Казка.укр - Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Фейсбук-група Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Живий журнал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Телеграм-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Інстаграм Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Ютуб-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн




Вітер у верболозі

Кеннет Грем

Переклад українською – В'ячеслав Вишневий
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Н.Таболова

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12   

Розділ 9. Мандрівці всі

Водяного Щура щось непокоїло, а що – він і сам не міг збагнути. Пишнота літа ще начебто буяла, і хоч на полях зелений колір уже потроху поступався місцем золотому, хоч уже зачервонілась горобина, а ліс то там, то сям поплямувала невмолима брунать, світла, тепла та барв, здавалося, не поменшало, і ніщо не кулилося ще мерзлякувато, ніби застерігаючи, що незабаром осінь. Але пташиний щебет у садах та чагарниках уже вщухав, і тільки ввечері ще не вгавали поодинокі завзяті співуни; та дрізд не переставав нагадувати про себе; в повітрі вчувалися близькі, переміни і розлука. Зозуля, звісно, мовчала вже давно; не стало й багатьох інших пернатих, що досі були невід’ємною часткою рідних місць і тутешнього товариства; лави їхні, схоже, ріділи з кожним днем. Щур, який постійно спостерігав за перельотами птахів, помітив, що  тепер вони летять здебільшого в одному напрямку – на південь; і навіть уночі, в постелі, йому здавалося, ніби він чує в темній височині пружні помахи крил, покірних всевладному покликові.

Природа має свій Гранд-отель, і в нього є свій сезон, як і в інших готелів. Настає час, коли гості один по одному спаковуються, оплачують рахунок і виїжджають, а в їдальні біля table-d`hote – спільного столу за сніданком чи обідом стає дедалі більше; порожніх місць; коли замикають кімнати, згортають килими і звільняють покоївок та офіціантів. Та є й такі пожильці, що залишаються, аж до наступного сезону, і вони не байдужі до всіх тих збирань у дорогу, прощань, палких суперечок про те, куди і як їхати, де зупинятися; до того, що коло дружнього спілкування стає все обмеженішим. Це вибиває їх з колії, пригнічує, і вони починають бурчати: «Що за потяг до перемін? Чому б спокійно не лишитися, от як ми, й горя не знати? Ви й не уявляєте, як весело й цікаво у цьому готелі в міжсезоння тим, хто проводить тут цілий рік». – «Не маємо сумніву, що так воно і є, – завжди відповідають ті, хто від’їжджає. – Навіть заздримо вам... Може, колись і ми... А зараз мусимо... Нас уже чекає автобус... Наш сезон скінчився!». І от вони від’їжджають, усміхаються й кивають вам, а вас огортає сум і відчуття якоїсь кривди.

Щур належав до звірят цілком самостійних, прив’язаних до землі, і хоч би хто там від’їздив, він залишався; і все ж він не міг не помічати того, що носилося в повітрі, не відчути мимоволі його тривожного впливу.

Важко братися до якогось діла, коли навколо всі збираються в дорогу. Він покинув прибережжя, де в обмілілій, майже стоячій воді виріс товстий та високий очерет, і пішов прогулятися по суходолу. Перейшов кілька пасовиськ, на яких уже висохла й припала пилюкою трава, і заглибився у розлоге царство пшениці, жовтої, хвилястої і гомінливої, геть сповнене спокійного руху й тихого шарудіння. Щур любив поблукати тут, наче в лісі, серед твердих, міцних стебел, які немов тримають у тебе над головою дивовижне, золотаве небо, що весь час ніби танцює, мигтить і стиха шепоче; а то раптом пшениця знехотя похилиться під подувом вітерцю, а тоді знову розпрямиться і радісно стріпне голівками. У нього тут чимало друзів, така собі громадка вічно зайнятих, ділових звіряток, які, одначе, завжди знаходили вільну хвилинку для гостя – побалакати, обмінятися новинами. Проте сьогодні польові миші та хом’ячки були хоча й чемні, але надто заклопотані. Одні завзято копали підземні ходи, інші, зібравшись гуртком, радились, як і де краще влаштувати та обладнати свої маленькі житла, зробити їх зручними й затишними і недалеко від Припасів. Дехто тягнув запорошені скрині й корзини з хатнім скарбом, а ще хтось був зайнятий тим, що пакував речі. Тут і там лежали купами або в лантухах готові до перевезення пшениця, овес, ячмінь, різні горішки.

Вітер у верболозі

– А ось і наш Щурко! – загукали вони, уздрівши його, – Ходи, Щуре, допоможеш. Не стій без діла!

– Що це за витівки, що ви собі вигадали? – суворо спитав Водяний Щур. – Чого ви заходилися зараз готуватися до зимівлі? Ще не час.

– Та знаємо, – трохи присоромлено пояснила якась польова миша. – Але краще зробити все погожої днини. До того ж треба перетягти все збіжжя, перш ніж полем почнуть гасати осоружні машини; а ще – ти ж знаєш, як воно тепер з отим житлом: не стямишся, як хтось уже захопив, а ти влаштовуйся абиде; та й на новому місці, перш ніж переселитися, стільки треба зробити – прибрати як слід, приготувати все... Звичайно, ми трохи забігаємо наперед, це правда, але ж то тільки початок.

– Лихо мені з тим початкуванням! – сказав Щур. – Такий чудовий день! Ходімо краще на річку, на човні покатаємось, чи погуляємо у гайку, або до лісу вирядимось, пообідаємо там...

– Дякую, тільки краще, мабуть, не сьогодні, – хапаючись, відмовилася миша. – Може, в якийсь інший день, коли буде більше часу...

Щур зневажливо пхикнув, повернувся, щоб піти, але зачепився за якийсь короб та й упав, спересердя вилаявшись.

– Якби дехто був обережніший, – з притиском промовила миша, – і дивився, куди ступити, то й не спіткнувся б, ще й про інших, гляди, подумав би. Вважай, Щуре, там лантух! Ти б краще сів десь. За годину-другу ми, може, звільнимось, і тоді вже...

– Та ви «звільнитеся», як ти кажеш, не раніше Різдва, я вже знаю, – сердито відрубав Щур і почимчикував геть.

Сумовитий приплентав він знову до річки, своєї вірної, незрадливої любої річки, яка ніколи не пакувалася, не міняла квартири, не збиралася кудись на зимівлю.

На білій прибережній вербі сиділа ластівка. Він побачив, як біля неї сіла ще одна, а тоді друга... Пташки неспокійно заметушилися на гілці, защебетали неголосно, але завзято.

Вітер у верболозі

– Що, вже? – спитав Щур, підходячи до них. – Чому знову така хапанина? Я сказав би, це просто сміх.

– Та ні, ми ще нікуди не збираємось, якщо ти маєш це на увазі, – відповіла перша ластівка. – Ми тільки радимось. Нам треба порозумітися – як летіти цього року, де зупинятись і таке інше. Але то ще наче ненасправжки.

– Ненасправжки? – перепитав Щур. – От цього я і не розумію. Якщо ви зібралися покинути ці чудові місця, своїх друзів, яким вас бракуватиме, і свої затишні гніздечка, куди ви вселилися зовсім недавно, – що ж, коли настане час, не сумніваюся, ви хоробро вирушите в путь і сміливо зустрінете всі труднощі та злигодні, всі переміни і незручності й удаватимете, що ви не такі вже й нещасні. Але радитися про те заздалегідь чи навіть думати про це, коли воно вам ще не потрібно...

– Ти справді не розумієш. І не дивно, – мовила друга ластівка. – По-перше, він нас не покидає, сховався десь глибоко, той солодкий неспокій; а ще – один за одним, мов поштові голуби, – повертаються до нас спогади. Вони тривожать наш сон уночі, летять разом з нами, коли ми кружляємо й ширяєм удень. Нам не терпиться розпитати одне одного, порівняти те, що запам’яталося, й упевнитися, що все це було насправді, бо ж запахи, звуки й назви давно забутих місць потроху зринають у нас і кличуть до себе.

– А може, ви цього разу лишилися б тут? – сумно мовив Щур. – Ми зробимо все, щоб ви відчували себе як удома. Ви й не уявляєте, як тут добре в той час, коли ви десь там далеко.

– Якось я спробувала «лишитися» тут, – озвалася третя ластівка. – Страшенно вподобала це місце і, коли настав час, наважилася не летіти й сказала своїм не чекати мене. Перші кілька тижнів усе було більш-менш гаразд, але згодом... Ох, які ж нестерпні ті довгі ночі! Сирі, похмурі дні без сонця! Повітря густе, вологе й холодне – і жодної комахи! Просто лихо. Я занепала духом. І от однієї холодної, непогожої ночі я злетіла на крило й подалась у глиб суходолу, сподіваючись, що східний вітер підхопить і понесе мене. Була страшенна заметіль, а я пробивалася через ущелини високих гір, ледве подолала їх. Та ніколи не забуду блаженного відчуття, коли внизу піді мною з’явилися голубі, тихі озера, а згори пригріло тепле сонечко! А яка смачна була перша комаха! Те, що я пережила тоді, скидалося на поганий сон, зате майбутнє було як велике радісне свято. А я тим часом летіла на південь – тиждень, другий, вільно, неквапно, розтягуючи насолоду, і все прислухалася до того поклику! Це стало мені засторогою, щоб я ніколи більше навіть і в гадці не мала не коритися йому.

– Отак, то поклик Вирію! Вирію! – мрійливо защебетали дві інші ластівки. – Які там пісні, які барви, яке ясне небо! А пам’ятаєш... – І, забувши про Щура, вони поринули в солодкі спогади, а він тільки зачаровано слухав, і серце його трепетало. Зрештою, він і в самому собі відчув бриніння якоїсь струни, що доти мовчала, не виявляла себе. Саме лише щебетання цих захоплених Півднем пташок, ті не дуже для нього виразні прикмети того незнаного краю збудили у ньому нове шалене відчуття, що геть пойняло його. Яка ж з тих прикмет, хай далекого, але справжнього світу так розбурхала його: палкий дотик південного сонця, чи ледве вловимий повів пахощів? Щур заплющив очі й на хвилину поринув у марення, забувши про все на світі. А коли знову поглянув довкола, річка здалася йому сталево-сірою і холодною, а зелень полів – тьмяною та безбарвною; І тоді непідкупна Щурова душа повстала проти, його ослаблого єства за таку підступну зраду.

– А чому ж тоді ви повертаєтесь сюди? – рішуче зажадав Щур відповіді в ластівок. – Що ж вас так вабить у цій вбогій, незугарній місцині?

– А ти не подумав, – сказала перша ластівка, – що настає час, і для нас починає звучати зовсім інший поклик? Поклик, що лине від соковитої луговини, худоби на пасовиськах, росяних садів, теплих ставків, над якими рояться комахи, від косовиці й від усього, що селяни набудували круг Дому з такими зручними карнизами?

[Мається на увазі сільська церква, на карнизах якої охоче гніздяться ластівки.]

– Чи, може, гадаєш, – мовила друга, – що тільки тобі хочеться почути, як кує зозуля?

– У свій час, – сказала третя, ми ще відчуємо тугу за лататтям, яке тихо колихається на плесах тутешніх річок. Але зараз усе воно таке безбарвне, в’яле й таке далеке нам... Нині наша душа повниться іншою музикою.

Вони знову жваво защебетали між собою, цього разу про сині моря, про жовті піски та дюни, по яких снують ящірки.

Занепокоєний Щур повернувся на берег, вибрався на крутий схил, що високо здіймався на північ од річки, ліг над кручею і задивився туди, де пагорби Даунз [Узгір’я на півдні Англії] півколом заступили краєвид на півдні. Для нього то завжди була межа кругогляду, немов Місячні гори [за гіпотезою античних географів, – гірська місцевість у центрі Африки, з якої нібито бере початок річка Ніл.], і все, що лежало за ними, досі було йому невідоме й зовсім не вабило до себе. Та сьогодні, коли в Щуровій душі зародився цей незнаний доти неспокій і змушував пильно вдивлятися в обриси далеких пагорбів, чисте небо над ними, здавалося, віщувало великі зміни: сьогодні незриме заступило собою все на світі, а незнане стало найважливішим. По цей бік пагорбів тепер усе було мов пустка, а по той бік розкинувся розмаїтий барвистий світ, і Щур внутрішнім зором виразно бачив його! А які моря лежали там – смарагдові, грайливі, білопінні... Які узбережжя купалися в сонячному промінні, які чудові білі вілли сяяли вздовж них на тлі оливкових гаїв! А тихі гавані, в яких видніли стрункі кораблі, що споряджалися по вино та прянощі до коралових островів у млосних південних водах!..

Вітер у верболозі

Він підвівся і знову попрямував до річки, потім передумав і звернув на стежку, що вела до битого шляху. А там сів у густих, прохолодних трав’яних заростях, що тяглися понад дорогою, і замислився про великий, дивовижний світ, до якого веде той шлях, про всіх мандрівців, що колись проходили ним, про веселі чи прикрі пригоди, яких вони на ньому шукали або які з ними траплялися, хоч вони їх і не шукали, – тільки далеко, далеко звідси!

Раптом він почув чиїсь кроки, а тоді побачив і постать, що повільно наближалася до нього. Незабаром розгледів, що то теж Щур, але якийсь дуже запорошений. Порівнявшись із ним, подорожанин привітав його чемним порухом, у якому було щось нетутешнє, мить повагався, а тоді, приємно усміхаючись, звернув з дороги й сів поряд у холодку. Він був зморений, і Щур не став докучати розпитуваннями, бо розумів, що йому зараз не до того, та й добре знав, як цінується іноді просте, мовчазне спілкування, коли стомлені м’язи прагнуть послаблення, а розум перепочинку.

Вітер у верболозі

Мандрівець був худорлявий, з різкими рисами і трохи похилими плечима, передні лапки довгі й тонкі, в куточках очей зморшки; в охайних гарних вухах маленькі золоті сережки. На ньому була плетена поблякла синя фуфайка, латані й заяложені сині штани, а весь його мізерний скарб був зав’язаний у синю полотняну шматину.

Відпочивши трохи, незнайомець позіхнув, понюхав повітря й роззирнувся довкола.

– Пахне конюшиною – теплий вітерець запах приніс, – зауважив він. – А позад нас чути, як корови траву скубуть і зітхають шумно, ремигаючи. А там, далеко, гуде жниварка, а о-ондечки під лісом в’ються вгору голубі дими з хат. Десь близько річка протікає, бо чутно, як кричить водяна куріпка, а ти, бачу по тобі, – прісноводний моряк. Усе ніби спить, а проте життя триває. Гарне в тебе життя, друже; далебі – найкраще в світі, якщо тільки тобі вистачить снаги так жити!

– Атож, це справжнє, єдине життя, яким варто жити, – озвався Водяний Щур замріяно, хоча й без звичайної для себе щирої переконаності.

– Я висловився не зовсім так, – обережно уточнив незнайомець, – але безперечно, воно пречудове. Я його скуштував, тож знаю. А оскільки я ним жив аж цілих шість місяців і певен, що воно пречудове, то ось – голодний і з позбиваними ногами тікаю від нього якнайдалі, тягнуся за дорогим мені покликом, на південь, назад до любого справжнього життя, бо воно – моє і не відпустить мене.

«Отже, є все-таки ще одне справжнє життя?» – подумав собі Щур. А вголос запитав:

– А звідки ти йдеш? – Від ледве стримався, щоб не спитати, куди той прямує; а втім, Щур здогадувався, що відповідь може бути тільки одна.

– З однієї чудової маленької ферми, – відповів мандрівник. – Вона десь он там, – показав він на північ. – Але давай не будемо про неї. Я мав там усе, що хотів, чого тільки можна жадати від життя, і навіть більше. І ось я тут! Щасливий, що я тут, щасливий, і край! Он скільки вже миль позаду, он на скільки годин ближче до того, чого прагне моя душа!

Його блискучі очі прикипіли до обрію; здавалося, в цьому просторі, сповненому музики пасовищ та нив, він ловив якийсь тільки йому потрібний звук.

– Ти не з нашого гурту, – мовив Водяний Щур. – Але й не фермер; взагалі, наскільки я можу судити, ти нетутешній.

– Це правда, – погодився незнайомець. – Я корабельний щур, так, так! А порт моєї першої приписки – Константинополь, хоч і там я теж, так би мовити, іноземне судно. Друже, хочеш послухати про Константинополь? Величезне місто, стародавнє й славнозвісне. Ти, певно, чував про Сігурда, норвезького короля, про те, як він плавав у ті краї на шістдесятьох кораблях і як, коли він зі своїми вояками проїздив по місту, всі вулиці на його честь вистелили парчею та червоною китайкою; і про те, як імператор з імператрицею завітали на борт його корабля й бенкетували з ним. Коли Сігурд повертався додому, багато його вікінгів зосталися в Константинополі й служили особистими охоронцями імператора, а мій прадід, норвежець, теж лишився на одному з кораблів, які Сігурд подарував імператорові. І це не дивно, бо ми споконвіку були мореплавцями; що ж до мене, то місто, де я народився, можна вважати моїм не більше, ніж будь-який інший великий порт на шляху від тих місць аж до Темзи. Я знаю їх усі, і вони знають мене. Висади мене на першому-ліпшому їхньому причалі чи набережній, і я вже дома.

– Ти, напевно, подорожував у далекі краї, – сказав Водяний Щур, якого дедалі більше розбирала цікавість. – Місяць за місяцем у відкритому морі, закінчуються харчові припаси, прісної води обмаль, зате душа спілкується з могутнім океаном і таке інше. Правда?

– Зовсім ні! – щиро обурився Корабельний Щур. – Таке життя, як ти змалював, не про мене. Я належу до каботажного судноплавства й рідко буваю у відкритому морі. Веселі розваги на березі ваблять мене нітрохи не менше, ніж будь-яке плавання. Ох, ті південні портові міста! Їхні запахи, якірні вогні вночі – неповторні чари!

– Що ж, можливо, ти обрав собі справді чудовий шлях, – мовив Водяний Щур з ноткою сумніву. – Тоді розкажи мені трохи про той твій каботаж, коли є бажання, про те, що хоробра тварина може винести звідти, щоб на схилі віку розрадити душу біля каміна спогадами про свої доблесті, бо моє власне життя, признаюся, здається мені як на сьогодні надто вже тісним і обмеженим.

Вітер у верболозі

– Останнє плавання, – почав Корабельний Щур, – що зрештою привело мене до цієї країни й було пов’язане з неабиякими надіями на власну сухопутну ферму, – то яскравий взірець моїх подорожей; більше того, в ньому наче відбилося все моє розмаїте життя. А почалося, як буває, із сімейних чвар. Удома було піднято штормовий сигнал, і я найнявся на невеличке торгове судно, що відпливало з Константинополя через «класичні моря» [Мармурове, Егейське, Іонічне та Середземне моря, в яких ще з античних часів було пожвавлене мореплавство], в яких кожна хвиля несе трепет невмирущої пам’яті, до островів Греції і до Леванту [країни Східного Середземномор’я]. Це були золоті дні й цілющі ночі! То входимо в гавані, то виходимо з них – і всюди давні друзі! Вдень, у саму спеку, спиш собі десь у прохолодному стародавньому храмі або в зруйнованому водоймищі, а тільки-но зайде сонце – бенкети й веселощі під величезними зорями на оксамитовому небі! Потім ми змінили курс і попливли вздовж берегів Адріатики, які просто купалися в зливі кольорів – янтарного, рожевого, аквамарина; ми кидали якір у широких, закритих з усіх боків гаванях, блукали у величних старовинних містах, поки одного чудового ранку, коли сонце з царственою неспішністю сходило позаду нас, вступили, немов по золотій доріжці, до Венеції. О, Венеція – прекрасне місто, де кожен щур може гуляти вільно й зазнавати невимовної насолоди! А коли стомишся гуляти, сідаєш вночі на парапеті Великого каналу й бенкетуєш з друзями, а в повітрі бринить музика, а небо всипане зорями, мінливі вогні мерехтять на блискучих бортах гондол, які погойдуються на воді. Гондол стільки, що можна по них перебігти весь канал від берега до берега! А страви... Ти любиш устриць? Ну, гаразд, гаразд, не будемо про це.

Він на мить замовк; а Водяний Щур, теж мовчазний і зачарований до краю, плив тим часом по омріяних каналах і чув ту примарну пісню, що злітала ввись між химерними сірими стінами, до блиску відполірованими хвилею.

– А потім ми попливли на південь, – вів далі Корабельний Щур, – уздовж берегів Італії, і нарешті досягли Палермо. Там я звільнився з корабля, щоб відпочити на березі собі на втіху. Я надовго не застряю на одному судні, бо тоді стаєш якийсь трохи обмежений і упереджений. До речі, Сіцілія – то моє улюблене пристановище. Я знаю там усіх, і їхнє життя мені дуже подобається. Я з радістю провів там багато тижнів, жив у друзів у глибині острова. Коли мене знову охопив неспокій, я сів на судно, що йшло торговим рейсом до Сардінії та Корсіки, і з превеликою насолодою знову дихнув свіжим морським вітерцем і відчув на обличчі солоні бризки.

– А чи не надто гаряче й душно сидіти там унизу, в тому... пеклі – мабуть, можна так сказати? – спитав Водяний Щур.

Мореплавець поглянув на нього і ніби аж підморгнув.

– А я не в тім’я битий, – мовив він з чарівною наївністю. – Мене цілком влаштовує капітанська каюта.

– І все ж то нелегке життя, так усі вважають, – у глибокій задумі пробурмотів Щур.

– Для матросів, – значливо зауважив мореплавець і знову наче підморгнув. А тоді повів далі свою розповідь. – З Корсіки я відплив на кораблі, що віз на материк вино. Ми прибули до порту Алассіо ввечері, лягли у дрейф, підняли з трюмів барила з вином і вивантажили за борт, зв’язавши їх довгим лінем. Тоді команда сіла у шлюпки й попливла до берега, співаючи пісень і тягнучи за собою довгу низку барил, що підстрибували на хвилях, мов стадо дельфінів. На піщаному березі вже чекали коні, які потягли ті барила в місто крутою вулицею, здіймаючи страшенний гуркіт. Приставивши на місце останнє барило, ми пішли освіжитися та розважитись і просиділи з друзями за пляшкою вина до пізньої години. А наступного ранку я подався далі, збираючись приємно відпочити серед оливкових гаїв. Бо мені вже так обридли ті нескінченні острови, що не день – новий порт, вантажі туди-сюди; отож я трохи побайдикував біля селян, лежав і дивився, як вони працюють, а то вибирався на схил пагорба, простягався там і милувався Середземним морем, що розкинулося далеко внизу піді мною. Зрештою я потихеньку, де морем, а де по суходолу, дістався до Марселя – а там знову зустрічі з друзями, старими морськими вовками, відвідини велетенських океанських кораблів і нові бенкети, бенкети... А які там устриці! Знаєш, часом так насняться ті марсельські устриці, що аж скрикнеш у сні і прокинешся!

– Бач, а я забудько, – мовив Водяний Щур. – Ти ж уже казав, що голодний, і мені слід було б давно згадати про це. Ти ж, звісно, не поспішатимеш і пообідаєш зі мною? Вже повернуло на вечір, а моя нора тут недалеко: що хата має, тим і приймає.

– З твого боку це не тільки люб’язно, а й по-братньому, – сказав Корабельний Щур. – Справді, я був голодний, коли сідав отут, а відтоді кілька разів ненавмисне згадав був про устриці, і тепер мені зовсім непереливки. Але чи не міг би ти принести чогось сюди? Бо я не люблю забиватися під палубу, хіба що примусять; а крім того, поки ми їстимемо, я міг би докладно розповісти про свої подорожі і про своє приємне життя – воно й справді дуже приємне для мене. Але, бачу, воно до вподоби й тобі; якщо ж зайдемо до хати, то ставлю сто проти одного, що там я одразу засну.

– Та це ж чудова думка! – вигукнув Водяний Щур і хутенько побіг додому. Там він витяг великого кошика і напакував його нехитрим харчем, причому зважив на походження та вподобання гостя і поклав цілий метр французької булки, ковбасу, яка міцно пахла часником, сир, що наче плакав янтарними сльозами, поставив довгошию обплетену соломою сулію, в якій нудилася звеселяюча сонячна сила, що її набралися виноградні грона на схилах далеких південних пагорбів. Навантажившись таким чином, він мерщій повернувся назад. Розпакувавши кошик, вони розклали все на траві край битого шляху, і Щур аж зашарівся втішений, коли старий моряк похвалив його гарний смак та гостинність.

Корабельний Щур трохи підживився, а тоді продовжив оповідь про останню, подорож, ведучи свого простодушного слухача від порту до порту на іспанській землі, висаджував його у Лісабоні, Порто й Бордо, заводив до чудових-гаваней Корнуела та Девоншира і так аж до Ла-Маншу, до того причалу, де, знесилений довгою боротьбою із супротивними вітрами, гнаний штормами і битий негодою, він вийшов на берег і вперше вловив магічний поклик, що походив з якогось нового Джерела; а тоді, натхнений ним, здійснив тривалу подорож в глиб суходолу, бо відчув раптом жагу спробувати життя на тихій фермі, подалі від морів з їхніми виснажливими злигоднями.

А Водяний Щур, заворожений, неспроможний вгамувати дрожу і хвилювання, відміряв із Мандрівником милю за милею – через штормові затоки, через ущерть заповнені рейди, піщані банки у гирлах річок, до моря, а тоді вгору по звивистих річках, за крутими вигинами яких, ховалися маленькі заклопотані містечка, і покинув мореплавця, тяжко зітхнувши, аж тоді, як той осів на тій безглуздій сухопутній фермі, про яку Щур і слухати не хотів.

Вітер у верболозі

На той час вони вже все з’їли, і гість повеселів, окріп, голос у нього теж зміцнів, а в очах засвітилися вогники, немов крихітні маячки. Він наповнив свій келих червоним променистим вином Півдня і, нахилившись до Водяного Щура, скоривши і погляд його, і єство, й душу, промовляв щиро й проникливо. Очі ті мінилися, наче пошарована білою піною сіро-зеленава хвиля шалених північних морів; а в келиху палахкотів гарячий рубін, в якому, здавалося, втілилося саме серце Півдня, серце, що билося для нього, бо він мав відвагу відгукнутися на те пульсування. Ці здвоєні вогні, мерехтливий зелений та непорушний червоний, здолали Водяного Щура, міцно тримали його – скам’янілого, зачарованого, знесиленого. Світ за межами цих променів відступив кудись далеко й перестав існувати. І поточилася розмова, дивовижна розмова – а може, то був суцільний монолог, що часом звучав як пісня матросів, що піднімають з води важкий якір, як голосне гудіння вантів під натиском шаленого норд-осту, як спів рибалки, коли той витягує невід у надвечір’ї на тлі абрикосового неба, як акорди гітари й мандоліни з гондоли чи турецького каїка? Часом замість того співу лунав плач вітру, який спершу був жалісний, тоді, як дужчав вітер, – гнівний та пронизливий, а потім наростав до скаженого завивання і знову спадав до легенького лопотіння у нап’ятих вітрилах. Заворожений, слухач, здавалося, чув усі ті звуки, а заразом і голодні нарікання чайки чи альбатроса, м’який гул знесиленої хвилі, шарудіння потривоженої гальки. Знову і знову переживаючи почуте, Щур із завмерлим серцем проходив разом із шукачами пригод безліч портових міст, брав участь у бійках, втечах, погонях, дружніх гулянках, любовних пригодах або підпливав до островів по скарби, рибалив у тих лагунах чи цілісінький день дрімав на гарячому білому піску. Почув він і розповідь про глибоководну риболовлю та про довжелезний, аж на милю, сріблястий невід; про раптові небезпеки, про гуркіт нищівної хвилі в темну безмісячну ніч, про високий ніс величезного лайнера, що раптово виринає з туману просто над тобою; про радість вертатися з плавання, про те, як корабель огинає мис, а гавань вітає його гірляндами вогнів; про юрби людей, що виходять назустріч: їх ще здалеку – ледве вимальовуються – видно на пірсі; про веселі вітальні вигуки й плюскіт перліня; і наостанок про нелегке сходження по крутих вузеньких вулицях до втішного світла, яке ллється з вікон крізь червоні завіски.

Коли нарешті Водяний Щур пробудився, йому здалося, що Мандрівник уже звівся на ноги, але говорить і досі, так само міцно тримаючи його своїми сірими, як море, очима.

– А тепер, – тихо мовив гість, – я знову рушаю в путь і йтиму на південний захід багато-багато довгих, нудних днів, доки зрештою опинюся в маленькому, непоказному прибережному місті, яке дуже добре знаю. Стрімкий схил веде до гавані. А від кожних дверей збігають униз кам’яні приступки, порослі великими жмутами рожевої валеріани, і спадають прямо в іскристу блакить води. На дамбі лежать маленькі човни, прив’язані до кілець або стовпчиків, розмальовані так само яскраво, як і ті, по яких я лазив ще малим; у припливних водах скидається кета, біля пристані шастають грайливі, блискотливі табунці макрелі, а з вікон удень і вночі видно великі пароплави, одні з них прямують у гавань, до місця стоянки, а інші – у відкрите море. Кораблі з усіх морських країн не оминають цей порт. Там у визначений час стане на якір і те судно, яке оберу я. Я не поспішатиму, а вичікуватиму й зволікатиму, поки той корабель, що мені найбільше підходить, виведений на глибоке місце, навантажений по вінця, націлений бушпритом з гавані, чатуватиме на мене. Я заберуся на борт у шлюпці або по тросу, а вранці мене розбудять пісні та біганина матросів, рипіння корби й веселий брязкіт якірного ланцюга. Ми піднімемо клівер та фок, і, коли судно набиратиме швидкості по курсу, а білі будиночки на березі поволі попливуть назад, – почнеться подорож! Огинаючи мис, корабель напне всі вітрила, а потім, коли накрениться під вітром на повороті, зелена морська хвиля гучним поштовхом у борт вкаже йому напрямок – на Південь!

І ти, ти теж прийдеш туди, мій юний брате, бо дні безповоротно минають, а Південь чекає на тебе. Зазнай же Великої Пригоди, прислухайся до поклику, поки не промайнула та хвилина! Тільки-но грюкнуть за тобою двері, ти ступиш лиш один щасливий крок уперед, і одразу вирвешся із старого життя, й поринеш у нове! А згодом, коли мине вже чимало часу, ти, якщо захочеш, знову повернешся сюди, бо чашу вже буде випито до дна, а п’єсу зіграно до кінця; ти сядеш біля своєї тихої річки і розповідатимеш друзям безліч чудових історій. Ти можеш легко догнати мене на цій дорозі, бо молодий, а я вже в літах і ходжу повільно. Я не поспішатиму й озиратимусь; як би я хотів коли-небудь побачити тебе натхненного, з легким серцем і з відблиском Півдня в очах!

Голос віддалився і завмер, як завмирає, стає нечутним тонке дзижчання комахи, а Водяний Щур, застигши, широко розплющеними очима все вдивлявся в далеку цятку на білому тлі широкого шляху.

Він машинально підвівся і ретельно й неспішно поскладав усе в кошик. Повернувся додому, зібрав дещо з необхідних речей, узявши кілька особливо дорогих йому дрібничок, поклав у торбину; робив усе з неквапливою обачністю, рухався по кімнаті мов сновида і, розтуливши губи, дослухався до чогось. Тоді закинув торбу за спину, старанно вибрав міцний ціпок для мандрів і так само без поспіху, але й без вагання ступив на поріг, коли в дверях з’явився Кріт.

Вітер у верболозі

– Щурику, а куди це ти вирядився? – спитав той здивовано, хапаючи його за плече.

– На Південь, як і всі, – промимрив Щур, мов у сні, навіть не глянувши на приятеля. – Спершу до моря, а там на корабель і – до берегів, які мене кличуть!

Він рушив уперед повагом, але рішуче, зовсім не збираючись міняти наміру. Однак Кріт, стривожений не на жарт, заступив Щурові дорогу і зазирнув йому в писок: погляд у того був якийсь скляний та застиглий, а очі стали сірі у смужку – то були очі не його друга, а якогось іншого звіра! Вчепившись у Щура, Кріт силоміць затягнув його до хати, повалив на долівку і сів на нього верхи.

Щур відчайдушно пручався, а потім враз знесилів: тихо лежав зморений з заплющеними очима й тремтів. Кріт допоміг йому підвестися, посадовив у крісло, і Щур сидів мов розчавлений, його судомило, час від часу стрясали ридання. Кріт щільно причинив двері, кинув торбину в шухляду, замкнув її, а тоді вмостився тихенько на столі перед другом, чекаючи, коли мине цей дивний напад істерики. Поступово Щура здолала неспокійна дрімота, але він усе ще здригався й щось невиразно бурмотів про всяку дивовижу, незвичайну й незбагненну для невтаємниеного Крота, а тоді поринув у глибокий сон.

Вітер у верболозі

На душі у Крота було тривожно, та все ж він ненадовго залишив Щура й зайнявся домашніми справами. А коли повернувся, вже зовсім сутеніло. Щур і досі лежав, хоч уже й прокинувся, – був якийсь млявий, мовчазний і пригнічений. Кріт зазирнув йому в очі і втішено відзначив, що вони знову чисті й темно-брунатні, як завжди. Тоді сів поряд і спробував підбадьорити друга й випитати, що ж із ним сталося.

Бідолашний Щур, як міг, намагався розповісти про все. Та хіба перекажеш словами те, що здебільшого було навіяне? Як передати, щоб зрозумів інший, ті поклики моря, що бриніли йому, як переповісти той чар, яким були пройняті численні спогади Мореплавця? А втім, тепер, коли зникли чари й навіяння, Щур навіть собі самому не міг пояснити все те, що якусь годину, тому було цілком зрозумілим і видавалося неминучим, найважливішим у світі. Тож і не дивно, що він навряд чи передав Кротові хоча б головну думку, яка мучила його цілий день і через яку він нині стільки пережив.

А для Крота все було майже ясно: той напад минувся, і Щур знову при своєму глузді, хоч і трохи приголомшений та невеселий. Однак, скидалося, що він тимчасово втратив інтерес не тільки до того, чим було сповнене його  повсякденне життя, а й до всіх перемін та цікавих подій, на які, певне, буде щедра нова пора року, а до них же завжди так приємно було готуватися!

Отож Кріт мимоволі і ніби зовсім байдуже повернув розмову до жнив, що були саме в розпалі, говорив про те, як вищають купи зерна на токах і як натомилися молотники, як виростають скирти соломи, як повний місяць світить згори на голі луки, поцятковані стіжками. Він не забув і про те, як червоніють яблука, як стають брунатними горіхи, нагадав, що скоро треба буде готувати варення, консервувати овочі, варити пиво; отак помалу добрався до середини зими, з її здоровими розвагами на морозі й затишним домуванням, і тут уже мова його забриніла як пісня.

Поступово Щур жвавішав, почав і собі докидати слово. Його сумні очі засвітились, а ота млявість хтозна-де й поділась.

Кріт на мить вискочив з кімнати і повернувся з олівцем та кількома аркушиками паперу. Поклав усе те на стіл перед приятелем.

– Ти вже он скільки днів не написав жодного вірша, – мовив він. – Може, спробуєш сьогодні, аніж ото... забивати голову всякою всячиною. Мені чомусь здається, що тобі одразу полегшає, тільки-но щось напишеш – аби тільки рима знайшлася.

Щур знеможеним рухом відсунув папір, але хитрий Кріт знайшов нагоду залишити його самого, а коли невдовзі зазирнув назад ізнов, Щур так захопився, що нічого вже не помічав: то щось черкав, то замислено гриз кінчик олівця. Щоправда, гриз набагато довше, ніж черкав, але Кріт зрадів: його друг нарешті почав одужувати.

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12   




Пропонуємо також:


У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

Гостьова книга - Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова