Барвінок і весна

Знов гуде весняний клопіт,
В темнім лісі – кінський топіт.
Навалилась ніч глуха.
Поряд з хлопчиком – Ромашка
Трохи Коникові й важко,
Але скаче, мов блоха.

Тягне холодом з діброви,
Наш Барвінок хмурить брови,
Слід спішити, річ ясна...
Повні тьмяної омани,
Сунуть вибалком тумани,
І весна – і не весна!

Де ж ти, сурмо довгождана,
Може, недругу віддана,
Хтось чуткий заліз в дупло?
А від нього злістю віє,
Бідна сурма вовком виє,
Відганяючи тепло.

День і ніч летять малята,
Ніч, як море, розіллята.
Притомилося дівча.
Притулилось до хлопчинки,
До Барвінкової спинки,
До козацького плеча.

А Барвіночок не в дусі,
Сум в очах і різкість в русі,
Щось весна йому – не те...
Скрізь – болото, непорядки,
Де город? Лиш чорні грядки,
Все мов нехотя росте!

Де Гарбузик-товстопузик?
В насінинці ще Гарбузик!
Де Цибуля? Де Часник?
Під землицею пухкою,
Мов під теплою рукою,
Весь город надовго зник.

– От якби, Ромашко, літо, –
Хлопчик мовив сумовито, –
Зустрічала б нас рідня...
Пастернак би взяв цимбали,
І троїсті б нам заграли...
Як діждати того дня?

– Бач, напала нетерплячка!
Відійшла зимова сплячка, –
Все живе пішло у ріст.
Хоч простим очам не видко –
Розвиватимуться швидко
І стебелечко, і лист.

Дід Гарбуз тепер – дитинка...
Жовтувата насінинка –
Теплий сховок гарбуза.
Але скоро вийде з грядки.
– Ну й Ромашка! Всі загадки,
Мов насіннячко, луза!

Все ти знаєш, тільки – звідки?
– Ось два ока – щирі свідки,
Що знання беру з книжок.
Не читаю детективи,
А історії правдиві
Про весняний бережок.

– Не хвалися, грамотійко,
Знаєш поки що на двійку!
В мене – дудка на умі...
Не ятри книжками душу,
Скоро я до школи рушу,
Почитаємо й самі!

Ти міркуєш, я – ледащо?
А буквар шукав я нащо?
Потрудився до ладу!
Знай, за морем, вірний слову,
Я вивчав турецьку мову.
– Кинь слівце!
– Хау ду ю ду!

– Розбишака, це ж англійська!
– Хай англійська, та не свійська!
Слухай далі: вас іст дас?
– Це ж німецька! Ти, Барвінку,
Маєш совісті краплинку?
Ти великий дуриндас!

– Я французьку знаю краще.
– Та мовчи вже, непутяще!
– От послухай: кес кесе!
Не в Марселі, не в Тулузі, –
Рве траву Марія в лузі,
А Іван теля пасе!

Розважаючись по змозі,
Скачуть друзі по дорозі.
Ніч – як кисле молоко.
Коник Дзвоник йде тихіше,
Нашорошивсь, гучно чмише.
Занімів і наш хвалько.

До Барвінкового вушка
Нахилилася подружка.
– Глянь, дві фари на шляху!
Краще б ти, Барвінку, збочив,
Щоб вантажник не наскочив,
Не вчинив біду лиху.

А зловісні жовті фари
Піднялися аж до хмари,
Блимонули звідтіля.
Коник Дзвоник закрутився,
Мало в яр не покотився,
Мов налякане теля.

Ледве втрималися друзі
У сідельці, на попрузі.
Що за погань лісова?
Засвистіли дужі крила:
– Ось де я вас перестріла!
Ну, здавайтесь, я – Сова!

Сподівалася, що в мишки
Відірву з нальоту ніжки.
А спіймала вас, малі!
Повечеряю гарненько,
Політаю, а раненько
Відсипатимусь в дуплі.

Закричав Барвінок: – Сово,
Непривітне чую слово!
Вид росою сполосни!
Кинь стращати, кинь сичати,
Я – Барвінок, я – Хрещатий,
Бойовий сурмач весни!

Не про себе дбаєм, Сово, –
Від душі, не примусово
Йдем по сурму чарівну.
Чи тобі весна байдужа,
Чи тобі миліша стужа?
Починай тоді війну!

– Вдень цвітуть весняні квіти
Нам вночі мишей ловити!
Що нам квіти? Пу-гу-гу!
Найсмачнішу в світі їжу,
Лісову солодку мишу,
Краще видно на снігу!

Свиснув хлопчик сумовито,
А Сова несамовито
Розпростала пазурі.
Підвелась Совина зброя
Над голівкою героя
В світлі ранньої зорі.

Темних крил зловісний помах,
Та й Барвіночок не промах, –
Недарма Хрещатим зву, –
Підхопив дрючка, як вріже!
Блимонуло око хиже,
Аж затіпало Сову!

Глухо вдарило, як в цемент.
Підняла Совиця лемент:
– Б’єш кого? Мене? Мене? –
Та заходить низом, збоку,
Але коничок з наскоку
Копитами як утне!

Тут нападниця Ромашку
Уп’яла за мідну пряжку,
Дряпонула за плече.
Зняв Барвіночок перчину
І спотворену личину
Знову тріснув гаряче.

Де взялися слуги сірі,
І не птиці, і не звірі, –
Висловухі кажани.
Підняли Сову за крила. –
Ти диви – отетеріла.
Ну й добрячі стусани!