Барвінок і весна

При льоточку, біля старту,
Подорожні бачать варту.
– Документи! Хто такі? –
Вартовий підносить лапку,
Щоб здійняв Барвінок шапку
І дорожні чобітки.

Охорона тут недремна,
Поряд крутяться даремно
Різні мухи та джмелі.
Де панує мир і дружба, –
Там військова пильна служба
В добрій шані і хвалі.

Не лінуються солдати
День і ніч охороняти
Спільний скарб – смачний медок.
Придивились, а в Барвінка
Голова і навіть спинка
Не пролазять у льоток.

– Хвилюватися не варто! –
Вартові приносять кварту
Чарівної рідини:
– Пий, Ромашко! Пий, Барвінку! –
Попили – й наполовинку
Стали меншими вони.

Ой, не дім, а насолода!
І теплінь і прохолода.
На порозі кілька бджіл
Крутять крильцями при вході –
Вентилятори та й годі –
Вітерець від дужих крил.

Прорізають хату рами
Величезні, наче брами.
Пахнуть медом щільники.
Але в домі пусто й тихо.
Запитав малий Бджолиху:
– Де ж це всі трудівники?

Бджілка мовила: – В цю пору
Лине рій, мов куля, вгору,
Бо занидівся в зимі.
Поцвіли бджолині крильця,
У півсні набрякли тільця, –
Розумієте самі!

Почала Бджолина Мати
Рій до хмари піднімати
Млявим трутням на біду.
Женихи летять за нею, –
Щоб назватися ріднею, –
Доганяють молоду.

Але сердиться царівна,
Жоден трутень їй нерівня
І по силі, й по красі.
Відстають ліниві трутні,
Посміхаються на кутні, –
Без весілля гинуть всі.

В нас цариця – трудівниця,
Не якась тобі левиця, –
В неї тисячі малят.
Матка славно порядкує,
В нас ніхто не байдикує,
У сімействі добрий лад.

Раптом зала мов розквітла,
Затремтіло срібне світло.
Зала гучно загула.
Стрепенувся вулик-хатка...
– Ось, Барвінку, наша Матка! –
Тихо мовила Бджола.

З-під біленької хустинки
Чорні очі-намистинки.
Повний стан, легка хода.
І усміхнена, і владна,
І рішуча, і принадна,
Тільки трошечки руда.

Сновигають охоронці,
Ніби щучки в ополонці.
Мають труту на жалі.
Підійшла царівна близько,
Уклонивсь Барвінок низько:
– Слава Матері-Бджолі!

Посміхнулась молодиця.
Теж вклонилась як годиться,
Лапку гордо подала.
– Бач, вернулися аж звідки!
Погуляйте трошки, дітки,
Маю деякі діла!

У світлиці сотні бджілок
Обліпили весь причілок.
Злі, як оси. Що таке?
У весняну ясну пору
Ще немає медозбору,
А неробство їм бридке.

– Праця є! – сказала Матка. –
Закурилась наша хатка,
Мов цигани в ній жили.
Зверху мед, а що насподі?
Стане праці і в господі
Для робочої бджоли.

Що тут сталося з бджолою!
Хто з ганчір’ям, хто з мітлою
Мчать, аж вигнулись хребти.
Мов пустили молотарку, –
Заходились кожну шпарку
Мити, длубати, шкребти.

Після зустрічі такої
Матка зве в свої покої:
– Відпочинете з путі! –
Каже, сяючи, Ромашка:
– Слабачок – одна комашка,
Але ж сила у гурті!

Матка всілась не на троні,
На дубовому ослоні.
Мед торішній дістає.
– Пригощайтеся, гречаний!
Наблукалися, прочани?
Чи снаги вам ще стає?

Хлопчик гордо звів голівку:
– Змалку я люблю мандрівку
І кручусь, як вороток! –
Їсть Ромашечка потрошку,
А Барвінок повну ложку
Направляє у роток.

Так набив собі животик,
Що болючий навіть дотик.
Піт проймає сурмача.
– Я за медом скучив, друзі!
Де ще є такий в окрузі?
Сам біжить до калача!

– Стачить! – дівчинка сказала. –
Бо їдців тут повна зала.
А коли ще свіжий мед!
Час, Барвіночку, сурмити!
Вже потрібні бджолам квіти.
Відпочили і – вперед!

А Бджола: – Весною й літом
Ми також потрібні квітам.
Між стеблинок та гілок
Добуваєм насолоду
І для зав’язі, для плоду
Переносимо пилок.

Не запліднять квітку бджоли,
Не розвинеться ніколи
Покоління молоде.
Навіть велетень Гарбузик
Відімре таким, як ґудзик,
Жовтим цвітом опаде.

І не буде ні городу,
Ані ягідного плоду,
Ані яблук, ні гречок,
Ні квасолі, ані вишні.
Бджоли в діда теж не лишні!
Начувайся, козачок!

Ви й не знаєте, можливо,
Що й медок – могутнє диво.
Дар ланів, нектар садів.
Мед – не їжа. Мед – це ліки
Для недужого й каліки,
Довголіття для дідів.

Той, хто любить землю милу,
На меду здобуде силу,
Мов казковий Вернидуб. –
Так заслухався Барвінок,
Аж вогонь з очей-жаринок,
Аж смикнув себе за чуб!

– Здвідкіля ж ця сила, Матко?
– Від землі, моє дитятко!
Від роботи сотень бджіл!
Той, хто щастя хоче мати,
Не шкодує для громади
Ані розуму, ні жил!

В давнину, малята, бджоли
Не роїлися ніколи,
Кожен мав свою нору.
Восени і взимку – холод,
Навесні – жорстокий голод
Мордували дітвору.

Підказало горе бджолам
Злидні бити спільним колом,
Подружитися з людьми.
Дружим чесно, дружим здавна,
Вулик нині – сила славна,
В колективі – дужі ми!

Ну, Барвіночку, спасибі,
Жде робота у садибі,
Прощавай, не забувай!
Зарясніє плодом осінь –
Знов до вулика запросим
На медовий коровай!

Обнялись.. При вході варта
Подала зелену кварту
Чарівної рідини.
– Пий, Ромашко! Пий, Барвінку! –
Попили – наполовинку
Знову збільшились вони.