Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Вітер у верболозі

Кеннет Грем

Переклад українською – В'ячеслав Вишневий
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Н.Таболова

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12   

Розділ 6. Пан Жаба

Був погожий ранок початку літа; річка вже ввійшла в береги й текла, як звичайно, а сонце мовби якими линвами тягло із землі вгору все, що було на ній зеленого, гіллястого, буйнолистого. Кріт і Водяний Щур з самого ранку поралися біля човна, готуючись до відкриття човнярського сезону: фарбували й лакували борти та лави, лагодили весла, латали подушки на сидіннях, шукали причальні гаки, які раптом кудись поділися – роботи вистачало. Потім сіли снідати у маленькій вітальні й саме жваво обговорювали сьогоднішні плани, як зненацька розлігся гучний стукіт у двері.

– Ото ще! – буркнув Щур: він щойно розбив собі сире яйце. – Кроте, будь другом, поглянь, хто там. Ти ж поїв уже.

Кріт пішов відчиняти, і Щур почув, як той аж скрикнув з подиву. Тоді розчахнув двері вітальні й урочисто виголосив:

– Пан Борсук!

То справді було дивовижно. Щоб Борсук та відвідав їх або ще когось! Сам! Якщо вже він бував комусь конче потрібен, то його доводилось підстерігати рано-вранці чи пізно ввечері, коли він нечутно скрадався повз огорожі, або ж шукати у його власній оселі серед густого лісу, а це вже не так просто.

Борсук важко ступив до кімнати й зупинився, дуже серйозно поглядаючи на обох друзів. Щур аж упустив на скатертину ложечку, якою їв яйце, й так і сидів, роззявивши рота.

– Година пробила! – мовив нарешті Борсук найповажнішим тоном.

– Котра година? – стривожився Щур і мимоволі глянув на годинника, що стояв на каміні.

– Чия година, краще б спитав, – відповів Борсук. – Так от: Жабина година! Година для Жаби! Я ж обіцяв прибрати його до рук, тільки-но скінчиться зима. І сьогодні виконаю свою обіцянку!

– Ну так, Жабина година! Ура-а! – у захваті заволав Кріт. – Я згадав! Ми навчимо його бути розважливим Жабою!

– Як я дізнався вчора увечері з вірогідних джерел, – вів далі Борсук, поклавши лапи на спинку стільця, – саме сьогодні вранці до Терема Жаб прибуде на обкатку ще один новий надзвичайно потужний автомобіль. Певно, зараз Жаба зайнятий тим, що чіпляє на себе те гидотне вбрання, за яке він так дорого заплатив і яке перетворює його з порівняно добропорядного Жаби в Нікчемну Потвору; сам вигляд його викликає напад шаленства у кожної нормальної тварини, якщо вона пройде поблизу. Ми повинні бути непохитними і діяти, поки ще не пізно. Отож збирайтеся, і ми негайно підемо разом до Терема Жаб і доведемо діло до кінця.

– Хай буде так! – виголосив Щур і підхопився на рівні. – Ми врятуємо бідолашне, безталанне звірятко! Ми навернемо його на путь істини! Він стане праведним Жабою, ми дамо йому раду!

І вони вирушили виконувати свою славну місію. Борсук ступав попереду. Звірі в гурті завжди пересуваються найдоцільнішим і найрозважливішим способом – один за одним, вервечкою, а не поперек дороги, бо тоді вони не зможуть нічого зарадити в разі якоїсь скрути чи небезпеки.

Підійшовши до Жабиної каретні, вони справді побачили, як і казав Борсук, розкішний новий автомобіль – величезну яскраво-червону (улюблений Жабин колір) машину, що стояла перед будинком. Коли вони підступили до парадних дверей, ті розчинились, і сам пан Жаба у великих окулярах, кашкеті, крагах та довгому шкіряному пальті чванькувато зійшов з ганку, на ходу натягуючи шоферські рукавиці.

– Агов! Ідіть-но сюди, хлопці! – весело гукнув він, побачивши їх. – Ви якраз вчасно. Зараз ми вирушимо у незрівнянну... у незрівнянну... у... е-е... незрі...

Бадьора промова зашпортнулась, а тоді й зовсім урвалася, бо Жаба завважив, які суворі та невблаганні стояли його друзі, тож щире запрошення так і лишилося незакінченим.

Борсук ступив до Жаби кілька кроків.

– Заберіть його в дім, – рішуче звелів він своїм супутникам. А коли Жабу силоміць, бо він пручався і протестував, затягли в дім, Борсук повернувся до шофера розкішного нового авто:

– Боюся, що сьогодні ви не будете потрібні. Шановний пан Жаба змінив свої наміри. Автомобіль йому не знадобиться. Прошу зважити – це рішення остаточне. Чекати вам не слід.

І теж пішов до будинку, грюкнувши дверима.

– Так от, слухай мене! – догнавши у вітальні всіх трьох, мовив він до Жаби. – Насамперед зараз же скидай ці сміховинні лахи!

– Не хочу! – відчайдушно зойкнув Жаба. – Як розуміти таке свавілля? Я вимагаю пояснити мені!

– Зніміть з нього все це, негайно! – наказав Борсук.

Вони удвох повалили Жабу на підлогу, хоч як той виривався і обзивав їх найпослідущими словами, і тільки так змогли виконати наказ. Щур сів на Жабу верхи, а Кріт стягував з нього одне по одному все автошмаття. Потім вони знову поставили його на ноги. І, здавалося, разом із тим розкішним обладунком з Жаби злетіла вся його пиха. Тепер це був просто Жаба, а не Пострах Великих Доріг. Він жалісно хихотів і запобігливо заглядав то одному, то другому в очі. Схоже, таки зрозумів своє становище.

– Ти знав, Жабо, що до цього дійде рано чи пізно, – повагом заговорив Борсук. – Ти нехтував нашими застереженнями, розтринькував гроші, які залишив тобі батько, ти створював кепську славу нам, звірям, тою своєю шаленою їздою, тими аваріями та сутичками з поліцією. Воно, звичайно, добре – незалежно жити, але ми, звірі, навіть найближчим друзям ніколи не дозволимо клеїти дурня, переступати межу; а ти цю межу давно переступив. Нічого не скажеш, загалом ти непоганий хлопець, і я б не хотів бути надто суворим до тебе. Хочу тільки ще раз спробувати привести тебе до тями. Зараз ти підеш зі мною до бібліотеки і там почуєш кілька правдивих слів про себе; побачимо, чи вийдеш ти звідти таким, яким зайшов.

Він міцно схопив Жабу за лапку, повів до бібліотеки й зачинив за собою двері.

– Пусте! – зневажливо кинув Щур. – Розмовами Жабу не проймеш. Він патякатиме казна-що.

Вони зручно вмостилися у кріслах і стали терпляче ждати. Крізь зачинені двері їм було добре чути довге, безугавне Борсукове бубоніння, яке то спадало, то гучнішало; невдовзі вони відзначили, що його проповідь час від часу переривається голосними риданнями, які, безсумнівно, вихоплювалися з грудей Жаби: він був добросердий і вразливий хлопець, його зовсім неважко було – хай і ненадовго – розчулити до сліз і схилити до чого завгодно.

Не минуло й години, як двері відчинились, і на порозі з’явився Борсук; він урочисто вів за собою засмученого й пониклого Жабу. Шкіра на тому обвисла, ноги запліталися, на щоках ще не просохли сльози, викликані зворушливою Борсуковою проповіддю.

– Сядь сюди, Жабо, – лагідно мовив Борсук, показуючи на стілець. – Друзі мої, – провадив він далі, – мені приємно повідомити, що Жаба зрештою усвідомив хибність свого способу життя. Він щиро засуджує свою колишню негідну поведінку і хоче назавжди викинути з голови всякі автомобілі. Щодо цього він дав мені урочисту обіцянку.

– Приємна звістка, – похмуро погодився Кріт.

– Авжеж, дуже приємна звістка, – обізвався Щур, не приховуючи сумніву, – якщо ТІЛЬКИ... ЯКЩО тільки...

Кажучи це, він пильно дивився на Жабу, і йому здавалося, що в очах цього нещасного звірятка зблискує якийсь гострий вогник.

– Тепер лишилося тільки одне, – вдоволено підсумував Борсук. – Жабо, я хочу, щоб ти урочисто повторив перед нашими друзями те, що казав мені в бібліотеці. По-перше, що ти жалкуєш про свої витівки і розумієш, які вони безглузді!

Запала довга мовчанка. Жаба розпачливо зиркав спідлоба навсібіч, а інші завмерли в напруженому чеканні. Нарешті він заговорив.

– Ні! – мовив похмуро, але рішуче. – Ні про що я не жалкую. І все це було зовсім не безглуздо! То було просто неповторно!

– Що? – скрикнув Борсук. Його обуренню не було меж. – Віроломна тварино, хіба ж ти не казав мені щойно там...

– Атож, атож, там, – перебив його Жаба. – Там я міг казати що завгодно. Ти ж умієш так говорити, любий Борсуче, так розчулювати, переконувати, так страшенно правильно висловлювати свої розумні думки... Томе там можеш робити зі мною, що захочеш, і ти це знаєш. Але потім я заглянув собі в душу, перебрав там усе і впевнився, що насправді зовсім не жалкую і не каюся. То хіба ж я можу, коли щиро, чинити всупереч собі? Хіба так можна?

– Отже, ти не обіцяєш нам, – з притиском мовив Борсук, – назавжди облишити свої автомобілі?

– Авжеж, ні! – запально вигукнув Жаба. – Навпаки, відверто заявляю, що перший же автомобіль, якого я побачу, – бі-і-бі-і! – буде мій!

– А що я казав? – шепнув Щур Кротові.

– Ну що ж, чудово, – процідив Борсук і підвівся з крісла. – Якщо ти опираєшся, не хочеш зрозуміти, доведеться вдатися до сили. Я сподівався цього з самого початку. Жабо, ти не раз запрошував нас трьох погостювати в тебе, у цьому чудовому маєтку; отож тепер ми приймаємо запрошення. Коли навернемо тебе на путь істини, вважатимемо себе вільними, але не раніше. А тепер відведіть удвох його нагору й замкніть у спальні. А потім сядемо і все гарненько обміркуємо.

– Це все задля твого добра, Жабочко, – лагідно казав Щур, коли двоє друзів силоміць вели Жабу вгору по сходах, а той пручався відчайдушно й хвицав ногами. – Тільки уяви, як ве-селитимемося разом, а ми ж це вміємо, коли у тебе нарешті минеться ця... ця небезпечна недуга!

– Ми дбатимем про все, доки ти одужаєш, Жабо, – сказав Кріт. – Пильнуватимемо, щоб не розтринькувалися твої гроші, як досі бувало.

– І ніяких тобі прикрих пригод з поліцією... – додав Щур. коли вони вкладали Жабу в постіль.

– І жодного тижня в лікарні, щоб там, Жабо, тобою не попихали різні няньки, – мовив Кріт, повертаючи ключа у дверях спальні.

Вони спускалися по сходах, а Жаба крізь замкову щілину лаяв їх останніми словами. Потім уся трійця засіла обговорювати становище.

– Певно, доведеться з ним поморочитися, – зітхнув Борсук, – Такої затятості я від Жаби не сподівався. Та хоч би там що, а ми повинні довести діло до кінця. Його не можна залишати самого ні на хвилину. Будемо по черзі чатувати тут, поки та отрута не вийде з його душі й тіла.

Вони домовились, як опікуватимуть Жабу. Кожен мав ночувати на зміну в Жабиній спальні, і вони одразу визначили для себе найближчі дні. Спочатку Жаба не приховував, що його страшенно дратують їхні невсипущі чати. Бувало, що його поймали шалені напади, і тоді він майстрував у спальні із стільців якусь подобу автомобіля, хапався за передній стілець, нахилившись уперед і пильно вдивляючись удалину, й видавав пронизливі звуки... І так, аж доки знесилювався. Тоді, перевернувшись через голову, падав на підлогу й простягався поміж розкиданих стільців, знетямлений від задоволення, хоч і недовгого. Однак з часом ті страхітливі напади траплялися все рідше, а Жабині друзі намагалися дати його думкам новий напрямок. Проте ніщо інше так і не викликало в нього цікавості – він був млявий і до всього байдужий.

Одного чудового ранку Щур, якому випала черга вартувати біля Жаби, піднявся нагору й змінив Борсука; тому вже не терпілося розім’ятися, прогулятись у лісі, поблукати по знайомих норах та ходах,

– Жаба ще спить, – сказав він Щурові, покликавши його за двері. – Знаєш, він усе однієї співає: «Та облиште мене, нічого мені не треба, мені, може, скоро Стане краще, все минеться само собою; навіщо вам морочитись?» – і таке інше. Тож ти, Щуре, нині пильнуй! Бо коли він тихий та сумирний, прикидається цяцінькою з недільної школи, то від нього можна сподіватися чого завгодно. Він напевне щось замишляє. Я його знаю. То я пішов...

– Ну, друже, як ти сьогодні? – весело запитав Щур, підходячи до Жабиного ліжка.

Досить довго не було ніякої відповіді, а тоді кволий голос озвався:

Дякую, любий Щурику! Добре, що ти цим цікавишся! Але спершу скажи мені, як поживаєш і ти сам, і шановний Кріт?

– О, в нас усе гаразд, – відказав Щур і необачно додав: – Кріт і Борсук збираються на прогулянку. До обіду їх не буде, тож ми з тобою можемо чудово провести час; я вже постараюся якнайкраще розважити тебе. Мерщій вставай, будь гарним хлопцем! Негоже валятись і нудьгувати, коли надворі такий чудовий день!

– Любий, добрий Щуре, – мовив Жаба, – як же погано ти уявляєш собі моє становище! Де вже мені вставати, та ще «мерщій». Може, колись і дасть бог... Тільки не переживай так за мене. Мені дуже неприємно обтяжувати друзів, але, гадаю, не завжди так буде. Авжеж, сподіваюся, що не завжди.

– І я сподіваюся, – признався Щур. – Останнім часом ти нам завдав чимало клопоту, і я радий чути, що це скоро скінчиться. Поглянь, яка погода! І саме починається човнярський сезон. Жабо, з твого боку це просто неподобство! Ніхто не боїться мороки, якщо це треба, але ми вже й так стільки проґавили через тебе!..

– А по-моєму, ви якраз боїтеся мороки, – мляво озвався Жаба. – Я можу це зрозуміти. Це цілком природна річ. Ви втомилися панькатися зі мною. Тож мені не слід ні про що вас просити. Знаю – набрид вам страшенно.

– Ти набрид, – признався Щур. – Але, скажу тобі, я згоден морочитися скільки завгодно, аби тільки з того була користь для тебе.

– Якби я знав це напевне, – заговорив Жаба зовсім кволим голосом, – то просив би, ні, благав би тебе, може, востаннє, чим скоріше поспішити в село і, навіть якщо буде вже надто пізно, привести лікаря. Але ти не турбуйся. То все ж морока, а нам, може, не слід втручатись у хід подій.

– Навіщо, до біса, він тобі здався, той лікар? – Щур підступив і пильно глянув на Жабу. Той лежав тихий, мов неживий, говорив ледь чутно й був сам на себе не схожий.

– Ну от, ти помітив тільки тепер, – прошепотів Жаба. – А чому, власне, ти повинен був помічати це раніше? Щось помічати – теж морока. Завтра ти, може, дорікатимеш собі: «Якби ж то я помітив раніше! Якби ж то я щось зробив!» Та ні, це знову морока. Отож краще не звертай уваги. Я тобі нічого не казав.

– Слухай, хлопче, – Щур стривожився не на жарт. – Я, звичайно, приведу лікаря, якщо ти справді вважаєш, що він тобі потрібен. Але мені здається, тобі не так уже погано. Поговорімо про щось інше.

– На жаль, мій любий друже, – промовив, сумно всміхаючись, Жаба, – хоч би про що ми говорили, зараз мало допоможе, та й лікарі теж, як на те пішло. І все ж іноді хапаєшся й за соломинку. До речі, коли вже зайшла про це мова, я зовсім не хотів би завдавати тобі зайвої мороки, але згадав, що ти все одно виходитимеш звідси, то чи не була б твоя добра ласка заразом покликати сюди нотаріуса? Ти б дуже прислужився мені: бувають же такі хвилини, точніше – така хвилина, коли мусиш стати, хоч як це важко для підупалого організму, перед лицем неприємного обов’язку.

«Нотаріуса! Еге, та в нього таки погані справи!» – подумав Щур, виходячи з кімнати, але не забувши, одначе, замкнути двері.

Надворі він спинився у задумі. Борсук з Кротом зараз десь далеко, нема з ким навіть порадитись.

«Треба бути обережним, – міркував він собі. – Я ж бо знаю, які чудні химери находять на Жабу без усякої на те причини. Але досі він ще не просив привести нотаріуса! Якщо справді нічого страшного, то лікар просто скаже йому, щоб не прикидався, узяв себе в руки, та й годі. Краще я вже догоджу йому цього разу. До того ж це не забере багато часу». І Щур подався в село виконувати свою милосердну місію.

А Жаба, ледь тільки у дверях дзвякнув ключ, мерщій скочив з ліжка, підбіг до вікна й нетерпляче провів очима Щура, почекавши, доки той зник за каретнею. А тоді, радісно збуджений, почав квапливо натягати на себе перший, що попав під руки, костюм, напхав кишені грошима, витягши їх з шухлядки в туалетному столику. Потім, схопивши з ліжка кілька простирадл, прив’язав їх одне до одного й закрутив кінець навколо середнього бруса розкішного вікна, яке так прикрашало спальню, тоді виліз на підвіконня, миттю ковзнув на землю , насвистуючи веселу пісеньку, безтурботно почимчикував зовсім не в той бік, куди пішов Щур.

Якою ж сумною видалася Щурові обідня пора, коли нарешті повернулися Борсук із Кротом і йому довелося розповісти за столом цю ганебну й майже неймовірну історію! Борсукових дошкульних, якщо не сказати нищівних, реплік можна було сподіватись, і він сприйняв їх спокійно. А от Кріт завдав Щурові справжньої муки, бо, хоч і захищав приятеля як міг, а все ж не втримався й докинув:

– Цього разу ти, Щурику, таки пошився в дурні! І хоч би хто інший тебе ошукав, а то – Жаба!..

– Як спритно він це утнув! – бідкався зажурений Щур.

– Спритно він утнув, обвів круг пальця тебе, – відрубав розгніваний Борсук. – Однак балачками тут не зарадиш. Тепер він утік надовго, це ясно. А найгірше те, що Жаба, певно, забрав собі в голову, який то він кмітливий та розумний, – отож дуже легко може накоїти казна-яких дурниць. Єдина втіха, що тепер ми вільні й не марнуватимемо дорогоцінного часу на чергування. Але давайте й далі ночувати тут, у Теремі Жаб. Жабу можуть приставити сюди будь-коли – якщо не на ношах, то з поліцейськими.

Так говорив Борсук, не відаючи, що наготувало майбутнє і скільки каламутної води збіжить у їхній річці, перш ніж Жаба своїм ходом знову повернеться до рідного дому.

Тим часом Жаба, веселий та безтурботний, хвацько простував широким шляхом уже далеко від дому. Спочатку він пробирався вузькими кружними стежками, перетнув кілька городів, не раз міняв напрямок, остерігаючись погоні. Та невдовзі не тільки усвідомив, що ніхто його не переслідує, а й відчув світлосяйну усмішку сонця; здавалося, сама Природа дружно, хором підхопила ту величальну пісню, яку виспівувала йому власна душа, і тепер мало не витанцьовував по дорозі, сам не свій від задоволення й пихи.

– Оце спритна робота! – сміючись, вихваляв він сам себе. – Ясний розум проти грубої сили. І ясний розум узяв гору – та інакше й бути не могло! Любий мій, бідолашний Щуре!.. Лишенько! Ото буде йому прочуханка, як повернеться Борсук! Чудовий хлопець той Щурко, в нього ціла купа чеснот, але йому трохи бракує кмітливості та й освіченості. Треба буде взятися за нього, може, вийде щось путнє.

Так Жаба і прямував далі, набундючившись і поринувши в приємні думки, аж поки дістався до невеличкого містечка: там, пройшовши головною вулицею, він побачив вивіску «Червоний Лев», почеплену поперек дороги. Тут Жаба згадав, що сьогодні ще й не снідав, а мандрівка була така довга, тож він добряче вже зголоднів. Жаба зайшов у трактир, замовив найкращих страв із тих, які могли подати одразу, й сів обідати.

Самотня трапеза добігала тільки середини, коли з вулиці долинув напрочуд знайомий звук, від якого Жаба стрепенувся й аж затремтів. Бі-і-бі-і! Гудіння все ближчало, тоді почулося, як авто заїхало на задвір’я трактиру й зупинилося. Щоб перебороти те непогамовне хвилювання, Жаба щосили вчепився в ніжку стола. За хвилину до трактиру ввалилася гомінка й голодна компанія, жваво обговорюючи сьогоднішні пригоди й безсумнівну достойність своєї чудової колісниці, якою так приємно подорожувати. Спочатку Жаба жадібно прислухався до розмови; але зрештою у нього не стало сили витримувати цю муку. Він нишком вислизнув з кімнати, розрахувався з трактирником і за мить уже недбало, мовби прогулюючись, виходив на задвір’я. «Нічого не станеться, – підбадьорював він себе, – якщо я тільки зиркну на неї!»

Машина стояла посеред двору без нагляду, бо трактирні конюхи та їхні підручні якраз обідали. Жаба повільно обійшов навколо автомобіля, пильно обдивляючись та оцінюючи все. Глибока задума огорнула його.

– Цікаво, – невдовзі пробурмотів він, – цікаво, чи легко машина такої марки заводиться?

В наступну мить, – він і не стямився, як то сталося, – його лапка вхопила ручку мотора й крутнула її. Тільки-но двигун чмихнув і загудів, колишнє завзяття охопило Жабу, оволоділо всім його єством, і він уже нічого не міг вдіяти з собою. Наче у сні, опинився раптом за кермом; наче у сні, натиснув на важіль і пустив машину спершу по колу в дворі, а тоді спрямував у ворота; і, наче у сні, всяке чуття добра і зла, всякий страх перед можливими наслідками раптом десь пропали. Жаба збільшив швидкість, і коли автомобіль, мов хижий звір, одним махом поглинув вулицю, вистрибнув на шосе і помчав у чисте поле, відчував лиш одне: він тепер знову той самий Жаба, найкращий і найвищий, Жаба-Пострах, Володар швидкості, бог далеких доріг, якому кожен мусить поступитися дорогою, інакше буде зметений у небуття, у вічний морок. Він аж співав у тому казковому леті, І двигун вторував йому лунким гудінням. Машина ковтала милі, а Жаба все мчав, не відаючи куди, піддавшись самому тільки інстинкту. Він переживав свою зоряну годину і нехтував будь-яку небезпеку.

* * *

– На мою думку, – весело сказав голова судового засідання, – єдиним ускладненням у цій з усіх поглядів цілком ясній справі є те, як зробити, щоб вона стала повчальною для отого затятого негідника й невиправного хулігана, що кулиться зараз на лаві підсудних. Давайте поміркуємо: на підставі незаперечних доказів він визнаний винним, по-перше, у викраденні автомобіля; по-друге, у порушенні правил керування автомашиною, що становило загрозу для життя громадян; і, по-третє, в зухвалій непокорі представникам сільської поліції. Пане секретар, будьте ласкаві, поінформуйте нас, яке покарання можна застосувати за кожне з цих правопорушень? Зрозуміло, без надання підсудному права скористатися пільгою сумніву, оскільки ніяких сумнівів немає.

[Пільга сумніву – судовий термін, що означає виправдання підсудного в разі сумніву, тобто браку безперечних доказів його вини.]

Секретар почухав пером кінчик носа і проказав:

– Дехто вважає, що викрадення автомобіля – найтяжчий злочин, і це справді так. Але зухвала поведінка щодо поліції, безсумнівно, тягне ще суворіше покарання. Можна визначити рік ув’язнення за крадіжку, і це буде ще м’який вирок; три роки за шалену їзду, це теж досить легка кара; і п’ятнадцять років за зухвальство, яке в даному разі прибрало найнеймовірнішу форму, судячи з того, що ми тут почули від свідків, навіть коли взяти до уваги, що з їхніх свідчень тільки десята частина правдива (сам я ніколи не вірю на більше); отже, якщо скласти, виходить рівно дев’ятнадцять років...

– Чудово! – мовив голова.

– ...але для круглої цифри краще взяти двадцять років, і це буде цілком справедливий вирок, – підсумував секретар.

– Прекрасна пропозиція! – схвально вигукнув голова. – Підсудний! Візьміть себе в руки й станьте прямо. Цього разу вам випало двадцять років. Але затямте, якщо ви ще коли-небудь попадете до суду, за яку б то не було провину, нам доведеться поставитися до вас куди суворіше!

І тоді нещасного Жабу схопили невмолимі слуги закону, закували в кайдани та й потягли із зали суду – марно він верещав, благав, протестував; його вели через ринок, де не позбавлені гумору простолюдці, які завжди дуже суворі до викритого злочинця, зате співчувають та допомагають тому, кого поки що тільки «розшукують», закидали його ущипливими жартами, образливими вигуками й морквою; повз гурт школярів, що улюлюкали на нього, а їхні невинні личка аж сяяли від утіхи, яку вони завжди відчувають, коли бачать порядну особу в кайданах; по лунких дошках підйомного мосту в насуплену арку похмурої старої фортеці, чиї предковічні вежі здіймалися аж до неба; повз караульні приміщення, з дверей яких скалили зуби вільні від служби солдати; повз вартових, що глузливо й презирливо покахикували, бо де ж іще стражник може так показати свою зневагу та огиду до злочинців, як на посту; рипливими крученими сходами вгору, повз лицарів у сталевих шоломах та латах – вони кидали на в’язня гострі погрозливі погляди крізь заборола; через внутрішні двори, де величезні пси рвалися з ланцюгів, зводячись на задні лапи, щоб ухопити його; повз старих тюремників, чиї алебарди стояли під стіною, а самі вони дрімали над куснем пирога й великою флягою чорного пива; все далі й далі, повз камери з дибами й лещатами для тортур, через прохід, у кінці якого стояла потайна шибениця. Аж ось нарешті дійшли до дверей найпохмурішої темниці в самому серці таємної вежі. Тут сидів, перебираючи в’язку здоровенних ключів, старий, аж замшілий наглядач; тут вони й зупинилися.

– Х-ху, бож-жі р-рани! – прогарчав поліцейський сержант, скидаючи шолом і витираючи піт з лоба. – Очапайся, ти, стара колодо, й прийми від нас злочинця Жабу, винного у найтяжчих лиходійствах, неперевершеного хитруна й спритника. Наглядай і стережи його недремно; і закарбуй, сивобородий, собі на носі: коли скоїться щось, ти відповіси за нього своєю голомозою макітрою – і чума на вас обох!

Тюремник понуро кивнув і поклав висхлу руку Жабі на плече. Іржавий ключ заскреготів у замку, масивні двері брязнули за його спиною, і Жаба став безправним в’язнем найвіддаленішої темниці у надійно пильнованій вежі прадавньої фортеці – найміцнішої в усій старій добрій Англії.

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12   

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова