Про відважного Барвінка і коника Дзвоника

Ось Барвінок їде лісом
Та поміж кущами.
«Треба, – думає, – послати
Друзям телеграми».

Є у лісі справжня пошта
В дереві дуплистім.
Служить Дятел працьовитий
Там телеграфістом.

Хоч у нього рук немає –
Робить, мов сторукий.
Попросив його Барвінок:
– Телеграми стукай.

Перша – Півневі депеша
На Сідало П’яте:
«Злому Лисові дав перцю.
Перемога, брате!»

А вже друга телеграма
На город до Гната:
«Жив, здоров... Як повернуся –
Розповім багато».

Розказать хотів докладно,
Як він бився з Лисом,
Як обвів його круг пальця
На шляху під лісом.

Та подумав-передумав...
Ні, це не годиться!
Козакові вихвалятись –
Це така дурниця!

Біля пошти, в купі листя
Спав кабан Захрюка.
Він прокинувся і слуха:
Що там Дятел стука?

Вибиває телеграму
На город до Гната?
Де город цей? Що на ньому?
Так цікаво взнати!

Цей Захрюка-кабанюка
Мав погану моду:
Не минав ніде й ніколи
Жодного городу.

На грядки вночі залізе,
Як почне там рити,
Все сплюндрує, поламає –
Страшно й говорити!

Вже по ньому і стріляли,
Вже й камінням били, –
Він настирливо в городи
Суне своє рило.

З ями виткнувся Захрюка,
Весь у прілім листі,
Та як рохне на Барвінка:
– Ану, стій на місці!

Де город? Якого Гната?
Покажи дорогу. –
І намірився Барвінка
Ухопить за ногу.

Як ножі, вперед направив
Ікла свої грізно.
Ех, загаявся Барвінок –
Утікати пізно.

Він говорить кабанові:
– Покажу, зажди ти! –
І подумав: «Треба якось
Його обдурити».

– Що ж, Захрюко-кабанюко, –
Каже він ласкаво, –
Ти в городі погуляти
Маєш повне право.

Рохнув весело Захрюка
І заграв очима:
– Зрозумів ти мій характер,
Значить – молодчина!

Їде спереду Барвінок...
Ох, яка ж це мука!
– Та не здумай утікати! –
Рохкає Захрюка.

– Ну, кому ж, – Барвінок каже, –
Помирать охота? –
А Дзвінку на вухо шепче:
– Мчися до болота!

Коник Дзвоник розігнався –
Скочив на купину.
А Захрюка провалився
Просто в трясовину.

Залило болотом очі,
Захлинувся злюка.
– Ах ти ж підлий, ах ти ж хитрий! –
Завищав Захрюка.

Коник Дзвоник по лозинах,
По стеблинах скаче.
А Захрюка лізе ззаду
Та від злості плаче.

Коник вискочив у поле,
Креше копитами.
А за ним летить Захрюка,
Ляскає зубами.

Ось шосе уже минули,
Ось і залізниця.
Із-за гори кам’яної
Пасажирський мчиться.

Наїжачений Захрюка
Дуже важко дише.
Хлопчик Дзвоника пришпорив:
– Ну, давай скоріше!

Щоб коню піддати духу,
Ляснув у долоні.
Коник стриб – і опинився
Зверху на вагоні.

Поїзд мчиться, наче птиця,
Буферами грюка.
А за ним по шпалах чеше
Змилений Захрюка.

Наш герой кричить з вагона:
– Спробуй наздогнати!
Не потрапиш ти, Захрюко,
На город до Гната!