Про відважного Барвінка і коника Дзвоника

Наступного ранку,
Як сонце зійшло,
Закинув Тхоряка
Своє помело.

Явився в покої
Осота-царя,
Підборами цокнув
І крикнув: «Ур-ря!»

Осот стрепенувся
І глянув, як біс:
– Чого ти так рано
В покої приліз?
Роби своє діло, –
Подвір’я мети!

А Тхір як гарикне:
– Досяг я мети!
Сьогодні Барвінка
Я взяв у полон!

Цар зойкнув і виліз
З ногами на трон.
– Так де ж той Барвінок
Негайно сюди!
В’яжи йому руки,
До мене веди.

Тхоряка спокійно
Розкручує дріт
І сонного тягне
Барвінка на світ.

Тхоряку ногою
Осот як штовхне:
– Ти що це, негіднику,
Дуриш мене?

Який це Барвінок?
Це ж просто маля!
Під справжнім Барвінком
Аж гнеться земля!

Хіба ж спромоглася б
Людинка така
Скалічити Лиса
І вбить Будяка?

Барвінка Осот
Обережно бере,
Колючкою хлопця
По шиї дере.

Барвінок очиці,
Свої протира,
Питає Осота:
– Ти що за мара?

Підскочив Тхоряка
І крикнув: – О, жах!
Та він лихословить
У царських руках!

Ставай на коліна,
Вітайся з царем,
Бо ми на шматочки
Тебе роздерем!

Аж тут наш Барвінок
Усе зрозумів...
Тепер він не воїн,
А бранець царів...

– Ставай на коліна! –
Гарикає Тхір.
А цар до Барвінка
Наблизив свій зір.

– Невже ти Барвінок? –
Питає Осот.
І довго регоче,
Роззявивши рот.

Барвінок безстрашно
Сказав йому: – Так!
Я справжній Барвінок,
Я славний козак!

– Хи-хи! – Блекота
Запищала в кутку. –
Попався, голубчик,
Наївся медку!

Збагнув наш Барвінок,
У чому біда...
Він лівого чобота
З ніжки скида:
– Та ось же тобі
За медовий листок! –
І чобота кинув
У темний куток.

Той чобіт летів,
Аж свистів на льоту,
Як бахнув – і з ніг
Повалив Блекоту.

А чоботом правим
Улучив царя, –
Поставив під оком
Йому ліхтаря.

Осот захитався:
– Оце так удар!
Ось я покажу тобі.
Що таке цар!

Як смів осквернити
Ти царське лице?
Ну, я ж тобі кару
Призначу за це!

Ледь вимовив він
Ці жахливі слова,
Схопила Барвінка
Лиха Кропива.

– В тюрму його швидше!
Негайно в тюрму!
А ми тут придумаєм
Кару йому.

Прилетіло Сонечко,
Стукає в віконечко:
– Гей, Ромашко, уставай,
Прийшло лихо у наш край!

Уночі Тхоряка,
Лютий розбишака,
Ухопив Барвінка,
Вкинув у торбинку,
Скрутив шматом дроту
І відніс Осоту.

Пропада хлопчина,
Славний молодчина,
Але не здається –
З ворогами б’ється!

Вже його зв’язали,
У тюрму загнали,
Кинули до ями
Догори ногами.

Кропиву жорстоку
Посадили збоку,
Щоб охороняла,
Виставивши жала.

Він з тієї ями
Вилізти не може.
Друга ж покидати
У біді негоже!

Одяглась Ромашка швидко
Та й побігла у повітку,
Де стояв Барвінків коник,
Зелененький коник Дзвоник.

Кінь схопився враз на ноги,
Аж затрясся від тривоги.
Лунко вдарив копитами:
– Господине, що це з вами?
Веселенькі ж ви на вдачу,
А у вас я сльози бачу!

– Ой Дзвіночку зелененький,
Ти ж мій конику рідненький,
Уночі тут був Тхоряка,
Душогуб і розбишака.

Вкрав він нашого Барвінка,
Вкинув сонного в торбинку,
Обкрутив шматочком дроту
І поніс царю Осоту...

Від такої злої вісті
Буйний кінь закляк на місці
І промовив: – Шкода друга,
Недарма на серці туга!
Хлопець був такий бідовий!
Звів його листок медовий....
Став незграбним і ледачим,
Не героєм, а казна-чим!

А Ромашка тихо каже:
– Це, Дзвіночку, діло враже!
Підіслали бабу люту,
Щоб дала йому отруту.
Тая ж баба чорнорота,
Певно, служить у Осота!

Коник Дзвоник мовив: – Їдьмо!
Де живе лукава відьма?
Де Осотові палати?
Треба хлопця рятувати!

Господиня коня осідлала,
Швидко списа в траві розшукала,
Виїжджає вона за ворота
І прямує до царства Осота.

Кінь стрілою летить по полю,
По широкому полю-роздоллю.
Гнуться трави під ним шовкові,
Грають промені в кожній підкові.
Кінь летить, що аж вітер свище,
Аж із рота шуга вогнище!

Їде, їде Ромашка на ньому,
Не боїться ні тучі, ні грому...
Хоч у неї – дівчача сила,
Та відвага дала їй крила.

Лине кінь, не лишає сліду...
Так летіли вони до обіду.
Як верству відмахали соту,
Стало видно їм царство Осота.

Кругом царства стирчить загорожа,
Біля неї – недремна сторожа.
То стоять будяки-новобранці,
Кожен в синьо-рожевій ушанці.
І озброєні всі супостати
Від зубів аж по самі п’яти.

Лиш Ромашка до них поткнулась,
Будяки, як один, стрепенулись.
Зачинили тернові брами,
Замахали важкими ножами.
– Не підходь, – закричали, – близько,
Пропадеш, нерозумне дівчисько!

А дебелий начальник варти
Відпускає колючі жарти.
Розпливлася усмішка по пиці:
– Подивіться, герой у спідниці!

Все це чуючи, Дзвоник злиться,
Зуби зціпив, аж хруснула криця.
Перегриз, наче бублик, вудила –
Отака у Дзвіночка сила!

Ти поради моєї послухай:
Їдь додому та квіточки нюхай.
А погляньте, яка конячка!
Ходить повагом, наче качка.
Ти штрикни її списом, вояко,
Бо заснула твоя коняка!

Посміхнулась Ромашка глузливо:
– Ти, начальнику, справний на диво.
Тобі шапку пошили вдало,
Та під шапкою – мозку мало!

Охоронець, мов сич, надувся
І кинджалом своїм замахнувся.
Щоб уникнуть страшного удару,
Коник Дзвоник відскочив до яру.
Ледь Ромашка із нього не впала,
Та, однак, приземлилися вдало.
Заховались в траві над яром...
– Та невже ж це ми їхали даром? –
Так, зітхаючи тяжко-важко,
Запитала в коня Ромашка.
– Що ж нам далі робити, коню? –
І схопилась руками за скроні.

Прилетіло Сонечко,
На травичці сіло.
Каже: – Ой, Ромашко,
Нехороше діло!

Над колючим царством
Щойно я літало, –
Щоб воно засохло,
Щоб воно пропало!

Там сьогодні бучно,
Там сьогодні свято.
Друзів до Осота
З’їхалось багато!

Б’ють у барабани,
Дмуть у труби різні,
Роти довгоносих
Марширують грізні.

А Тхоряка ходить,
Наче іменинник.
Цар Тхоряці видав
Іменний годинник

І повісив знову
Срібні еполети,
Ще й дозволив їсти
Курячі котлети.

Блекота радіє,
Шкірить пащу чорну,
Усі гості хвалять
Радницю придворну.

Цар їй видав хустку
І нову запаску,
Цар весь час до неї
Виявляє ласку.

На бучнім банкеті
Запросив до танцю,
Так вона припала
До душі поганцю!

«Нам з тобою, – каже, –
Танцювати можна.
Ти вже не звичайна,
Ти – ясновельможна!»

Лобода їй заздрить,
Хоч у вічі й хвалить.
Кропива від злості
Усіх чисто жалить.

А Тхоряка мріє:
«От уб’єм Барвінка, –
Блекоту посватаю,
Буде мені жінка!»

Бідний наш Барвінок
Вже чекає страти.
Вирішено хлопця
Ввечері скарати.

Вранці за наказом
Підлого Тхоряки
Жук Рогач ретельно
Вигострив ножаки.

Жук Рогач жорстокий
Служить там за ката:
Аби тільки плата –
Закатує й тата!

На широкій площі
 Вже поміст готовий...
Хвалиться Тхоряка:
«Ой же я й бідовий!»

Він хмільного соку
Випив цілу пляшку
І кричить: «Я завтра
Принесу й Ромашку!»

Як же все, Ромашко,
Склалося невдало!
Гаятись не можна,
Маєм часу мало.

Погладила Ромашка
Понурого коня...
– Уже Барвінку жити
Лишилося півдня.

А ми ж йому повинні
В біді допомогти.
Що маємо робити?
Порадь мені хоч ти!

Промовив коник сумно:
– Та ми б допомогли,
Якби у мене крила
Сильнішими були!

Знялися б аж у небо
І, доки прийде кат,
Барвінкові спустили б
Ми рятівний канат.

А сонечко і каже:
– Це все неначе сон!
Та в мене ж є знайомий –
Метелик Махаон!

Живе він недалечко...
Дивіться, він летить.
Гей, друже Махаоне,
Спустись до нас на мить!

Велично і безшумно
Спустився Махаон,
Махнув крилом вітально,
Зробив легкий поклон...

Які ж у нього крила!
Не описать пером:
Чудесні візерунки,
Оздоблені пилком.

Іскринки-золотники,
Горять на жовтім тлі,
Ще й чорна оторочка
На кожному крилі.

Чим можу вам служити? –
Ромашку він пита.
І перед ним схилилась
Голівка золота:

– Наш хлопчик, наш Барвінок
Потрапив у полон. –
І тут про все дізнався
Привітний Махаон.

Ромашка й коник Дзвоник
Йому розповіли,
Як вкрадено Барвінка,
Де вкрадено й коли...

Ромашка ледь не плаче:
– його ж сьогодні вб’ють!
Що значить друга втратить
 Ви ж знаєте, мабуть...

Якби-то нам злітати
В Осотів стольний град
І кинути у яму
Барвінкові канат.

Єдиний порятунок
Це був би козаку.
Він вилетів би з царства,
Немов на літаку.

Задумався метелик:
– Де ж взяти нам канат?
Стривайте! В мене друг є,
Текстильник Шовкопряд!

Сплете такий канат він, –
Всміхнувся Махаон, –
Що міг би погойдатись
На ньому навіть слон!

А то й драбинку цілу
Із шовку він сплете,
Якщо ви йому більше
Шовковиці дасте!

Ну, дівчинко, на спину
Мерщій мені сідай.
Та ніжками не совай,
Пилку не оббивай.

І подались шукати
Шовковицю стару,
А коник залишився
Чекати у яру.