Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Вітер у верболозі

Кеннет Грем

Переклад українською – В'ячеслав Вишневий
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Н.Таболова

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12   

Розділ 11. «І сльози його, немов дощ навесні...»

Щур простягнув свою тендітну коричневу лапку, міцно вхопив Жабу за карк і щосили потягнув до себе; розкислий від води Жаба повільно перевалився через край нірки. Незабаром він уже стояв у хаті, цілий та здоровий, щоправда, весь розцяцькований мулом з водоростями, яких не змивали струмки води, що стікали з нього, а проте радісний і веселий, як у давні безтурботні дні, бо опинився нарешті у домі справжнього друга – отож не треба вже більше тікати, вивертатися й переховуватись. Він міг уже скинути огидну личину, що так принижувала його гідність, і жити тепер як йому пристало.

– Ой Щурику! – закричав він. – Ти й не уявляєш, скільки зі мною всього було відтоді, як ми бачилися востаннє! Скільки страждань, скільки всякої халепи, і як мужньо я все те подолав! Тут тобі і втечі, і перевдягання, і різні хитрощі – але все було чудово задумано й блискуче здійснено. Сидів у в’язниці – вибрався з неї, аякже! Кинули мене в канал – виплив на берег! Украв коня – продав його за купу грошей! Обдурював усіх, кого тільки хотів, примушував їх робити те, що мені треба! О, я таки дуже спритний Жаба, це без сумніву! Який, ти гадаєш, був мій останній подвиг? Узнаєш, коли розповім, тільки не впади...

– Жабо, – рішуче й суворо мовив Водяний Щур, – передусім іди зараз же нагору, скинь із себе це жахливе лахміття, що, схоже, раніше носила якась прачка, добре вимийся і перевдягнись у мою одіж, щоб мати хоч трохи пристойніший вигляд, якщо ти ще здатен на це, а тоді вже зійдеш сюди. Бо такого бридкого, замурзаного, жалюгідного звіряти, як ти, я ще ніколи не бачив. І не сперечайся. Годі вихвалятись – гайда! А потім я тобі дещо скажу!

Жаба спершу хотів напуститися на нього: досить ним уже командували у в’язниці, а тепер знову те саме починає, та ще хто – Щур! Проте, кинувши погляд у дзеркало біля вішалки й побачивши там себе в цупкому чорному очіпку, що сповз на одне око, передумав заперечувати і слухняно побіг мерщій нагору, до Щурової вмивальні. Там він як слід умився, почистився, переодягнувся, потім довго стояв перед дзеркалом, гордовито й задоволено розглядаючи себе: яким же дурнем мав бути кожен, хто хоч на мить міг вважати його за прачку.

Коли Жаба зійшов униз, на столі на нього вже чекала вечеря, і він страшенно зрадів, побачивши страву, бо відколи циган нагодував його тим смачним обідом, йому довелося стільки пережити, стільки вибігати! За їдою Жаба розповів Щурові про свої пригоди, знову вихваляючи свої винахідливість, самовладання й спритність у дуже скрутних обставинах; і взагалі змалював усе так, ніби ті пригоди були вкрай веселі та приємні. Однак чим більше він базікав і вихвалявся, тим похмурішим ставав Щур, який мовчки слухав його.

Коли Жаба врешті вибалакався, запала довга мовчанка. Потім Щур сказав:

– От що, Жабо. Після всього того лиха, що ти зазнав, я б не хотів ще завдавати тобі болю. Але, коли по правді, невже ти не розумієш, якого дурня клеїв? Ти сам розповів, як тебе арештували, наклали наручники, кинули до в’язниці, морили голодом, полювали за тобою, страхали на смерть, кривдили, глумилися, ганебно скупали у воді – завваж, то зробила жінка! Що ж тут потішного? І веселого чортма! А все тільки тому, що тобі раптом забаглося викрасти автомобіль. Ти ж і сам бачиш: з тієї хвилини, як тобі впало в око перше авто, у тебе почалися самі неприємності. Але якщо вже тебе пойняла така пристрасть до тих авто – а так воно з тобою й буває, одразу як тільки на тебе найде якийсь новий дур – навіщо їх викрадати? Стань інвалідом, якщо так хочеться, або, наприклад, банкротом, коли маєш таке палке бажання, тільки не злочинцем. Чи ж ти нарешті сам візьмешся за розум, подумаєш про друзів і почнеш хоч трохи їм вірити? Знаєш, воно мені не дуже весело, коли скрізь, куди не поткнешся, тільки й чуєш: «Он іде той, що водиться з арештантами!»

Слід сказати, що Жаба мав одну гарну рису – він таки був добросердим звірятком і не опирався, якщо його брали в шори ті, кого вважав за справжніх друзів. І навіть коли надто розпалювався, завжди був здатний поглянути на справу критично. А тому, хоч під час надзвичайно поважної Щурової промови він не переставав бубоніти собі під ніс: «І все-таки то було весело. Страшенно весело!» – й видавав якісь дивні придушені звуки: «Хх-аа-пп», «Бі-і-пп» та інші, дуже схожі на стишене фуркотіння машини чи шипіння га-зованої води, все ж, коли Щур врешті виговорився, Жаба зітхнув на повні груди й проказав зворушено та ніяково:

– Все так, Щурику! Ти, як завжди, при здоровому глузді! А я був затятий, бундючний осел, тепер я це добре розумію. Але віднині хочу стати порядним Жабою і не робити дурниць. Що ж до автомобілів, то після того пірнання у твою річку я геть утратив до них цікавість. Ні, справді: коли я повис, учепившись за край твоєї нірки, й зводив дух, мені раптом сяйнула нова думка – не думка, а золото! – про моторні човни... Ну, ну! Заспокойся, друзяко, не тупочи ногами й не перевертай стільців: то ж тільки думка, і сьогодні про неї більше ні словечка. Ось поп’ємо кави, покуримо, побалакаємо любенько, а тоді я зберуся собі додому, до Терема Жаб, надіну свою одіж, і все піде так, як повелося споконвіку. Досить мені пригод. Житиму спокійно, врівноважено, статечно, вештатимуся по своєму маєтку, щось там підправлятиму, ремонтуватиму, потроху займатимусь декоративним садівництвом, як і личить добропорядному джентльменові. Влаштовуватиму бенкети для любих друзів, заведу собі поні, запряжу їх у фаетончик і кататимусь по близьких околицях, як у давні добрі часи, коли ще мене не поймав ніякий шал і не поривало витівати казна-що.

– Зберешся до Терема Жаб? – скрикнув Щур, захлинаючись від хвилювання. – Що ти верзеш? Хіба ти не чув?

– Що не чув? – Жаба раптом зблід. – Та кажи ж, Щуре! Мерщій! Не жалій мене. Чого я не чув?

– Ти хочеш сказати, – заволав Щур, стукнувши своїм малим кулачком по столу, – що нічого не чув про Тхорів та Куниць...

– Яких? Отих зі Старого Лісу? – зойкнув Жаба, враз похоловши весь. – Ні, зажди!.. Що вони накоїли?

– ...і про те, що вони захопили Терем Жаб? – докінчив Щур.

Жаба сперся ліктями на стіл і сумно похилив голову. А в очах у нього зблиснули, дві великі сльозини; ось вони зірвались і впали на стіл – плюсь! плюсь!

Кажи, кажи, Щурику, – пробелькотів він невдовзі. – Розповідай усе. Найстрашніше позаду. Тепер я знову звір. Я стерплю.

– Коли ти... ускочив... у ту... ту... свою біду, – мовив Щур повільно й лагідно. – Власне, коли ти... тимчасово залишив наше товариство через непорозуміння з... е-е... машиною. Ти, мабуть, розумієш...

Жаба кивнув головою.

– Так от, – вів далі Щур, – про це, звичайно, багато теревенили, і не тільки тут, понад річкою, а й у Старому Лісі, І, як воно буває, звірі розділилися на два табори. Бережани горою стояли за тебе й доводили всім, що з тобою обійшлися просто підло і що в наші часи годі сподіватися на справедливість. А ті зі Старого Лісу поставилися до справи жорстоко, мовляв, так йому й треба і що давно вже пора покласти край його вибрикам. Вони нахабнішали з кожним днем, патякали по всіх усюдах, що ти геть пропащий! І що вже ніколи не повернешся, ніколи, ніколи!

Жаба знову кивнув, не зронивши й слова.

– Просто злостиві тварюки – от хто вони, – розпалився Щур. – Тільки Кріт з Борсуком рішуче відстоювали тебе й переконували всіх, що ти скоро повернешся, неодмінно! Вони не знали, як тобі пощастить викрутитися з тієї халепи, але були певні, що пощастить.

Жаба випростався на стільці, і на писку в нього майнула хитра посмішка.

– Вони посилалися на приклади з історії, – розповідав Щур. – Казали, що не знають жодного випадку, щоб кримінальні закони взяли гору над відчайдушним зухвальством та чарівною симпатичністю (як от, наприклад, у тебе), коли вони ще й підперті тугим гаманцем. Отож вони перевезли свої речі до Терема Жаб, ночували там, щодня провітрювали та прибирали дім, щоб він був опоряджений, як ти повернешся. Звичайно, вони й гадки не мали про те, що станеться, хоч деякі підозри й закрадалися в них – щодо мешканців Старого Лісу. От я і підійшов до найболючішої та найтрагічнішої частини своєї оповіді. Однієї ночі, темної хоч в око стрель, коли дув страшний вітер і дощ лив як з відра, озброєна до зубів зграя куниць підкралася під’їзною алеєю до парадних дверей. Одночасно кільканадцять запеклих ласок через город промкнулися на задвірок і зайняли господарські приміщення; а банда головорізів-тхорів, які не зупиняться ні перед чим, захопила оранжерею та більярдну й розчинила двері на терасі, що виходить у сад. Тим часом Кріт з Борсуком сиділи собі біля каміна в бібліотеці, гомоніли й нічого такого не чекали, бо хто ж буряної ночі поткне носа надвір! І тоді ці кровожерні підступники вибили двері й накинулися на них. Кріт з Борсуком боронилися як могли, але куди там! Адже були беззбройні, та й захопили їх зненацька, і взагалі – що можуть двоє звірят проти цілої сотні? Твоїх бідолашних друзів жорстоко побили кийками і викинули на дощ та холод, ще й вилаяли нізащо!

Тут Жаба, що досі сидів мов задерев’янілий, раптом захихотів, проте схаменувся й прибрав поважного вигляду.

– З того часу в Теремі Жаб живуть оті Лісові Заброди, – розповідав далі Щур, – і поводяться просто паскудно! До півдня валяються в ліжках, снідають коли заманеться, загидили все так, що противно й глянути! Жеруть твій харч, п’ють твоє питво, ще й глузують з тебе, горлають непристойні пісні про... ну, про в’язниці, про суди та поліцейських; бридкі, образливі пісні, в яких хоч би одне дотепне чи просто доладне слово. І хваляться крамарям та й взагалі всім підряд, буцімто оселилися тут назавжди.

– Он як, назавжди! – зірвався з місця Жаба й ухопив дрючка. – Я їм зараз покажу назавжди!

– Стривай, Жабо! – гукнув йому навздогін Щур. – Не гарячкуй, сядь і заспокойся. А то знову вскочиш у халепу.

Однак Жабу вже ніщо не могло зупинити. З дрючком на плечі він поспішав дорогою, киплячи від обурення й бурмочучи щось собі під ніс. Він уже підходив до в’їзних воріт Терема Жаб, коли з-за огорожі зненацька вискочив довгий рудий тхір з рушницею.

– Стій! Хто йде? – суворо запитав тхір.

– Дурниці і казна-що! – відповів Жаба, сам не свій від злості.

– Що ти там варнякаєш? Ану, зараз же виходь, а то...

Тхір мовчки зняв з плеча рушницю. Жаба про всяк випадок простягнувся на дорозі, й відразу – бах! – куля просвистіла у нього над головою.

Переляканий Жаба зірвався на рівні й щодуху чкурнув назад. Уже коли біг, почув, як позаду зареготав тхір, а тоді його підтримали інші голоси, тоненькі й огидні.

Він повернувся ні з чим, зовсім занепавши духом, і розповів про все Водяному Щурові.

– А що я тобі казав? – мовив той. – Не треба було йти. Там скрізь вартові, і всі озброєні. Доведеться набиратися терпцю.

Проте Жаба й не думав здаватися. Отож вивів човна і поплив річкою вгору – туди, де сад Терема Жаб підступав до самої води.

Пропливши повз свій любий будинок і навіть не глянувши на нього, він підняв весла й уважно оглянув берег. Здавалося, тут зовсім спокійно, безлюдно й тихо. Він озирнувся здаля на фасад Терема Жаб, що виблискував вікнами проти вечірнього сонця; побачив голубів, що сиділи по двоє – по троє край даху; яскраві квіти в саду; затоку, що вела до стоянки для човнів, і дерев’яний місточок, перекинутий через неї; все це, таке впокоєне і сиротливе, мовби чекало на нього, на його повернення. «Почну від човнів», – подумав Жаба. Дуже обережно підгріб до гирла затоки і вже пропливав під місточком, коли... Хрясь!

Велика каменюка, кинута зверху, проломила у човні днище. Човен наповнився водою і затонув, бо тут було досить глибоко. А Жаба борсався у воді. Глянувши вгору, він побачив двох куниць, що, перехилившись через поручні містка, дивилися на нього й злорадо гукали:

– Гляди, Жабко, іншим разом по голові перепаде!

