|
Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською |
|
Усі категорії |
Вітер у верболозі
Кеннет Грем
Переклад українською – В'ячеслав Вишневий
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Н.Таболова
Розділи: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12
Розділ 5. Дім жаданий
[Початок середньовічного студентського гімну «Dulce Donum resonemus». («Дім жаданий пригадаймо»), який школярі виконували, від’їжджаючи на канікули.]
Вівці збивалися докупи біля загородки, роздували тонкі ніздрі, перебирали тендітними ніжками, закидали голови. Над переповненою кошарою в морозному повітрі кучерявилася легенька пара. Саме в цей час повз кошару чимчикували, весело перемовляючись та сміючись, двоє наших друзів. Вони навпростець через ріллю поверталися додому – цілий день гуляли з Видрою. Вибігали вздовж і впоперек широке узгір’я, звідки стікали маленькі струмки, які трохи далі зливалися, в притоки їхньої рідної річки. Короткий зимовий день згасав, і сутінки вже підступали з усіх боків, а їм ще треба було чимало пройти. Простуючи полем, вони почули овече мекання, звернули до кошари і тут натрапили на втоптану стежку, якою було зовсім легко йти і яка до того ж цілком заспокоїла сумніви такого собі маленького запитайка, що сидить у всіх звірятах, бо він одразу визначив: «Так, ця стежина веде додому!»
– Схоже, скоро прийдемо до села, – трохи невпевнено мовив Кріт і притишив ходу, бо стежка, яка спочатку була вузенька, потім перейшла у путівець, а далі перетворилася на справжню дорогу, тепер вивела їх на широкий мощений тракт. Звірята не дуже полюбляли села, а їхні, так би мовити, власні стежки, якими вони звичайно ходили, пролягали осторонь, далі від церков, поштових заїздів та шинків.
– Ет, хай це тебе не турбує, – сказав Щур. – У цю пору року, та ще в таку пізню годину всі вже поховалися по хатах і сидять біля вогню; чоловіки, жінки й діти, собаки, коти – геть усі. Ми спокійно прослизнемо тут, без будь-якого клопоту і неприємностей, ще й зазирнемо, як захочеш, у вікна, поглянемо, що вони поробляють.
Швидкоплинні грудневі сутінки зовсім огорнули село, коли звірята непевною ходою ступили на його вулиці, вкриті тонким шаром пухнастого снігу. Вже майже нічого не було видно – тільки тьмяні оранжево-червоні квадратики вікон, крізь які з кожного будиночка у вуличну темінь сіялося світло камінів та ламп. На ґратчастих вікнах здебільшого не було віконниць, тож для стороннього ока кожен з мешканців, котрі зібралися за столом до чаю, або захопились рукоділлям, чи весело перемовлялися, розмахуючи руками, здавався втіленням тієї непідробної природності, до якої так прагне навіть найталановитіший актор – природності невдаваної, можливої лише тоді, коли не здогадуєшся, що тебе спостерігають. Двоє наших глядачів переходили від одного вікна до другого, і, коли бачили, як господиня гладить кота чи бере на руки й укладає в ліжечко сонну дитину або як чоловік втомлено вибиває люльку об край поліна в каміні, на очі їм наверталися сльози невимовної туги, бо їхня власна домівка була дуже далеко.
Та було одне віконце, з якого особливо принадливо сотався дух домашнього тепла, якоїсь самодостатності маленького світу, що чотирма стінами відгородився від обтяжливого світу зовнішньої Природи, мовби нехтуючи його і не пускаючи до себе. Віконце те було завішене і серед непроглядної ночі скидалося на екран тіньового театру. Біля самої білої запони висіла пташина клітка, і все в ній було видно до найменших подробиць: кожну дротинку, сідальце, начиння, навіть грудочку цукру; все-все вимальовувалося дуже виразно, і все легко було розрізнити. Пухнаста жителька клітки глибоко сховала голівку під крило й сиділа на жердинці так близько від них, що, здавалося, досить простягти лапу, і можна погладити її. На ясному екрані чітко окреслювалася кожна пір’їнка розкішного, витонченого пташиного вбрання. Поки звірята зачаровано дивилися на маленьке сонне створіння, воно раптом неспокійно заворушилось, пробудилося, стрепенулось і підвело голівку. Вони побачили, як дзьобик пташки широко розкрився й вона знуджено позіхнула, подивилася в один бік, у другий та й знову сховала голівку під крило. Настовбурчене пір’ячко поволі спадало, влягалося. Зненацька різкий подмух вітру ввірвався звірятам під комір, гостре жало крижаних сніжинок повернуло їх до життя, й вони відчули, як змерзли в них пальці, як натомилися ноги і як далеко ще їм до рідної оселі.
Одразу ж за селом, скоро тільки скінчилися будинки, друзі крізь темряву знову відчули запах знайомих полів обабіч дороги. Вони зібрались на силі, щоб подолати хоч і довгий, але останній уже відтинок дороги – дороги, яка, певна річ, рано чи пізно, але неодмінно приведе додому: забряжчить засувка на дверях, весело спалахне вогонь у каміні, і добре знайомі речі вітатимуть прибульців, ніби славних мандрівників, які щасливо повернулися з тривалої подорожі за сім морів. Вони йшли мовчки і вперто, і кожен думав про своє. Кріт думав здебільшого про вечерю. Навколо було дуже темно, а місцевість, наскільки він міг судити, зовсім незнана, тому він покірливо ступав слідом за Щуром, цілком поклавшись на нього. Що ж до Щура, то він трохи забіг наперед – така вже була в нього звичка, – зсутулив спину і втупив очі в сіру дорогу перед собою. Тож і не зауважив він, коли бідолашного Крота раптом щось мовби штовхнуло, вразило, як електричним струмом.
Ми, люди, давно вже втратили ту витонченість чуттів, і в нас навіть нема підхожих слів, щоб точно назвати взаємини, які мають звірята з навколишнім світом, живим і неживим; ми користуємось, наприклад, тільки словечком «нюх», намагаючись позначити ним усю гаму найніжніших тріпотань, які не вщухають у носі звіра день і ніч – кличуть його, застерігають, підохочують, відраджають. Оце й був саме один з невидимих, непояснимих поштовхів хтозна-звідки; він зненацька настиг Крота темної ночі й примусив затремтіти всім тілом від напрочуд знайомого благання, якого він поки що не міг навіть збагнути. Кріт ураз закляк на місці й водив носом туди й сюди, намагаючись знов уловити ту тоненьку цівочку, той повітряний струмочок, який так сильно зворушив його. Ще мить, і він таки впіймав його. Водночас на нього стрімким потоком наринули спогади.
Рідна домівка! Ось про що вони волали, оті ніжні благання, ті невловні дотики, що прилинули до нього через простір, ті крихітні промінчики, що вабили його кудись! Ні, певно, вона зараз десь поруч, його люба хатина, яку він так поспішно кинув і якої не бачив з того дня, коли знайшов собі Річку! І тепер та хатка посилала своїх розвідників, посланців, щоб упіймали його й привели додому. Відтоді, як одного сонячного ранку Кріт утік звідси, він чи й згадав хоч раз про неї, так його захопило нове життя, з усіма тими радощами, несподіванками, незвичайними пригодами. А тепер, огорнутий любими серцю спогадами, він раптом ясно побачив свій дім, хоч навколо була непроглядна пітьма! Непоказний, тіснуватий і скромно опоряджений, та все ж свій, власний. Кріт сам його зробив і завжди з великою радістю повертався до нього, натрудившись за день. І дім, звісно ж, завжди радів йому, нудився без нього, ждав господаря, а тепер ніби промовляв до нього мовою запахів, промовляв засмучено й докірливо, але без гіркоти чи гніву; лише тужливо нагадував, що він є, що він чекає.
Поклик був зрозумілий, виразний. Кріт мусив скоритися йому.
– Щурику! – гукнув він, сповнений радісного збудження. – Стривай! Зажди мене! Маю тобі щось сказати!
– Ходімо, ходімо, Кроте! Мерщій! – бадьоро відповів Щур, не стишуючи ходи.
– Щурику, ну зупинися! – благав Кріт, захлинаючись від душевного болю. – Ти не розумієш! Це ж мій дім, мій любий дім! Я щойно відчув його запах. Мій дім десь тут, близько, зовсім близько. І я мушу йти до нього, мушу, мушу! Ой, зажди, Щурику! Прошу, благаю тебе, зажди!
Та Щур уже був далеко попереду, надто далеко, щоб почути, що там гукає Кріт, надто далеко, щоб уловити тривогу й біль у його благанні. До того ж Щура непокоїла погода, бо й він дещо нанюшив – підозріло схоже на близьку хуртовину.
– Кроте, нам не можна зупинятися, повір мені! – гукнув він, повернувши голову назад. – Завтра прийдемо й подивимось, що там таке. А зараз ніколи, не можна гаяти часу – вже дуже пізно, ось-ось почнеться сніговій, а я погано розбираю дорогу! Мені потрібен твій нюх, Кроте, тож біжи мерщій сюди, ти ж хороший хлопець! – І Щур, не чекаючи на відповідь, заспішив далі.
Бідолашний Кріт залишився на дорозі сам-один. Серце йому краялося, він відчував, як десь глибоко в ньому визріває плач, щоб за хвилю вихопитися назовні нестримним риданням. Але навіть це не похитнуло його відданості другові. В нього ні на мить не зринула думка покинути Щура. А від рідної оселі линули струми, вони благали, заклинали, зрештою, владно наказували. Та він більше не затримувався в їхньому зачарованому колі. З болючою тугою, що розтинала душу, Кріт похилився до дороги й покірливо затюпав слідом за Щуром, а ледь чутні запахи ще довго переслідували його, дотикалися ніздрів і ніби дорікали йому за зрадливість та безсердечність.
Він насилу догнав незворушного Щура, який одразу завів безтурботну балачку про те, що вони робитимуть, коли повернуться додому, як він запалить камін у вітальні і що приготує на вечерю; він навіть не помічав, який задумливий та невеселий його товариш. Нарешті, коли вони чималенько вже пройшли, Щур зупинився біля кількох пнів край діброви, що тяглася вздовж дороги, і лагідно мовив:
– Кроте, голубе мій, ти, схоже, добряче втомився – все мовчиш і ледве ноги тягнеш. Сядьмо на хвилинку, спочиньмо. Сніг уже перестав, а додому рукою подати.
Кріт знесилено сів на пеньок, намагаючись узяти себе в руки, бо відчував, що от-от не витримає. Ридання, з яким він досі боровся, рвалося з грудей. Воно підступало до горла й таки вихопилось, і бідолашний Кріт зрештою перестав опиратися й заплакав – нестримно, безпорадно й щиро, бо раптом зрозумів, що втратив те, чого по-справжньому ще й не знайшов.
Щура здивував і налякав цей несамовитий напад розпачу, він якусь мить навіть не наважувався заговорити. А тоді промовив дуже тихо, заспокійливо:
– Що з тобою, хлопчику? Що сталося? Відкрий мені своє горе – може, я чим зараджу?
Сердешному Кротові несила було вимовити хоч слово, його тіпало від ридань, що рвали груди, перехоплювали подих, душили мову.
– Я знаю, що то вбога, темна халупа... – простогнав він нарешті. – Їй далеко до твоєї затишної хати... до прекрасного Жабиного палацу... чи до Борсукової диво-оселі... Але це моя, моя люба хатка... і я не можу без неї... а я втік і зовсім забув її... І раптом почув її запах... там, на дорозі, коли я кликав тебе, Щуре, а ти не слухав... І все відразу наплинуло на мене... Вона ж мені потрібна! Ой лишенько, лихо!.. А ти не слухав, Щурику... І я мусив іти за тобою, хоча весь час чув той запах... я думав, от-от серце розірветься... Якби сходити туди й глянути хоч раз, Щурику, – лише один раз... Вона була зовсім близько... Але ти не послухав, Щурику, не послухав! Ой лихо мені, лихо!
Від тих згадок нова хвиля розпуки заплюснула Крота, ридання знову здушили йому горло, і він більше не зміг вимовити й слова.
Щур тільки дивився перед собою і мовчав, лагідно поплескуючи Крота по спині. Тоді похмуро пробурмотів:
– Тепер мені все ясно! Яка ж я свинюка! Просто свиня, справжнісінька!
Він зачекав, поки Кротові ридання трохи вщухли; той поволі заспокоївся і вже тільки схлипував та тяжко зітхав. Тоді Щур підвівся зі свого пенька й безтурботно сказав:
– Ну тепер нам, хлопче, пора вирушати!
Він вийшов на дорогу і попрямував назад, туди, звідки вони щойно прийшли.
– Куди ти... гик!.. Куди ти зібрався... гик!.. Щурику? – стривожено підняв Кріт зарюмсану мордочку.
– До твоєї оселі, друже! – весело відказав Щур. – Ходімо, бо нам, певно, доведеться трохи пошукати. А без твого носика не обійтися.
– Ой, не треба, Щурику, не треба! – скрикнув Кріт і, зірвавшись на ноги, підбіг до нього. – То недобре, кажу тобі! Вже пізно, вже зовсім темно, а туди неблизький світ, та й завірюха он знову починається! І... і взагалі я зовсім не хотів, щоб ти побачив, що на мене отаке найшло... Це якась мана, якась нісенітниця!.. Згадай про Високий Берег, про нашу вечерю!
– До біса Високий Берег разом із вечерею! – спересердя вигукнув Щур. – Хай усю ніч, а я шукатиму те місце! Тож тримайся, хлопче, і давай лапу. Скоро ми будемо там.
Сопучи, засмучений Кріт неохоче скорився своєму наполегливому товаришеві й вийшов за ним на дорогу. А той жвавою балаканиною та смішними історіями намагався розвеселити друга і полегшити далеку путь. Коли нарешті Щурові здалося, що вони підійшли до того місця, де Кріт був «укляк», він сказав:
– А тепер годі балачок. До діла! Ану, де там твій ніс?
Вони мовчки пройшли ще трохи, і раптом Щур своєю лапкою, якою підтримував Крота, відчув, як усе Кротове тіло наче пронизало струмом. Щур одразу відпустив друга, той ступив крок назад і застиг у напруженому чеканні.
Так, він уловив сигнал! Якусь хвилину Кріт стояв непорушно, тільки його задертий ніс ледь тремтів, принюхуючись.
І раптом сіпнувся... Ні, схибив, згубив слід!.. Знову принюхування; а потім повільний, мірний, впевнений рух уперед.
Схвильований Щур ішов слідом за ним, а Кріт, мов сновида, перетнув сухий рівчак, продерся крізь чагарі, а далі нюх повів його через відкрите поле без доріг і стежок, голе під тьмяним світлом зірок.
Зненацька, не промовивши жодного слова, Кріт пірнув під землю; Щур був насторожі й шаснув за ним у нору, до якої привів Крота його незрадливий нюх.
Там було тісно й душно, страшенно пахло землею, і Щурові здалося, що минуло багато часу, поки нарешті прохід скінчився й він зміг випростатись і обтруситися. Кріт запалив сірника, і при тому світлі Щур побачив, що вони стоять на досить широкому майданчику, чисто підметеному й посипаному піском; прямо перед ними були маленькі парадні двері, на яких готичними літерами написано «Кротів куток»; збоку видніла ручка дзвоника.
Кріт зняв з цвяшка ліхтар, засвітив його, і Щур, розглядівшись, побачив, що це ніби подвір’я. З одного боку дверей стояла садова лавка, а з другого – трамбівка. Бо Кріт, який тримав оселю в чистоті, терпіти не міг, коли інші звірята, бігаючи нагорі по його земляних купках, засипали йому підземні ходи. На стіні висіли дротяні кошики з папороттю, видніли гіпсові статуї – Гарібальді, пророк Магомет, королева Вікторія та інші уславлені особи сучасної Італії. В одному кінці подвір’я було влаштовано кегельбан, біля нього стояли ослони й дерев’яні столи, вкриті круглими плямами – певно, то були сліди від пивних кухлів. Посеред двору – маленький круглий басейн із золотими рибками, оточений бордюром з черепашника. В центрі басейну здіймалася якась химерна споруда, облицьована великими черепашками й увінчана сріблястою кулею, що відбивала все в кумедному, спотвореному вигляді. То неабияк веселило!
Побачивши дорогі своєму серцю речі, Кріт аж засвітився. Він мерщій провів Щура у двері, запалив у сінях лампу й окинув поглядом жаданий дім. На всьому лежав товстий шар пилу, і Кріт побачив, яка ж безрадісна та сумна стала ця оселя, надовго забута хазяїном, яка вона тісна та нікчемна, яка занедбана і занехаяна. Затуливши очі, Кріт упав на стілець.
– Ой Щурику! – забідкався він – Ну, навіщо я це зробив? Навіщо привів тебе до цієї вбогої, незатишної хатини, та ще вночі... Ти ж міг уже бути на Високому Березі й грітися біля яскравого вогню, тебе оточували б знайомі, рідні, улюблені речі!
Щур не звернув уваги на таке ремствування. Він одчиняв двері, оглядав кімнати й комірчини, запалював лампи та свічки, розставляв їх тут і там.
– Чудова хатина! – радісно гукав він, – Як тут усе ощадливо та зручно влаштовано! Як по-хазяйському! Усе є, і все на своєму місці! Ми чудово проведемо тут вечір. Насамперед треба розпалити вогнище; це зроблю я, я вмію. А то – твоя вітальня? Розкішно! Це ти сам придумав такі маленькі ліжка у стіні? Незрівнянно! Гаразд, так я збігаю по дрова та вугілля, а ти, Кроте, візьми ганчірку – вона в тебе у скриньці під столом на кухні – й наведи тут маленький марафет, бо пилюки он скільки. Ану, друже, хутко!
Підбадьорений товаришем, Кріт наче ожив, він почав завзято підмітати, протирати й чистити; а Щур тим часом носив оберемками дрова, і незабаром у каміні весело гуготіло полум’я. Він покликав Крота погрітися, але на того знову щось найшло. В безмежному розпачі він опустився на лаву і вткнувся носом у брудну ганчірку.
– Щуре, – квилив він. – А як же ти повечеряєш, моє бідолашне, голодне, холодне, стомлене звірятко? У мене ж немає чим навіть пригостити тебе!
– Ой, хлопче, як же ти легко піддаєшся, – дорікнув другові Щур. – Я щойно бачив на кухонному столі консервний ніж; а це значить, що десь недалечко є й сардини. Ану, вставай! Гайда разом на пошуки.
І вони почали шукати – зазирнули в буфети й комори, висунули всі шухляди. І таки дещо знайшли: бляшанку сардин, майже повну коробку галет та шмат копченої ковбаси у срібній фользі.
– У нас буде справжній бенкет! – мовив Щур, накриваючи на стіл. – Я певен, що чимало звірят дали б собі вуха відрізати, аби тільки повечеряти з нами.
– Нема хліба! – зітхав засмучений Кріт. – Ані масла, ні...
– Ні паштету з гусячої печінки, ні шампанського!.. – насмішкувато підхопив Щур. – А це нагадало мені... Стривай, а що там за дверцята в кінці коридору? Та це ж твій погрібець! Ще б пак – квартира з усіма вигодами! Зажди-но хвилинку...
