Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Едуард Лабуле

Казка про Зербіно або виконанані бажання

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – О.Харькова

Розділи:   I    II    III    IV    V    VI    VII    VIII    IX    X    XI    XII   

XI

«Усе набридає, навіть щастя», – говорить прислів'я.

Можете собі уявити, як набридло Містигрису пливти хтозна куди і невідомо навіщо та ще й весь час мовчати! Він тільки й думав про те, як би змусити Зербіно висадитися на сушу.

Однак діяти треба було обережно. Бо, тільки й дивись, як раптом цей мужик згадає, хто він є, і знову візьметься за сокиру. Спробуй-но тоді стати міністром у дроворуба!

Щойно Містигрис знову отримав дар мови, він пішов розшукувати Зербіно.

Дроворуб і принцеса сиділи на кормі і про щось розмовляли. Містигрис зупинився, прислухався, і волосся стало в нього дибки.

– Мій друже, – говорила Алелі, – подумайте, які були б ми щасливі, якби оселилися десь тут, на березі, далеко від усіх, у маленькій лісовій хатині...

– Так... – задумливо мовив Зербіно. – Завести корову, курей... Це було б непогано.

Містигрис відчув, що земля йде у нього з-під ніг, і він рішуче виступив уперед.

– Ах, сеньйоре!.. – закричав він. – Подивіться ж! Подивіться швидше!.. Як це прекрасно!

– Що таке? – запитала принцеса. – Де? Я нічого не бачу.

– А я й від того менше, – сказав Зербіно, кліпаючи очима.

– Як? Ви не бачите цього сяючого на сонці мармурового палацу? – здивувався Містигрис. – Не бачите його широкі сходи, що спускаються до самого моря серед апельсинових дерев і троянд?

– Палац? – злякалася Алелі. – Я не хочу до палацу! Знову ці нудні придворні дами, настирливі лакеї, знову удавання, плітки, лестощі!.. Ні, ні, я не хочу! Поїдемо звідси скоріше!

– Це вірно, – погодився Зербіно. – Чого ми не бачили в палаці!

– Такого палацу, сеньйоре, ви не бачили ніколи! – закричав Містигрис не своїм голосом. – Він не схожий на жоден палац у світі. У ньому немає ні придворних, ні лакеїв. Там прислуговують невидимки. Там у столів і крісел є руки, а у стін є вуха!

– А язики в них є? – запитав Зербіно.

– Ні... тобто так, – сказав Містигрис. – Вони кажуть, коли їх запитують, і мовчать, коли їх не питають.

– Отже, вони розумніші за тебе, – сказав дроворуб. – Що ж, мабуть, я б хотів мати такий палац. Тільки де ж він? Я його не бачу.

– Він перед вами, Ваша Світлість! – урочисто сказав Містигрис.

І справді, корабель уже підійшов до берега, на якому височів сяючий золотом і мармуром палац, найсвітліший і найпрекрасніший, який тільки можна собі уявити.

Зербіно, принцеса Алелі і Містигрис зійшли з корабля, і стали підніматися по широких білих сходах, серед магнолій і троянд.

Містигрис ішов попереду, відсапуючись на кожній сходинці.

Підійшовши до ґратчастих палацових воріт, він хотів подзвонити, але дзвоника ніде не було.

– Гей, чи є там хто!.. – закричав Містигрис і став стукати і трясти ґрати з усієї сили.

– Чого тобі треба, чужинцю? – металевим голосом запитали ґрати.

– Я хотів би бачити власника цього палацу, сказав Містигрис з деякою боязкістю. (Справа в тому, що йому ще ніколи не доводилося розмовляти з кованим залізом).

– Цей палац належить сеньйорові Зербіно, – відповіли ґрати. – Коли він підійде, ми відчинимося. Не стукайте дарма і не трусіть нас.

Цієї ж хвилини до воріт підійшов Зербіно під руку з прекрасною Алелі.

Ворота шанобливо прочинилися і пропустили їх обох, а заразом і Містигриса, що дріботів позаду.

Вони вийшли на терасу і мимоволі зупинилися, дивлячись на нескінченне небо, що блищало в променях ранкового сонця.

