Барвінок і весна

Аж нап’явся Коник Дзвоник!
Мов відважний прикордонник,
В даль Барвінок полетів.
Козака неспокій точить,
До мети спішить – не збочить,
А Ромашка й поготів!

Ну й дівча! Твердої вдачі!
Задає в путі задачі.
– Скільки буде п’ять на сім?
– Тридцять п’ять! Ага, Ромашко!
– П’ять на п’ять!
– І це не важко!
Двадцять п’ять, відомо всім!

Круча збоку виринає.
Шлях вода перетинає,
Хвилька зводиться ребром,
А на боці протилежнім
У затоці чорним лежнем
Ледь видніється пором.

Над шатрами верболозу
Пролунало: – Пе-ре-возу! –
І відлупило здаля.
В осоці на тому боці
Крутонулись ноги босі,
Виткнувсь носик з-під бриля.

Взяв поромник мотузяку
На округлу залізяку,
І поплив пливучий міст.
А на дядьку – синя свитка,
Жовтий бриль, очей не видко.
Але що це ззаду? Хвіст!

Підпливає. Ось і берег.
Чути хвильки тихий шерех.
Коник скочив на пором.
Підійняв Барвінок списа,
Закричав: – Тримайте Лиса!
Не пручайсь! Прошу добром!

Мовив Лис: – Привіт, герою!
Певне, цю первісну зброю
Ти привіз від дикунів?
Я пустив вас до порому,
І за це мене, сірому,
Переслідує твій гнів?

Хто мені два зуби вибив?
Якби я тоді... не схибив...
Ми обоє не святі.
Хочеш битися? Не вдасться!
У труді пізнав я щастя,
Зуби вставив золоті.

Домовитий став, мов курка...
Як північна чорнобурка,
Засріблився від сивин. –
Опустив Барвінок списа,
Придивляється до Лиса.
Бачить – плаче Лисовин.

Похилився, крутить корбу,
Мов за хвіст поцупив кобру.
Лис... почав... життя нове?
У Дзвіночка і в Ромашки
У очицях – ніби цвяшки...
А пором собі пливе.

До Ромашки, до Барвінка
Посміхається хмаринка.
Миє пір’ячко в воді.
Лис промовив: – Правда, гарно?
То дарма, що трохи хмарно...
Добре тим, хто молоді...

«Може, справді став він добрий,
Поки я літав за обрій? –
Думу думає козак. –
Має ж голову добрячу,
Поламав хижацьку вдачу,
У житті буває всяк...»

Лис очиці втер полою:
– Бий обухом, ріж пилою,
Списом штрикай, але вір...
Давні вибрики забуті,
Вчусь заочно в інституті
І працюю, наче звір.

Ось і берег. Кинув сходні.
– Коли в нас... таке... сьогодні
Прошу вас... до себе... в дім. –
За повіддя взяв Дзвіночка. –
Он і хата край лісочка,
Хоч води попить ходім!

Бережком, а потім лісом
Друзі тьопають за Лисом.
Стиха кривиться дівча.
За горбами, за ярами,
Біля струганої брами
Витягає Лис ключа.

– Ого-го! Живеш в палаці!
Заробив у чесній праці?
– Маю спадок від дідів.
Мій прапрадід Лис Микита
Був тварина тямовита,
Чим хотів – заволодів!

Прямо скажем, не безгрішний,
Був він дядько вельми втішний,
Син простого селюка...
Волелюбну мав натуру,
Від душі його скульптуру
Шашіль виточив з пенька.

Прадід Лис виднівсь при вході.
Генерал тобі та й годі, –
Люлька, хвостик догори...
Коли б їв він моркву й ряску, –
Не про нього склали б казку.
Постать, що не говори!

Прив’язав коня Барвінок,
З двору глянув на будинок,
На цяцьковані стовпи.
Дах червоний, з черепиці.
В Лиса усмішка на пиці:
– Що? Сподобалось? Купи! –

Закричав Барвінок: – Годі!
Я – Барвінок! Я – в поході!
Не люблю приватних нір.
Коли так, не дійдем згоди!
– Прошу, прошу до господи,
Жарти, хлопчику, повір...

Ось і затишна світлиця.
Господиня гостролиця
Усміхається гостям.
Лис узяв під ручку Лиску,
Прихорошену до блиску:
– Це дружки мої, затям!

Повели в кімнату дальню,
Стало ясно, що в їдальню,
Пахло перцем і борщем.
Не кормушка, не корито –
Стіл по-царському накрито,
Не такий, як під кущем!

В мисках квашена капуста,
Бараболя в шкварках тлуста,
Паляниця негливка.
Ще й вареників макітра.
Поряд з рибою – півлітра
Оболонського пивка.

В нафарбованої Лиски
Голосок немов з колиски:
– Готувала все сама! –
А Ромашка: – Бачу, Лиско!
Але Конча, ой, неблизько!
Засідать – часу нема!

Руки змили – їсти сіли.
Частували їх щосили:
– Їжте, пийте досхочу! –
То, здавалось, дружби вияв.
Хлопчик мовив: – Як я мріяв
Про тарілочку борщу!

Лис, відкривши пива пляшку,
Скоса глянув на Ромашку,
Влив Барвінкові й собі.
– Повні щирої надії,
Проковтнем за спільні дії
У великій боротьбі!

– Зупинися, хміль – отрута,
Що кладе на ноги пута! –
Це Ромащин голосок.
Та малий зробив ковточок, –
Діл хитнувся, як місточок,
І посунувсь, мов пісок.

Наш Барвінок – хлопець крепкий.
Хоч позбувсь одної клепки –
Не змінився на виду:
– Що за шум? Яка рахуба?
Скоро будем біля Дуба! З
асурмлю – хау ду ю ду!

Лис: – Хильнімо ж до останку! –
Та Ромашка з пивом склянку
Геть пожбурила в вікно.
– Бити посуд – хлопська звичка! –
Просюсюкала Лисичка.
Лис підвівся:– Но-но-но!

– Те, що сталося допіру,
Залікує люлька миру!
На, побільшає думок... –
Взяв Барвінок в Лиса люльку,
А Ромашці тицьнув дульку
І ковтнув страшний димок!

Замакітрилось в голівці,
Опинився на долівці
Легковажний козачок.
Лисовин підскочив: – Лиско!
Ремінцем в’яжи дівчисько!
Поламай хутчій дрючок!

Та дівча схопило списа,
Штриконуло в писок Лиса
І стрибнуло у вікно.
Коник їй підставив спинку
І поніс, немов лушпинку,
Як у справжньому кіно.

Вгору кинуло й Барвінка,
Та не гнулися колінка.
Ухопився за стільця,
Але стіл підставив ніжку.
Так поцупили, мов мишку,
Нерозумного курця.

Лисовин сердитий в Лиску
З холодцем пожбурив миску.
– Де Ромашка? – Ген в ліску! –
У кутку стогнав Барвінок...
Ліпше смертний поєдинок,
Ніж сидіть на мотузку!