Він заквапився до погрібця й невдовзі повернувся, хоч і добряче запорошений, але з пляшкою пива у кожній лапі й під кожною пахвою.
– А ти, шалапуте, схоже, звик потурати своїм примхам, – докинув він. – Не відмовляєш собі ні в чому. У тебе й справді пречудова хатинка, я в таких ще не бував. Слухай, а де ти придбав оті гравюри? Вони додають затишку оселі, їй-богу! Не дивно, Кроте, що ти так любиш своє кубельце. Розкажи-но про нього все-все, – і як ти зумів зробити його таким?
І поки Щур діставав тарілки, ножі та виделки і замішував гірчицю в чарочці для яйця, Кріт, котрий ще не заспокоївся після всіх недавніх переживань, розповідав – спершу несміливо, а потім, дедалі більше захоплюючись, невимушено, з подробицями, – як він усе планував, задумував, як те несподівано дісталося йому від доброї тітоньки, а те пощастило купити випадково, а щось інше вдалося придбати лише завдяки суворій ощадливості, коли доводилося, як то кажуть, «класти зуби на полицю». Зрештою настрій у нього зовсім поліпшав, і Кріт навіть відчув потребу оглянути свої володіння. Він узяв лампу і повів гостя по найзатишніших куточках, показуючи їх з найкращого боку й докладно розповідаючи про все. Забув навіть про вечерю, хоч обидва вони страшенно зголодніли. Щур відчував уже справжні муки, але намагався не виказувати цього, статечно кивав головою, зосереджено морщив лоба й приказував, коли часом випадала можливість висловитися: «Чудово!» або «Просто дивовижно!».
Зрештою Щурові таки вдалося заманити друга до столу, і він узявся орудувати консервним ножем. У цей час знадвору почулися якісь звуки – неначе хтось човгав маленькими ніжками по жорстві – й безладні тоненькі голоси. В кімнату долинали тільки уривки розмови:
– Ану, всі рядочком...
– Потримай-но ліхтарика, Томмі...
– Спершу прокашляйтесь!
– Не чхайте після того, як полічу до трьох!
– А де малий Біллі?..
– Нумо, приготувалися...
Щур завмер і спитав:
– Що там таке?
– Певно, польові миші, – відповів Кріт, начеб аж гордовито. – Вони в цю пору завжди ходять колядувати. В наших краях так заведено. Мене вони теж ніколи не обминають – наприкінці неодмінно завернуть до Кротового кутка. А я їх почастую чимось гаряченьким, а то й вечерею пригощу, як мене на це стане. Можна б і зараз їх послухати, як у давні добрі часи.
– Давай хоч глянемо на них! – схопився Щур і прожогом кинувся до дверей.
Вони розчинили двері, і їхнім очам відкрилося зворушливе видовище, можливе тільки взимку. На подвір’ї у тьмяному світлі рогового ліхтаря півколом стояло з десяток польових мишенят – кожне з червоним вовняним шарфиком на шиї, передні лапки глибоко у кишенях – і тупцяли ніжками, щоб зігрітися. Вони несміливо перезиралися блискучими оченятами-намистинками, тихесенько хихотіли й шморгали носами – завдавали роботи своїм рукавам. Коли двері розчинилися, одне мишенятко, з ліхтарем, трохи старше за інших, одразу промовило «Раз, два, три!» – і в ту ж мить тишу порушив хор пронизливих тоненьких голосів. Мишенята заспівали старовинну колядку, одну з тих, які їхні предки складали десь у полях, зораних на пар і вже прибитих інеєм, чи біля теплих камінів, коли снігові замети не пускали нікого надвір, а потім передавали їх наступним поколінням, щоб ті співали у святковий вечір на засніжених вулицях, перед освітленими вікнами.
|
КОЛЯДКА Селяни, надворі холодна пора, На вулиці ми – ви в хатах при вогні. Лише півдороги пройшла ніч темнА |
Спів урвався, колядники сором’язливо всміхалися і скоса перезиралися, а потім стало зовсім тихо – але тільки на хвилину. Бо десь іздалеку й згори по тунелю, яким вони сюди прийшли, до їхніх вух долинув ледь чутний мелодійний, веселий, сріблястий звук дзвонів.
– Гарно співаєте, хлоп’ята! – щиро похвалив Щур. – А тепер заходьте гуртом, погрієтесь біля вогню, вип’єте чогось гаряченького!
– Атож, заходьте, мишенята! – гаряче підхопив Кріт. – Усе як у чудові давні часи! Зачиняйте двері. Підсовуйте лаву ближче до каміна. Посидьте трохи, а ми... Ой, Щурику! – у розпачі скрикнув він і впав на стілець; голос його знову бринів сльозами. – Що це ми робимо? В нас же нічого їм дати!
– Полиш це мені, – впевнено відказав Щур. – Агов, хлопче з ліхтарем! Підійди-но сюди, я тебе хочу дещо спитати. Скажи-но мені, чи десь поблизу тут є крамничка, відчинена в такий пізній час?
– Авжеж, звичайно, сер, – шанобливо відповіло мишеня. – На Різдво наші крамниці зовсім не зачиняються.
– Тоді ось що! – мовив Шур. – Бери ліхтар і біжи швиденько та принесеш мені...
Далі Щур притишив голос, і Кріт чув лише уривки розмови: «Запам’ятай, тільки свіжої!.. Ні, вистачить і фунт... Дивися, щоб було від Баггінса, бо іншого я не визнаю... Ні, тільки першого ґатунку... Якщо не купиш там, пошукай ще десь... Атож, домашнього приготування, ніяких консервних бляшанок... Ну, з цим розберися сам!» Потім задзенькотіли монети, що переходили з одної лапки в іншу. Мишеняті дали великий кошик, воно схопило ліхтар і хутко зникло.
Решта мишенят видерлися на лаву, повсідалися там рядочком і, махаючи коротенькими ніжками, розкошували біля каміна. їх закляклі тіла огортало приємне тепло. Кріт, намагаючись почати з мишенятами невимушену розмову, розпитував їх про родину, і ті називали йому на ймення всіх своїх незліченних братиків та сестричок, котрі, виявилося, ще надто малі і їх не пускають колядувати, але незабаром вони, безумовно, доб’ються батьківського дозволу.
Щур тим часом пильно розглядав етикетку на пивній пляшці.
– Стривай, та це ж, здається, «Старий Бертон», – схвально визначив він. – Молодець, Кроте! Це якраз те, що треба! Зараз у нас буде гарячий ель. Готуй-но посуд, а я відкоркую пляшку.
Приготування напою не забрало багато часу, і невдовзі мишенята вже сьорбали, і кашляли, й чмихали (бо від гарячого елю з прянощами щипає в носі та горлі), витирали очі й сміялися, зовсім забувши, що на світі бувають холоди.
– А ці хлоп’ята і п’єси ставлять, – сказав Кріт Щурові. – Отак збираються гуртом, репетирують, а тоді грають для всіх. І дуже гарно виходить, далебі! Торік вони показали чудову виставу – як одне мишеня захопив на морі жорстокий берберійський пірат і посадив на галеру; але воно втекло з полону, повернулося додому і тут довідалося, що його наречена пішла в монастир. Ось ти, здається, теж тоді грав, еге ж? Вийди-но сюди і почитай нам трохи з тієї п’єси.
Мишеня, до якого звернувся Кріт, підхопилося, ніяково всміхнулось, роззирнулося по кімнаті і... ні пари з уст. Приятелі підохочували його, Кріт умовляв і підбадьорював, а Щур, підійшовши близенько, навіть трусонув за плечі; проте воно ніяк не могло побороти страху перед глядачами. Коли брязнула клямка, відчинилися двері й зайшло мишеня з ліхтарем, згинаючись під вагою кошика, всі ще морочилися біля артиста, точнісінько як ревні рятувальники з Королівського товариства коло утопленика, до якого вони прибули надто пізно.
[Правила лондонського Товариства по рятуванню на водах вимагали від рятувальників надавати всіляку допомогу утопленому навіть тоді, коли потерпілий уже не виявляв ніяких ознак життя.]
Звичайно, про декламування вже не згадували, бо на стіл викладалося все, що було в кошику, а там таки вистачало смачного й поживного. Керував усім Щур, і ніхто у нього не лишився без діла. За якихось кілька хвилин вечеря була готова, і Кріт, сівши на чільне місце, не повірив своїм очам: ще недавно порожній стіл тепер був щедро заставлений всілякими стравами; господар з радістю дивився, як ясніли та променіли мордочки його маленьких друзів, коли вони заходилися їсти; Кріт дав волю й собі (він-бо сам мало не вмирав з голоду), ласуючи харчем, який з’явився таким незвичайним способом, і думав, що повернувся додому все ж таки щасливо. За вечерею згадали минулі часи; польові миші розказали йому тутешні новини й відповіли, як зуміли, чи не на сотню його запитань. Щур майже не говорив, лиш пильнував, щоб гості за столом їли що кому до смаку та побільше, тож Кротові не було чого непокоїтися й турбуватися.
Нарешті гості почали прощатися, розсипаючись у подяках і найкращих різдвяних та новорічних побажаннях; кишені їхні були повні гостинців для маленьких братиків та сестричок. Коли за останнім із них зачинилися двері й гомін надворі вщух, Кріт зі Щуром підкинули в камін дров, підсунули свої стільці ближче один до одного, приготували собі ще по чашці гарячого елю на сон грядущий і почали обговорювати події цього довгого дня. Аж ось Щур, смачно позіхнувши, промовив:
– Ой Кроте, друзяко, я вже ледве сиджу. Так і хилить у сон. То твоє ліжко біля стіни? От і добре, я зараз у нього й завалюсь. Яка чудова у тебе хатина! Все під рукою, і все так зручно!
Він заліз у ліжко, загорнувся в ковдру, і сон одразу ж підхопив його, як дбайливо підхоплюють скошене жито механічні руки жниварки.
Натомлений Кріт і сам страшенно хотів спати. Незабаром він теж похилив голову на подушку, втішений і задоволений. Та перш ніж стулити очі, він іще раз окинув поглядом свою любу кімнату, таку затишну в червоних відблисках від вогню, які то вигравали, то завмирали на знайомих, милих серцю речах, що стали ніби часткою його самого, хоч досі він цього й не усвідомлював; вони прийняли його назад з лагідною усмішкою, без жодного докору. Він був зараз в тому настрої, який так непомітно й тактовно намагався викликати у нього Щур. Кріт добре бачив, яка невибаглива, проста й тісна ця оселя, але розумів і те, скільки вона важить для нього, та й взагалі яке велике значення має в житті ось така зичлива надія й підпора. Він не відчував ніякого бажання зректися свого нового життя з його неозорими просторами, не збирався тікати від сонця й чистого неба, від усього, що вони могли дати йому, й назавжди оселитись отут, у підземеллі. Той могутній світ нагорі владно кликав його до себе навіть зараз, і Кріт знав, що знову підніметься туди. Але ж як приємно усвідомлювати, що в тебе є місце, куди можна повернутися, місце, що належить тільки тобі, є речі, які так захоплено стрічають тебе сьогодні і які, безперечно, завжди вітатимуть з тою ж щиросердою гостинністю.
Розділи: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12
Пропонуємо також:
У моєму
російськомовному
дитинстві були книги
з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших.
Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі.
Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього
і було зроблено цей сайт.
Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.
Валерія Воробйова
- Контакти
Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com
Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.
© 2015-2024 Валерія Воробйова