Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Вітер у верболозі

Кеннет Грем

Переклад українською – В'ячеслав Вишневий
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Н.Таболова

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12   

Розділ 2. Широкий шлях

– Щурику, – сказав Кріт одного погожого літнього ранку. – Якщо твоя ласка, я хотів би тебе про щось попрохати.

Щур саме сидів на березі й наспівував пісеньку. Він її щойно склав і перебував ще в полоні віршування, забувши про все на світі, отож і не почув, що йому сказав Кріт. Сьогодні зранку він довго плавав на річці із своїми приятельками качками. А коли качки, як то в них заведено, ставали у воді сторч головою, він підпірнав до них і лоскотав їм шиї – під самим підборіддям (якщо у качок бувають підборіддя), і вони мерщій переверталися, сердито відпльовуючись та обтрушуючи на нього воду з пір’я. Бо хіба ж висловиш усе, що накипіло, коли голова твоя занурена у воду! Зрештою вони таки вблагали його, щоб забрався геть і зайнявся своїм ділом, а їм дав спокій. Отож Щур подався собі, сів на бережку проти сонця й склав про них пісеньку, яку назвав

– Навіть не знаю, Щуре, що й сказати про твою пісеньку, бо я не поет, – обережно докинув Кріт. Він не розумівся на поезії і був байдужий до тих, хто в ній щось тямив. Проте мав щиру вдачу.

– І качки теж, – весело відповів Щур. – Вони кажуть: «Ну чому це кожен не може робити те, що йому подобається, коли подобається і як подобається? А не сидіти ото, як дехто, на бережку та лупати очима, підсміюватися й вигадувати якісь там віршики. Це ж безглуздя!» От що кажуть качки.

– Що правда, то правда, – цілком погодився Кріт.

– Ні, неправда! – обурився Щур.

– Гаразд, гаразд, неправда, то неправда, – заспокійливо озвався Кріт. – Але я хотів попрохати тебе ось про що: візьми й мене з собою в гості до пана Жаби. Я так багато чув про нього і страшенно хочу з ним познайомитися.

– А чом би й ні? – сказав добродушний Щур, миттю підхопившись і викинувши на сьогодні з голови всяке віршування. – Витягай човна, та й пливімо хоч зараз. До Жаби в гості можна завітати коли завгодно. Хоч би там що, він завжди вірний собі. Завжди привітний, завжди гостинний, завжди жалкує, коли гості розходяться додому!

– Певно, він чудова тваринка, – мовив Кріт, стрибаючи до човна й беручись за весла.

– Атож, він чи не найкращий з-поміж нас, – озвався Щур, уже зручно вмостившись біля керма. – Такий простий, такий зичливий і лагідний. Може, не так щоб дуже розумний, але не всім же бути мудрецями. А ще можна сказати, що він такий же хвалько, як і чванько. Проте душа у нього, в нашого Жабки, все ж таки добра.

Вони обігнули поворот річки, і перед їхніми очима постав гарний, величний старий будинок з червоної, потемнілої від часу цегли. Від нього до самої води збігали добре доглянуті зелені газони.

– Це і є Терем Жаб, – мовив Щур. – А он ліворуч, бачиш, де табличка: «Приватне володіння. Не причалювати!» – там бухта, в якій стоять під навісом його човни. Туди причалимо й ми. А стайні його праворуч, нагорі. А попереду, там, куди ти зараз дивишся, – бенкетна зала. Теж дуже давня будівля. Наш Жаба заможний – оселя у нього чи не найкраща в тутешніх краях, хоча ми Жабі цього й не кажемо.

Вони перетнули бухту, і Кріт підняв весла, бо човен уже був під великим навісом. Тут вони побачили чимало гарних човнів, підвішених до бантин або поставлених на козли, але жодного – на плаву. Та й уся ця стоянка була якась занедбана й пустельна.

Щур роззирнувся довкола.

– Зрозуміло, – пробурмотів він. – Човни вже йому набридли. Він стомився від них, натішився по саме нікуди. Цікаво, яку нову химеру він собі вигадав? Ходімо глянем на нього. Скоро ми про все дізнаємось.

Друзі вилізли з човна й подалися навпростець через веселий, барвистий лужок. Довго шукати Жабу не довелося. Він дуже заклопотаний сидів у плетеному садовому кріслі. На колінах у нього була розгорнута велика карта.

– Ура! – відразу підхопився він, тільки-но побачив їх. От чудово! – І палко потиснув лапки гостям, навіть не чекаючи, коли Щур познайомить його з Кротом. – Які ви люб’язні! – Він аж пританцьовував навколо них. – А я саме хотів послати по тебе, Щурику, суворо наказавши негайно доставити тебе сюди, де б ти не був. Ви мені конче потрібні обоє. Чим би вас почастувати? Заходьте в хату – перехопимо щось! Ви навіть не уявляєте, яке щастя, що ви приїхали саме зараз!

– Дай перепочити хвильку, Жабчику! – І Щур, мало не плачучи, плюхнувся у крісло. Кріт сів на сусіднє і чемно похвалив Жабину «чарівну оселю».

– Найкращий дім на всю річку! – запально вигукнув Жаба. І не втримався, щоб не додати: – І не тільки на всю річку, як на те пішло!

Тут Щур штовхнув Крота ліктем. І треба ж, що Жаба це помітив. Він одвернувся весь червоний від обурення. На мить запала ніякова мовчанка, а тоді Жаба раптом зареготавсь.

– Пусте, Щурику! – проказав він. – Ти ж знаєш, я завжди так... А все одно моя хатка непогана, правда? Вона тобі й самому дуже подобається. Але облишмо про це. Ви мені страшенно потрібні. Ви можете допомогти мені, а це найголовніше!

– Мабуть, ідеться про твої гоночні човни, – мовив Щур, прибравши невинного вигляду. – Гадаю, у тебе це виходить непогано, хоч ти, буває, часом і шубовснеш у воду. Якщо наберешся трохи терпіння та добре потренуєшся, то можеш...

– Тю, човни! – урвав його Жаба і аж скривився від огиди. – Дурні дитячі забавки. Я вже забув і думати про них. Безглузде марнування часу – ось що таке ваші гоночні човни. І мені дуже прикро бачити, як ви, любі хлопці, – бо ж ви здатні подивитися правді в очі – витрачаєте стільки сил на це безцільне заняття. Ні. Я нарешті відкрив істинну цінність, єдину на світі, варту уваги, – справу всього життя. Хочу присвятити їй решту своїх днів і можу тільки пожалкувати, що не один рік змарнував на всяку банальщину. Ходімо, любий Щуре, і твій шановний друг теж, якщо його добра ласка, до моєї стайні, і ви побачите те, що побачите!

Вони рушили за ним до стайні, хоч вигляд у Щура був дуже недовірливий. Жаба провів їх через каретню, вони вийшли у двір, і перед їхніми очима заблищала, як нова копійка, циганська халабуда на червоних колесах, пофарбована у канарково-жовтий колір, відтінений зеленим.

– Ось, дивіться! – вигукнув Жаба, розчепірившись і гордо випнувши груди. – Ось де справжнє життя – в цьому візку. Широкий шлях, курна дорога, ковиловий степ, пасовиська, зелені огорожі, положисті пагорби! Хутори, села, містечка й міста! Сьогодні тут, а завтра – аж ген десь! Подорожування, нові враження, нові місця, захоплюючі краєвиди! Цілий світ перед тобою, і небокрай весь час відступає! Щоб знали: це найкращий з усіх візків, які коли-небудь будували у світі, безперечно, найкращий! Залізьте в нього й погляньте, як там усе опоряджено. То я сам, сам придумав!

Крота все це так захопило й схвилювало, що він притьмом кинувся слідом за Жабою і збіг по приступках усередину халабуди, а Щур тільки пхикнув і залишився на місці, засунувши лапки глибоко в кишені.

Там і справді було хоч і тіснувато, але дуже затишно. Невеличкі ліжка, складаний столик біля стіни, маленька плита, щоб готувати їжу, різні шухлядки, книжкові полички, клітка з пташкою, а ще горшки, сковорідки, глечики й чайники усіх розмірів та форм.

– Усе готове! – врочисто оголосив Жаба і витягнув якусь шухлядку. – Ось, бачиш: печиво, консервовані омари, сардини – все, чого душа забажає. Тут содова вода, там тютюнець, онде поштовий папір, шинка, повидло, шашки й доміно – все до ваших послуг. – Він теревенив, не вгаваючи, коли вони спускалися додолу. – Найменшу дрібничку враховано, ви самі впевнитесь, як тільки ми вирушимо в дорогу, а це буде сьогодні ж, відразу по обіді.

– Перепрошую, – озвався Щур так повільно, мовби жував солому, – мені вчулося, ніби ти сказав – «ми», «вирушимо» й «сьогодні по обіді»?

– Любий мій, добрий, дорогий Щурику, – благально попросив Жаба, – не говори таким манірним та зневажливим тоном, бо ти ж чудово розумієш, що вам доведеться їхати. Я без вас просто не впораюсь, отож, будь ласка, не гарячкуйте і не сперечайтесь, бо цього вже я не стерплю. Гадаю, ти не збираєшся все життя скніти біля своєї любої обмілілої, запліснявілої річки або визирати з діри в урвищі чи сидіти в тому човнику? Я хочу показати тобі світ! Я збираюся зробити з тебе справжнього мужчину, хлопче мій!

– А мені те байдуже, – відказав упертий Щур. – Я не їду – і край. Я хочу скніти біля своєї любої річки, визирати з діри і сидіти в човнику, як досі. Більше того, Кріт теж скнітиме зі мною й робитиме те, що і я, – правда ж, Кроте?

– Авжеж, – згодився вірний Кріт. – Я скнітиму з тобою, Щуре, і як ти скажеш, так і буде, так і повинно бути. Хоч можна сказати й інакше: може бути. А втім, я жартую, – закінчив він з тугою в голосі. Бідолаха Кріт! Життєва Пригода – яка ж то була незвичайна для нього штука і як же вона його хвилювала! Надто велика була спокуса, до того ж він з першого погляду вподобав цей канарковий візок та й усе його причандалля.

Щур помітив, що з ним діється, і собі завагався. Він взагалі не терпів чийогось смутку та розчарування. До того ж любив Крота і ладен був зробити все, щоб його втішити.

Жаба уважно стежив за обома.

– Ходімо пообідаємо, – дипломатично запросив він, – і спокійно все обміркуємо. Нам зовсім не треба вирішувати поспіхом. Мені навіть самому байдуже. Я просто хотів трохи розважити вас, хлопці. «Живи для інших!» – ось моє гасло.

За трапезою, а вона була, певна річ, і статечна і незрівнянна, як і все у Теремі Жаб, Жаба таки дав собі волю. Не зважаючи на Щура, він, мов на арфі, вигравав на Кротовій недосвідченості. Велемовний од природи, та ще пришпорюваний своєю буйною уявою, він так барвисто змалював принади майбутньої подорожі й радощі вільного життя на широкім шляху, що збуджений Кріт від хвилювання мало не впав із стільця. І так воно вийшло, що невдовзі всім трьом уже здавалося, ніби та мандрівка – справа вирішена й сама собою зрозуміла. Щур, у якого здоровий глузд і далі опирався, все ж дозволив своїй добрій вдачі взяти гору над розумними застереженнями. Бо він не пережив би розчарування друзів, які вже будували всякі плани на кілька тижнів уперед, розписуючи собі в уяві все, чим вони займатимуться кожен день.

Обернувши отак їх у свою віру, переможець Жаба повів приятелів до широкого загону й звелів упіймати старого сірого коня, якому, без його згоди і на його превелике невдоволення, господар визначив найкурнішу роботу в тій курній мандрівці. Йому, звісно, більше подобалося гуляти в загоні, і він не зразу дався спіймати себе. Тим часом Жаба вщерть напакував шухлядки усім необхідним, повісив на стіни халабуди торби з сіном, вінки цибулі, всіляки кошики...

Та от коня нарешті впіймали й запрягли, і троє друзів вирушили в путь, жваво розмовляючи між собою. Хто заліз у халабуду, хто сів верхи на дишло, хто чимчикував обік візка – як кому подобалося. День був пречудовий. Навіть курява, яку вони збивали, мала розкішний, солодкий запах; з рясних садів обабіч дороги до них озивалися веселим щебетанням пташки; подорожні, що траплялися, приязно віталися з ними і зупинялись, аби сказати кілька приємних слів про їхню незрівнянну халабуду; а кролі, сидячи біля хвірток своїх палісадників, тільки сплескували передніми лапками:

– Оце так-так! Оце дивина!

Пізно ввечері, вже за багато миль від дому, стомлені й щасливі, вони зупинилися на вигоні, подалі від людського житла, пустили коня пастися, а самі скромно повечеряли на моріжку біля халабуди. Жаба розводився про те, що він збирається робити в наступні дні, а зорі на небі ставали все більші та яскравіші, і жовтий місяць, що несподівано й тихо з’явився наче нізвідки, приєднався до їхнього гурту, слухаючи розмову. Нарешті вони вклалися на ліжка в халабуді, і Жаба, потягаючись, сонно промовив:

– Що ж, добраніч, друзі! Оце і є справжнє життя для мужчини! А ви базікаєте про якусь там свою річку!

– Я не базікаю про свою річку, – терпляче озвався Щур. – І ти це знаєш, Жабо. Але я думаю про неї, – додав він розчулено, стишивши голос. – Думаю весь час.

Кріт висунувся з-під ковдри, намацав у темряві лапку Щура і потиснув її.

– Я зроблю все, що ти захочеш, Щурику, – зашепотів він. – Давай втечемо завтра вранці – ще вдосвіта – та й вернемося до нашої любої, милої нірки над річкою?

– Ні, ні, ми будемо тут до кінця, – прошепотів Щур у відповідь. – Щиро дякую, але я повинен бути з Жабою до кінця мандрівки. Його небезпечно залишати самого. Та ми недовго й подорожуватимемо. Забаганки в нього завжди скоро минають. Добраніч!

Мандрівка справді скінчилася навіть скоріше, ніж сподівався Щур.

Від усіх денних переживань та свіжого повітря Жаба спав так міцно, що вранці його, скільки не торсали, не могли добудитися. Отож Кріт зі Щуром спокійно й розважливо взялися до роботи, і, поки Щур годував коня, розпалював багаття, мив після вчорашньої, вечері посуд та готував сніданок, Кріт збігав до сусіднього села – а дорога неблизька, – купив молока, яєць і ще дечого, про що Жаба, звісно, зовсім забув. І ось, коли все було зроблено і обоє друзів сіли перепочити, бо таки стомилися, на світ божий нарешті вийшов Жаба, свіженький та веселий; він одразу ж зауважив, мовляв, куди легше й приємніше жити так, як вони живуть нині, не знаючи всіх тих виснажливих клопотів і турбот, якими обтяжує домашнє господарювання.

Потім у них була приємна прогулянка по трав’янистих пагорбах та звивистих лугових стежках, а спочити вони стали, як і перше, на вигоні. Тільки цього разу двійко гостей подбали про те, щоб Жаба чесно виконав свою частку роботи. І як наслідок, другого ранку, коли настав час рушати, Жаба вже не виявляв захвату щодо невибагливості похідного життя і, зрозуміло, поліз назад у ліжко, звідки його витягли силоміць. Шлях їхній, як і вчора, пролягав полями, вузькими стежками, і тільки десь надвечір вони виїхали на шосе, їхнє перше шосе; ось тут і спіткало їх лихо, непередбачене й нагле – лихо, яке не тільки поклало край цій мандрівці, а й перевернуло шкереберть усе Жабине життя.

Вони безжурно прямували собі по шосе – Кріт ішов поруч із конем і втішав його, бо той усе скаржився, що тільки він не має змоги веселитися, що на нього ніхто не зважає; Жаба та Водяний Щур чимчикували за халабудою й розмовляли – власне, говорив Жаба, а Щур тільки вряди-годи вставляв словечко: «Ага, ясно. І що ж ти сказав йому?» – а сам думав про щось своє. Раптом десь позаду почулося слабке неспокійне гудіння, немов дзижчала бджола. Вони озирнулися й побачили хмарку куряви, а посеред неї якусь рухливу цятку, що наближалася до них просто з неймовірною швидкістю, а з куряви вихоплювався дивний звук: «Бі-і – бі-і!», – наче стогнало звірятко, що потрапило у сильце. Мандрівників усе те не дуже зацікавило, і вони повернулися були до своїх розмов, аж тут за якусь мить (так їм здалося) змінився весь погідний краєвид. Могутній вихор налетів на них з таким шаленим свистом, що вони мерщій скочили в найближчу канаву. Оте «бі-і – бі-і» мідним дзвоном ударило їм у вуха. Очі встигли помітити лише блиск дзеркал серед розкішного сап’яну та незворушного водія, що прикипів до керма, – і велетенський лімузин, такий стрімкий, що аж дух спирало, пролетів повз них. Здавалося, він ладен був за одним махом поглинути всю землю, весь простір. Вони лишились у густій хмарі куряви, засліплені й безпорадні, а тим часом авто знову стало далекою цяткою, і ще довго не вщухало оте бджолине дзижчання.

Старий сірий кінь, який доти, трюхаючи, мріяв про свій тихий лужок, у такому непередбаченому становищі, звісно, віддався природному порухові. Стаючи дибки й присідаючи, він поточився назад, і хоч Кріт щосили тягнув його за вуздечку та вмовляв найлагіднішими словами, візок сковзнув до глибокого рівчака край дороги. Ось він похитнувся, а тоді розлігся зловісний тріск – і чудова канарково-жовта халабуда, їхня радість і гордість, уже лежала боком у канаві, безнадійно розбита.

А Щур бігав по шосе туди й сюди, сам не свій від збудження.

– Негідники! – кричав він, потрясаючи лапками. – Лобуряки, шибеники, ви... ви... лихачі задрипані! Це вам так не минеться! Я буду скаржитись! Я вас по судах затягаю!

Де й поділася непоборна доти туга за рідною домівкою. Він одразу ніби став капітаном канарково-жовтої яхти, яка під час регати сіла на мілину через зухвальство й нечесність іншого екіпажу, і тепер гарячково пригадував усі ті дошкульні та гострі слова, які йому доводилося кидати власникам катерів, коли ті пропливали так близько від берега, що піднятою хвилею заливало килими у його вітальні.

Жаба сидів у пилюці посеред дороги, простигши ноги і втупившись туди, де зник автомобіль. Він важко дихав, але вигляд мав напрочуд тихий та упокорений і тільки час від часу попискував:

– Бі-і, бі-і!..

Кріт усе заспокоював коня. А коли це йому нарешті вдалося, спустився в канаву до перекинутого візка. Вигляд у візка був жалюгідний. Стінки й вікна розтрощені вщент, осі геть погнуті, одне колесо відпало, бляшанки з сардинами розкотилися на весь широкий світ, а пташка у клітці жалісно пищала, благаючи випустити її.

На поміч йому кинувся Щур, але й удвох вони ніяк не могли підняти візок.

– Гей, Жабо! – гукнули вони. – Може б, і ти допоміг?

Жаба ні пари з уст. Він так і сидів посеред дороги, наче на почесному місці. Тоді вони пішли глянути, що там з ним. Той був у якомусь трансі – на писку блукала блаженна усмішка, погляд прикипів до куряви від авто, яке все так сплюндрувало. Тільки час від часу мугикав:

– Бі-і, бі-і!..

Щур поторсав його за плече.

– Допоміг би нам, Жабо, – суворо проказав він.

– Незрівнянне, разюче видовище, – пробелькотів Жаба, навіть не поворухнувшись. – Поезія швидкості! Ось він, справжній спосіб подорожувати. Єдиний спосіб подорожувати! Сьогодні – тут, а завтра – в наступному тижні! Проносяться села, пролітають містечка й міста; весь час нові обрії! Оце насолода! Ой, бі-і, бі-і! Ой, леле! Ой, леле!

– Та не корч дурника, Жабо! – розпачливо вигукнув Кріт.

– І подумати тільки, я про це й гадки не мав! – монотонно, замріяно співав своєї Жаба. – Скільки змарнованих років, а я навіть не уявляв, навіть не мріяв!.. Але тепер – тепер я це знаю, тепер я все зрозумів! Який же широкий, який уквітчаний шлях відкривається переді мною в житті! Які хмари куряви здійматимуться, коли я мчатиму з найзухвалішою швидкістю! Скільки всіляких там халабуд, що трапляться мені на дорозі, опиняться в придорожніх канавах – ото буде шлейф мого величного й нестримного пориву! Нікчемні халабуди... прості візки... канарково-жовті!

– Що з ним робити? – звернувся Кріт до Водяного Щура.

– А нічого, – рішуче відказав Щур. – Бо тут нічого не вдієш. Розумієш, я його давно знаю. Це вже на нього найшло. Його опосіла нова химера, а вони в нього на перших порах проявляються завжди однаково – ось як зараз. У такому блаженному маренні він перебуватиме багато днів, і, доки це триватиме, від нього годі чекати чогось путнього. Не звертай уваги. Краще ходімо та поглянем, що робити з тією халабудою.

Вони ретельно оглянули візок і пересвідчилися, що навіть коли їм удасться витягти його на дорогу, він уже ніколи не зрушить з місця. Осі вже нікуди не годилися, а колесо, яке відпало, розлетілось на друзки.

Щур закинув поводи коневі на спину, а тоді взяв його за вуздечку, підхопивши вільною рукою клітку з переполоханою пташкою.

Ходімо! – кинув він Кротові. – До найближчого містечка миль п’ять чи шість, і нам треба добутися туди якнайскоріше. Тож не барися.

– А Жаба? – стурбовано запитав Кріт, тільки-но вони вийшли на шосе. – Як же ми покинемо його тут посеред дороги? Він же зовсім ошалів! Це небезпечно. Ану як налетить іще якась потвора?

– Облиш із тим Жабою! – сердито відрубав Щур, – Годі про нього!

Вони відійшли не так і далеко, коли позаду почулося тупотіння. Жаба біг за ними і, наздогнавши, просунув лапку під лікоть одному й другому. Він усе ще важко дихав і дивився кудись у порожнечу.

– Послухай, Жабо! – різко промовив Щур. – Тільки-но дістанемося до міста, ти негайно підеш до поліцейської дільниці й довідаєшся, чи знають там щось про цей автомобіль, кому він належить, і подаси скаргу. А потім сходиш до коваля чи колісника – хай притягнуть твій візок до міста і полагодять. Це забере трохи часу, але ж справа варта того. Ми з Кротом підемо до готелю і наймемо кілька гарних кімнат, де й зачекаємо, доки візок буде готовий і ти прийдеш до тями.

– Поліцейська дільниця! Скарга! – замріяно бурмотів Жаба. – Щоб я скаржився на це прекрасне, божественне видиво, яке вшанувало мене своєю появою! Лагодити той візок? Досить мені візків! Не хочу ні бачити, ні чути більше про якісь там візки. Ой, Щурику! Ти не уявляєш, як я вдячний тобі, що ти погодився на цю подорож! Без тебе я б не поїхав і не побачив би цього – то ж просто казковий лебідь, сонячний промінь, удар блискавиці! Я ніколи не почув би того неземного звуку, ніколи не понюхав би того неповторного запаху! Все це тільки завдяки тобі, найкращий мій друже!

Щур тільки пересмикнув плечима.

– Бачиш, що діється? – кинув він Кротові через Жабину голову. – З ним усе ясно. А з мене досить: як тільки доплентаємо до міста, одразу ж підемо на вокзал і, якщо встигнемо на поїзд, повернемося на наш рідний Берег ще сьогодні ввечері. Але начувайся, якщо коли-небудь ти ще покличеш мене у гості до цієї каторжної тварюки!

Він зневажливо пирхнув і далі озивався вже тільки до Крота.

Прибувши до міста, вони рушили просто на станцію і залишили Жабу в залі чекання другого класу, як багаж у камері схову, заплативши служникові два пенси, щоб він не спускав з того пильного ока. Потім відвели коня до стайні при готелі й найняли робітників, щоб притягли візок разом з усім манаттям.

Нарешті тихохідний поїзд привіз їх до станції неподалік від Терема Жаб. Очманілий Жаба спав на ходу; друзі довели його до самих дверей, потім затягли у дім і веліли ключниці нагодувати господаря, роздягнути й укласти в постіль. Тоді вивели з-під навісу свого човна й попливли вниз по річці додому. Була вже пізня година, коли вони, на превелику Щурову радість і втіху, сіли вечеряти у затишній вітальні над річкою.

Назавтра Кріт устав пізно і майже весь день пробайдикував. Тільки надвечір він вирядився на берег порибалити. Тут його і знайшов Щур, котрий зранку вештався по сусідах з відвідинами та балачками, а тепер шукав приятеля повсюди.

– Чув новину? – мовив Щур. – На всьому прибережжі тільки про це й говорять. Жаба сьогодні вранці першим поїздом подався до міста. І замовив там автомобіль, найбільший і найдорожчий.

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12   

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова