Про відважного Барвінка і коника Дзвоника

Сіло сонце за горою,
Обрій квітне, наче мак.
Що то лине в синім небі,
Гелікоптер, а чи літак?

Махаон летить крилатий
Крізь тумани голубі,
Наших друзів із полону
Він виносить на собі...

Не іржання, не сюрчання –
З яру чуть щасливий сміх:
То побачив коник Дзвоник
Двох улюбленців своїх.

Йде метелик на посадку.
Ось дорога. Ось стерня.
Мить іще – і обнімають
Друзі вірного коня.

Він танцює, він гарцює –
Він підків не береже,
То почне сюрчати дзвінко,
То щасливо заірже.

Махаон дивився збоку.
І в душі радів за всіх,
Потім чемно попрощався
І полинув до своїх.

А Ромашка вслід гукнула:
– Залітай тепер до нас!
Я зварю узвар солодкий,
Приготую свіжий квас.

Сів Барвінок на травичку:
– Як я воленьку люблю! –
Швидко дівчинка нарвала
І козельців, і щавлю.

Сіли друзі до вечері,
Лиш зійшла ясна зоря.
Мимо біг вухатий зайчик –
Їм позичив сухаря...

І сказав Барвінок тихо,
Як поїли всі харчі:
– Треба царство бур’яняче
Зруйнувати уночі!

– Схаменись, – Ромашка мовить. –
Ти вже зразу за своє! –
Підморгнув Барвінок хитро:
– В мене думка свіжа є!

Що за гуркіт, що за гомін
Із-за гаю, з-за гори?
То на зяб орати їдуть
Добрі коні – трактори.

Приглядається Барвінок:
– Хто це, хто це за кермом?
Крикнув: – Дядю, добрий вечір! –
Та іще й віддав чолом.

Тракторист мотора глушить,
Придивився з-під руки
І зрадів, немов дитина:
– Добрий вечір, малюки!

Не забув я ще, Барвінку,
Як ти виручив мене!
А яка ж подружка в тебе, –
Просто сонечко ясне!

– Ви ж були шофером, дядю, –
Чом тепер ви – тракторист? –
Посміхнувся друг Барвінків:
– Я до всього маю хист:

Можу трактора водити
І комбайна, і авто,
Бо уміння за плечима
Не носив іще ніхто.

Так чого ж це ти,
Барвінку, Завітав у ці краї? –
Розповів Барвінок дяді
Про мандрівочки свої.

І про те, як у Ромашки
Віднімав Будяк город,
Як хотів його убити
Ненависний цар Осот...

– Цар Осот? – схопився дядя. –
Де ж те царство? Де воно?
Лемеші свої на нього
Ми вже гостримо давно!

Гей, Барвінку, гей, Ромашко,
Коник Дзвоник – всі сюди!
Лізь, Барвінку, на кабінку,
Шлях показуй нам, веди!

Загули мотори грізно,
Задвигтів широкий шлях.
До Осотового царства
Тракторист плуги підтяг.

– Зустрічай гостей. Осоте! –
Крикнув хлопчик ізгори.
Я привіз тобі гостинця! –
І рвонули трактори.

Огорожу, брами й варту
Миттю зрізали плуги.
Засичало, загарчало,
Запищало навкруги.

Лободу розшматувало
І зарило неживу,
Блекота підбита впала
На колючу Кропиву.

– Довгоносики! До бою! –
Залунали голоси,
Та лишилися від війська
ільки ніжки і носи.

Цар Осот карету витяг,
Сам стоніжок запряга,
Підганяє їх, лупцює,
Не шкодує батога.

Та леміш його застукав
У вузенькому кутку,
І загинув цар могутній
При розбитому горшку.

Трактор ріже, трактор крає,
Аж земля під ним дрижить.
Тут Барвінок наш як крикне:
– Зупиніться! Скарб лежить!

Трактор став. Нового ранця
З ями витяг тракторист.
Як побачив те Барвінок,
Затремтів, неначе лист.

Дядя скарб кладе в кабіну
І говорить: – Синку мій,
Недаремно ти боровся,
Забирай і володій!

Що ж лежить у тому ранці?
Не роздивишся у тьмі.
– Справжній скарб! – промовив дядя. –
Та побачите самі.

Хто чухрає через поле
В галіфе, а без чобіт?
То Тхоряка утікає.
Вже йому не милий світ...

Наче вихор, мчить полями,
Не догнали б і хорти.
Пощастило розбишаці
Від загибелі втекти.

Він шугнув до Лиса в нору.
– Ти звідкіль? – злякався Лис.
– Ой, пропали ми, пропали,
Ой, до чого дожились!

Пирхнув Лис: – Лакузо царський,
Лізь хутчіше у чулан.
Будеш в мене підмітайлом!
Не великий з тебе пан.

І тепер Тхоряка нору
Підміта, як автомат.
А вночі шука дорогу
До курей і до курчат.

Ніч минула, сонце встало,
Народився день новий.
Де ж Барвінок? Де ж Ромашка?
Де наш коник бойовий?

Гей, по полю, по роздоллю,
По шляхах та по стежках
Наш невтомний коник Дзвоник
Воза доброго потяг.

Тракторист сьогодні вранці
Змайстрував цього візка.
Не скрипить чудесний возик,
Хоч поклажа нелегка.

Славний скарб лежить на ньому,
А Ромашка – наверху.
Сам Барвінок чимчикує,
Мов чумак той, по шляху.

Він коня веде за повід,
Перед ним – далека путь.
На город до діда Гната
Наші друзі скарб везуть.

Уже видно село
Та ще й Гнатів город під горою.
Зустрічать Барвінка
Гарбузові родичі
Вибігли юрбою.

Гордо і статечно
Виліз на трибуну
Гарбуз Головатий:
– Вернувся з походу
До свого городу
До нашого роду
Барвінок Хрещатий.
Ну, показуй, синку,
Славний наш Барвінку,
Що є в тому ранці!

Тихо, як у вусі,
Стало на городі
Пораненьку-вранці.
Хрін – старий музика,
Щоб відкрити ранець,
Кинув балалайку,

Витягає книжку,
Витягає зошит
І – невиливайку!

А Ромашка й каже:
– Це ж новий «Букварик»,
Це чудесна книга!
– Я навчусь читати! –
Вигукнув Барвінок,
Крутячись, мов дзиґа.

Сам Часник чубатий
Обома руками
Взявся за волосся:
– Як царю Осоту
Отаке багатство
Захопить вдалося!

Тут Сорока-білобока
Закричала: «Стре-ке-ке!
А я знаю, хто Осоту
Приволік добро таке!

То Панасик-першокласник
Грався з хлопцями в кущах,
У траві покинув ранець,
Лис той ранець і потяг,

І відніс Лисюга скарба
До Осота, до царя,
Щоб дурним росло хлоп’ятко,
Не вивчало «Букваря»!

Та «Букварика» нового
Хлопчик той придбав уже
І тепер, немов зіницю,
Він «Букварик» береже.

Не за синіми морями,
Не за темними борами,
Не за долами широкими,
Не за скелями високими,
Біля хати діда Гната
Почалось велике свято.

Щоб не грати на язики,
Позбиралися музики.
Хрін по струнах як ушкварить,
Кріп у бубон як ударить!
Баклажаник у дуду
Дме старанно й до ладу.

Пастернак притяг цимбали,
Як утнули, як заграли, –
Ходить ходором город,
Веселиться весь народ.

І під час цього гуляння
Влаштували там змагання
Танцюристів-стрибунців,
Музикантів і читців.

Ось Квасоля вийшла в коло,
Затягла тоненько соло:
– І учора горох,
І сьогодні горох! –
А Горох акомпанує:
Все торох та торох!

Потім вийшли Бараболі
Станцювали «Бульбу» в колі.
Попросили Часника
Станцювати гопака –
Все тряслось на Часникові
До найменшого зубка.

Попросили Цибулину
Заспівати про калину...
У старого Гарбуза
Покотилася сльоза.

Тут утнув Барвінок штучку:
Він Ромашку взяв за ручку,
В коло вивів і пішов –
Не шкодує підошов.

Ходить боком, ще й з підскоком
Та моргає правим оком.
Ну до чого жвавий хлопчик
То стрибає, мов горобчик,
То ступа, як чорногуз...

Розсміявся сам Гарбуз.
І сказав:
– Чудесне свято!
Див ми бачили багато.
Але, друзі, казка ця
Підійшла вже до кінця.
Щиро дякуєм за ласку
Тим, що слухали цю казку!