– Як добре! – сказала Алелі. – Не хочеться йти звідси.

– Так, гарно, – відповів Зербіно, опускаючись на кам'яні плити. – Давайте посидимо тут трохи.

Але Містигрисові зовсім не хотілося сидіти на кам'яній підлозі.

– Хіба тут немає крісел? – запитав він.

– Ми тут, ми тут! – дружно закричали чиїсь оксамитові голоси, і три крісла вбігли на терасу з усіх чотирьох ніг – так швидко, як тільки дозволяли їхні коротенькі вигнуті ніжки.

Містигрис всівся в одне з крісел.

– А чи не хочете ви тепер поснідати, сеньйоре Зербіно? – запитав він.

– Хочу, – сказав Зербіно. – Тільки де ж у них тут стіл? Ви не бачите?

– Тут, тут! – відповів густий, низький голос, і чудовий стіл з червоного дерева поважно й неквапливо підійшов і став перед ними.

– Це чудово! – сказала принцеса. – Але де ж страви?

– Ми тут, ми тут, ми тут! – закричали навперебій голоси, дзвінкі, як срібло, і чисті, як кришталь.

І цілий полк страв, тарілок і тарілочок, ножів, виделок, графинів, склянок, сільничок і соусників в одну мить вишикувався на столі.

Такого сніданку не подавали навіть у палаці короля Мушаміеля.

– Ну, Ваша Світлість, – сказав Містигрис, – чи задоволені ви вашим покірним слугою? Не можу приховувати від вас, що все це – справа моїх рук.

– Ти брешеш! – пролунав у нього над головою чийсь голос.

Містигрис обернувся, але ніде нікого не було. Це заговорила колона, що підтримувала склепіння галереї.

– Треба бути кам'яним, як стовп, щоб не оцінити чистоти моїх намірів, – сказав Містигрис, із докором дивлячись на колону. – Ніхто не може запідозрити мене в нещирості. Я завжди говорив і говорю правду...

– Ти брешеш! – загриміло з усіх боків.

«Що за мерзенне місце! – подумав Містигрис. – Якщо навіть стіни говорять тут правду, то в цих стінах ніколи не можна буде влаштувати королівський палац. І тоді я ніколи не буду тут міністром двору. Ні, усе це треба переробити!..»

– Сеньйоре Зербіно, – почав він знову, – замість того, щоб жити на самоті і розмовляти лише зі стільцями, сходами і воротами, чи не краще вам милостиво правити якимось добрим народом, який платив би вам невеликі податі, складав маленьку армію і оточував вас любов'ю і відданістю?

– Одним словом, стати королем? – запитав Зербіно. – Це ж заради чого?

– Мій друже, не слухайте його! – сказала Алелі. – Залишимося тут удвох. Нам буде так добре!

– Утрьох, – поправив Містигрис. – Для мене таке щастя бути біля вас! Більше я нічого не бажаю!

– Ти брешеш! – знову загучало нагорі.

– Та що ж це?.. Сеньйоре, ніхто не сміє сумніватися у моїй відданості!

– Брешеш! Брешеш!.. – загуло в усіх кутах.

– Сеньйоре Зербіно, не слухайте їх! – закричав стривожений Містигрис. – Я вас поважаю. Я вас обожнюю! Присягаюся...

– Брешеш! – закричали на всі голоси стіни, колони та сходи.

– Брешеш! – забряжчали тарілки й склянки.

– Брешеш! – заскрипіли стіл і крісла і навіть затупали ногами.

– Ну, якщо ти весь час брешеш, – сказав Зербіно, – тож забирайся на місяць. Недарма ж люди кажуть, що там країна брехунів.

Тільки-но він вимовив ці необережні слова, як Містигрис злетів у повітря, полинув, наче мильна бульбашка, і зник за хмарами.

Чи повернувся він колись на землю? Невідомо. Деякі історики стверджують, що він знову з'явився при королівському дворі і навіть займає посаду міністра, але під іншим ім'ям. Достовірно лише одне: він ніколи не показується там, де говорять правду.

Розділи:   I    II    III    IV    V    VI    VII    VIII    IX    X    XI    XII   

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова