Про відважного Барвінка і коника Дзвоника

Три дні і три ночі
Лютився Осот.
Найважчих думок
Передумав сто сот.

Як бути з Барвінком?
Якщо він не вмре,
То прийде у царство
І скарб забере.

Він, кажуть, могутній,
Він справжній гігант,
Недаром тікав
Будяків ад’ютант.

О ні, недаремно
На нім опеклись
Звитяжний Захрюка
І стріляний Лис.

Він, кажуть, гуля
На баскому коні,
Не тоне в воді,
Не горить у вогні.

... Тремтіло все царство.
Жуки й павуки –
Усі поховалися
В нори й дірки.

Не дивно! Чи ж може
Там бути базар,
Де думає думу
Розгніваний цар?

Забули сказать ми, –
При царськім дворі
Служили три дами,
Мадами старі.

Найзліша була
Серед них Кропива,
Що мала у царстві
Великі права.

А друга мадам –
То глуха Лобода,
Цареві – опора,
Підлеглим – біда!

Між них найхитріша
Була Блекота.
Підступна і підла,
На вигляд свята.

Дізнавшись, що цар
Вже три ночі не спав,
Змарнів, почорнів,
Очманів, занепав.

Мадам Блекота
Ще ні світ ні зоря
Пролізла, мов шило,
В покої царя.

Прийшла і сказала:
Мій царю ясний,
Три дні і три ночі
Сидиш ти сумний...

Нічого не п’єш
І, либонь, не їси,
Іще, боронь боже,
І дуба даси!

На кого ж покинеш
Ти царство своє?
Скажи, шо спокою
Тобі не дає?

Скривився Осот
І сказав Блекоті:
– Я скрути такої
Не знав у житті!

Могутній Барвінок
Гуляє в степах,
Такий богатир,
Що подумати страх.

Тепер він в хатині
Ромашки живе,
Задумує щось
Проти мене нове!

Мій скарб забере
І завалить мій трон...
Ти кажеш – не сплю!
Та який же тут сон?

– Хи-хи, – запищала
Мадам Блекота. –
Сказав би раніше, –
Це справа проста.

Давно мене викликать
Треба було б,
Не лізли б від думання
Очі на лоб.

Тут хитрість потрібна
І розум тонкий...
– А в мене, – цар гаркнув, –
Хіба не такий?

– Тонкий, – відказала
Йому Блекота. –
Звичайно, тонкий,
Але тонкість не та!

У тебе – тонкий,
Наче шерсть у Тхора,
А треба такого,
Як ніс в комара!

Забудь же, о царю,
Про горе й біду, –
Я нишком Барвінка
Зі світу зведу.

Осот аж підскочив:
– Ну, добре, стара!
Бажаю ні пуху тобі,
Ні пера!

Барвінок живе у Ромащиній хатці,
В світлій, веселій, окремій кімнатці.
Він порядкує в саду й на городі,
Доки не скаже дівчинка: «Годі».
Тож від життя трудового такого
М’язи залізними стали у нього.
Як замовкає увечері пташка,
Книги несе на веранду Ромашка.
Тихо читає про всякі пригоди,
Твори Жюль Верна і дяді Неходи.
Вірші Бичка або книги Майн Ріда,
Казку про курочку, бабу та діда.
Слуха Барвінок уважно, охоче –
Хлопчик цікавий, знати все хоче.
Потім до ранку він спить, як убитий...
Так і живе чоловік працьовитий!
Якось увечері в пізню годину
Кроки почулись чиїсь біля тину.
Входить у двір хтось, в віконечко стука:
– Людоньки-люди! Яка ж мені мука!
Як мені важко, як мені тяжко... –
Кинулась враз до віконця Ромашка,
Бачить: стоїть на подвір’ї бабуся.
– Може, хоч тут я водички нап’юся...
Бо ж не пила я із самого ранку... –
Виніс Барвінок з водичкою склянку.
Баба схопила ту склянку руками,
Жадібно плямка сухими губами.
Випила, мовила: – Дякую, дітки!
Дуже ви гарні, мої малолітки. –
Добра Ромашка з поштивим поклоном
Винесла два пиріжечки з пасльоном.
Щедрий Барвінок бабусі в торбину
Бублик поклав і печену рибину.
Шепче бабуся: – Спасибі за шану.
Зараз і я у пригоді вам стану. –
(Вузлик розв’язує в чорній хустинці)
Нате вам, дітки, й від мене гостинця!
Взнаєте, любі, який він чудовий.
Я вам дарую листочок медовий.
Більш вам не треба трудитись, робити,
Меду в нім повно, лижіть його, діти...
Мед із листочка весь час виступає.
Більшого дива на світі немає!
Хоч до медку я й сама уже звикла, –
Якось відвикну... – Сказала і зникла.

Хлопчик листка заходився лизати.
Слова від щастя не може сказати.
Медом обмазав обличчя і вуха.
«Досить лизати!» – Барвінок не слуха.
Як нализався, напився водиці,
Мовив: – На біса ми будем трудиться?
Більше не буду виходити з хати.
Скарбу якого ще треба шукати?
З ранку до ночі лежатиму в ліжку,
Меду захочу – будь ласка, хоч діжку!
От заживем ми на славу, Ромашко!
Більш не вари ані супу, ні кашки. –
Плаче Ромашка: – Яке ж ти ледащо!
Ти ж без роботи зведешся нінащо! –
Хлопчик своєї: – Все праця та праця!
Можу й без неї медку нализаться...
Ще щось хотіла Ромашка сказати, –
Хлопчик утік до своєї кімнати.
Меду наївся, заснув як убитий,
Медом обмазаний, пухом укритий.
Дівчинка стукала довго у двері, –
Став ледацюга глухіший тетері.
І догадалася дівчинка бідна:
То була баба лиха і єхидна.

Гей, при лужку, при лужку,
При широкім полі
Коник Дзвоник по траві
Шкутильга поволі...

Занудився бідний кінь,
Голову повісив.
Скільки лиха наробив
Цей листочок бісів!

Спить Барвінок день і ніч,
Став товстим, як бочка.
Пити воду раз у раз
Ходить до ставочка.

Після меду ж та вода
П’ється з апетитом!
Від безділля хлопець став
Кволим і сердитим.

Він Ромашці вже не друг,
Дражнить, ображає.
У нероб і ледацюг
Совісті ж немає!

Він не хоче визнавать
Жодного порядку.
Умиватись перестав,
Кинув фіззарядку.

А буває, вийде вдень,
Проти сонця ляже,
– Відганяй від мене мух! –
Дівчинці накаже.

То куняє, то хропе,
А Ромашка плаче:
– Ти ж себе занапастив,
Дорогий козаче!

Встав Барвінок уночі,
Протирає очі.
Мед пече у животі,
Хлопчик пити хоче.

Тільки ж важко уставать,
Лінь із ніг валяє.
Ні краплиночки води
Поблизу немає.

Довго чухався малий,
Очі тер запухлі.
Потім вирішив води
Принести у кухлі.

Бо відро, мовляв, важке,
Відтягає руку...
Вийшов сонний із воріт –
Ні душі, ні звуку...

Чорні тіні навкруги,
Місяць – на край неба.
Страшно якось так іти –
Списа взяти треба.

Півгодини серед дров
Він шукав ту зброю.
Ой, до чого ж ти дійшов,
Дорогий герою!

Сів Барвінок над ставком.
Зачерпнув водиці,
Випив кухоль і приліг
У м’якій травичці.

– Що ж ти робиш, друже наш,
Як тобі не сором! –
Раптом жаби у ставку
Закричали хором.

Десь тополя шелестить
Перемитим листом,
Сяють-грають небеса
Золотим намистом.

Аж нагнувся очерет,
Ніби з переляку.
Вийшов місяць із-за хмар,
Освітив... Тхоряку.

Голубий туман приліг
Спати у долині.
Де ще ночі є такі,
Як на Україні?

Йде Тхоряка, наче тінь,
Міряє по кроку.
Величезне помело
Звисло біля боку.

Сім ночей він чатував
Поза крутояром,
Все Барвінка виглядав.
І таки недаром!

Не минуло ще, либонь,
І п’яти хвилинок,
Ткнувся носиком в траву
І заснув Барвінок.

До Барвінка лиходій
Підповзає нишком,
І тихесенько бере
Хлопчика за ніжки.

Щоб Барвінок не кричав,
Бух його в торбину.
Дротом торбу закрутив
І поклав на спину.

А Барвінок, знай, хропе
Навіть у торбині.
Не в бою козак упав,
А пропав від ліні...

Мчить Тхоряка навпростець
Та ще й пісню тягне:
– Славний Тхір
Знов мундир,
Як було, одягне!
Гей, одягне, як було,
І закине помело.
За мою відвагу
Цар поверне шпагу!

А Барвінок спить собі
Та хропе розлого.
І не зна, що їде він
До Осота злого.

Ой, яка ж бо це ганьба
Їхати вояці
Не на конику баскім –
На бридкім Тхоряці!