|
Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською |
|
Усі категорії |
Read in English
Борис Заходер
Самітник і троянда
Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Г.Каліновський
1
У Синьому морі жив собі маленький Рак. І жилося йому дуже погано, так погано, що він ніяк не міг збагнути, чому море називають Синім – адже йому воно здавалося зовсім, зовсім сірим...
Так, це було дуже дивно!
Адже море було дійсно синє-синє, і жити в ньому було так весело й цікаво! Риби (це тільки раніше люди вважали, що вони не вміють говорити!) навіть склали веселу пісеньку про те, як добре живеться в морі:
|
Ніхто і ніколи Ні люди, ні звірі, Ніхто і ніколи |
і виспівували її з ранку до ночі. Морські Зірки так і сяяли, мудрі Дельфіни – навіть і ті гралися, як діти, а бідолашний Рак сидів, забившись у якусь ущелину, і сумував.
Але ж у нього було все, чого потребує справжній рак для повного щастя: десять ніг і вирячені очі, довгі-довгі вуса і могутні клешні. От тільки панцира в нього не було – тільце в нього було зовсім м'якеньке... Можливо, саме тому всі, хто мав такий панцир, а також і багато інших, ображали його, щипали, кусали, а то й намагалися з'їсти...
І він співав дуже сумну пісню:
|
Ох, достатньо місця в морі, |
– Це тому, що тобі не вистачає твердості, – сказав йому якось його далекий родич, дядько Краб, який завжди ходить боком. – У наші часи не можна бути таким м'якотілим!
І на доказ своїх слів він сильно ущипнув бідолашного Рака.
– Ой! – скрикнув Рак. – Боляче!
– Це для твоєї ж користі, – сказав дядько Краб, дуже задоволений. – Звичайно, це не моя справа, але на твоєму місці я б обов'язково роздобув би собі хоч якийсь пристойний панцир.
І він швиденько – бочком-бочком – уповз убік. Адже клешні у Самітника були як у справжнього рака, а може ще й міцніші...
Так, я й забув тобі сказати, що Рака звали Самітником, бо він, як ти знаєш, завжди ховався то в печери, то в нірки, то під камінці, щоб його поменше чіпали.
Першим його назвав Самітником Морський Коник – він відомий насмішник, – а Риби-Папуги (є й такі!) підхопили його слова і згодом в усьому Синьому морі та й на суші ніхто інакше й не називав нашого Рака як Рак-Самітник.
"Ну що ж, – подумав Самітник, коли біль трохи ущух, – Краб добряче його ущипнув, але ж і пораду він також дав добру! Мабуть, мені дійсно варто про це гарненько подумати".
Як бачиш, Самітник умів не тільки сумувати, а й думати, а це значить, що він був дуже, дуже розумний рак!
А навколо валялася безліч мушель. І ось, гарненько поміркувавши, він подумав так: "Найкраще місце для рака – це, звичайно, мушля; а найкращий мешканець для мушлі – це, звичайно, рак. І коли рак залізе до мушлі, його вже ніхто не зачіпатиме, а якщо це не так, то я зовсім не розбираюся ні в раках, ні в мушлях!"
І ось він постукав до першої-ліпшої мушлі й спробував пояснити все це її господареві, але звідти визирнув сердитий Молюск і, не дослухавши його, сказав:
– Дурниці! Я зайнятий! – і міцно-міцно зачинив стулки своєї мушлі.
– Найкраще місце для рака – це мушля, – вів далі Самітник, постукавши до другої мушлі, але звідти теж визирнув дуже сердитий Молюск і сказав:
– Дурниці!
І теж зачинив стулки в нього перед носом (хоча носів у раків, як ти знаєш, не буває).
А коли він постукав до третьої мушлі, звідти вже ніхто не визирав, тому що там нікого й не було, і – оце радість! – це виявилася якраз підходяща мушля: не дуже велика і не дуже маленька, гарна й міцна – саме те, що треба!
"Та ми наче створені одне для одного! – подумав Самітник, засунувши своє м'яке тільце до мушлі. – Що може бути краще! Тепер мене ніхто не щипатиме!"
І він навіть не образився, коли Морський Коник, що крутився неподалік, тихенько заіржав (а це вказувало на те, що він збирається промовити щось дотепне) і сказав:
– Иги-ги-ги! Наш Самітник зовсім заліз до своєї мушлі!
І Риби-Папуги, які, правду кажучи, геть нічого в цьому жарті не второпали, підхопили і понесли його по всьому Синьому морю...
Ну, що ж, коли в тебе є все, що треба для повного щастя, можна потерпіти й жарти. Вірно?
2
Але дивна річ! Хоча ніхто (навіть дядько Краб), ніхто не міг більше ні вщипнути, ні вкусити нашого Самітника (навіть задля його ж користі), йому, мабуть, все ж таки чогось бракувало для повного щастя... Інакше чому б море, як і раніше, здавалося йому зовсім-зовсім сірим? І чому б він і далі співав свою сумну пісню:
|
Ax, багато в морі місця, |
Одного разу він, не втримавшись, сказав Летючій Рибці, що пропливала повз нього:
– Як дивно жити у Сірому морі! Я чув, що є на світі Біле море, і Чорне, і Жовте, і навіть Червоне, але ніхто й ніколи не чув про Сіре море...
– Сіре! – засміялася Летюча Рибка. – Яке ж воно сіре? Воно блакитне, бірюзове, смарагдове, голубе, волошкове! Воно синє як небо! Синіше за синє!
І вона поспішила за своїми подружками, які випурхнули на поверхню, щоб ще раз помилуватися синіми хвилями з білими гребінцями.
– Кого не запитаєш, усі говорять: "синє". Дивно! – пробурмотів сам до себе Самітник. – Чому ж лише я один цього не бачу? Тільки я один!
– Саме тому, – несподівано пролунав чийсь голос, і Самітник, здригнувшись, на мить сховався у свою мушлю.
А визирнувши звідти, він побачив... – кого б ти думав? – найдобрішого, наймудрішого з усіх морських чарівників. Так, так, ти не помилився: це був Дельфін.
– Саме тому, що ти сам-один! – сказав Дельфін. – Знайди собі друга – і тоді ти побачиш! Бажаю успіху, і поміркуй над моїми словами!
І Дельфін (як і всі чарівники, він любив говорити загадками) махнув хвостом і поплив по своїх справах.
А Самітник (як ти пам'ятаєш, він умів не тільки сумувати, а й думати) став думати...
І він подумав:
"Дельфін сказав: "Саме тому, що ти сам-один". Ну звичайно, якщо я знайду друга, я буду вже не сам-один... А що ж я побачу?.. Ну звичайно, я побачу, що море стане синім... і, напевно, тоді вже все-все буде зовсім добре! Отже, треба шукати собі друга. Біда в тому, що я не знаю, хто такі ці друзі, і де вони живуть, і які вони на вигляд... Ну що ж, коли я знайду справжнього друга, я про це одразу дізнаюся, адже море стане синім!"
З цими словами Самітник пішов шукати собі друга, і, правду кажучи, тільки тепер наша казка й почалася!
3
Мушу сказати тобі, що знайти справжнього друга не так вже й легко, навіть на морському дні. Особливо якщо ти не знаєш, який він на вигляд...
Самітник побував і на мілинах, і в глибинах, він побачив безліч дивовижних істот, створінь і навіть чудовиськ, але друга між ними він не знайшов.
На мілині він зустрів Ската і запитав його, чи він не є друг. І Скат, який цілісінький день лежить на дні, чатуючи на роззяв-рибок, сказав йому:
– О, звичайно, звичайно, я твій друг! Іди до мене, і ми ніколи не розлучимося! – і роззявив жахливу пащу...
На щастя, наш Самітник, як ти добре знаєш, був дуже розумний, і він зрозумів, що Скат шукає не друга, а здобич, і мерщій поплив геть, а розчарований Скат замуркотав сам до себе свою страшну пісню:
|
Навіщо поспішати на морському дні? |
Авжеж, з його точки зору він мав рацію, тому що скатові набагато легше ловити ту здобич, яка повзає, ніж ту, яка плаває.
У глибині моря, де панує вічна темрява, Самітник побачив якусь світлу цятку, і він, зрадівши, поплив до неї, і це виявилася глибоководна рибина, з такою важкою назвою, що вона й сама її не знала. І, побачивши Самітника, вона стала приваблювати його своєю сяючою вудкою, і погано б йому довелося, якби він спокусився приманкою, тому що паща глибоководної рибини була не меншою, ніж у Ската...
Він познайомився із Голотурією і намагався заговорити до неї, але боягузлива Голотурія з переляку вивернулася навиворіт і вистрілила в нього власними нутрощами, тому що вона прийняла Самітника за ворога, а Голотурії завжди так відкуповуються від ворогів...
Він спробував подружитися з гарною Медузою, але вона виявилася зовсім дурною, та ще й на додачу отруйною, і він ледве встиг ухилитися від її отруйних щупалець.
Словом, скільки він не шукав, він нічого не знайшов: одні боялися його, інші сміялися з нього, а треті намагалися його з'їсти, і вже, звичайно, ні тих, ні інших, ні третіх не можна було вважати справжніми друзями!
І нарешті, дуже втомлений і дуже-дуже сумний, він присів відпочити і сказав:
Ну от я обійшов усе морське дно і ніде не знайшов друга. І море, як і раніше, сіре. Напевно, для мене воно завжди буде сірим. Ах, якби я міг, я б втопився!..
4
І тут він почув, як хтось із важким подихом, немов відлуння, повторив його слова:
– Ах, якби я могла, я б втопилася...
Самітник озирнувся (вірніше, просто повів навсібіч очима, адже вони у нього, як ти пам'ятаєш, на стеблинках) і нікого не побачив. Нікого, крім Троянди, Морської Троянди. Але ж морські троянди (вчені люди називають їх актиніями), хоча вони й не квіти, не здатні зітхати?
Але подих повторився, а потім почулося схлипування. Але ж навколо нікого не було, крім Троянди, Морської Троянди.
– Це ти плачеш? – здивовано запитав Самітник. Він мало не додав: "А хіба ти вмієш?" – але вчасно стримався.
Троянда нічого не відповіла, але оскільки вона заплакала ще голосніше, то у відповіді, по суті, й не було потреби.
– А чому ти плачеш? Тебе хтось образив? – запитав Самітник (адже не тільки тіло, але й серце в нього було м'яке).
– Ніхто не сміє мене образити! – сказала Троянда. – Ніхто в усьому морі не сміє до мене доторкнутися!
І вона гордо випросталася і навіть припинила плакати.
– Чому ж ти тоді плачеш? – запитав її Самітник так лагідно, що Троянда теж пом'якшала і відповіла йому:
– Мені просто сумно. А сумно мені тому, що це море таке сіре! От якби я знайшла друга, все було б інакше. Але ж я не вмію ходити, і все, що мені залишається, – це стояти тут і сумувати...
Самітник хотів сказати їй, що він обійшов усе морське дно і ніде не знайшов друга, але йому стало шкода засмучувати нещасну Троянду, тим більше що вона була така гарна.
І він сказав їй:
– Я якраз ходжу по морському дні та шукаю собі друга. Якщо хочеш, підемо разом, і, можливо, якщо нам дуже, дуже пощастить, кожен знайде собі друга, і тоді море стане синім, і ми зовсім не будемо сумувати.
– Але ж я не вмію ходити, – сказала Троянда, і її пелюстки сумно похилился.
– Ну, цьому горю можна зарадити, – сказав добрий Самітник. – Якщо ти хочеш, я можу тебе понести! Мені це буде тільки приємно!
Троянді було страшно зніматися з насидженого місця, хоч їй і погано там жилося... Так завжди буває!
Але Самітник говорив із нею так лагідно і здався їй таким добрим, що вона погодилася.
І от Самітник допоміг їй зійти з каменю і сісти йому на мушлю, і вони рушили в дорогу!
Ох, як запаморочилося в голові у Троянди – адже вона раніше не знала, що значить рухатися, і їй здалося, що все мчить навколо неї із шаленою швидкістю: і каміння, і водорості, і прирослі до дна устриці, і морські їжаки. Вона аж зблідла, але з гордістю не видала жодного звуку – так, вона була дуже, дуже горда!
А через кілька хвилин вона звикла (тим більше, що Самітник, чесно кажучи, йшов не так вже й швидко) і почала голосно захоплюватися усім, що бачила навколо.
– Ах, як добре! – захоплювалася вона. – Як легко дихати, коли не стоїш на місці! Ой, які строкаті рибки! Як їх звати? А хто це так сяє? Морські Зірки, он як? Не думала, що вони такі гарні! А це що? А це хто? Ой, як добре подорожувати!..
І Самітник ледве встигав відповідати на її запитання. Він, правда, багато разів бачив усе, чим вона так захоплювалася, але (адже він був дуже добрий) думав про себе: "Нехай радіє, сердешна! Скоро їй все це набридне, так само як і мені... Правду кажучи, мені дуже приємно чути, як вона радіє! Цікаво, якби я знайшов друга, ми раділи б із ним разом чи ні?"
І він замислився про те, як сумно, що йому ніколи, ніколи не знайти друга, як раптом Троянда, яка вже з хвилину як замовкла, запитала, ніби вгадавши його думки:
– А коли ж ми підемо шукати друзів? І тут Самітник не втримався і розповів їй всю правду: як він шукав друга по всьому морському дні та бачив істоти, створіння і навіть чудовиська, але друга не знайшов ніде...
– Може, ніяких друзів зовсім і не буває на світі, – сказав він сумно, – і краще їх і не шукати?
5
– Неправда! – сказала Троянда. – Друзі на світі бувають, я впевнена, а не знайшов ти їх тільки тому, що не знав, де їх шукати.
– А ти хіба знаєш? – запитав Самітник.
– Я знаю! Справжні друзі живуть у яскраво-червоному місті. Вони побудували його самі і живуть там і дружать, і для них море завжди, завжди синє! І знаєш, кажуть, що ці друзі – мої сестри, чи брати, чи взагалі якісь родичі, тож ми повинні піти до них, і вони нам дуже зрадіють!
– А вони не будуть щипати нас для нашої ж користі? – запитав Самітник, який при слові "родичі" згадав дядька Краба.
– Сподіваюся, що ні, – сказала Троянда гордо, – адже я казала тобі, що ніхто не сміє доторкнутися до мене! Якщо я цього не захочу, – додала вона, згадавши, що Самітник усе ж доторкнувся до неї, коли допомагав їй піднятися на мушлю.
Самітник хотів сказати, що його це дуже втішає, хоча його самого, на жаль, щипали багато разів, але не встиг, бо цієї ж хвилини перед ними з'явився дядько Краб власною персоною.
– Доброго ранку, небоже, – кинув він недбало і хотів було пройти боком по своїх справах (у крабів завжди безліч справ), але тут він помітив Троянду і від подиву вирячив очі.
– А це що таке? – запитав він і махнув своєю товстою клешнею у бік Троянди.
Не можна сказати, щоб він був занадто добре вихований!
– Це не що, а хто! Це Троянда, – пояснив Самітник. – Ми з нею йдемо до Червоного міста шукати друзів!
Дядько Краб здивувався ще більше – очі в нього на довгих-предовгих стеблинках зовсім вилізли.
– Це не мої, звичайно, справи, – сказав він, – але все ж таки я повинен тобі дещо сказати. По-перше, Червоне місто знаходиться за сімома морями, тож ти туди не дійдеш! По-друге, по-справжньому воно називається не Червоне місто, а якось інакше, тож ти його не знайдеш! По-третє, там теж немає ніяких друзів, тож ти дарма його шукаєш! Словом, ти збираєшся зробити дурницю! А ще дурніше – тягати з собою такий тягар. – І він знову показав на Троянду своєю товстою клешнею. Троянда зблідла від образи, і пелюстки її стиснулися. І тут дядькові Крабові довелося здивуватися ще більше, тому що Самітник (адже ти не забув, що він був дуже, дуже добрий) уперше в житті розсердився.
– Не смій ображати Троянду! – крикнув він і кинувся на дядька Краба.
Дядько Краб ледве встиг ухилитися. Але все ж таки встиг.
– Це не мої, звичайно, справи, – крикнув він, відбігши бочком-бочком на певну відстань, – але в одному з семи морів ти обов'язково зустрінеш Пані К., і вона покаже тобі, де раки зимують! Від усього серця бажаю тобі цього, зухвалий хлопчисько! Для твоєї ж користі!
Самітник трохи злякався, – адже ніхто не любить, коли йому показують, де раки зимують, а раки особливо. І, крім того, він добре знав, хто така Пані К.
І він мимоволі сповільнив крок...
– Ти боїшся? – м'яко запитала його Троянда. – Скажи відверто! Ти боїшся цієї Пані К.? Не бійся! Адже я з тобою!
І як не страшно було Самітникові, він ледве не засміявся.
Адже Пані К. – так усі раки й краби називають найстрашнішого свого ворога, такого страшного, що вони навіть не наважуються вимовити його повне ім'я, – своїми страшними щупальцями дістає найсильнішого краба, і він стає безпорадним, як немовля; своїм страшним дзьобом вона розкушує найміцніший панцир, як яєчну шкаралупу...
Що може зробити, чим може йому допомогти бідолашна маленька Троянда, якщо вони зустрінуть Пані К.?
Але він не засміявся – адже він не хотів образити Троянду.
– Чому бути, того не минути, – сказав він хоробро. – Але все ж таки... все ж таки будемо сподіватися, що ми її не зустрінемо!
– А якщо ми її зустрінемо, ми самі покажемо їй, де раки зимують, – сказала Троянда, і тут Самітник розреготався і з подивом відчув, що йому вже майже зовсім-зовсім не страшно!
І вони рушили далі.
6
Так, це була довга подорож, значно довша, ніж його перша подорож по морському дні! Вони пройшли Перше море, і Друге море, і Третє море, – а це набагато швидше сказати, ніж зробити. Але що дивно: цей довгий, довгий шлях здався Самітникові набагато коротшим.
Можливо, це тому, що по дорозі вони ділилися усім, що мали – кожною крихтою їжі, і всіма радощами й бідами – і весело балакали про все, що вони бачили в дорозі.
Вони йшли, та йшли, та йшли, і коли вони прийшли до Четвертого моря, Самітник раптом відчув, що він більше не поміщається у своїй мушлі і вийшов із неї, щоб пошукати собі іншу.
– Стривай! – пошепки сказала йому Троянда. – Ти хочеш мене покинути?
– Та що ти, – сказав Самітник, – я просто виріс, і мені потрібна інша мушля, більша!
– Ні, ти хочеш мене покинути! – наполягала Троянда.
Вона вся геть побіліла.
І йому довелося довго заспокоювати її, але зовсім заспокоїлася вона тільки тоді, коли він знайшов іншу мушлю і посадив на неї Троянду. І вони знову рушили в дорогу.
– Якби ти мене покинув, я б одразу померла, – сказала Троянда.
– Та й я теж! – щиро сказав Самітник. І Троянда знову засяяла і почала розповідати йому казки і базікати всякі веселі дурниці, і за розмовою вони навіть не помітили, що вода стає все теплішою і теплішою, а це могло означати лише одне: що вони вже прийшли до Сьомого моря, до того самого моря, де живе страшна Пані К.
– Стривай, що це таке? – сказав Самітник і зупинився, не дослухавши казку про те, як Риба-молот (є й така) одружилася з Рибою-ковадлом (такої насправді немає) і що в них народилося безліч дітей: Риба-Пилка, Риба-Цвях, Риба-Серп, Риба-Щипці, Риба-Напилок, Риба-Підкова, Риба-Меч і безліч інших риб, з яких деякі насправді існують, а деякі ні...
Самітник зупинився тому, що перед ними було жахливе видовище!
Попереду була ущелина між підводними скелями, і біля входу до цієї ущелини лежала ціла купа панцирів раків і крабів. Усі вони були порожні і розколоті навпіл, немов горіхи, і розчавлені, як яєчна шкаралупа, і Самітникові здалося навіть, що серед них лежить понівечений панцир дядька Краба і його клешні. Правда, у такій горі панцирів, клешнів і ніг важко було впізнати якийсь один панцир, навіть панцир родича...
Ясно було тільки одне: десь поблизу живе Пані К. ...
Але шлях до Червоного міста вів уперед, тільки вперед...
7
Повільно, обережно рушив Самітник по ущелині, обмацуючи кожен клаптик дна своїми довгими вусиками і дивлячись на всі очі, хоча він і знав, що це майже марно, тому що Пані К., як і її родичі – восьминоги, спрути й кальмари, – вміє ставати невидимкою, коли захоче, і ви нізащо не відрізните її від каменя чи купи піску, поки вона не кинеться на вас, а тоді буде вже пізно...
Ущелина ставала все вужчою, все крутіше здіймалися її скелясті стіни з похмурими отворами печер, усе темніше ставало навколо... А Самітник усе йшов...
Ось знову стало світліше. Здавалося, небезпека минула. Їм залишалося лише кілька десятків кроків до виходу, як раптом у великій печері блиснули чиїсь страшні очі... З'явилися довгі щупальця... і повільно, беззвучно з печери виплила Пані К. І хоча Самітник жодного разу її не бачив, він одразу її впізнав.
– Трояндо, рятуйся! – відчайдушно вигукнув Самітник.
Від жаху він навіть забув, що Троянда не вміє ходити, і, мабуть, забув, що він ходити вміє: він застиг на місці.
Але він загрозливо підняв клешні, щоб прикрити Троянду...
А Каракатиця (так по-справжньому називають Пані К.), не поспішаючи – адже вона була впевнена, що здобич від неї вже нікуди не дінеться! – безшумно підпливала все ближче.
Ось Самітник вже міг розгледіти страшні присоски на кінцях її щупалець... Звиваючись, як змії, щупальця все наближалися і нарешті схопили бідолашного маленького Самітника і зі страшною силою потягли його туди, де мерехтіли величезні немигаючі очі. Клацнув страшний дзьоб...
Самітник відчайдушно боровся, але щупальця були міцні, як залізо... Клішні його безсило опустилися...
"Це кінець, – промайнуло в голові Самітника. – Прощавай, Трояндо!"
І тут сніп яскравих блискавок вдарив у товсте тіло Каракатиці біля самої основи її щупалець. Це Морська Троянда пустила в хід свою грізну зброю – пекучі стріли, заховані в її чарівних пелюстках.
Так, недарма вона казала, що до неї ніхто не сміє доторкнутися!
Удар – і оповило плівкою немигаючі очі; удар – і щупальця безсило повисли, випустивши свою жертву; ще удар – і Каракатиця, як ошпарена (по суті так і було!), відлетіла вбік, випустивши наостанок "чорнильну бомбу" – хмару темної, як чорнило, фарби...
Усе заволокло чорнильно-чорною імлою... А коли темрява розсіялася, Каракатиці ніде не було. Шлях з ущелини був вільний.
– Ну що, хто кому показав, де раки зимують? – запитала Троянда.
8
Шлях був вільний, і коли мандрівники вийшли з ущелини, у сліпучому сяйві сонця їм відкрилося Червоне місто! Стіни його химерними уступами здіймалися у височінь і потопали десь нагорі, там, де закінчується море і починається небо. І далеко-далеко лунали веселі звуки пісень і безугавна тріскотня риб (ти не забув, що риби – великі любителі побалакати?).
"Ах, як, мабуть, весело тут живеться", – подумали одночасно Самітник і Троянда.
І хоча вони ніколи не бачили Червоного міста, вони одразу здогадалися, що це воно. Адже стіни в нього були такого дивовижного кольору – червоні, і рожеві, і жовто-гарячі, і яскраво-багряні!
– Це Червоно місто? – запитали вони в один голос першого стрічного.
Це виявилася Рибка-Лікар, що якраз лікувала великого Тунця від морських бліх. Лікар відірвався від своєї справи і серйозно сказав:
– Гм-гм! Червоне місто? Гм-гм! Це не можна вважати науковою назвою. Можете називати його Червоним містом, якщо хочете, але насправді це Кораловий риф! Адже його збудували корали, і з наукової точки зору правильно називати цю споруду Кораловим рифом.
– Згадала! – несподівано сказала Троянда. – Так і звуть цих друзів... чи родичів. Корали! Так, так, це вони. Йдемо швидше.
Але коли Самітник і Троянда підійшли до міста (чи рифу) так близько, що їм стало видно мільйони прозорих віночків, дуже схожих на пелюстки Троянди (а саме так виглядають корали), Самітник зупинився і заговорив, і тієї ж миті заговорила й Троянда, тож вони проказали хором:
– Я НЕ ХОЧУ ШУКАТИ НІЯКИХ ДРУЗІВ, КРІМ ТЕБЕ!
– Давно б так! – пролунав дивно знайомий голос. – Шукати те, що давно знайшов, – це даремно витрачати час!
То був, звичайно, Дельфін, морський чарівник. Бачачи, що ні Самітник, ні Троянда його не зрозуміли, він додав:
– Диваки! Та невже ви досі не здогадалися, що ви і є справжні друзі? Про справжніх друзів кажуть: їх не розлити водою! Але ж для вас не вистачило цілих семи морів!
– Иги-ги-ги! – тоненько заіржав хтось поруч. Це був Морський Коник, що як завжди крутився поблизу. Напевно, вперше в житті він засміявся чужому, а не своєму жартові:
– Иги-ги-ги-ги!
Але, звичайно, ні Самітник, ні Троянда не образилися. Адже море було синє – найсиніше в світі! Жити було так весело, так цікаво! І вони підхопили веселу пісеньку, що лунала з усіх боків.
|
– Ніхто і ніколи |
співали рибки.
|
– А в нас є вона – |
співали Самітник і Троянда.
І, здається, вони цілком мали рацію! Адже якщо ти знайшов друга і співаєш з ним веселу пісню, значить, у тебе є все, що треба для повного щастя.
Пропонуємо також:
У моєму
російськомовному
дитинстві були книги
з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших.
Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі.
Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього
і було зроблено цей сайт.
Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.
Валерія Воробйова
- Контакти
Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com
Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.
© 2015-2024 Валерія Воробйова