|
Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською |
|
Усі категорії |
Чому усміхаються діти
Петро Висоцький
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – В.Ширяєв
Головне бажання
Саме у цей час Генерал наближався до фортеці. Ще кілька хвилин – і його давня мрія здійсниться. Давно, ще тоді, коли Генерал тільки-но захопив владу в Квітанії, він годинами дивився крізь бійниці фортеці на свою країну, наминав за обидві щоки солодкі будинки, шоколадних людей, тістечкову землю і про більше навіть не мріяв.
Та за ці роки вусань з’їв так багато солодких міст, що Квітанія вже зробилася замалою для його великих апетитів. Адже всім відомо – апетит приходить з їжею. І Генерал, дивлячись у бінокль на сусідні країни, ковтав слину. Він мріяв про всесвітнє панування.
Однак, щоб вгамувати свої апетити, тобто заволодіти всім світом, Генералові були потрібні ще досі небачені найстрашніші бомби.
Захоплений своїми думками, вусань знаходився уже за кілька кроків од фортеці, коли його наздогнали суперники. Вони повалили Генерала, і всі троє клубком покотилися по асфальту.
Раптом з того клубка випав Хазяїн «Найсолодшого магазину».
– Не підходьте! – загорлав він до суперників. – Зараз я вас!.. – В руках у товстуна виблискувала срібляста дощова нитка.
Перелякані Генерал і Власник «Найіграшковішого магазину» завмерли на місці, а Хмарка прокинулась й сумно подивилася вниз.
– Все, тепер я тут найголовніший! Праворуч! Ліворуч! Кругом! Струнко! – знущався з суперників товстун. – Тепер я стану найбагатшим багатієм! Я вам влаштую солодке життя!
Хмарка стала похмурою.
– Гей, Хмарко! Мені потрібне золото! Ріка золота, море золота! – загукав товстун, але раптом уявив собі море золота. Неосяжне! – Ні, не море! Діжку золота! – Хазяїн солодкого магазину окреслив рукою круг себе коло. – Отаку! Бездонну! Ти чуєш мене, Хмарко? – смикнув він сріблясту нитку.
Хмарка враз потемніла, загуркотів грім, і навколо товстуна почали швидко підніматися стіни діжки.
– Що... що ти робиш?! – закричав він. – Я тону!.. Тону в золоті!
Хазяїн «Найсолодшого магазину» з усіх сил намагався втриматися на поверхні безлічі золотих кульок, а кульки розсувалися під його вагою, наче пісок.
– Витягни мене звідси! – смикав він за нитку.
– Я можу виконати лише одне твоє бажання, – байдуже відповіла Хмарка. – Лише одне.
Гладун заплакав.
– Гей, сусіде! Пане Генерал! Врятуйте, придумайте щось! – кричав з бездонної діжки він. – Я тону-у-у...
– Віддай Хмарку! – одночасно вигукнули вони.
Нещасний товстун відпустив нитку, і золото назавжди поглинуло його.
Нитку встиг ухопити Власник «Найіграшковішого магазину».
– Назад! – наказав він Генералові.
– Все! Тепер я командуватиму! Мої роботи підкорять Квітанію! Нарешті тут усі будуть працювати тільки на мене. Безкоштовно!
Він смикнув за нитку.
Гей, Хмарко! Мені потрібні роботи, які зможуть підкорити людей! Усіх людей!
Хмарка ще більше почорніла – поруч з Власником «Найіграшковішого магазину» сяйнула блискавка, а перед ним, наче з-під землі, з’явилися три роботи.
Були вони величезні, майже вдвічі більші за людину. Від їхніх важких металевих голів, тулубів, рук і ніг віяло нездоланною силою. Відполіровані до блиску сталеві очі випромінювали байдужість.
– Ти лю-ди-на? – по складах запитали роботи у Власника «Найіграшковішого магазину».
– Та вже ж не робот! – розлютився той.
– То-ді ми те-бе під-ко-рю-ва-ти-ме-мо.
Роботи схопили товстосума і розтягнули його, наче гумку.
– Що ви робите? – кричав він не своїм голосом.
– Ми те-бе під-ко-рю-є-мо.
– Відпустіть! Я – ваш хазяїн!
Але роботи його не слухали й чинили по-своєму.
Нарешті Власникові «Найіграшковішого магазину» вдалося вислизнути з їхніх обіймів. Він швидко поліз по Хмарчиній нитці вгору і за мить був уже високо над землею. Роботи спробували подертися за ним, але нічого не вийшло: надто вже тонка і слизька була дощова нитка. Тоді роботи почали її розгойдувати.
Власник іграшок ледве утримався, щоб не впасти вниз. Випадково він помітив Генерала, який зачаївся за рогом будинку.
– Генерале! Я подарую вам Найгарматнішу гармату, тільки знищить їх! – почав він принизливо благати.
Але Генерал не відповідав. Він не хотів привертати до себе увагу страшних роботів.
Не відчуваючи втоми, металеві велетні розгойдували слизьку сріблясту нитку. Нарешті знесилений Власник «Найіграшковішого магазину» не втримався і каменем полетів у бездонну діжку. Жовті золоті кульки назавжди зімкнулися над його головою.
