Казка.укр - Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Фейсбук-група Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Живий журнал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Телеграм-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Інстаграм Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Ютуб-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн





Вітер у верболозі

Кеннет Грем

Вітер у верболозі

Переклад українською – В'ячеслав Вишневий
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Н.Таболова

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12   

Розділ 1. Високий берег

Таки добряче потрудився Кріт у своїй маленькій оселі, бо настала пора весняного прибирання. З самого ранку він підмітав підлогу, витирав ганчіркою пилюку, чистив приступки на сходах та стільці, білив вапном стіни... Порався так, аж пилюки понабивалося йому в очі й рот, а чорне хутро геть заплямилося вапном, та ще й спинку ломило й лапки заніміли. А довкола буяла весна – і вгорі, у повітрі, і внизу, на землі; навіть сюди, до його темної вбогої хатини, донесла вона той дух «божественного неспокою» й невиразних прагнень.

Вітер у верболозі

Отож не дивно, що він раптом жбурнув щітку на підлогу й гукнув: «До дідька!», «От ще мені!», «Цур йому, тому прибиранню!» – та й подався геть із хати, навіть куртку забув натягнути. Щось владно кликало його нагору. Кріт пірнув у вузький стрімкий тунель, зовсім не схожий на ті мощені ходи, якими лазять звірята, що мешкають ближче до неба та сонця. Він рив, копав, шкріб, дерся, тоді знову дерся, шкріб, копав, рив, завзято працюючи маленькими лапками й бурмочучи: «Нагору! Скоріше нагору!», аж врешті – гоп! – мордочка виткнулася до сонця, ще мить – і Кріт покотився по теплій луговій травиці,

– Ото розкіш! – мовив вія до себе. – Це тобі не хату білити!

Сонце обдавало теплом його хутерко, лагідний вітерець обвівав розпашіле чоло, а дзвінка і радісна пташина пісня лунала, здавалося, надто гучно, бо його слух притупився від довгого підземного відлюддя. Миттю скочивши на всі чотири лапки, сповнений радості життя та захвату від самої весни, без усякого там прибирання, він помчав лугом, поки не опинився біля дальнього живоплоту.

– Стривай-но! – гукнув йому від перелазу старий кріль. – Шість пенсів за прохід через приватне володіння!..

Але Кріт тільки кинув на нього нетерплячий, зневажливий погляд і гайнув уздовж огорожі, повз інших кроликів, що повитикалися зі своїх нірок на той галас.

– Цибулячий соус! Цибулячий соус! – не втерпів він, щоб не подражнити їх, і, перш ніж вони змогли придумати щось путнє у відповідь, зник з очей. А вони тоді почали сваритись між собою:

– Який же ти дурень! Чом ти не сказав йому?..

– А чому ти сам не сказав?..

– Треба було нагадати йому... – І таке інше, як воно завжди буває.

Та, певна річ, було вже запізно. Крота й слід загув...

Усе навкруг здавалося надто гарним, щоб бути схожим на правду. Кріт завзято гасав по луках, обминав огорожі, перетинав чагарі й повсюди бачив те саме: пташки мостять гніздечка, квіти розпукуються, листочки прокльовуються з бруньок – і все радісне, чимось захоплене, сповнене снаги. І Кріт, замість того щоб слухати докорів сумління, його нашіптувань: «А як же з побілкою?», – відчував лише, як то весело серед усього цього клопоту бути єдиним неробою. Що не кажи, а у вільний день найкраще, певно, не те, що сам відпочиваєш, а те, що бачиш, як ревно працюють інші.

Йому здавалося, що більшого щастя й бути не може, коли він після отого гасання опинився раптом на березі повноводої річки. Досі Кріт ще ніколи не бачив річки – цього лискучого, звивистого, пружнотілого звіра. Насмішкувата й задьориста, вона біжить, хлюпає хвилею, підхоплює все, що тільки може, а потім кидає сміючись і вже затіває нові пустощі, а то вгамується на мить, а тоді знову закрутить і вже не відпускає. Все танцює й тремтить у виблисках, мерехтіння в іскорках світла, шарудінні й вируванні, гомоні й булькотінні. Річка приголомшила Крота, зачарувала. Він дріботів берегом, як дріботить заворожена мала дитина біля дорослого, коли той розповідає їй щось дуже цікаве. Нарешті Кріт стомлено сів біля води, а річка все гомоніла до нього, вела й далі оту оповідь, найкращу в світі, яку несла з самих надр землі, щоб зрештою переповісти безмежному невтолимому морю.

Вітер у верболозі

Так сидів він на моріжку й дивився через бистрину, раптом в очі йому впала маленька темна діра на протилежному березі, над самою водою. І аж замріявся Кріт: який то, певно, гарний притулок для невибагливого звіряти, що полюбляє затишне прибережжя, недоступне для паводка й далеке від гамору та куряви; коли враз помітив, як щось маленьке й блискуче мигнуло в тій нірці, зникло, тоді знову блимнуло, наче крихітна зірочка. Та навряд чи зірка могла б бути в такому непідхожому місці; а як на жука-світлячка воно було надто мале і яскраве. А потім Кріт завважив, як воно кліпнуло до нього і цим виказало, що то – око; а тоді довкола ока почала вимальовуватися мордочка – як ото рамка довкола картини.

Гостренька брунатна мордочка з вусами.

Поважна кругла мордочка, і знову той зблиск у оці, що найперше привернув його увагу.

Маленькі гарні вушка й густе шовковисте хутро.

Та то ж Водяний Щур!

Звірята застигли, обережно розглядаючи одне одного.

Вітер у верболозі

– Привіт, Кроте! – гукнув Водяний Щур.

– Привіт, Щуре! – озвався й Кріт.

– Чого не перебираєшся сюди? – за мить спитав Щур.

– Легко сказати – перебиратися. – Кріт аж трохи образився, він-бо вперше опинився біля річки й знати не знав, як тут собі зарадити.

Щур мовчки нахилився, відв’язав мотузок, потім потягнув до себе й легенько ступив у човник, якого Кріт попервах і не помітив. Човник, блакитний зовні й білий усередині, був якраз на двох, і Кріт одразу прикипів до нього серцем, хоч і не розумів ще, яка з човна користь.

Щур наліг на весла, швидко перетнув річку й пристав до берега. Тоді подав передню лапку Кротові, що боязко спускався до води:

– Обіприся! А тепер ставай, ну, сміливіше!

І Кріт, зойкнувши від захвату, несподівано для себе опинився в справжнісінькому човні.

– Який щасливий сьогодні день! – вигукнув він, коли Щур, відштовхнувшись од берега, знову сів на весла. – А знаєш, я ще ніколи не плавав у човні.

– Та невже? – Щур аж рота роззявив з подиву: – Ніколи в житті ти не... ніколи не плавав?.. Ну й ну! Що ж ти тоді робив?

– Ет, хіба те порівняєш з оцим чудом? – зніяковів Кріт. Зручно вмостившись на кормі, він обводив замилуваним оком м’якенькі лавчини, і весла, й кочети, і все інше дивовижне човнярське спорядження. Човник легенько колисав його, і Кріт міг заприсягтися, що нічого кращого на світі й бути не може.

– Чудом, кажеш? Та ні. Це не чудо, а найголовніше в житті, – поважно мовив Водяний Щур, налягаючи на весла. – Повір мені, юний друже: ніщо – ну, анічогісінько – не може дати такої втіхи, як просто побавитися з веслами. Просто побавитися, – мрійливо вів він далі, – побавитися... з веслами... побавитися...

– Ой, дивися, Щуре! – раптом скрикнув Кріт.

Та було вже пізно, бо човник з розгону врізався в берег. Замріяний, щасливий веслувальник, упавши шкереберть, лежав на дні човника й сукав ногами.

– ...побавитися з веслами... Або під веслами... – незворушно, ще й з лагідною усмішкою вів далі Щур, підводячись. – У човні чи за човном – не має значення. Справді, ніщо тут не має значення, в цьому вся штука. Вирушаєш кудись чи ні, добуваєшся до мети чи потрапляєш у зовсім інше місце, а чи й зовсім нікуди не добуваєшся – так чи інакше ти при ділі, хоча нібито нічого особливого не робиш, а якщо й зробив щось, усе одно всього не переробиш – робота завжди є, і ти можеш братися до неї, як забажаєш, але краще б не робити нічого. Слухай! Якщо в тебе сьогодні нема якогось пильного діла, чому б нам не прогулятися вниз по річці? Часу в нас вдосталь.

Кріт на радощах аж ніжками захвицав. Потім вдоволено зітхнув на повні груди і, пойнятий безмежним блаженством, відхилився на м’яку спинку сидіння.

– Чудовий сьогодні день!.. – мовив він. – Ну, то їдьмо хоч зараз!

– Зачекай хвильку! – відповів Щур. Він прив’язав човника, видерся до своєї нірки й незабаром з’явився знову, згинаючись під вагою кошика, туго напакованого їжею.

Щур опустив кошика в човен і звелів Кротові:

– Запхай його собі під ноги.

Тоді відв’язав човна й сів на весла.

– А що там у коші? – спитав Кріт: його розпирала цікавість.

Вітер у верболозі

– Холодне курча, – кинув Щур, – холодне­м’ясо­копчений­язик­шинка­солоні­огірочки­салат­французькі­булки­рибні­консерви­шпинат­імбир­непиво­лимонад­содова­вода...

– Годі, годі! – у захваті скрикнув Кріт. – То вже забагато!

– Ти гадаєш? – поважно запитав Щур. – Це лише те, що я звичайно беру на невеличкі прогулянки; інші звірята завжди дорікають мені, що я скнара й усе дуже задрібно краю, щоб, мовляв, надовше стачило!

Кріт ще ніколи не чув такого довгого слова. Захоплений новим незвичайним життям, він весь поринув у нього й немов сп’янів від усіх тих зблисків та брижів, пахощів і звуків, від сонячного буяння... Він черкав лапкою сліди на воді й ніби снив наяву. А Водяний Щур – як то й годиться доброму хлопцеві – незворушно змахував веслами й намагався не заважати йому.

– Мені страшенно подобається твоє вбрання, друже, – озвався він за півгодини чи й більше. – Як тільки трапиться нагода, я й собі хотів би замовити такий оксамитовий смокінг на щодень.

– Вибач мені, будь ласка, – стрепенувся Кріт, майже через силу оговтуючись від своїх мрій. – Ти, напевно, маєш мене за нечему, але ж усе це для мене така дивина. То он... яка... вона... річка!

– Саме ця Річка, – уточнив Щур.

– А ти справді живеш разом з річкою? Оце життя!

Вітер у верболозі

– Разом з нею, і при ній, і на ній, і в ній, – сказав Щур. – Вона мені брат і сестра, і тітонька, й товариство, і їжа та питво, і – звісно! – купіль. Вона – мій світ, і не треба мені іншого. Те, чого вона не має, чи й варто мати, а те, чого вона не знає, не варто знати. Господи, чого ми тільки не пережили разом! Зима чи літо, весна чи осінь – вона завжди сповнена радощів і тривог. Коли в лютому починається повінь, у моїх коридорах та льохах стає зовсім мокро, а до спочивальні крізь вікно тече руда водиця, і це мені аж ніяк не до вподоби. Та незабаром повінь помалу спадає, тільки залишає на стінах мул, що пахне краще, ніж кекс із родзинками, а очерет з водоростями забивають усі ходи, і я по них бігаю, мов по сухій перині, навіть ніг не замочу, ще й знаходжу там щось смачне та й взагалі чимало цікавих речей, що їх усякі нехлюї ненароком упускають з човнів!

– А тобі не буває нудно? – наважився спитати Кріт. – Весь час тільки ти та річка і більше нікого, ні з ким і словом перемовитися!

– ...І більше нікого... Гаразд, не буду тебе розчаровувати, – терпляче мовив Щур. – Ти тут новенький і, певна річ, всього не знаєш. Та берег нині такий заселений, що дехто навіть вибирається звідси. А взагалі – це просто неподобство. Видри, зимородки, нирки, куріпки – всі вони вештаються тут цілий день, ще й вимагають: зроби для них те, зроби се – нібито у мене свого діла нема!

– А що о-о-он там? – поцікавився Кріт, махнувши лапкою у бік розлогих заплавних лук, що починалися від берега і тяглися аж ген до темної смуги лісу на обрії.

– Там? Та то ж і є Старий Ліс, – відказав Щур. – Тільки ми, бережани, не часто ходимо туди.

– А ті, хто там живе, вони... вони хороші? – спитав Кріт трохи наче збентежено.

– Ну-у-у... – спроквола відповів Щур. – От давай поміркуємо разом. Білочки – то народ чудовий. Кролики теж – щоправда, не всі, бо серед них трапляються всякі. Є ще там Борсук. Він живе в самісіньких нетрях і ні за які гроші не погодиться жити деінде. Добрий старий Борсук! Його ніхто не чіпає. Бо хай тільки спробує... – значуще додав він.

– А що, хіба хтось хотів би зачепити його? – здивувався Кріт.

– Ну звісно... різні є звірі, – якось невпевнено почав пояснювати Щур. – Куниці там... тхори... лиси всякі. Вони теж бувають нічого собі... У мене між них є добрі знайомі: при зустрічі вітаємось і все таке... Тільки часом на них щось таке находить – та це кожен знає!.. І тоді вже... Ні, краще їм не довіряти, от що я скажу.

Кріт добре знав – серед звірят не заведено теревенити про всякі лиха, що можуть спіткати їх, ба навіть згадувати про це. Тому перевів розмову на інше.

– А за Старим Лісом що? Там щось наче тьмяно синіє. Нібито якісь пагорби. Або імла над містом – чи то просто хмари?

– За Старим Лісом розлігся Широкий Світ, – пояснив Щур . – Але він не для нас із тобою, нам до нього зась. Я там не бував і не збираюся... Та й тобі він ні до чого, якщо всі клепки маєш. І облишмо про це говорити, прошу тебе. Стривай! Ось нарешті наш затон; тут ми й поснідаємо.

Вони звернули з бистрини до тихої заводі, схожої на маленьке озерце. Зелені береги полого спускалися до води. Брунатне коріння дерев таємниче звивалося під безмовною водною гладінню. А трохи далі, за уступом греблі, де вирувало сріблястопінне безладдя і де пліч-о-пліч із сірою громадою млина невтомно плюскало млинове колесо, простір повнився приглушеним, заспокійливим гомоном, в одноманітність якого, однак, раз у раз впліталися якісь чисті бадьорі звуки. Від захвату Кріт аж сплеснув передніми лапками й видихнув:

– Оце так-так! Оце ну!

Щур пристав до берега, прив’язав човника, допоміг ще непризвичаєному Кротові зійти на землю й витяг кошика з харчами.

Кріт як великої ласки попросив дозволити йому самому розпакувати кошика. Щур охоче погодився, а сам задоволено простягся на траві. Тим часом його збуджений друг, розстеливши скатертину, діставав один по одному таємничі пакунки й розкладав, як належить, усе, що в них було, і без угаву, тільки-но перед його очима з’являлася нова страва, захоплено вигукував:

– Оце так-так!

Коли все було готове, Щур скомандував:

– А тепер, хлопче, налітай!

Кріт охоче підкорився, адже він почав своє весняне прибирання, як годиться, ще вдосвіта й відтоді не мав у роті ані крихти. І стільки подій уже сталося з ним сьогодні, що здавалося, наче те порання було давно-давно, багато днів тому.

– На що ти там задивився? – спитав Щур невдовзі, коли вони заморили черв’ячка і Кріт хоч ненадовго міг відірвати погляд від скатертини.

– Я задивився, – сказав Кріт, – на смугу бульбашок, що рухаються по воді. Ото потіха!

– Бульбашки? Ого! – вигукнув Щур і радісно заплескав у долоні, наче вітаючи когось.

З води вигулькнув широкий лискучий писок, а тоді й сам Видра вискочив на берег і став обтрушувати воду з хутра.

Вітер у верболозі

– Ненажери! – докинув він, скоса зиркнувши на їжу. – Чом не покликав і мене, Щурку?

– Та так уже вийшло, – пояснив Щур. – До речі, знайомся – мій приятель Кріт.

– Дуже, дуже приємно, – мовив Видра, і вони одразу стали друзями.

– Такий шарварок повсюди! – сказав Видра. – Неначе весь світ висипав на річку. Я умисне втік до цього затону, щоб мати хоч хвильку спокою, аж нате – ви, хлопці! А втім... перепрошую, я, бачте, зовсім не хотів вас образити.

Раптом ззаду почувся шурхіт; він долинув від живоплоту, де грубим килимом вкривало землю торішнє листя. Смугаста голова на міцній шиї висунулася з кущів.

– До нас, до нас, любий Борсуче! – загукав Щур.

Борсук ступив трохи вперед.

– Гм! Товариство! – буркнув він, повернувся спиною і зник.

– Оце такий він у нас! – зауважив розчарований Щур. – Просто терпіти не може громади. Отож сьогодні ми вже його не побачимо. А скажи, хто ж там іще об’явився на річці?

Вітер у верболозі

– Та хоча б Жаба об’явився, – відповів Видра. – На своєму хваленому новому гоночному човні; куди там – новісінький веслярський костюм, усе з голочки!

Щур з Видрою перезирнулися й засміялись.

– Пам’ятаєш, ще недавно для нього нічого не існувало, крім яхти... – сказав Щур. – А тоді вона йому набридла, і він ударився у веслування. Отак би тільки веслував та веслував цілими днями без перепочинку. Такої наробив веремії з тим веслуванням!.. А торік завів собі був плавучий дім. То ми всі мусили гостювати в тому плавучому домі й удавати, ніби він нам страшенно подобається. Жаба збирався прожити в ньому все життя! Отак з усім, до чого не візьметься: дуже скоро воно йому набридає, і з’являється нова примха.

– І такий же хороший хлопець... – задумливо докинув Видра. – Але якби не оце його хить та хить у голові!

З того місця, де вони сиділи, через острівець було добре видно річкову бистрину. І саме цієї хвилини там з’явився гоночний човен. Весляр, коротенький, опецькуватий, здіймав зливу бризок, розгойдував човна, але працював ревно. Щур підхопився й загукав до нього, але Жаба – бо то був він – тільки заперечливо похитав головою й завеслував іще завзятіше.

– Якщо так гойдатиметься, то довго в човні не втримається. – мовив Щур і знову сів.

– Авжеж, не втримається, – хихикнув Видра. – Я вам не розповідав про той кумедний випадок з Жабою та шлюзовим начальником? А було так. Жаба...

Вітер у верболозі

Якась заблудла Муха-Одноденка гайнула на бистрину непевним, кривулястим летом, мов підпилий дженджик, що вирушив полонити світ. Аж ось плюснула хвиля – хлюп, і Мухи як не було.

Щез і Видра.

Кріт озирався довкола. Голос Видри ще бринів йому у вухах, але місце на травці, де той вмостився був так зручно, було порожнє. Ніде аж до самого обрію не видно ніякого Видри.

Зате на воді знову з’явився ланцюжок з бульбашок.

А Щур щось мугикав собі під ніс, і Кріт згадав, що виховані звірята не висловлюють подиву, коли хтось із приятелів раптово зникає, хай навіть без видимої на те причини.

– Так, так, – озвався Щур. – Час, мабуть, і рушати. От тільки хто з нас краще спакує назад цей кошик? – Відчувалося, що він не має особливого бажання братися до такої почесної роботи,

– Ой, будь ласка, дозволь мені! – стрепенувся Кріт.

Щур, певна річ, дозволив.

Складати харчі в кошик – справа не така приємна, як викладати з нього. Зовсім ні. Але Кріт ладен був братися до всього залюбки. Та щойно він запакував кошика й міцно стягнув ремінцями, на очі йому потрапила тарілка, що нахабно визирала з травні довелося все робити вдруге. А тоді Щур побачив виделку, яку давно б мав помітити. А понад усе – треба ж! – виявилося, що Кріт весь час сидів на слоїку з гірчицею й зовсім цього не відчував. Проте ніщо не зіпсувало йому настрою, і він зрештою щасливо довів справу до кінця.

Сонечко вже хилилося до обрію. Щур був у замріяному настрої і на шляху додому легенько працював веслами, бурмочучи собі під ніс якісь віршики, і не дуже зважав на Крота. Зате Кріт був у захваті від смачного сніданку, від цієї прогулянки й від самого себе. Човник став для нього вже як рідний дім (Кріт подумав про це). Тепер йому не сиділося на місці, і він попросив:

– Щурику! Дай мені трохи повеслувати! Будь ласка!

Щур, усміхаючись, похитав головою:

– Тільки не зараз, мій юний друже. Доведеться почекати, доки ти трохи навчишся. Це не так легко, як здається.

Кріт заспокоївся, але ненадовго. Його дедалі більше переймала заздрість до Щура, котрий веслував так вправно і легко. Якийсь біс під’юджував його, що він міг би робити це анітрохи не гірше. Він схопився і стрімко метнувся до весел. Щур, який мрійливо дивився на воду, нашіптуючи собі свої вірші, від несподіванки полетів зі свого сідала шкереберть, тільки ноги майнули в повітрі. А Кріт урочисто сів на його місце й самовпевнено змахнув веслами.

– Стій, дурню! – волав Щур на дні човна. – Ти ж не вмієш! Човна перевернеш!

Кріт завзято закинув весла назад і спробував з розмаху занурити їх у річку. Але навіть не черкнув води, зате його ноги злетіли вище голови, а сам він опинився зверху на поверженому Щурі. З переляку Кріт рвучко схопився за борт і одразу – шубовсть! – плюснувся у воду.

Перекинутий човен плив собі далі, а Кріт борсався у річці.

Ой, лишенько, яка ж вона холодна, та вода, ой, яка ж вона страшенно мокра! Як гидко вона зашуміла йому у вухах, коли він поринав усе глибше, глибше, глибше! Як привітно та лагідно глянуло на нього сонечко, коли він випірнув на поверхню, кашляючи й відпльовуючись! А який чорний розпач огорнув його душу, коли він удруге пішов на дно! Та ось чиясь міцна лапа схопила його за карк. То був Щур, і він напевне реготав – Кріт не почув, а відчув той регіт, він передавався через Щурові лапу та пальці до його – Кротової – шиї.

Щур схопив весло й миттю просунув його Кротові під пахву; далі зробив те саме з другим веслом, а потім, пливучи на спині, доправив свого бідолашного друга на берег й посадовив той безпорадний, розм’яклий згусток розпачу на сухому місці.

Витрусивши з нього воду й ретельно обтерши, Щур мовив:

– А тепер, друзяко, побігай-но по берегу – висохнеш, зігрієшся. А я пірну за кошиком.

І невдаха Кріт, мокрий і засоромлений, бігав та й бігав, доки зовсім висох; а Щур тим часом стрибнув у воду, догнав човна, перевернув і помалу притягнув свою плавучу власність до берега, потім пірнув на дно, щасливо видобув кошик з харчами і вибрався з ним на берег.

Коли всі приготування в дорогу скінчилися, Кріт, пригнічений і охлялий, сів у човні на своє місце біля стерна. І ледве човен рушив, він, затинаючись, сказав тихо й схвильовано:

– Щурику, мій благородний друже! Вибач мені за дурість і невдячність. Аж серце крається, як подумаю, що мало не втопив цей чудовий кошик. Авжеж, я справжнісінький йолоп. Змилуйся наді мною, прости... І будьмо знову, як раніше...

Вітер у верболозі

– Та чого вже там, хай йому грець! – весело відказав Щур. – Що таке маленька купіль для Водяного Щура? Я ж у воді буваю куди більше, ніж не у воді! Тож не бери собі в голову всякі дурниці. Краще послухай, що я скажу. Чому б тобі й справді трохи не пожити у мене? Оселя моя проста й скромна – не те що Жабині хороми, – але тобі буде зручно. Я створю для тебе затишок. Навчу веслувати й плавати, і невдовзі ти почуватимешся у воді так само вільно, як усі ми.

Щур промовляв так доброзичливо й щиро, що Кротові аж подих зайняло від зворушення, він не міг і слова сказати у відповідь, тільки змахнув лапкою сльозину, другу. А делікатний Щур відвернувся в інший бік, і Кріт незабаром заспокоївся. Він навіть добряче вишпетив двох куріпок, які дозволили собі кепкувати з його неохайного вигляду.

Коли вони повернулися додому, Щур запалив у вітальні камін й урочисто посадовив Крота в крісло навпроти вогню, приніс халат і капці й аж до самої вечері розповідав йому всілякі річкові історії, що особливо хвилювали таке сухопутне звірятко, як Кріт. Про греблі, про раптові повені, про стрибучу щуку, про пароплави, що викидають порожні пляшки, – у всякому разі пляшки летіли, і якщо вже летіли від пароплавів, то, слід гадати, ті їх і викидали; і про чапель – як чваняться ті, з ким вони зводили побалакати; про пригоди на берегах ручаїв, про нічну риболовлю з Видрою, про далекі прогулянки з Борсуком.

Вітер у верболозі

А потім була вечеря – не вечеря, а розкіш! Але скоро Кріт почав куняти, і уважливий господар мерщій відвів його до затишної спальні, де той уже за хвилину з насолодою заплющив очі у тиші й спокої, з приємністю відчуваючи, що зовсім поруч пестить підвіконня кімнати його новий незвичайний друг – Річка.

Той день став для змужнілого Крота тільки першим у цілій низці таких же чудових днів, і кожен з них був довший і цікавіший за попередній, бо довкола буйно квітувало літо. Він навчився плавати й веслувати, прилучився до всіх радостей і втіх, які дає бистра вода. Його чутливе вухо час від часу вже ловило дещо з того, що безугавно шепотів очеретові вітер.

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12   

Автор: Грем К.; ілюстратор: Таболова Н.




Пропонуємо також:


У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

Гостьова книга - Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова