопочуття, – зізнався Даумант.

– Випий мінеральної води, допоможе, – Кристап збирався на лекцію. – Тобі в училище не треба йти?

– Ноги моєї там більше не буде.

– Ого! Що це означає?

– Не твоя справа. Збирайся й вимітайся швидше.

Увечері на кухні батько відкривав зубами пляшку дешевого вина й бурмотів неслухняним язиком:

– Ніщо так не заспокоює, як ці ліки. Наплюй на всіх та йди до нас у столярний. Через пів року заробиш купу грошей, я гарантую.

Даумант слухав, підперши голову руками, з п'яною усмішкою. Мати в сусідній кімнаті вкладала онука, по щоках її текли сльози.

– Дауманта вже третій день немає в училищі, – сповістив Том Байбу. – Ти не знаєш, чому?

Захвилювалася й керівниця танцювального колективу. Насувалося щорічне свято танцю. Відсутність однієї пари загрожувала зривом багатьох номерів.

– Треба провідати, – вирішила Байба. – Можливо, захворів. Але самій якось незручно.

– Ходімо разом, – погодилася Даце.

Дівчата довго стукали в двері, але марно. Тоді вони зазирнули в єдине освітлене вікно. На столі валялися залишки їжі. На ліжку хтось спав.

– Це кімната Дауманта, – прошепотіла Байба й відсахнулася від вікна.

Даце постукала в шибку. Насилу вибравшись із ліжка, Даумант підійшов до вікна.

– Чого треба?

– До кімнати запросиш? – запитала Даце.

– Двері відчинені.

Побачивши Байбу, хлопець захвилювався.

– У мене безлад, я не знав…

Даумант поспішно прикрив ліжко й непомітно засунув під ліжко почату пляшку вина. На столі серед крихт, поруч із надкушеним шматком ковбаси валявся порваний і пом'ятий портрет Байби. Даце склала його й спробувала розгладити. В кімнаті панувала така щільна тиша, що здавалося: її можна різати ножем, як сир. Байба дивилася на Дауманта, і очі її наповнювалися сльозами.

– Скажи що-небудь, свари, кричи, тільки не дивись так, – вибухнув Даумант. – Для мене нестерпно, що цей паршивий Тагіл з тобою… Тому й напився.

– Як тобі не соромно, Дауманте, – прошепотіла Даце.

– Я ще й соромитися повинен, так? Вона сама обіцяла, що ніколи більше з ним… А я, дурний, повірив. І що після того? За моєю спиною зустрічається з Тагілом, роз'їжджає з ним на машині. Ще й сміються з такого ідіота, як я.

– Чокнутий Отелло. А ти не помітив, що на розі Байба вийшла?

– Як?

– Дуже просто, відчинила дверцята й утекла.

– Звідки ти знаєш?

– Бачила. Якщо не віриш, запитай сам.

– Це правда?

Байба мовчки кивнула головою.

Даумант виглядав таким розгубленим, що обидві дівчини насилу стримували сміх.

– Тоді ж… тоді ж усе в порядку. Це колосально, що ви прийшли. Інакше б я ще продовжував, і все б пішло шкереберть. Дівчата, тепер слухайте уважно. Я, Даумант Петерсон, урочисто клянусь і обіцяю ніколи більше… Ні, це занадто! Скажімо, роки два не брати до рота ні краплі спиртного. Можеш записати, Даце. Ще трохи уваги.

Даумант узяв із книжкової полиці блокнот для малювання та коробку з кольоровою крейдою.

– Байбо, сядь на ліжко Кристапа, будь ласка, і не рухайся.

– Мені піти? – насмішкувато запитала Даце.

– Не шелести, заважаєш працювати.

А Байба думала:

"Як може змінюватися людина! Той, що виліз із ліжка, з опухлим обличчям, сонний і злий, і цей – захопився роботою, забувши про все на світі, розглядає моє обличчя".

– Модель занадто серйозна, хотілося б попросити усмішку, а то мені ночами снитимуться погані сни.

– Ти що, цей портрет візьмеш із собою в ліжко? – розсміялася Даце.

– Ні, повішу на стіну.

*  *  *

У суботу, під вечір, біля дверей училища стояли темно-червоні "Жигулі". Спочатку учні валили натовпом, сміючись і штовхаючись, потім, не поспішаючи, виходили ті, хто затримався, по двоє, по одному. Байба та Даце закінчували прибирання кабінету хімії.

– Дивись, он твій лицар, – подивившись у вікно, сказала Даце.

– Ходімо через двір. Я не хочу його бачити.

– Ну й правильно.

– Леон не показується вже цілий тиждень, – доповіла Віта.

– У нього з фізики та алгебри пара. Напевно, бастує.

– Я можу ввечері зайти до нього, – запропонував Даумант. – Він живе поруч.

*  *  *

Скрипуча хвіртка, що трималася на одній петлі, зарослий сад, старий облізлий дерев'яний будинок. Постукавши, Даумант натиснув ручку дверей. Пахло скислим борщем.

– Гей, є тут хто?

– Це ти, батьку? – Даумант почув слабкий голос. Запалилося світло.

Леон лежав у ліжку, поверх ковдри – пальто. В кімнаті стояв крижаний холод.

– А-а-а, це ти? – протягнув він, не виявивши ніякої радості. – Ну, сідай вже, якщо приперся. Я, як бачиш, зліг. В грудях коле – не зітхнути, і трусить від ознобу. Старий теж другий день не показується. Дай попити. В кухні на лаві відро. Сил немає, як пити хочеться.

Леон пив захлинаючись, покашлюючи й дихаючи з хрипом. Потім у знемозі відкинувся на подушку. Даумант обвів очима незатишну, неприбрану кімнату.

– У тебе, напевно, температура.

– Не знаю, градусника немає.

– Давай, я розтоплю піч і заварю чай, – заметушився Даумант.

– Дрова біля плити в кухні.

Незабаром у печі весело потріскували поліна. Леон із насолодою гриз черствий окрайчик, розмочуючи його в гарячому чаї.

– Так, життя у тебе не малина, брате, – зауважив Даумант.

– Нічого, жити можна. Ми вдвох із батею. Мати пішла до іншого. Раз на рік запрошує мене в гості. Біля дверей змушує зняти туфлі й одразу у ванну кімнату – мити руки. Другий чоловік у мамані – лікар. У них так стерильно, як у лікарні. Навіть гидко. Коли мати йшла, я плакав. "Потерпи трохи, ми отримаємо квартиру побільше – зможеш жити у нас", – так вона обіцяла. Я, дурний, повірив. Часто запитував батька, коли вона мене забере. Старий не витримував, кричав на мене та йшов по пляшку. А я на вулицю: з хлопцями веселіше. Мати отримала нову трикімнатну квартиру, але замість мене поселила собаку, великого, як теля, з чорною кошлатою шерстю, страшенно дорога, породи ньюфаундленд. Такі на півночі тих, хто тоне, рятують. Дивний пес! Сидить у кутку на теплій м'якій ковдрі, якої у мене немає й не бувало, витріщає на мене свої сумні очі, здається, ось-ось заплаче. За чим сумує? Гадаю, йому добре: тепле місце, ситий живіт. Не те, що в мене – іноді є що жерти, а коли у старого запій, то й крихти не знайдеш.

– А ти матері казав про це? Вона б, напевно, взяла тебе до себе!

– Що б я там став робити? Собаку вартувати? У них від нудьги мухи дохнуть. І старого шкода. Він усе ще переживає. Зберігає мамине фото в шухляді столу, іноді потайки розглядає.

– У мого теж запої трапляються, – вирвалося у Дауманта.

– Невже? – здивувався Леон. – Я думав, що у тебе все о’кей: чемпіон із боксу, підкорювач сердець. З такою фізіономією я б теж… Та що там! Шакал є шакал!

– Ну чого ти? Том пожартував.

– Слухай, що це тебе в "швейники" потягнуло? – Леон змінив тему розмови.

– Хочеться швидше стати на ноги, – Даумант сказав тільки половину правди.

– А мене вчителі просто позбулися. Раз, мовляв, макітра у науці не варить, чкуряй у профтех. Навіть характеристику хорошу дали. Маманя обрала це училище. Всі вуха продзижчала: найкраще училище в місті, художня самодіяльність, естетичне виховання і все таке інше. А мені один чорт: швець чи кравець. Там видно буде. Не сподобається – чао. Ще кудись подамся. Глянь-но, старий, там у каструлі борщу не залишилося? Жерти хочеться.

Даумант зайшов на кухню. На дні каструлі він знайшов залишки борщу. На столі валявся запліснявілий окраєць чорного хліба.

– Слухай, Леоне. Я зараз. Ти тільки не вставай.

– Мам, що у нас на вечерю? – Даумант, захекавшись, влетів на кухню.

– На плиті котлети й смажена картопля. Візьми сам.

Котлети спокусливо пахли. Нашвидкуруч запхавши все в миску й перекусивши на ходу окрайцем чорного хліба, Даумант повернувся до хворого товариша. Леон міцно спав. Даумант затулив піч, поклав поруч із ліжком їжу. Дорогою додому він думав:

"Як мало ми знаємо один про одного. Цей самий Леон – дурник, любитель познущатися, підлабузник. А чому він такий? Можливо, важке дитинство? А, може, це маска, і за нею зовсім інша людина, з добрим серцем, уразлива? А ми – Шакал та Шакал. А що ховається за шикарною зовнішністю Тома? Всі намагаються прикинутися кращими, ніж є насправді. Тільки Байба не як усі".

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2026 Валерія Воробйова