Ян Екгольм

Тутта Карлсон і Людвіг Чотирнадцятий

Переклад українською – Галина Кірпа
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Стадлер Р.

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14   

Розділ восьмий

Другого ранку за сніданком Лабан спитав Людвіга Чотирнадцятого:

– Що ти вчора цілий день робив?

– Нічого такого, – буркнув Людвіг. – Гуляв, грався, те-се.

– А що «те-се»? – допитувався Лабан. – Ти, часом, не грався з чужими дітьми? Не забув, що казав тато?

Тут до розмови пристав і тато Ларсон:

– Ні, наш Людвіг не грався з чужими дітьми. Він розважався з моїм давнім недругом Максиміліаном.

Усі лисенята повитріщали очі.

– З отим страшелезним псом Максиміліаном? – в один голос закричали вони.

Тато Ларсон засміявся і цитьнув на дітей:

– Годі вам! Людвіг не хоче бути хитрим, а насправді всі хитруни проти нього ніщо. Мабуть, він просто посміявся зі свого старенького татуся. Чи як, Людвігу?

Людвіг Чотирнадцятий тицьнувся писочком у бляшанку з кислячком, яку поставила перед ним мама Ларсон, і мовчав. А мама Ларсон сказала:

– Тепер, діти, гайда до школи! Уже пізно.

– Еге, малечо, покваптеся, – озвався й Лабан. – Покваптеся, то станете такі хитрі, як ваш найстарший брат.

І дванадцятеро лисенят руденькою вервечкою гайнули з нори. Вдома лишилися Лабан і Людвіг Чотирнадцятий.

– Хочеш зі мною погратися? – спитав брата Людвіг.

– Нізащо в світі, – відповів Лабан. – Думаєш, я забув, як ти мене обдурив із медяниками? Я не граюся з тими, хто може підвести.

Людвіг Чотирнадцятий розчаровано подався до виходу.

– Пам'ятай, що тобі заборонено гратися з чужими дітьми, – нагадав Лабан. – Звичайно, ти можеш устругнути те, що й учора, – гуляти з Максиміліаном. Він не лісовий звір.

Перше ніж Людвіг Чотирнадцятий вийшов із нори, він почув лукавий Лабановий сміх.

Коли б вони тільки знали, – і тато Ларсон, і Лабан, і всі-всісінькі! – що Людвіг казав правду! Але тепер Максиміліан більше не доводився йому приятелем і погуляти з ним не пощастить.

Зненацька Людвіг Чотирнадцятий зупинився.

Що ж, Максиміліан йому не приятель, але ж на тому подвір'ї у Людвіга є подруга – Тутта Карлсон. Після всього, що сталося вчора ввечері, він геть про неї забув.

– Ану ж, збігаю в курник, – півголосом мовив Людвіг Чотирнадцятий. – Я вже дорогу знаю. Привидяки на полуничній грядці не боюся. Аби тільки не здибати Максиміліана. То що мені той Максиміліан?!

Звичайно, криги не було й близько, бо ж стояла середина літа. Але Людвіг Чотирнадцятий знав напам'ять лише оцю єдину пісеньку.

Він добіг до огорожі й канави, де того разу зустрів Тутту Карлсон.

Людвіг Чотирнадцятий пробрався попід огорожею і опинився у вівсі. Коли овес кінчився й почались полуниці, він поповз на животі, щоб ніхто з людей його не помітив.

Людвіг Чотирнадцятий радів, що побачить Тутту Карлсон, і весь час співав про лиса, який швиденько мчить по кризі. Неподалік від полуниць він загледів чиюсь постать.

«Вона трохи схожа на людину, – подумав він. – Але цього разу мене не одуриш».

І Людвіг Чотирнадцятий, співаючи, поплазував далі. Аж біля самої постаті зупинився і промовив:

– Ось я заспіваю вам вашу пісеньку:

Людвіг Чотирнадцятий сів на задні лапи, а передніми взявся в боки, щоб бути схожим на Опудало з розчепіреними руками.

Пісня урвалась. Бо Людвіг Чотирнадцятий почав придивлятися до постаті на грядці зблизька.

Ось пара рудих чобіт. Далі руді штани й зелений піджак, а ще вище – капелюх.

Під капелюхом Людвіг Чотирнадцятий побачив і очі, й ніс, і губи, й вуха.

Людвіг Чотирнадцятий облизався довгим вузьким язичком.

Це казна-що! Того разу Опудало було без чобіт. Піджачок на ньому був благенький і драний. На обличчі воно не мало ні очей, ні носа, ні рота, ні вух.

І враз Людвіг Чотирнадцятий збагнув. Це зовсім не Опудало!

ЦЕ ТОЙ САМИЙ ДЯДЬКО, ЩО БУВ УЧОРА В КУРНИКУ!

Людвіг хотів тікати, але не встиг.

– Ну-ж-ти-й-нахаба! – сказав дядько.

І Людвіг Чотирнадцятий опинився в повітрі. Так високо він ще зроду не був, навіть як вилазив на замшілий камінь біля їхньої нори. Дядько тримав його за шкірки, а це було неприємно. Людвіг жалісливо заскавулів – просився знов на землю.

– Ага-то-це-ти-внадився-до-нашого-курника? – спитав дядько.

А Людвіг подумав собі: «Ну хіба не можна навчитися говорити по-справжньому? Що втямиш із таких довжелезних слів?!»

Людвіг ще раз заскавулів, бо хотів сказати, що то справді він навідувався до курника.

– Але-ти-ніби-не-страшне, – вів далі дядько. – Навпаки-з-тебе-дуже-миле-лисенятко. Я-певен-що-наші-діти-тебе-полюблять.

Дядько поніс Людвіга на подвір'я. Там посадив його в клітку зі сталевого дроту.

– Отут-і-житимеш, – сказав він і замкнув клітку на ключ. – Малот-і-Петера-немає-вдома-але-скоро-будуть.

Людвіг Чотирнадцятий замислився: «Малотіпетер! Ну й чудернацьке ім'я!»

Але добре подумавши, він здогадався, що тих дітей двоє і що звати їх Малот і Петер.

– Максиміліане-ходи-но-сюди! – погукав дядько. – Глянь-кого-я-вловив! Учора-воно-тебе-одурило-а-я-взяв-його-голіруч. Воно-таке-хитрюще-а-тепер-діти-матимуть-з-нього-іграшку.

Людвіг Чотирнадцятий не зрадів, утретє почувши про свої хитрощі. Навпаки, він дуже зажурився. Йому не хотілося бути за іграшку людським дітям. Йому кортіло додому, в ліс.

Коли дядько десь пішов, Максиміліан підступив ближче до клітки.

– Чи я не казав тобі, щоб ти тримався звідси чимдалі? – гавкнув він.

– Як ти випустиш мене звідси, то я обіцяю, що ніколи сюди не прийду, – сказав Людвіг Чотирнадцятий.

– Ми більше не друзі, – відповів пес і вишкірив зуби. – Я не вірю в лисячі баєчки. Ви нечувані брехуни.

– Я не брехун, – заперечив Людвіг Чотирнадцятий. – Я зовсім не хитрий.

– Хіба ти не ховався в моїй буді? – дзявкнув Максиміліан. – Ти найхитріший з лисів, кого я стрічав. Ти набагато хитріший за свого тата.

Пес обійшов клітку зусібіч і обнюхав її.

– Тепер побачимо, чи ти й справді хитрий, чи врятуєш свою руду шкуру, – мовив він. – А звідси вибратися нелегко. Мені нема чого тебе стерегти. Щасливих тобі посиденьок!

І Людвіг Чотирнадцятий зостався сам.

Він заходився шукати хоч якусь дірку, але скрізь був тільки сталевий дріт. Він спробував замок на зуби, але йому тільки стало боляче.

– Я зроду звідси не виберуся, – зітхнув Людвіг Чотирнадцятий. – Аби я був хоч трішечки хитрий!

Він поклав голову на передні лапки й зажурився своєю неволею.

Нараз почувся голосок:

– Гей, що ти робиш у моїй клітці?

Біля клітки стояла Тутта Карлсон.

– А вгадай. – огризнувся Людвіг Чотирнадцятий. – Мабуть, ти думаєш, що я граюся в піжмурки або вбираю різдвяну ялинку?

– Як ти там опинився? – допитувалася Тутта Карлсон. – Клітка ж замкнута.

– Клітка замкнулася тоді, коли в ній опинився я, – заскавулів Людвіг Чотирнадцятий. – Якщо хочеш знати, мене зачинив тут один дядько. Тепер я стану іграшкою для його дітей.

– Як можна бути таким телепнем, щоб попастися дядькові? – здивувалася Тутта Карлсон.

Якусь мить Людвіг Чотирнадцятий мовчав.

– Я думав, що то Опудало, – зніяковіло сказав він.

Тутта Карлсон засміялася.

– Твоя правда, – нарешті мовила вона. – Ти зовсім не такий хитрий, як інші лиси. Хіба можна переплутати живого дядька з Опудалом? Диво та й годі!

Людвіг Чотирнадцятий заплакав.

– Цить, – сказала Тутта Карлсон.

– Я хочу додому, – аж заходився Людвіг Чотирнадцятий. – Не хочу бути іграшкою для дітей!

Почулися людські кроки, і до клітки підійшов той дядько, що зловив Людвіга.

– Не-бійся-ціпонько, – засміявся він. – Лисеня-із твоєї-клітки-нікуди-не-втече. Погодувати-погодую-але не-курятиною-як-йому-заманулося.

Дядько поставив у клітку черепок із м'ясом і кістками.

– Невже ти й справді прийшов сюди через те, що закортіло курятини? – занепокоєно спитала Тутта.

Людвіг Чотирнадцятий похитав головою.

– Я йшов, щоб погратися з тобою, – мовив він. – А він мене хап і спіймав.

– Бідолашненький Людвігу! – запищала Тутта Карлсон. – І все це через мене! Я визволю тебе звідси, ось побачиш. А поки що бувай!

І Тутта Карлсон зникла. Людвіг Чотирнадцятий залишився сам як палець на дядьковому подвір'ї в клітці для курчат.

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14