Барвінок і весна

Зайнялась зоря тривожна.
– Більш баритися не можна, –
Зашумів у Кончі Дуб.
Журавлі курличуть журно:
– Не сурмить весняна сурма,
Де ж Барвінок-миролюб?

Неспокійно в кожній нірці,
У долині і на гірці,
Даль набрякла від тепла.
Але де сховать гніздечко?
І далеко й недалечко
Мало справжнього зела.

Брость наповнена, відмінна,
Ладна вибухнуть, як міна,
За наказом сурмача.
Лиш одвічні темні сили
В Мухоморії засіли,
Теж не граються в квача!

Коник Дзвоник жваво скаче.
– Наближаємось неначе!
Вже Чапаївка ось-ось! –
Кінь ще більш посилив скачку.
Друзі вірного конячку
Підбадьорюють: – Кось-кось!

Враз над вушком задзвеніло:
– Ой Барвінку, чорне діло!
Зупинись, це я, Бджола!
Порятуйте наші душі! –
Стали миттю і, мов груші,
Сипонули із сідла.

– Рій в полоні в Мухомора!
Славний рій загине скоро
Без повітря і води!
Я прорвалася одненька.
Заболіла з горя ненька,
Хто ж нас виручить з біди?

Рій вночі украв Тхоряка,
Всім відомий куркуляка,
Той, що втік на чужину.
В Мухомора він – фельдмаршал,
Вчить бур’ян ходити маршем
І ненавидить весну.

– Бджілко! Де він, той Тхоряка?
Розвертайсь, моя коняко! –
Хлопчик смикнув за вузду. –
Рій – звільню. Тхора – за чуба!
І тоді обнімем Дуба
І заграєм на дуду!

– Стій-но! – мовило дівчатко. –
Поміркуємо спочатку.
Глянь, що робиться навкруг.
У бджілок – негайна справа.
Але ж ми... не маєм права
Гальмувать весняний рух!

Заревли тривожно звірі:
– Де весна у повній мірі? –
Загули Дніпро й Десна.
Закричала в лузі птиця:
– Не годиться, не годиться
Половинчаста весна!

Мовив хлопчик: – Заковика
Для простого чоловіка!
Що робити сурмачу?
На бджілок чекає згуба...
Ти, Ромашко, линь до Дуба,
Я – на поміч їм лечу!

Уклонися Дубу низько
І скажи, що був я близько.
Він повинен зрозуміть,
Що Барвіночок не мусив
У біді лишити друзів.
Хай без мене засурмить!

Ось мій кінь. Сідай, Ромасю.
Не пручайсь, бо віддубасю.
Транспорт я собі знайду.
Бджілко! Линь поперед мене.
Прощавай, дівча шалене!
Я побіг! Хау ду ю ду!

Коник Дзвоник звивсь до неба.
А дівча йому: – Не треба!
Ти, Дзвіночку, зараз – мій!
В мене теж рука козацька,
Є мета і вдача хвацька,
Не пручайсь, лети, як змій!

Лине коник далі й далі,
Добре тисне на педалі.
Рух Ромашці до лиця!
– Молодчина, Коник Дзвоник!
Ти мов справжній чемпіоник,
Скоро дам тобі сінця!

І Вербичка, і Осика
Шепотять: – Рости велика! –
Віти випростав Кленок.
Від небаченої скачки
Ніби грім з-під ніг конячки,
Спинка мокра, мов линок.

Ось пішла дорога вгору
Повз берізку білокору.
Раптом там, де поворот,
Мов шлагбаум – дровеняка.
А на ній стоїть... Тхоряка,
З ним – поганок вісім рот.

Всі з ножами і щитами,
Мов гладкі гіпопотами.
Люті вогники в очах.
Тхір у маршальськім мундирі,
Аксельбанти срібно-сірі
Віддулися на плечах.

– Стій, Ромашко, і ні з місця,
Бо рубатиму, як листя! –
Закричав пихатий Тхір. –
Ви обоє в нас на нитці.
Твій герой – у Лиса в клітці
У одній з найглибших нір!

А Ромашка: – Геть з дороги,
Бузувіри клишоногі!
Тхоре, тут тобі й кінець!
Знай, перевертню Тхоріні,
Що тебе на батьківщині
Відлупцює й горобець!

Вмить фельдмаршала обсіла
Горобців силенна-сила.
То нічого, що малі, –
Бойові, дзвінкоголосі,
Били крильцями по носі
І кусали, мов джмелі.

У кущі загнали звіра.
Тхір вищить: – Не рвіть мундира! –
А вони – з усіх боків.
Коник – шасть через колоду.
Посміялися і – ходу!
Тільки цокання підків...