– Цьо-го під-ко-ри-ли! – Роботи вишикувались і, важко ступаючи, попрямували Неоновим проспектом.
Генерал кулею вилетів із своєї схованки і схопив нитку. Почувши її сріблястий дзвін, роботи озирнулися і помітили Генерала.
– Ти лю-ди-на?
Генерал, не відпускаючи Хмарки, щодуху побіг до фортеці. Але роботи швидко наздогнали його. Тоді він кинувся убік – на майданчик, де стояла Найгарматніша гармата. Майже не цілячись, переляканий Генерал натиснув кнопку. Пролунав постріл – і на його очах три роботи перетворилися на купу звичайного металевого брухту.
Міський годинник вибив сім разів. Генерал не знав, що то був знак до повстання. Тож вусань полегшено зітхнув і з ниткою в руках попрямував до своєї фортеці. По хисткій драбині він дістався на стіну. Перед ним, як на долоні, лежала Квітанія, але Генерал уже бачив себе володарем усього світу. І навіть не звертав уваги на Малюка та Крихітку, які бігли до нього.
– Пане Генерал! – ще здалеку радісно загукав хлопчик. – Я придумав! Придумав бажання!
Генерал відвернувся.
– Віддайте мені Хмарку! Будь ласка, віддайте! – благав Малюк. – Ви ж обіцяли...
– Я пожартував! – розреготався вусань. – Я взагалі люблю жартувати!
Крихітка гірко заплакала. Хмарка вмить почорніла.
– Не плач. Прошу тебе, не плач... – намагався заспокоїти дівчинку Малюк, хоч і у самого на очах виступали сльози.
Та генералові було байдуже. Що для нього сльози якихось дітей, коли він збирався підкорити увесь світ!
– Гей, Хмарко! – загукав Генерал. – Ти чуєш мене?
– Чую, я все чую... – зітхнула Хмарка.
– Мені потрібні Найбомбніші бомби! Бомби!
Почувши це, Малюк побіг до драбини. За мить він уже був на стіні поруч з Генералом. Хлопчик вхопив нитку, але сильним ударом Генерал збив його з ніг. Крихітка кинулася на допомогу Малюкові. Раптом її підхопили і понесли вперед дужі руки – це мешканці Квітанії йшли штурмувати фортецю.
– Бомби! Бомби! – прошипів переляканий Генерал. – Бомби! Негайно!..
І тоді Малюк щосили закричав Хмарці:
– А я хочу, щоб Крихітка ніколи не плакала!.. Щоб усі діти були щасливі!..
Загуркотів грім, і з Хмарки на Генерала посипалися величезні градини. Від несподіванки та болю вусань випустив з рук сріблясту нитку, і Хмарка, звільнившись, піднялася високо в небо.
Мешканці Квітанії ввірвалися у фортецю. Перелякані Генерал і його солдати розбіглися хто куди. Люди вітали одне одного з перемогою, танцювали, сміялися...
Крихітка ледве знайшла Малюка у цьому веселому натовпі...
– Ну от, діти, ви знову разом, – почувся голос Хмарки. – Здійснилося, Малюк, твоє головне бажання: тепер ні ти, ні ти, Крихітко, ніколи не плакатимете! Віднині ви самі господарі своєї країни – ви та інші хлопчики й дівчатка. Погляньте навкруги – тут усе ваше: будинки, луки, ріка, цукерки, іграшки, квіти!
– Дякуємо тобі, Хмарко! – сказали діти і засміялися на повний голос.
– Ні, мої маленькі друзі! – усміхнулася Хмарка. – Скажіть спасибі тим, хто не побоявся гармат. Та й ти, Малюк, молодець: справді знайшов найголовніше бажання. Коли дощ проливається на спрагле поле, він напуває не один, а багато колосків. І від твого бажання буде добре багатьом людям, а не тільки тобі. – Хмарка зітхнула. – На жаль, мені час рушати...
– Зачекай! – вигукнув Малюк.
– Краще лишайся з нами! – запропонували Хмарці мешканці Квітанії.
– Це чудово, я згодна! – зраділа Хмарка. – Адже ви ніколи не будете примушувати мене робити щось погане!
І Хмарка лишилася в Квітанії. Вона напувала поля і луки теплим дощем. Поливала вулиці міста, а під час спеки, коли висихала річка, наповнювала водою водосховище. Таке життя дуже подобалося Хмарці.
Тепер Малюк і Крихітка щоранку ходили до школи. А у вільний від навчання час розважалися в дитячому містечку, яке діти разом з дорослими побудували на місці фортеці. Чого тільки там не було! Маленькі будиночки, каруселі, гойдалки, дитячі автомобілі і театр ляльок! Коли актори грали виставу, в якій на сцені з’являлися кумедні ляльки, що зображали Генерала, Хазяїна Найсолодшого і Власника Найіграшковішого магазинів, діти сміялися особливо голосно. Бо знали, що вже ніколи в їхній країні не будуть панувати ці пихаті багатії. Діти сміялися тому, що були щасливі.
Пропонуємо також:
У моєму
російськомовному
дитинстві були книги
з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших.
Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі.
Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього
і було зроблено цей сайт.
Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.
Валерія Воробйова
- Контакти
Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com
Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.
© 2015-2024 Валерія Воробйова