Поки обурений Жаба плив до берега, куниці аж заходилися від сміху, реготали несамовито, наче на обох напали одні перелоги, хоч, власне, напали вони на кожну окремо.

Жабі довелося знову пішки відміряти марудний шлях назад і ще раз оповістити Водяного Щура про свою невтішну спробу.

– Ну, казав же я тобі! – не на жарт роздратувався Щур – А ти, бач, що наробив! Занапастив мій улюблений човен от що! І геть спаскудив чудовий костюм, якого я позичив тобі! Справді, Жабо, вже який я терплячий, а й то дивуюся, як ти досі зовсім не розгубив друзів!

Жаба вже збагнув, як безглуздо й нерозважливо повівся. Тож визнав свої помилки і щиро вибачився перед Щуром за те, що лишив того без човна ще й зіпсував костюм. А під кінець промовив, з тією покорою, яка завжди обеззброювала друзів, збавляючи їх запал, і повертала йому їхню прихильність:

– Щурику! Я розумію, що знову був упертий, норовливий Жаба! Але тепер, повір мені, буду сумирний, слухатимусь усіх твоїх зичливих порад і жодного кроку не ступлю без твоєї згоди!

– Якщо справді так, – одразу полагіднішав добрий Щур, – то ось тобі моя порада: оскільки вже пізно, сідай вечеряти, я зараз накрию на стіл, і наберися терпіння. Бо я певен, що ми нічого не вдіємо, доки не побачимося з Кротом та Борсуком і, не почуємо від них останніх новин. А тоді вже все ретельно обміркуємо й порадимося, що робити, бо справа таки нелегка.

– Так, так, авжеж, Кріт і Борсук! – підхопився Жаба. – Де ж вони, любі друзі? Я зовсім забув про них,

– Уже давно міг би згадати! – дорікнув Щур. – Поки ти там роз’їжджав у дорогих автомобілях, гарцював на чистокровних скакунах та споживав вишукані обіди, двоє бідолашних самовідданих звірят жили просто неба, навіть у негоду, сиділи надголодь удень і спали на твердій землі вночі, бо стерегли твій дім, охороняли твої володіння, не спускали недремного ока з тих тхорів та куниць і все метикували, міркували, обмишляли плани, як повернути твоє добро. Ти, Жабо, просто не гідний таких щирих і відданих друзів, справді – не гідний. Дивись, жалкуватимеш потім, що не цінував їх, та буде пізно!

– Знаю, я – невдячна тварюка, – гірко схлипував Жаба. – От зараз побіжу і знайду їх серед холодної, темної ночі, поділю з ними всі злигодні, доведу... Стривай, стривай! Ніби посуд бряжчить на таці! Вечеря готова, ура! Ходи, ходи, Щуре!

Щур пригадав, що бідолаха Жаба довгенько сидів на тюремних харчах, тож дещо йому можна пробачити. Він гостинно запросив приятеля до столу й щиро заохочував його героїчні спроби надолужити згаяне.

Вони вже закінчували вечеряти і збиралися знову вмоститись у кріслах біля вогню, коли в двері гучно постукали.

Жаба захвилювався, але Щур тільки загадково кивнув йому, а сам побіг відчиняти. Увійшов Борсук.

Відразу було видно, що він уже багато днів не бував удома й не знав звичних домашніх вигод. Черевики заляпані багнюкою, сам весь кошлатий і скуйовджений; а втім, Борсук ніколи не мав слави чепуруна, навіть у свої найліпші часи. Він повагом підійшов до Жаби й поплескав його по плечу:

– Вітаю тебе вдома, Жабо! Гай-гай! Що це я кажу? Вдома, овва! Нещасливе вийшло в тебе повернення. Бідолашний ти Жаба!

А тоді повернувся до нього спиною, підсунув стільця до столу, сів і відломив собі шмат пирога.

Жабу страшенно стривожило його аж надто серйозне, ба навіть лиховісне привітання. Але Щур шепнув йому:

– Не хвилюйся і не зважай. І поки що нічого не кажи. Він завжди похмурий та грубуватий, як добряче виголодніє. За півгодини буде зовсім інший.

Так вони мовчки чекали, коли це хтось іще легенько постукав у двері. Щур, моргнувши до Жаби, пішов відчиняти і привів Крота, пошарпаного, невмитого, всього в сіні та соломі.

– Ура! І любий Жаба тут! – закричав Кріт, і мордочка в нього аж засяяла. – Подумати тільки: ти повернувся! – Він танцював навколо Жаби. – Ми й гадки не мали, що ти повернешся так скоро! Напевне втік, бо ти ж наш розумний, кмітливий, винахідливий Жаба!

Щур занепокоєно штовхнув його ліктем, та було вже пізно. Жаба почав чмихати й пиндючитися.

– Розумний? Ой, ні! – сказав він. – Супроти моїх друзів я зовсім не розумний. Я лише пройшов крізь стіни найсуворішої в’язниці в усій Англії, тільки й того! А ще захопив залізничний поїзд і втік на ньому, ото й усього! А ще змінив свою зовнішність і ходив по країні, дурячи всіх, кого хотів, та й годі! Так що ні! Я дурний осел, еге ж! Я розповім тобі, Кроте, про кілька своїх маленьких пригод, і ти впевнишся в цьому сам!

– Гаразд, гаразд, – мовив Кріт, прямуючи до накритого столу. – Ти розповідай, а я їстиму. Бо після сніданку не мав і крихти в роті! Ох-ох-ох! – І він заходився коло холодної телятини під маринадом.

Жаба, що стояв на килимку біля каміна, засунув лапку в кишеню штанів і витяг жменю срібла.

– Погляньте! – гукнув він, показуючи гроші. – Не так воно й погано – заробити стільки за п’ять хвилин, еге ж? Як ти гадаєш, Кроте, звідки вони у мене? Одна спритна оборудка – і от маю!

– Кажи, кажи далі, Жабо, – мовив Кріт, вдаючи, ніби його все те страшенно зацікавило.

– Жабо, та заспокойся, прошу тебе! – втрутився Щур. – А ти, Кроте, не під’юджуй його, бо ж знаєш, який він у нас. Краще розкажи мерщій, яке там, у Теремі Жаб, становище і чим можна зарадити лихові, коли вже повернувся Жаба.

– Становище – гірше нікуди, – сердито озвався Кріт. – А чим зарадити, дідько його знає! Ми з Борсуком крутимося там день і ніч – і весь час одне й те саме. Повсюди вартові, а ті наставляють на нас рушниці, жбурляють камінням. Постійно хоч одна тварюка, а стоїть на чатах. А побачать нас – ой, як же вони регочуть! Це мене лютить найбільше!

– Так, становище складне, – задумливо мовив Щур. – Але у мене в голові ніби трохи починає прояснятися, що слід зробити Жабі. Зараз я скажу. Йому слід...

– Ні, йому не слід! – урвав його Кріт, давлячись, бо в нього був повен рот. – Нічого схожого! Ти не розумієш! Якщо вже він має щось зробити, то це...

– Е, ні, цього я нізащо не робитиму! – обурено підхопився Жаба. – Я не дозволю, щоб ви, хлопці, командували мною! Це ж мій дім, і я сам добре знаю, що робити. І вам скажу що. Треба...

Тепер вони кричали всі троє, на всю міць горлянок, тож гамір стояв неймовірний. Раптом почувся голос, тонкий та сухий:

– Замовкніть зараз же всі!

І кожен умить принишк.

То гримнув Борсук. Він упорався з пирогом, повернувся кругом на стільці й похмуро дивився на звірят. Упевнившись, що вони затихли й чекають на його слово, він знову повернувся до столу й потягся за сиром. І таку велику повагу викликала непохитна вдача цього визначного звіра, що жодного слова не пролунало більше в хаті, доки він не закінчив їсти й не струсив крихти з колін. Жаба неспокійно засовався, але Щур рішуче втримав його на місці.

Борсук повільно підвівся, підступив до каміна й надовго замислився. А тоді заговорив.

– Жабо! – похмуро мовив він. – Ти погана, нестерпна тварючка! Невже тобі не соромно за себе? Як ти думаєш, що сказав би твій батько, мій давній приятель, якби він був зараз тут і дізнався про всі твої вибрики?

Жаба, який саме сидів на канапі, задерши ноги вгору, упав долілиць і затіпався у покаянних риданнях.

– Годі, годі! – говорив Борсук уже трохи ласкавішим голосом. – Нічого страшного, не плач. Ми так вважаємо – хто давнє спом’яне, той лиха не мине, а спробувати жити по-новому ніколи не пізно. Але Кріт розповів святу правду. Куниці виставили варту по всіх усюдах і пильнують недремно. Тож годі й думати взяти Терем Жаб штурмом. Нам їх не подужати.

– Тоді кінець усьому, – стогнав Жаба, обливаючи слізьми подушку на канапі, – Піду в солдати, і більше ніколи не побачить мене рідний Терем Жаб!

– Годі, Жабо, не сумуй! – промовив Борсук. – Щоб одбити у них твій маєток, не обов’язково лізти на пробій – є й інші способи. Я ще не сказав останнього слова. Зараз я розкрию тобі одну таємницю.

Жаба повільно підвівся й утер очі. Він був страшенно охочий до таємниць, бо сам ніколи не вмів їх тримати. Ось і тепер його охопило радісне й нетерпляче збудження, як то бувало завжди, коли він мав нагоду розповісти комусь таке, про що обіцяв не говорити нікому.

– Так от... є... один... підземний хід... – наголошуючи на останніх словах, проказав Борсук. – Він починається на березі річки, недалеко звідси, й виходить якраз посеред Терема Жаб.

– Ет, Борсуче, це якісь дурниці! – мало не зареготав Жаба. – Наслухався казочок у навколишніх пивничках. Я ж знаю в Теремі Жаб кожну п’ядь – і в будинку, й надворі. Там нема нічого такого, повір мені!

– Юний мій друже, – суворо відказав Борсук, – твій батько, один з найдостойніших звірів, яких я тільки знав, був мені найближчим другом. І він розповів мені багато такого, чого навіть і в гадці не мав розказувати тобі. Він відкрив цей підземний хід... звичайно, не сам його зробив. Хід прокопали не за одну сотню років до того, як Жаби тут оселились; він його лиш обстежив та розчистив, бо зважив, що той хід колись може стати в пригоді, якщо трапиться якесь нещастя чи загрожуватиме небезпека. І показав хід мені. Але попередив: «Дивись, мій син не повинен знати про нього. Він хороший хлопчина, тільки дуже легковажний і хвалькуватий, до того ж зовсім не вміє тримати язика за зубами. Якщо він колись попаде у справжню біду і йому це буде конче потрібно, тоді й розповіси про цей таємний хід. Але не раніше».

Кріт і Щур пильно стежили за Жабою – як він усе те проковтне. Жабі спочатку дуже кортіло наприндитися, та натомість він раптом усміхнувся – бо таки був непоганий хлопець.

– Ну хай, хай! – гукнув Жаба. – Може, я справді трохи базікало. Зате я такий товариський, мене всі знають, у мене завжди багато друзів, ми веселимося, жартуємо, розповідаємо різні смішні історії... ну, й буває, язика не вдержу. Що вдієш, як я маю хист до гарної бесіди. Мені не раз казали, що в мене справжній салон, хоч я й не знаю до пуття, що це таке. А втім, то пусте. Кажи далі, Борсуче. Як цей підземний хід може допомогти нам?

– Останнім часом я дещо розізнав, – розповідав далі Борсук. – Звелів Видрі перевдягтися сажотрусом, почепити щітку через плече і підійти з чорного ходу та спитати роботи. Завтра ввечері вони збираються влаштувати бучний бенкет. Відзначатимуть чиїсь там іменини – Головного Тхора чи що. І всі ті злодюги зберуться в їдальні, будуть жерти й пити, реготатимуть і дурітимуть, нічого не підозрюючи. Всі без рушниць, без шабель, без дубців – словом, без зброї!

– Але ж вартові все одно стоятимуть на чатах, – зауважив Щур.

– Авжеж, – сказав Борсук, – саме про це й ідеться. Тхори цілком покладатимуться на своїх пречудових вартових. Отут і стане в пригоді підземний хід. Цей незрівнянний тунель веде просто до буфетної, а там за дверима – їдальня!

– Он воно що! Так це та рипуча шафа у буфетній! – схопився Жаба. – Тепер я розумію!

– Ми тихенько проберемося до буфетної... – почав Кріт.

– ...з пістолетами, шаблями та дрючками... – додав Щур.

– ...й нападемо на них, – докінчив Борсук.

– І відлупцюємо їх, відлупцюємо, відлупцюємо! – в шаленому захваті горлав Жаба, бігаючи по всій кімнаті й перевертаючи стільці.

– Що ж, гаразд, – мовив Борсук, своїм звичаєм поважно й незворушно. – Ми все обміркували, і нам уже нема чого сваритись і сперечатися. Вкладаймося негайно спати, бо година вже пізня. Все, що треба, приготуємо вранці.

Жаба, звичайно, теж послухався і разом з усіма пішов до спальні, бо розумів, що опинатися не слід, хоч був надто збуджений, щоб відразу заснути. Але сьогодні у нього був такий довгий, насичений подіями день, а чисті простирадла та ковдра прийняли його так приязно й заспокійливо, не в приклад тому жмутку грубої соломи на холодній кам’яній підлозі тюремної камери, де йому ще недавно доводилося спати, що Жаба захропів, щойно поклав голову на подушку. Звісно, він бачив багато снів: широкі дороги розбігалися від нього на всі боки, тільки-но він хотів ступити на якусь із них, водні канали ганялися за ним, щоб упіймати, барка, повна його ж брудної білизни, запливала до бенкетної зали під час званого обіду; а то він потрапив у таємний підземний хід, намагався вибратися з нього, але той звивався, крутився під ногами, двигтів, а біля виходу раптом ставав сторчма; зрештою він чомусь опинився в Теремі Жаб, відчував себе переможцем і був у повній безпеці, серед друзів, які гаряче запевняли його, що такого спритного Жаби нема в усьому світі.

Уранці він встав дуже пізно і прийшов до їдальні, коли всі звірята вже давно поснідали. Кріт десь побіг, не сказавши нікому куди. Борсук сидів у кріслі, читав газету, і здавалось, що його анітрохи не обходить те, що мало відбутися цього вечора. Зате Щур заклопотано снував по кімнаті, носячи оберемками різноманітну зброю та складаючи її на підлозі в чотири купи, і при цьому примовляв собі пошепки на бігу:

– Оце шабля для Щура, це шабля для Крота, це шабля для Жаби, це шабля для Борсука! Оце пістолет для Щура, це пістолет для Крота, це пістолет для Жаби, це пістолет для Борсука! – а тим часом чотири купи зброї поступово ставали все вищі.

– Це все дуже добре,-Щуре, – озвався невдовзі Борсук, поглянувши на заклопотаного друга поверх газети. – Не гудитиму тебе. Та коли нам пощастить уникнути вартових тхорів з їхніми паскудними рушницями, то можеш бути певен, нам уже не знадобляться ні шаблі, ні пістолети. Аби добутися до їдальні, а- там ми вчотирьох, з самими тільки дрючками вмить викинемо все те кодло. Я й сам упорався б, але не хочу позбавляти вас такої веселої втіхи!

– А зброя не завадить, про всяк випадок, – задумливо проказав Щур, витираючи рукавом дуло пістолета і дивлячись крізь нього на світло.

Поснідавши, Жаба взяв добрячого дрючка й почав завзято розмахувати, немов колошматив ворога.

– Вони в мене навчаться, як захоплювати мій дім! – вигукував він. – Вони навчаться, вони навчаться!

Щур скривився.

– Жабо, не кажи «вони в мене навчаться», – зауважив він. – Це неграмотно.

– Чого ти присікався до Жаби? – роздратовано кинув раптом Борсук. – Яке має значення, грамотно він говорить чи ні? Я й сам би так сказав, і якщо для мене це не було б неграмотно, то й для нього теж!

– Перепрошую, – збентежився Щур, – але я гадав, краще сказати «я провчу їх», а не «вони в мене навчаться».

– Нам зовсім не треба вчити їх, – відрізав Борсук. – Нам треба, щоб вони самі навчилися, добре навчилися! Більше того, ми скоро вирушаємо, щоб зробити все, аби вони навчилися, от!

– Гаразд, хай буде по-твоєму, – мовив Щур. Він і сам не знав до пуття, як треба сказати. Тому пішов у куток, бурмочучи сам до себе: – Навчаться в мене... провчу їх... провчу їх... навчаться в мене! – доки Борсук звелів йому вмовкнути.

Невдовзі до хати стрімголов ускочив Кріт, сам не свій од задоволення.

– От потіха була! – загорлав він ще з порога. – Як же я розлютив тих куниць!

– Сподіваюся, ти був обережний, Кроте? – стурбувався Щур.

– Я теж сподіваюся, – самовпевнено відказав Кріт. – Коли я зайшов на кухню поглянути, чи не охололо ще Жабине снідання, мені раптом сяйнула думка. На вішалці біля печі побачив те праччине шмаття, в якому він прийшов учора. Я миттю нацупив його на себе, очіпок той начепив, ще й хусткою запнувся та майнув до Терема Жаб – назвіть це зухвальством, якщо хочете. Вартові, звісно, були на своїх місцях. І рушниці наставили, і «Стій! Хто йде?» гукали і всякі інші дурниці. А я їм так ото чемно: «Доброго ранку, панове! Чи не треба вам що-небудь випрати?» Вони на мене глянули погордливо, пихато й люто і кажуть: «Чеши звідси, прачко! На службі ми не перемо». – «То, може, в якийсь інший час?» – питаю я. Хе-хе-хе! Ото, Жабо, сміхота, правда ж?

– Нікчемна, легковажна тварино! – зневажливо кинув Жаба, якому було аж надто заздрісно, що не він це утнув, а Кріт. Бо такі штуки полюбляв саме він, тільки от завчасу не подумав та ще й проспав.

– Тут дехто з них почервонів, – розповідав далі Кріт, – а черговий сержант сказав мені дуже коротко: «Ану, бери ноги на плечі і геть звідси, моя люба, геть! Нічого дурити голову солдатам, коли вони на варті». – «Ноги на плечі? – питаю. – Та то ж не мені, а комусь іншому доведеться взяти ноги на плечі, і дуже скоро!»

– Ой Кротику, як ти міг? – занепокоївся Щур.

Борсук відклав газету вбік.

– Бачу, вони нашорошили вуха й перезираються, – вів своєї Кріт. – А сержант до них: «Не слухайте її. Вона сама не знає, що меле». – «Що? Я не знаю? – кажу. – А ось послухайте. Моя донька пере панові Борсуку, і це ще треба подивитися, чи знаю я і чи мелю. А от ви таки взнаєте, і дуже скоро! Ціла сотня кровожерливих Борсуків з рушницями напереваги нападуть на Терем Жаб сьогодні ввечері від вигону. Шість великих човнів із злющими Щурами, у кожного пістоль та шаблюка, підпливуть річкою і висадяться в саду. А тим часом ударний загін Жаб, прозваний «Незламним», бо на прапорі у них написано гасло «Перемога або смерть!», кинеться на штурм оранжереї, змітаючи все на своєму шляху, тому що вони просто палають помстою. Так що на той час, коли з вами покінчать, вам уже буде не до прання, хіба що повтікаєте раніше, поки ще є можливість!» І чкурнув од них, а трохи відбігши, сховався у чагарях, потім нишком знову підкрався канавою ближче і, ставши за кущами, почав стежити. Вони всі були такі перелякані, заметушилися, зчинилася неймовірна паніка; кожен щось кричав, та ніхто нікого не слухав; а сержант то посилав загін стражників охороняти далекі підступи до маєтку, а то гнав когось за ними вслід, щоб вертали назад. Я чув, як вони гомоніли між собою: «Отакі вони всі, ті тхори; сидять собі у бенкетній залі, як у бога за пазухою, жеруть, п’ють, співають, розважаються собі на втіху. А ми тут повинні чатувати у холоді й темряві, щоб нас зрештою розтерзали на шматки скажені Борсуки!»

– Який же ти дурень, Кроте! – загорлав Жаба. – Взяти й отак усе зіпсувати!

– Кроте, – мовив Борсук, як завжди, тихо й вагомо. – Бачу, що в кожному своєму пальчику ти маєш більше глузду, ніж деякі звірі в усій гладкій туші. Ти зробив добре діло, і тепер я знаю, що на тебе можна покластися. Молодець, Кроте! Розумнику ти наш!

Жаба аж осатанів від заздрості, тим більше що хоч убий не міг уторопати, що ж такого розумного зробив Кріт; та, на щастя, перш ніж він устиг знову показати свою запальну вдачу й наразитися на нові Борсукові шпильки, пролунав дзвоник, що кликав до обіду.

То була їжа проста, але поживна – бекон з бобами та пудинг з макаронів. Коли всі поїли, Борсук сів у крісло й промовив:

– Так. Ми готові в похід, який чекає на нас увечері. І оскільки він, певно, закінчиться дуже пізно, я хотів би трохи подрімати, поки є час.

Борсук накрив собі писок хусточкою і невдовзі захропів.

А невгамовний, роботящий Щур одразу взявся завершувати приготування до походу – знову забігав між чотирма купами зброї, примовляючи; «Оце шабельтас для Щура, це шабельтас для Крота, це шабельтас для Жаби, це шабельтас для Борсука!» – і так далі; діставав усе нове й нове вояцьке спорядження; цьому, здавалося, не буде кінця. Кріт тим часом узяв під лікоть Жабу, вивів його надвір, усадив у плетене крісло й примусив розповісти про всі свої пригоди від початку до кінця, а саме цього Жабі й хотілося найбільше у світі. Кріт був гарний слухач, і Жаба, радий, що його ніхто не перебиває і не піддає образливому сумніву ті оповідки, нарешті дав собі волю. Звісно, чимало з того, що він малював, належало скоріше до категорії «що-б-могло-статися-якби-я-тільки-подумав-про-це-вчасно-а-не-на-десять-хвилин-пізніше». І то завжди були пригоди найбарвистіші та найнеймовірніші; а втім, чому б і справді їм не трапитися, якщо загалом в нашому житті так мало незвичайних подій?

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12   

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова