Про відважного Барвінка і коника Дзвоника

Гей, як свиснув Барвінок Хрещатий: –
Начувайся, Будяче патлатий!
Хоч у тебе й багато сили,
Але ми ще сильніших били!

Відпустив він повіддя шовкове –
Заблищали стальні підкови.
Попід гаєм, попід горою
Кінь гарячий летить стрілою.

Мчиться, скаче козак на ньому,
Не боїться він тучі й грому.
Раптом тьохнуло серце в Барвінка:
На горі бовваніє хатинка...

Хоч Барвінок – козак хоробрий,
Хоч вояка із нього й добрий,
Але й він сполотнів від страху,
Як Будячу уздрів папаху.

Затряслись його ноги і руки,
Як побачив круті шаблюки.
А шаблюк тих не менш як двісті!
Навіть коник закляк на місці.

Але страху герой не знає.
Він із ходу у двір в’їжджає.
– Гей, Будяче, бридкий, патлатий,
Не пишайся, що ти чубатий,
В мене швидко ти станеш лисим! –
І штрикнув Будяцюгу списом.

Захиталась руда папаха:
– Ти дивися, яка комаха!
Повертай та тікай до мами,
Бо ти ж важиш з конем два грами.
Я намажу вам п’яти салом! –
І махнув лиш одним кинджалом.

Не було б уже, мабуть, Барвінка,
Тут поліг би, напевно, хлопчинка,
Та, на щастя (спасибі долі!),
Він прикрився щитом з бараболі.

Гей, як брязнув Будяк по щитові,
Покотилась луна по діброві,
І трава похилилась під гаєм,
Загойдалися хмари над краєм.

Відступив коник Дзвоник без бою
І Барвінка потяг за собою.
Заховавшись в глибокім байраці,
Мовив Дзвоник своєму вояці:

– Чи ти здуру, чи ти з переляку
Так бездумно поліз у атаку?
Треба якось приспати цю силу,
Потім вдарити з флангу чи з тилу!

Проковтнувши з десяток сльозинок,
Сумно-сумно сказав Барвінок:
– Справді, конику, вийшла промашка...
Як же нам врятувати Ромашку?
Бо сердешна там дуже бідує!
Цей напасник її замордує...

Сів Барвінок на круглім пеньочку,
Бачить, треба латати сорочку,
Бо Будяк в поєдинку невдалім
Розпоров її гострим кинджалом.
І подумав Барвінок Хрещатий:
– Де ж я можу тут голку дістати?

Дзвоник глянув і вигукнув: – Бачу
Он, під кущиком, хатку їжачу.
На порозі сидить їжачиха
І «Марічку» мугикає стиха.
А її малюки-їжачата
Ждуть з роботи любимого тата.
Бач, зібралися всі біля ганку!
Отуди й віднеси вишиванку.
Всім відомо, що ця їжачиха
В цілім лісі найкраща кравчиха:
Як пришиє своїми голками,
Відірвати не можна й зубами. –

Мовив хлопчик, зайшовши в подвір’я:
– Не лякайтесь, людинка – не звір я.
Зняв з голівки шапчину червону
І відважив усім по поклону.

Обдивилась його їжачиха:
– Десь набрався ти, голубе, лиха...
Хтось хорошу порвав сорочину.
Не журись, полатаємо, сину!

Почала господиня латати,
Аж з’явився й сам батько до хати.
Тягне лантух великий на спині,
Дав по яблуку кожній дитині.

– Гість? – питає. – Це дуже приємно. –
І вони привіталися чемно.
– Хто ж ти будеш? Тебе я не знаю.
Як потрапив до нашого краю?

Посідали удвох біля хати,
Став Барвінок йому повідати,
Де родився, як ріс на городі,
Що зустрів у важкому поході,
Як невдачі зазнав лихої
У недавнім важкім двобої.

Доки дружні точилися речі,
Спав на землю тихесенький вечір,
Їжачиха сорочку зашила,
Потім супу з грибами зварила.
І, як небо обсипали зорі,
Посідали вечерять надворі.

А коневі поклали отави,
Найсмачнішої кінської страви.
І коли уже після вечері
Мати й дітки сховались за двері,
Мовив хлопцеві тато їжачий:
– Ти, як видно, хлопчина добрячий!

Тож повір ти мені, їжакові,
Ми сьогодні дамо Будякові.
Ходить чутка, що цей посіпака
Хоче влізти й сюди, до байрака...

А пізніш, серед ночі глухої,
В путь відправились наші герої.
Пробирався їжак між травинок,
Їхав верхи за ним Барвінок.

Як до гірки підкралися близько,
Хлопчик сміло гукнув: «Будячисько!
Я прийшов для останнього бою,
Розквитатися хочу з тобою».

Будяцюга розплющив око:
– Знов припхалась, мала мороко!
Щось не бачу тебе, комашко,
В тебе влучити навіть важко!

Будякові ножі й кинджали
Засвистіли вгорі, закружляли.
А їжак у клубочок скрутився,
Будякові до ніг підкотився

І підставив голки під шаблюки
(Він уміє робити ці штуки!).
Їжачок підповзає все ближче,
По голках його, б’є Будячище.
І добився, поганий, до того,
Що вся зброя зламалася в нього.

Тут Барвінок з єдиного маху
Списом збив Будякову папаху,
Потім скочив хапузі на спину,
Обірвав його буйну чуприну.
Той, обчухраний, дивиться бісом –
Він і справді зробився лисим...

Але битва точилася далі.
Павуків з гамаків поскидали!
І коли вже очистили хатку,
Заходились шукати дівчатко.

Хвилювались, шукали до ранку,
У підвалі знайшли полонянку.
Врятувавшись від злої напасті,
Вона плакала довго від щастя.

Потім вмила заплакане личко,
Заплела свої стрічки в косички
І примусила вмитись Барвінка.
Хоч маленька, а все ж таки – жінка!