Барвінок і весна

Мов вітрила під вітрами,
Мчать листи і телеграми,
Аж упріли поштарі:
«Де Барвінок? Де Ромашка?
Відпишіть, коли не важко,
Повідомте дітворі!»

«Розкажіть нам про Тхоряку,
Що, мов лин, пірнув у мряку,
Де Будяк, що сіяв зло?
Де наш милий Коник Дзвоник,
Роботящий, наче слоник,
Цвіркотун на все село?»

«Чи пролинули лелеки
Далеч, повну небезпеки,
Непривітливу й лиху?
Чи Барвінка не згубили?
Чи орли їх не побили
На зворотному шляху?»

«Відгукнися, наш герою,
Бо весняною порою
Ждуть тебе сади й ліси.
Й без Ромашечки – ні в лузі,
Ні в полях, ні в лісосмузі
Теж не знаємо краси».

Довелось коня сідлати,
Превеликий шлях долати.
Збив я тисячу підків,
Обійшов, либонь, півсвіту, –
Чабани, Поштову Віту,
Кончу-Заспу, Васильків...

І в берізки, і в смереки
Я питався – де ж лелеки?
Чом так довго їх нема?
Без лелек блакить небесна
Ніби пісня безсловесна,
Ніби музика німа.

Розлилась весняна повінь,
Стовбур клена соку повен,
Верби хлюпають в воді.
Ось і жабка вже скрекоче,
І забігали охоче
Водоплавчики руді.

Раптом бачу на узгірку,
Зачепивши ранню зірку,
Замахав руками млин.
Проскрипів він:
– Що нам вирій?
Вдома краще, як не міряй! –
Ген, вгорі – лелечий клин!

Хто на першому лелеці,
Ніби в затишку, в безпеці,
Розвалився, як Мамай?
Поряд – дівчинка Ромашка.
Аж змарніла бідолашка...
Гей, дідівщино, приймай!

Зняв Барвіночок перчину,
Бойову свою шапчину,
Сяє лоскотно сльоза.
– Ех, якби нам парашути!
От би здорово стрибнути
Прямо в царство Гарбуза!

Приземлились точно в лузі
На торішньому галуззі.
Що це? Знітивсь ватажок.
З-під крила – зоря-кровинка
Проковзнула повз Барвінка,
Побагрила моріжок.

Їх орли атакували,
Ледь відбились від навали
Край турецьких берегів.
У старого в грудях рана,
Штурмували ветерана
Ескадрильї ворогів.

Він не впав у чорну воду,
Шугонув до небозводу,
Рану сонечком пропік.
І тримавсь на високості,
Хоч гули від болю кості.
Не звернув ні разу вбік.

Подолавши смертну втому,
Дотягнув старий додому.
Крила звів, уже трудні.
– Я щасливий, що вмираю
На просторах Диво-краю,
Серед милої рідні...

Поховайте під горою,
Під вербицею старою,
На якій гніздо дідів.
Та не треба лити сльози,
Хай поплачуть верболози,
Котрі сам я посадив.

 Всі похнюплено стояли,
Аж зігнулись, аж прив’яли...
– Поводирю, зле тобі? –
Підупав Барвінок духом,
Занімів, не вірить вухам,
І Ромашечка в журбі.

Всі любили цього птаха...
Та невже він, бідолаха,
Більше ключ не поведе?
Був він добрим головою,
Не хвалився булавою,
Але слово мав тверде.

Ще тримав якусь живинку,
Бо гукнув: – Агов, Барвінку!
Ось наказ, вчини як слід:
В Кончі-Заспі є діброва,
В ній – ростина прездорова,
Дуб, якому сотні літ.

Під отим крислатим Дубом,
Дідуганом сивочубим,
Мчать сторіччя, як вода.
Кажуть, бачив він Добриню
Й Ольгу, київську княгиню.
Як була ще молода.

Парубійком кучерявим
Розмовляв із Святославом,
Сам тримав його коня.
Ярослав, що Мудрим звався,
Під Дубком цим роззувався,
Спочивав ясного дня.

Зрів він половців і обрів.
Червонів, курився обрій
Від татарської орди!
Меч співав, сичали стріли, –
Тут бійці списи гострили,
Наступали в три ряди.

Тут Хмельницький з Кривоносом
Тихо їхали покосом,
Коливаючись в сідлі.
Під Дубком житняк жували,
«Хмеля» й «Горлицю» співали,
Стиха дзенькали шаблі.

А загарбників-жовнірів
Полювали, наче звірів,
Козаки на цім лугу.
Ой, частенько в дні понурі
Лютували грізні бурі,
Дуб згинаючи в дугу!

Лиш сміявся він розлого,
Бо надійний корінь в нього
І гілки – трудівники.
Сяють жолуді на сонці...
Він у славній нашій Кончі
Простоїть іще віки!

Та не тільки довголіттям
І своїм козацьким віттям
Славен мудрий чарівник.
Добрий велет в буйних шатах,
Він, цей Дуб, весни глашатай
І господар з року в рік.

Потаємне, дітки любі,
Є дупло у тому Дубі,
В ньому – скринька чарівна.
Навіть поночі – в промінні:
У коштовному камінні
Кожна в скриньці сторона.

А під кришкою з кришталю,
Мов за сонячною даллю,
Сяє дудочка мала.
Золота вона чи срібна –
До промінчика подібна
І гладенька, мов стріла.

Лиш торкни її вустами, –
Поле вибухне житами,
Вкриє землю буйноцвіт.
Теплі зорі над гаями
Озовуться солов’ями,
Задзвенить щасливий світ.

Всяк почне гніздо мостити,
І у кожнім скоро діти
Запищать на всі лади.
Загуде сім’я бджолина,
Щоб запліднилась рослина,
Затужавіли плоди.

Не сурмить вона до строку,
Тільки раз сурмить щороку
Попід Дубом віковим.
Хто ж сурмити має право?
Прислухайтесь, пильна справа
Коли встигну – розповім...

Лиш струмки задзвонять радо,
Кличе Дуб Велику Раду
Зеленавим перначем.
Засідає звір і птиця,
І достойний, як годиться,
Наречеться сурмачем.

Має діло й заковику:
Не призначать зроду-віку
Ані вовка, ні змію.
Треба бути дуже добрим,
Працьовитим і хоробрим
У роботі і в бою.

Той, хто вдачу іншу має,
Хай ту сурму не займає –
Громовиця зіб’є з ніг,
Сурма відьмою завиє,
Знову холодом повіє,
І травицю вкриє сніг.

Мав я честь, сурмив три роки!
Але ось останні кроки, –
Ні летіти, ані йти.
Заслужив, либонь, спочинку...
Тож весну ясну, Барвінку,
Провістиш за мене ти!

Пам’ятай, що без сигналу
Все лиш тлітиме помалу
І жовтець не зацвіте.
Доручаю вам, малята,
Українські соколята,
Діло славне й непросте!

Вам удвох потрібно конче
Пробиватися до Кончі.
Дуб чекає сурмача! –
І на цім Лелека-воїн,
Слави вічної достоїн,
Тихо згаснув, як свіча.

В лузі вдарили оркестри,
Підняли Лелеку сестри.
Попливла труна важка...
Дядько Кріт могилу вирив,
Сотні сот птахів і звірів
Проводжали ватажка.

Кожен кинув шмат землиці,
А наверх поклали глиці,
Біля схилених голів
Став Барвінок на коліна,
Мовив: – Швидко і сумлінно
Так зроблю, як ти звелів!