|
Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською |
|
Усі категорії |
Родзинко і Гном
Агнеш Балінт
Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – В.Сутєєв
Візьмемо його додому
Увесь тиждень не вщухаючи лив дощ. У Кишмишки затопило весь їх підземний палац. Лише комора з припасами залишилася сухою. Тепер тут відсиджувалася вся мишача родина – на щастя мишенят. Вони з ранку до вечора могли, сидячи тут, ласувати калачиками польової рожі та насінням рапсу. Час від часу Кишмишка, згадувала і про маленьке порося Родзинка.
– Що він, цікаво, робить у таку мерзенну погоду? Треба б сходити до нього, провідати.
– Ще чого! – розсердилася Кишмишчина мама, тітка Мишарія. – Їхня жалюгідна хатина з гарбуза, напевно, вже давним-давно розвалилася. Сиди вдома та радій, що живеш в добротному земляному палаці. Хоч наш будинок наполовину залитий водою, але все одно він кращий від порожнього гарбуза, який у будь-яку мить може зжерти прохожа корова.
Якби гном почув ці слова, він би, напевно, добряче посміявся. Яка ж корова стане жувати гарбуз, коли в цьому гарбузі є і двері, і вікно, і навіть димар? І звичайно, дощ гарбузу теж був не страшний. Він тільки дочиста відмив вікна, а вода, скотившись донизу по гладеньких стінках, зібралася в калюжу біля дверей.
– Зроби ласку, Родзинко, – звернувся Гном до поросяти, – викопай канавку, щоб відвести воду від ґанку.
– Тільки ніс в глині забрудню, – почав сперечатися Родзинко. – Хіба можна в такий дощ канави копати?
«Може, дійсно, земля добряче промокла в таку зливу?» – подумав Гном, узяв до рук сапу і за дві секунди впорався з цією легкою роботою. Відвів воду з калюжі біля ґанку. Він уже струшував краплі з плаща, як раптом почув над головою знайомий голос:
– Дарма ти вдома сидиш. Саме в цей час на вулиці коників проходить виставка городніх опудал.
– Спускайся до нас, друже! – крикнув Гном старому Грачу. – Підсушиш біля вогню пір'ячко та розкажеш, що ти там гарного побачив у місті.
– Розповісти неможливо, це треба дивитися на власні очі, – заперечив Грач, струсив із крил краплі дощу, після чого зайшов у гарбузову хатку.
– Дядьку Грач, гей, дядьку Грач, – пожвавився Родзинко і підвів угору свою зацікавлену рийку, – а що там цікавого на цій виставці?
– Що-що! – відповів Грач. – Таких найгарніших опудал я зроду не бачив. А чи відомо вам, друзі, що тепер в опудалиному лаштуванні найголовніше – порожні консервні бляшанки?
– Цілком можливо, – підтвердив Гном. – Бляшанками можна дуже гучно гриміти.
Родзинко слухав із роззявленим ротом, а Грач вів далі:
– З одного міського городнього господарства привезли опудало, вирядили у різні журнали з картинками, а поверх них вдягли прозорий пакет. Стоїть таким красенем! Дві синиці так перелякалися, що покидали свої вхідні квитки і полетіли світ за очі. А синиці – сміливі пташки. Вони не звикли опудал боятися. У мене є один знайомий, теж працює опудалом. Так він скаржився: мовляв, синиці, горобці та жайворонки у нього всі вуса повисмикували, розтягли собі на гнізда.
– Чув і я такі страшні історії, – закивав головою Гном. – А які там, ти кажеш, нові моди на костюми для опудал?
– На прикраси зараз йдуть ланцюги і кулони з консервних бляшанок, кліпси з кришечок у вуха. Словом, усе, що деренчить, гримить та теліпається. Ну, а щодо одягу наймодніші для городніх опудал зараз костюми, сплетені з рогожки та із синтетичної соломки.
– Гноме, – раптом знову зарохкав Родзинко, – ходімо з тобою на виставку опудал, га?
– У таку негоду? – зі сміхом похитав головою Гном. – Та в такий дощ гарний господар і собаки на двір не вижене, не те що порося. До кісток промокнемо. Навіть під парасолькою.
– Мені так хочеться! Особливо на опудало, що грюкає, хочу подивитися. І на солом'яне теж.
– Та я тобі солом'яне, якщо хочеш, і сам зроблю, – пообіцяв Гном.
Але Родзинко відмахнувся:
– Хто злякається саморобного опудала?
Тут дядечкові Грачу стало трохи ніяково. Вирішив він допомогти Гному і почав відмовляти Родзинка від виставки.
– Правду кажучи, – зауважив він, – немає на цій виставці жодного опудала, яке б могло налякати такого серйозного птаха як я. Хіба це опудала?! От раніше було: ох, які ж то були опудала! Потвори, справжнісінькі страховиська! Але, вийшли вони нині з моди. А тепер це не опудала, це ляльки! Якісь іграшки.
Краще б дядечко Грач не говорив такого. Родзинка тепер взагалі стало неможливо втримати.
– Іграшки! Хочу дивитися іграшки! – заволав він. – Чуєш, Гном Гномичу? Там ляльок, виявляється, показують, а зовсім не опудала. Ходімо скоріше на виставку. У мене ж є плащ із листя подорожника: він не промокне!
– Ах, Родзинко, але ж і трава теж мокра, – став його умовляти Гном. – Поки до виставки доберемося, до нитки промокнемо.
– І навіщо я затіяв цю розмову? – бідкався дядько Грач. – Гаразд, вже скоро вечір, мені час додому.
Усі втрьох вони вийшли з гарбузової хатки. Грач, попрощавшись, одразу ж полетів до себе, а Гном і Родзинко – по мокрому, оповитому пеленою туману лузі – у бік неблизької вулиці коників.
Вода у них під ногами так і хлюпала. Вони сяк-так добралися до гриба сироїжки, де була зупинка польового автобуса.
Під капелюшком гриба нікого не було.
– Мабуть, автобус тільки що поїхав, – невдоволено буркнув Гном, сердячись на самого себе, що поступився впертому поросяті, а не залишився вдома у своєму затишному гарбузі.
Раптом і Гному і Родзинкові здалося, що неподалік хтось плаче.
– Може, це зозулина травичка сльози ллє? – припустив Родзинко.
Але Гном хоч і знав, що трава не плаче, все ж таки підійшов до заростей трясунки, або, як її називали, зозулиних сліз, прислухався.
Як раптом, на свій подив, бачить: під однією билинкою, у ямці, лежить, згорнувшись калачиком, рудо-бурий хом'ячок. Родзинко теж до нього підбіг і теж здивувався. А Гном запитав знайду:
– Що ти тут робиш, бідолашний хом'яче?
– Плачу, – відповів хом'ячок.
– Бачу, що плачеш. А чому? – втрутився Родзинко. – Чому ти плачеш... як там тебе?
– Мене звати Фадійко, – повідомив хом'ячок, шмигаючи носом. – А плачу я тому, що випав із кошика.
– З якого ще кошика? – здивувався Родзинко. – І як ти міг із нього випасти?
– А я крутився, – усе ще сопучи носиком, сказав хом'ячок.
– Я, здається, починаю розуміти! – вигукнув Гном. – Хтось, напевно, віз на базар цілий кошик усіляких звірят – морських свинок, білих мишей, хом'ячків. А коли сідав у автобус, один із них – хом'ячок Фадійко – і випав з кошика.
– І що ж тепер з ним буде? – з відчаєм у голосі запитав Родзинко.
– Прийде автобус, скажемо водієві.
– І-і-і! – почувся знову тонкий, протяжний плач. Тут вже й у поросяти Родзинка хвостик почав підозріло загинатися вниз. А дощ усе періщив по землі, не вщухаючи.
– Візьмемо його до себе? – мало не плачучи промовив Родзинко.
Але Гном, наче передбачав це, і одразу ж заперечив:
– Ні, Родзинко, про це не може бути й мови.
– Давай візьмемо! – заридало порося. – І мені тоді буде з ким грати.
– Хіба у тебе мало приятелів?
– Багато. Але ж усі вони не з нами разом живуть.
– І без них мешканців у нашому гарбузі вистачає...
Але, чи то через те, що нещасний хом'ячок ще гучніше заплакав, чи тому, що дощ припустив ще сильніше, чи тому, що Родзинко дивився так жалісливо, серце у Гнома стислося, і він лагідно промовив:
– Гаразд, Фадійко, най так буде, ходімо з нами.
Родзинко заверещав, застрибав від радості, а Гном загорнув маленького Фадійка у листок подорожника і взяв на руки.
– Візьмемо до себе, візьмемо до себе! – кричав Родзинко, зовсім забувши і про дощ, і про виставку городніх опудал. І тільки побачивши, що Гном несе Фадійка на руках, раптом зупинився.
– Гном Гномичу, це... як же, а я?.. Мене ти теж візьмеш на руки? – запитав він.
– Тебе? – посміхнувся старий гном. – Та ти ж великий. І важкий. На ось тобі краще парасольку. Тримай та йди слідом за нами!
Родзинко аж похолов. Він узяв до рук парасольку, як йому наказали, і мовчки почимчикував за Гномом, який йшов із хом'ячком на руках. І так йому стало прикро, що раніше Гном Гномич із ним панькався, як із маленьким, а тепер – на тобі! Знайшовся хтось інший, ще менший від нього, Родзинка. Він вже й не радий був, що вони знайшли Фадійка.
Пропонуємо також:
У моєму
російськомовному
дитинстві були книги
з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших.
Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі.
Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього
і було зроблено цей сайт.
Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.
Валерія Воробйова
- Контакти
Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com
Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.
© 2015-2024 Валерія Воробйова