Про відважного Барвінка і коника Дзвоника

Надворі ніч, а Лисові не спиться.
– Чого не спиш? – пита його Лисиця.
– Хіба заснеш? Маленьке хлопченя
Мене обдерло, ніби я – щеня.
Ногами било, за хвоста тягло,
Мов це не хвіст, а просто помело.
Тепер хоч лізь від страму в лопухи.
Глумитись будуть навіть ховрахи!
Про мене Тхір придума анекдот
І віднесе Осотові у дот.
Сміятись будуть жаби у ставку,
Кричатимуть не «ква» – «ку-ку-ріку».
І Півень втік... А я ж таких Півнів,
Здається, зроду, Лисонько, не їв!
Ну я ж його застукаю в кутку,
Підстережу в глибокому ярку!

Сердитий Лис із ліжка устає,
Шаблюку гостру з скрині дістає
І гострить, гострить, об каміння тре, –
Лисицю ж наче по душі дере.

– Ти що задумав, чоловіче мій?
Із дому йти? І думати не смій!
Десь в темноті наскочиш на біду... –
Не слуха Лис: – Однаково піду!

Біжить розбійник, нюхає сліди.
– Ось я ж тебе накрию. Підожди! –
Сердиті очі світяться вогнем.
– Сліди підків! Тут їхав він конем,
Отут мене побачив він здаля...
А тут ще пахне Півником земля...
Ось тут Барвінок їхав навпростець...
Ну, стережіться, скоро вам кінець!

Без шелесту, без шереху біжить.
Сталеве лезо грізно блискотить.
Ось на дорозі видно знов сліди.
Метнувся Лис туди, сюди, туди...
Барвінком пахне, пахне і конем,
А їх нема, не знайдеш і з вогнем.
Лежить якась коробка на шляху.
Наткнувся Лис і тільки плюнув: «Тьху!»
Він загилив коробку, ніби м’яч:
– Ну, де вони? Ну просто хоч заплач!
А та Коробка об пеньок – торох!
Зчинився в ній страшний переполох.
Барвінок встав, злякався, задрижав,
А коник Дзвоник дзвінко заіржав.

Підскочив Лис від радості: – Диви!
Так ось, мої голубчики, де ви!
Ану, скоріш вилазьте із кубла,
Розплачуйтесь за злі свої діла.
Ви в мене Півня, кляті, відняли?
Ви за хвоста з нори мене тягли?
Підковами лупили по боках?
Я проковтну вас зараз, як комах! –

Коробку Лис біля зубів трима.
Схопив Барвінок списа обома,
Прицілився, замірився – та штрик!
Улучив Лиса просто у язик.

Підскочив Лис, сердито заскавчав
І дзигою крутитися почав.
Хотів Барвінок вилізти надвір,
Та знов схопився за коробку звір.

Блискучою шаблюкою трясе:
– Не втечете! Заплатите за все!
За Півника й за дірку в язиці.
Я викурю вас, хитрі стрибунці!

Земля з-під лап посипалась дощем.
Розбійник яму вирив під кущем,
На дно коробку здавлену поклав,
Піском засипав, ще й утрамбував.

– Тепер і ви узнаєте біду,
А я піду дружину приведу.
Моя Лисичка зробить з вас салат
І нагодує вами лисенят...

Або – ще краще – поїмо живцем
І зап’ємо холодним сирівцем...
Підскочив Лис, зловтішно заскавчав
І до нори, танцюючи, помчав.

Сидить Барвінок в темряві густій:
– Що ж нам робити, добрий коню мій?
Невже ж і справді виходу нема?
Повітря мало, сирість і пітьма...

Поклав голівку Дзвоник на плече.
Сльоза з очей росинкою тече.
Барвінок каже: – Конику, не плач,
Ти ще по полю мчатимешся вскач!

Він горошинку висунув з дверцят:
– Рости, до сонця пробивайся, брат!
 Гукни, що ми у ямі сидимо,
Не дихаєм, нічого не їмо.

Із горошинки вирвалось стебло.
І вгору, вгору весело пішло.
І вигукнув Горошок на весь ліс:
– Рятуйте! Друзів убиває Лис!

Почули це мурашки-трударі,
До того місця збіглись на зорі.
Біжать, мов коні. Тягнуть, як воли, –
Свій екскаватор з гаю притягли.

Той екскаватор – з гілочок сухих.
Замість ковша – розчеплений горіх.
За мить із ями вишкребли пісок,
І залунав Барвінків голосок:

– А я хлопець завзятий,
Я Барвінок Хрещатий!
Хоч було мені й тяжко,
Врятували комашки.
Врятували комашки –
Труда роботяжки!

Щоб витягти коробку немалу,
Поставили мурашки кран-стрілу,
а двері гаком гострим зачепили
І крутонули корбою щосили.

За мить була коробка нагорі.
Сказав Барвінок: – Ну, богатирі,
Спасибі вам, що ви в пригоді стали,
Спасибі вам, що нас урятували.

Немов гора Барвінку впала з пліч,
І він придумав дуже хитру річ.
– Погляньте, друзі, настає вже ранок.
Так приготуймо ж Лисові сніданок.

Мурашки жваві із усіх кінців
Назносили в коробку камінців
І потім повну зсунули назад...
Сказав Барвінок: – Ось тобі й салат!

Утрамбували землю, як було.
І всіх – неначе вітром розмело.
Заліз Барвінок під лопух і жде.
Аж ось і Лис поснідати іде.

За ним веде Лисиця лисенят,
Поглянеш збоку – лисячий парад.
Усі зубасті, всі голодні, злі,
Хвостяри довгі тягнуть по землі.

Ось підійшли. Коробку витяг Лис,
Поклав на травку – всі аж затряслись.
Важку коробку Лис у лапу взяв
І біля вуха нею помахав:

– Ге! Торохтить, немов сухий горох.
Барвінок вмер, а коник, мабуть, здох!
Роззявив пащу радий душогуб:
– Ось я їх зараз покладу на зуб...

Зубами лясь, каміння в роті – хрясь!
Аж чорна юшка з рота полилась.
Він з переляку ледь не одубів.
Не стало в нього чотирьох зубів.

Ой, скільки в лісі реготу було,
Усе живе від сміху полягло!
Барвінок наш ходив на голові,
А коник аж качався по траві...