Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Read in English

Блакитна змійка

П.Бажов

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – С.Бордюг

Росли в нашому заводі двоє хлопчаків, сусіди: Ланко Пужанко та Лейко Шапочка.

Хто і за що їм такі прізвиська придумав, не знаю. Між собою ці хлопці дружно жили. Вони були схожі. Розумом однакові, силою однакові, на зріст і роками теж. І в житті великої різниці не було. У Ланка батько руду добував, у Лейка на золотих пісках працював, а матері, ясна річ, по господарству поралися. Не було чим хлопцям один перед одним хизуватися.

Одне у них не сходилося. Ланко своє прізвисько за образу вважав, а Лейкові було приємно, що його так ласкаво звуть – Шапочка. Неодноразово просив у матері:

– Ти б, матінко, пошила мені нову шапку! Чуєш, – люди мене Шапочкою кличуть, а у мене татків малахай, та й той старий.

Дружбі дитячій це не заважало. Лейко перший у бійку ліз, якщо хтось називав Ланка Пужанком.

– Який він тобі Пужанко? Кого злякався?

Так і росли хлопці ладно й дружно. Сварки, звісно, траплялися, та ненадовго. Озирнутися не встигнеш, а вони знову разом.

Ще й те у хлопців було однакове, що обидва були молодшими в сім'ях. Вільніше таким живеться. Менших доглядати їм не треба. Від снігу до снігу додому тільки поїсти та поспати прибігають.

Хіба мало в ту пору у хлопців різних справ: у бабки пограти, у скраглі, з кулькою, порибалити теж, покупатися, по ягоди, по гриби побігти, усі горбочки облазити, корчі на одній нозі обскакати. Чкурнуть із дому з ранку – шукай їх! Тільки цих хлопців не сильно й шукали. Як увечері прибіжать додому, так на них бурчать:

– Прийшов наш гультяй! Годуй його!

Взимку по-іншому бувало. Зима, відомо, кожному звіру хвіст підібгає і людей не обійде. Ланка з Лейком зима по хатах заганяла. Одежина, бач, слабенька, взуття поганеньке, – недалеко в них вискочиш. Тільки й вистачало тепла з хати до хати перебігти.

Щоб дорослим під руку не потрапляти, заб'ються обидва на лежак та там і сидять. Удвох все ж таки веселіше. Коли й пограють, коли про літо згадають, коли просто слухають, про що дорослі розповідають.

От якось сидять отак, а до Лейкової сестри Мар'юшки подружки набігли. Наближався Новий рік, а за дівочим звичаєм о тій порі про женихів ворожать. Дівчата й затіяли таку ворожбу. Хлопцям цікаво подивитися, та хіба підступишся. Близько не підпускають, а Мар'юшка по-свійськи ще потиличників надавала.

– Ідіть на своє місце!

Вона, бач, ця Мар'юшка, сердитою була. Котрий рік в дівках, а женихів не було. Дівчина наче й гарна, тільки трішки косоротенька. Вада ніби й невелика, а хлопці все ж бракували її через це. От вона й сердилася.

Забилися хлопці на лежак, пихтять та мовчать, а дівчатам весело. Золу сіють, борошно по стільниці розсипають, вугілля перекидають, у воді хлюпочуться. Перемаралися всі, з вереском регочуть одна з одної, тільки Мар'юшці невесело. Вона, видно, зневірившись у всякому ворожінні, каже:

– Дурниці це. Тільки забавки.

Одна подружка на це й каже:

– Адже по-справжньому ворожити страшно.

– А як? – запитує Мар'юшка.

Подружка й розповіла:

– Від бабусі чула, – найвірніше ворожіння буде таке. Треба ввечері, як усі поснуть, свій гребінець на ниточці повісити на горищі, а на другий день, коли ще ніхто не прокинеться, зняти цей гребінець, – тут все й побачиш.

Усі запитують – як? А дівчисько пояснює:

– Якщо в гребінці волосся буде – цього ж року заміж вийдеш. Якщо не буде волосся – немає твоєї долі. І про те здогадатися можна, з яким волоссям чоловік буде.

Ланко з Лейком почули цю розмову й зметикували, що Мар'юшка неодмінно так ворожити буде. А обидва ображені на неї були за потиличники. От хлопці й змовилися:

– Постривай! Ми тобі пригадаємо!

Ланко того вечора додому ночувати не пішов, у Лейка на лежаку залишився. Лежать, ніби хроплять, а самі один одного кулачками в боки штовхають: дивись, не засни!

Коли дорослі всі поснули, хлопці чують – Мар'юшка з кімнати вийшла. Хлопці за нею та й угледіли, як вона на горище залазила і в якому місці там поралася. Угледіли та й мерщій в хату. За ними слідом і Мар'юшка прибігла. Тремтить, зубами стукотить. Чи то їй холодно, чи то боязко. Потім лягла, полежала трохи та, чути, – заснула. Хлопцям того й треба. Злізли з лежака, вдяглися, в що знайшли, та тихенько й вийшли з хати. Що робити, про це вони вже змовилися.

У Лейка, бач, мерин був, чи то чалий, чи то бурий, звали його Голубко. Хлопці й придумали цього мерина Мар'юшчиним гребінцем вичесати. На горище вночі лізти страшно, тільки хлопці один перед одним бадьоряться. Знайшли на горищі гребінець, начесали з Голубка волосу й гребінець на місце повісили. Після цього до хати пробралися та міцно-міцно заснули. Прокинулися пізно. З дорослих в хаті лише тільки Лейкова мати була – біля печі поралася.

Поки хлопці спали, тут ось що трапилося. Мар'юшка вранці піднялася раніше від усіх та й дістала свій гребінець. Бачить – волосся багато. Зраділа – наречений кучерявий буде. Побігла до подружок похвалитися. Ті дивляться – щось не те. Дивуються, яке волосся дивне. У жодного знайомого хлопця такого не бачили. Потім одна розгледіла, що то кінський волос. Подружки й ну реготати з Мар'юшки.

– У тебе, – кажуть, – наречений – Голубко, виявляється.

Образилася Мар'юшка на це дуже, посварилася з подружками, а ті, знай, регочуть. Прізвисько їй дали: Голубкова наречена.

Прибігла Мар'юшка додому, скаржиться матері – от яке горе сталося, а хлопці пам'ятають вчорашні потиличники і з лежака дражняться:

– Голубкова наречена, Голубкова наречена!

Мар'юшка тут зовсім розревілася, а мати збагнула, хто до цього приклався, закричала на хлопців:

– Що ви, соромітники, наробили! І без того у нас дівку женихи обходять, а ви її на сміх підняли.

Хлопці зрозуміли – зовсім не гарно вийшло, почали один одному докоряти:

– Це ти придумав!

– Ні ти!

Мар'юшка з цих перекорів теж зрозуміла, що хлопці їй таку штуку утнули, кричить їм:

– Щоб вам самим блакитна змійка привиділася!

Тут знову на Мар'юшку мати напустилася:

– Замовкни, дурепа! Хіба можна таке казати? На весь дім біду накличеш!

Мар'юшка у відповідь на це своє торочить:

– Мені що до цього! Мені тепер хоч світу білого не бачити!

Грюкнула дверима, вибігла в загородку та як заходилася там сніговою лопатою Голубка ганяти, наче він у чомусь завинив. Мати вийшла, спершу посварила дівку, потім в хату повела, умовляти стала.

Хлопці бачать – не до них тепер, побігли до Ланка. Забилися там на лежак та й сидять тихесенько. Шкода їм Мар'юшку, але що тепер поробиш? І блакитна змійка з голів не виходить. Пошепки запитують один в одного:

– Лейко, ти щось чув про блакитну змійку?

– Ні, а ти?

– Теж не чув.

Шепотілися, шепотілися, вирішили у дорослих запитати, коли справа трохи забудеться. Так і зробили. Як Мар'юшкіна образа забулася, хлопці й почали допитуватися про блакитну змійку. В кого не запитають, ті відмахуються – не знаю, та ще й погрожують:

– От зараз візьму прута та як відшмагаю обох! Забудете про таке запитувати!

Хлопцям від цього ще цікавіше стало: що за змійка така, про яку й питати не можна?

Знайшли все ж таки нагоду. Якось на святах прийшов Ланків батько додому напідпитку та й сів під хатою на призьбі. А хлопці знали, що він у такий час дуже балакучий. Ланко й підкотився:

– Татку, а чи бачив ти блакитну змійку?

Батько, хоч і випив, проте аж відсахнувся, протверезився і закляття проказав:

– Цур, цур, чур! Не слухай, наша хатко-берегиня! Не тут слово сказано!

Посварив хлопців, щоб більше такого не казали, а сам все ж таки напідпитку, хочеться йому поговорити. Посидів так, помовчав, потім і каже:

– Ходімо на бережок. Там вільніше про всяке розповідати.

Прийшли на бережок, розпалив Ланків батько люльку, озирнувся навсібіч та й каже:

– Добре, розповім вам, бо ще лиха наробите своїми балачками. Ось слухайте!

Є у наших краях маленька блакитна змійка. На зріст не більше чверті, та й така легенька, ніби в ній зовсім ніякої ваги немає. Як по траві йде, то жодна билинка не зігнеться. Змійка ця не плазує, як інші, а згорнеться кільцем, голівку виставить, а хвостиком впирається і підскакує, та так жваво, що не наздоженеш її. Коли вона так біжить, праворуч від неї золотий струмінь сиплеться, а ліворуч чорний-чорнісінький.

Одному побачити блакитну змійку пряме щастя: напевно верхове золото виявиться, де золотий струмінь пройшов. Та й багато його. Зверху великими шматками лежить. Тільки воно теж із пасткою. Якщо зайвого візьмеш та хоч крапельку скинеш, усе на простий камінь обернеться. Другий раз теж не прийдеш, тому що місце одразу забудеш.

Ну, а якщо змійка двом-трьом чи цілій компанії стрінеться, тоді зовсім чорна біда. Усі пересваряться і такими ненависниками один одному стануть, що до смертовбивства справа дійде. У мене батько на каторгу пішов через цю блакитну змійку. Сиділи якось гуртом, розмовляли, а вона й покажися. Тут у них і пішла плутанина. Двох на смерть у бійці забили, інших п'ятьох на каторгу вислали. І золота ніякого не виявилося. Тому от про блакитну змійку і не кажуть: бояться, як би вона не показалася двом чи трьом. А показатися вона всюди може: у лісі й у полі, в хаті й на вулиці. Та ще кажуть, ніби блакитна змійка іноді людиною стає, тільки впізнати її все ж таки можна. Як іде, так навіть на найдрібнішому піску слідів не залишає. Трава й та під нею не гнеться. Це перша прикмета, а друга така: з правого рукава золотий струмінь біжить, з лівого – чорний порох сиплеться.

Наговорив отак-то Ланків батько й наказує хлопцям:

– Дивіться, нікому про це не кажіть і вдвох про блакитну змійку зовсім навіть не згадуйте. Якщо поодинці будете і навколо людей не видно, тоді хоч криком кричіть.

– А як її гукати? – запитують хлопці.

– Цього, – відповідає, – не знаю. А якби й знав, теж не сказав би, тому що небезпечна ця справа.

На тому розмова й скінчилася. Ланків батько ще раз суворо наказав хлопцям мовчати і вдвох про блакитну змійку навіть не згадувати.

Хлопці спершу стереглися, один одному нагадували:

– Ти диви, про цю штуку не кажи й не думай, як зі мною разом. Поодинці треба.

Тільки як бути, коли Лейко з Ланком завжди разом і блакитна змійка ні в того, ні в іншого з голови не йде?

Вже весна почалася. Струмочки побігли. Перша весняна забава біля живої води повозитися: човники пускати, греблі будувати, млинки водою крутити.

Вулиця, по якій хлопці жили, круто до ставка спускалася. Весняні струмочки тут швидко стекли, а хлопці в цю гру не награлися. Що робити? Вони взяли по лопатці та й побігли за завод. Там, мовляв, з лісу ще довго струмочки бігтимуть, на будь-якому пограти можна. Так воно й було. Вибрали хлопці підходяще місце і ну греблю робити, та посперечалися, хто краще вміє. Вирішили на ділі перевірити: кожному поодинці греблю зробити. От і розійшлися по струмку. Лейко нижче, Ланко вище кроків, мабуть, на півсотні. Спершу перегукувалися:

– У мене, дивись-но!

– А у мене! Хоч завод став!

Ну, все ж таки робота. Обидва міцно зайнялися, мовчать, стараються, щоб краще зробити. У Лейка звичка була що-небудь приспівувати за роботою. Він і підбирає різні слова, щоб складно вийшло:

Стань-стань, стійко, Стань, блакитна змійко! Появися, покажися! Колом-колом покрутитися!

Тільки проспівав, бачить – на нього з гірки блакитненьке колесо котиться. Таке легеньке, що суха травичка й та під ним не згинається. Як ближче підкотилося, Лейко розгледів: це змійка кільцем згорнулася, голівку вперед виставила та на хвостику й підскакує. Від змійки в один бік золоті іскри летять, в інший чорні цівки бризкають. Дивиться на це Лейко, а Ланко йому кричить:

– Лейко, дивися, он вона – блакитна змійка!

Виявилося, що Ланко те ж саме бачив, тільки змійка до нього з-під гірки піднімалася. Як Ланко закричав, так блакитна змійка й пропала кудись. Збіглися хлопці, розповідають один одному, хваляться:

– Я й очі розгледів!

– А я хвостик бачив. Вона їм упирається й підскакує.

– Гадаєш, я не бачив? З кільця трохи висунувся.

Лейко, оскільки він все ж таки більш жвавий був, підбіг до своєї запруди по лопатку.

– Зараз, – кричить, – золота добудемо!

Прибіг із лопаткою і тільки-но хотів копирснути землю з того боку, де золотий струмінь пройшов, як Ланко на нього налетів:

– Що ти робиш! Загубиш себе! Тут, мабуть чорне лихо розсипане!

Підбіг до Лайка і ну його відштовхувати. Той своє кричить, впирається. От і побилися хлопці. Ланкові з гірки зручніше, він і штовхає Лейка подалі, а сам кричить:

– Не дозволю в цьому місці копати! Себе загубиш. Треба з іншого боку.

Тут знову Лейко накинувся:

– Ніколи цього не буде! Загинеш там. Сам бачив, як у той бік чорний порох сипався.

Так от і билися. Один одного остерігає, а самі стусани дають. До реву билися. Потім розбиратися почали та й зрозуміли, у чому річ: бачили змійку з різних боків, тому право з лівим і не сходяться. Здивувалися хлопці.

– Як вона нам голови замудрила! Обом назустріч показалася. Посміялася з нас, до бійки довела, а до місця й не підступишся. Іншим разом, вже не гнівайся, а не покличемо. Вміємо, а не покличемо!

Вирішили так, а самі тільки про те й думають, щоб ще раз подивитися на блакитну змійку. У кожного на думці те й було: чи не спробувати поодинці. Звісно, страшно, та й перед приятелем якось незручно. Тижнів зо два, а то й більше все ж таки про блакитну змійку не розмовляли. Лейко почав:

– А що, як нам ще раз блакитну змійку покликати? Тільки щоб з одного боку дивитися.

Ланко додав:

– І щоб не битися, а спершу розібрати, чи немає тут обману якогось!

Змовилися так, прихопили з дому по шматочку хліба та по лопатці й пішли на старе місце. Весна того року гарна була. Торішню суху траву всю зеленою травою закрило. Весняні струмочки давно пересохли. Квітів багато з'явилося. Прийшли хлопці туди, де їхні старі греблі були, зупинилися біля Лейчиної та й почали наспівувати:

Стань-стань, стійко, Стань, блакитна змійко! Появися, покажися! Колом-колом покрутитися!

Стоять, звичайно, плече в плече, як умовилися. Обидва босоніж по теплому часі. Не встигли закінчити співати, як від ланкової греблі показалася блакитна змійка. По молодій траві хутко поскакує. Праворуч від неї густа хмарка золотої іскри, ліворуч – таке ж густе – чорного пороху. Котиться змійка прямісінько на хлопців. Вони вже розбігатися хотіли, але ж Лейко зметикував, вхопив Ланка за пояс, поставив перед собою й шепоче:

– Негарно на чорному боці залишатися!

Змійка все ж таки їх перехитрила, – між ніг у хлопців прокотилася. В кожного одна штанина позолочена виявилася, інша наче дьогтем вимазана. Хлопці цього не помітили, дивляться, що далі буде. Блакитна змійка докотилася до великого пня і кудись поділася. Підбігли, бачать: пень з одного боку золотий став, а з іншого чорний-чорнісінький і теж твердий як камінь. Біля пня доріжка з каміння: праворуч жовте, ліворуч чорне.

Хлопці, звичайно, не знали ваги золотого каменю. Ланко зопалу схопив один й відчуває – важкий, не донести такий, а кинути боїться. Пам'ятає, що батько казав: скинеш хоч крапельку, все на простий камінь перетвориться. Він і гукає Лайкові:

– Поменше вибирай, поменше! Цей важкий! Лейко послухався, узяв поменше, а він теж важким виявився. Тут він зрозумів, що у Ланка камінь зовсім не під силу, й каже:

– Кинь, бо надірвешся!

Ланко відповідає:

– Якщо кину, все на простий камінь перетвориться.

– Кинь, кажу! – кричить Лейко, а Ланко впирається: не можна.

Ну, знову бійкою закінчилося. Побилися, поревіли, підійшли ще раз подивитися на пеньок та на кам'яну доріжку, а нічого не виявилося. Пень як пень, а ніякого каменю, ані золотого, ані простого, зовсім немає. Хлопці й міркують:

– Самий обман ця змійка. Ніколи більше думати про неї не будемо.

Прийшли додому, там їм за штани попало. Матері відшмагали й одного й другого, а самі дивуються:

– Це ж хто їм допомагає й вимаратися на один лад! Одна штанина в глині, інша – в дьогтю! Це ж треба примудритися!

Хлопці після того зовсім на блакитну змійку розсердилися:

– Не будемо про неї говорити!

І слово своє твердо тримали! Жодного разу з того часу у них і розмови про блакитну змійку не було. Навіть до того місця, де її бачили, ходити перестали.

Якось хлопці ходили по ягоди. Назбирали повні кошики, вийшли на післяжнивне місце й сіли тут відпочити. Сидять у густій траві, розмовляють, у кого більше набрано та в кого ягода крупніша.

Ні той, ні інший про блакитну змійку й не подумав. Тільки бачать – прямо до них через післяжнивну галявину йде жінка. Хлопці спершу на це й уваги не звернули. Хіба мало жінок в лісі о цій порі: хто по ягоди, хто по післяжнивних справах. Одне здалося їм незвичним: йде, наче пливе, зовсім легко. Ближче підходити стала, хлопці розгледіли – жодна квітка, жодна травинка під нею не зігнулася. Та й те угледіли, що з правого боку від неї золота хмарка розсипається, а з лівого – чорна. Хлопці й умовилися:

– Відвернемося. Не будемо дивитися! Бо знову до бійки доведе.

Так і зробили. Повернулися спинами до жінки, сидять та й очі заплющили. Раптом їх підняло. Розплющили очі, бачать – сидять на тому ж місці, тільки прим'ята трава піднялася, а навколо два широких обручі, один золотий, другий чорнокам'яний. Видно, жінка обійшла їх посередині та з рукавів і насипала. Хлопці кинулися бігти, тільки золотий обруч не пускає: як переступати – він підніметься, і пірнути теж не дає. Жінка сміється:

– З моїх кіл ніхто не вийде, якщо сама не приберу.

Тут Лейко з Ланком кажуть:

– Тітонько, ми тебе не гукали.

– А я, – відповідає, – сама прийшла подивитися на охочих добути золота без праці.

Хлопці просять:

– Відпусти, тітонько, ми більше не будемо. І без того двічі побилися через тебе!

– Не всяка, – каже, – бійка людині в докір, за іншу й нагородити можна. Ви по-хорошому билися. Не через користь чи жадібність, а один одного охороняли. Недарма золотим обручем від чорної біди вас відгородила. Хочу ще випробувати.

Насипала з правого рукава золотого піску, з лівого – чорного пороху змішала на долоні, і стала у неї плитка чорно-золотого каменю. Жінка цю плитку прокреслила нігтем, і вона розпалася на дві рівні половинки. Жінка подала половинки хлопцям і каже:

– Якщо хтось добре комусь іншому загадає, у того плиточка золотою стане, а якщо якусь дрібницю – вийде простий камінець.

У хлопців давно на совісті лежало, що вони Мар'юшку сильно образили. Вона хоч із того часу нічого їм не казала, а хлопці бачили: стала вона зовсім невеселою. Тепер хлопці про це й згадали, і кожен побажав:

– Хоч би скоріше прізвисько Голубкова наречена забулося і вийшла б Мар'юшка заміж!

Побажали так, і плиточки в обох стали золоті. Жінка усміхнулася:

– Добре подумали. От вам за це винагорода.

І подає їм по маленькому шкіряному гаманцю.

– Тут, – каже, – золотий пісок. Якщо дорослі почнуть розпитувати, де взяли, скажіть прямо: «Блакитна змійка дала, та більше ходити по це не веліла». Не посміють далі дізнаватися.

Поставила жінка обручі на ребро, сперлася на золотий правою рукою, на чорний – лівою та й покотила по післяжнивній галявині. Хлопці дивляться – не жінка це, а блакитна змійка, і обручі на порох перетворилися. Правий – на золотий, лівий – на чорний.

Постояли хлопці, заховали свої золоті плиточки та гаманці по кишенях і пішли додому. Тільки Ланко промовив:

– Не жирно все ж таки відвалила нам золотого піску.

Лейко на це й говорить:

– Стільки, мабуть, заслужили.

Дорогою Лейко чує – сильно поважчало у нього в кишені. Ледве витягнув свого гаманця, – так він виріс. Запитує у Ланка:

– У тебе теж гаманець виріс?

– Ні, – відповідає, – такий самий, як був.

Лейкові ніяково здалося перед приятелем, що піску у них не порівну, він і каже:

– Давай відсиплю тобі.

– Ну що ж, – відповідає, – відсип, якщо не шкода.

Сіли хлопці біля дороги, розв'язали свої гаманці, хотіли вирівняти, та не вийшло. Візьме Лейко зі свого гаманця жменьку золотого піску, а він на чорний порох перетвориться. Ланко тоді й каже:

– Може, все знову обман.

Узяв жменьку зі свого гаманця. Пісок як пісок, справжній золотий. Висипав жменьку Лейкові в гаманець – зміни не вийшло. Тоді Ланко і зрозумів: обділила його блакитна змійка за те, що поскупився. Сказав про це Лейкові, і гаманець на очах почав збільшуватися. Додому прийшли обидва з повнісінькими гаманцями, віддали свій пісок і золоті плиточки сімейним та й розповіли, як блакитна змійка веліла.

Усі, ясна річ, радіють, а в Лейка в домі ще новина: до Мар'юшки приїхали свати з іншого села. Мар'юшка весела бігає, і рот у неї майже виправився. Від радості, чи що? Наречений вірно якийсь чубарий волосом, а парубок веселий, до хлопців ласкавий. Швиденько з ним заприятелювали.

Блакитну змійку з того часу хлопці ніколи не гукали. Зрозуміли, що вона сама із нагородою прикотить, якщо заслужиш, і обидва щасливі в своїх справах були. Видно, пам'ятала їх змійка і чорний свій обруч від них золотим відділяла.

Автор: Бажов П.; ілюстратор: Бордюг С.

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова