Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Вітер у верболозі

Кеннет Грем

Переклад українською – В'ячеслав Вишневий
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Н.Таболова

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12   

Розділ 4. Пан Борсук

Вони терпляче ждали, як їм здалося, цілу вічність, тупцюючи на снігу, щоб зігріти ноги. Аж ось почулося повільне човгання, що наближалося до дверей. Кріт сказав Щурові, що, мабуть, хтось іде в повстяних капцях, завеликих та ще й дуже стоптаних; це стало доказом Кротової кмітливості, бо, як виявилося, так воно й було насправді.

Заскреготів засув, і двері трохи прочинилися – якраз настільки, щоб помітити довгий писок і блиск сонних очей.

– От що: коли знову буде те саме, – проказав хрипкий недовірливий голос, – то я вже не на жарт розсерджуся. Хто в цю пору турбує звірів, та ще такої ночі? Ну?

– Ой, Борсуче! – скрикнув Щур. – Пусти нас, будь ласка. Це я, Щур, і мій приятель Кріт. Ми заблукали в цій сніговиці.

– Так це ти, Щурику, любий мій хлопче! – вигукнув Борсук уже зовсім іншим голосом. – Заходьте, заходьте мерщій. Ви ж, певно, вже зовсім пропадаєте. Треба ж! Заблукали серед снігу! Та ще й у Старому Лісі, і в таку пізню годину. Ну прошу, прошу.

Двійко звірят притьмом ускочили до хати, мало не збивши одне одного з ніг. Вони почули, як позаду грюкнули двері, на превелику їхню радість та полегкість.

Борсук, у довгому домашньому халаті та в капцях, справді дуже стоптаних, тримав у лапі масивний свічник: певно, вже збирався до сну, коли вони його потурбували. Він лагідно дивився на гостей і гладив обох по голові.

– Сьогодні не така ніч, щоб малі звірята могли перебути її надворі, – по-батьківському буркотів він. – Невже ти, Щурику, знову взявся за свої молодечі витівки?.. Ну чого ж ми стоїмо? Ходімо на кухню. Там у мене палає вогнище, і вечеря є, і все інше.

Він зачовгав попереду, освітлюючи їм дорогу, а вони рушили слідом, нетерпляче підштовхуючи один одного – немовби наперед смакували щось, – довгим, темним і, сказати правду, страшенно занедбаним коридором, поки опинились у вітальні – невеликій круглій залі, звідки на всі боки розходилися невиразні у темряві довгі, схожі на тунелі відгалуження – заплутані, таємничі й, здавалося, безконечні. Окрім цього у залі було кілька міцних дубових дверей. Одні з них Борсук широко розчинив, і гості відразу опинились у теплому затишку великої кухні, освітленої сяйвом жаркого вогнища.

Підлога була з червоної цегли, вже добряче вичовганої, у великому каміні весело палахкотів вогонь; обабіч у стіні ховалися два дуже затишних запічки, де й натяку не було На протяг. Двоє зручних крісел з високими спинками стояли одне проти одного біля каміна і ніби запрошували до цікавої, дружньої бесіди. Посеред кімнати височів довгий стіл із неструганих дощок, покладених на козли, а вздовж нього з обох боків стояли довгі лави. На одному кінці столу, де було відсунуте крісло, лежали рештки Борсукової вечері, простої, але щедрої. На полицях шафи в найдальшому кутку кімнати зблискував бездоганно чистий посуд, а з бантини над головою звивали окости, жмутки сушених трав, вінки цибулі та кошики з яйцями. Здавалося, саме тут сміливці могли б правити бучний бенкет на честь своєї перемоги, втомлені женці, повсідавшись на ослонах біля столу, весело, з піснями відзначити свято Врожаю, а двоє чи троє невибагливих друзів, зручно вмостившись, просто повечеряти, покурити й поговорити у затишку собі на втіху. Червона цегляна підлога всміхалася до викуреної стелі. Лискучі від довгого вжитку дубові лави весело перезиралися між собою; на полицях у шафі тарілки загравали із сусідами-горщиками, а заводіяка вогонь стрибав у каміні й під’юджував усіх підряд.

Добрий Борсук посадовив їх на лаву, ближче до вогню, І звелів зняти мокрий одяг та черевики. Потім приніс халати й капці, сам обмив Кротові ногу теплою водою, наклав на рану липкий пластир, і той враз відчув себе так, ніби з ним нічого й не трапилось, а то ще й краще. Огорнуті світлом та теплом, вони швидко зігрілися, висохли й тепер сиділи, простигши потомлені ноги, з насолодою дослухаючись до приємного дзенькоту посуду на столі позад себе. Звірята неначе після страхітливого урагану опинились у тихій гавані, і їм уже здавалося, що той холоднючий, непролазний Старий Ліс, з якого вони щойно вибралися, лишився десь далеко-далеко, а всі їхні страждання – тільки напівзабутий сон.

Вони зовсім оговтались, коли Борсук покликав їх до столу, на якому все було готове до трапези. Вони давно вже добряче зголодніли, та коли побачили, яка розкішна вечеря чекає на них, єдине, чого вони не могли вирішити: до яких страв – а все на столі було таке принадливе! – взятися передусім, а які люб’язно зачекають, поки в гостей з’явиться нагода покуштувати і їх. Деякий час було не до розмов, а коли звірята все ж намагалися говорити, то це був просто сміх, бо як говорити з набитим ротом! Але Борсук не звертав на те уваги, так само, як і на лікті, покладені на стіл, чи на те, що всі розмовляють разом. Сам він завжди уникав компаній, тож був певен, що на такі речі не слід особливо зважати. (Ми з вами, звичайно, знаємо, що це думка хибна і що він дивився на справу надто спрощено, бо це все-таки дещо важить, але чому саме – довго пояснювати.) Господар сидів у своєму кріслі на чільному місці за столом і час від часу статечно кивав головою, коли звірята оповідали про свої пригоди; ніщо, здавалося, його не дивувало й не обурювало, жодного разу він не докинув: «А що я казав» чи «От про це я завжди попереджаю», – і не зауважив, що їм треба було діяти так чи отак або ні в якому разі не робити того й того. Тож Кротові він подобався дедалі більше.

Коли вечеря нарешті скінчилася, Кріт і Щур відчули, що шкури в них не просто врятовані, а й натяглися, мов на барабані, і що тепер їм на все начхати; вони сиділи біля каміна, який пашів жаром, і ще раз подумали, яка то радість гомоніти отак разом допізна, отак безжурно й от у такій ситості; коли вони трохи побалакали про всяку всячину, Борсук раптом мовив приязно:

– Ну, гаразд! А що новенького у ваших краях? Як там ведеться нашому любому Жабі?

– Між кепсько і дуже кепсько, – поважно відповів Щур. Кріт у цей час ніжився на лаві біля вогню, задерши п’яти вище голови, але намагаючись прибрати поважного й сумного вигляду. – На тому тижні була ще одна аварія, причому дуже серйозна. Розумієш, він хоче водити машину власноручно, а сам же зовсім не здатний до того. Найняв би собі порядного, надійного, досвідченого водія, платив би йому як слід та доручив усі ті справи, то все було б гаразд. Але де там. Забрав собі в голову, що він – природжений водій, тож, мовляв, його нема чого вчити. Звідси й усі лиха.

– Скільки ж їх у нього? – похмуро спитав Борсук.

– Аварій чи машин? – перепитав Щур. – А втім, як на Жабу – то це одне й те саме. Ця – вже сьома. А щодо інших... Ти знаєш Жабину каретню? Так от, вона завалена, ну просто завалена уламками його автомобілів, і всі уламки не більші від твого капелюха! Оце й усе, що можна сказати про шість попередніх – більше нема чого розповідати.

– Він уже тричі побував у лікарні, – докинув слово Кріт, – а до всього ще й мусить платити штраф, та такий, що аж страх бере!

– Атож, це ще одна халепа, – вів далі Щур. – Жаба в нас заможний, усі те знають, але ж не мільйонер. З нього ніколи не вийде вправного водія, а він ще й нехтує всі закони та правила. Рано чи пізно або вб’ється на смерть, або покалічиться, інвалідом стане на все життя. Борсуче! Ми ж йому друзі, невже не придумаємо ради?

Борсук на хвилину замислився.

– Слухайте! – нарешті промовив він, причому досить суворо. – Ви ж, напевно, знаєте, що зараз я нічим зарадити не можу?

Його друзі погодилися, цілком розуміючи, про що йдеться. Так уже велося серед звірят, що від жодного з них зимової пори ніхто не став би вимагати якогось рішучого, героїчного чи просто більш-менш активного вчинку. Вони всі взимку поринають у дрімоту, а дехто навіть міцно спить. Усіх присипляє негода, кого більше, кого менше; всі спочивають від тих трудних днів і ночей, коли кожен м’яз зазнавав граничної напруги і всі життєві сили працювали на повну потужність.

– Ну то що ж, так і буде! – казав далі Борсук, – Зате коли сонце поверне на весну й ночі стануть коротшими, коли десь опівночі раптом прокинешся і відчуєш якийсь неспокій, бажання підхопитися на ноги й узятися до діла вже на світанку, а то й раніше... Та ви й самі знаєте!..

Обоє друзів поважно кивнули. Бо ж вони таки знали!

– Так от, – вів далі Борсук, – тоді ми, тобто ти, я та ось наш приятель Кріт, приструнчимо як слід того Жабу. Не потерпимо вже ніяких дурниць. Ми навернемо його до пуття – як треба буде, то й силою. Змусимо Жабу взятися за розум. Ой Щуре, та ти ж спиш!

– Я? Ні! – стрепенувся Щур.

– Він уже чи не тричі засинав, поки вечеряли, – засміявся Кріт, котрий сам почувався на диво жваво й бадьоро. А справа, звичайно, була в тому, що Кріт і народився, й виховувався під землею і в Борсуковій оселі чув себе як удома; що ж до Щура, то він звик спати в кімнаті, відчинені вікна якої виходили на прохолодну, бистру річку, і його тутешня атмосфера гнітила й заколисувала.

– Час уже й нам лягати спати. – Борсук підвівся і взяв свічник. – Ходіть обидва за мною, я покажу вам ваш покій. І не зривайтеся завтра дуже рано – сніданок буде, коли забажаєте.

Він провів звірят у довгасту кімнату, схожу трохи на спальню, а трохи – на комору. Борсукові зимові припаси, які в цьому домі можна було бачити всюди, займали півкімнати – купи яблук, ріпи та картоплі, повні кошики горіхів, глечики з медом... Однак два маленьких білих ліжка на вільній половині були такі м’які і так вабили до себе, а укривала на них, хоч і грубі, такі чисті і так чудово пахли лавандою, що Кріт з Водяним Щуром миттю роздяглися й пірнули у простирадла, відчуваючи безмежну радість і насолоду.

Як і порадив їм добрий Борсук, наступного ранку двоє друзів вийшли снідати дуже пізно. На кухні палало яскраве полум’я в печі; двійко маленьких їжачків, сидячи на ослоні біля столу, їли вівсяну кашу з дерев’яних полумисків. Коли Кріт зі Щуром увійшли, їжачки поклали ложки, підвелися й чемно схилили голови, вітаючись.

– Сидіть, сидіть, – приязно мовив Щур, – смачного вам. Звідки ви прибули, молоді люди? Мабуть, заблукали в цьому снігу?

– Так, з вашого дозволу, сер, – шанобливо озвався старший їжачок. – Ми з малим Біллі – ось із ним – усе шукали стежку до школи... Мама, певно, гадає, що ми давно там, бо ж була така гарна погода... Ну й, звичайно, сер, ми заблукали, а Віллі від страху став плакати, бо він ще малий і всього боїться. А потім наткнулися на задні двері пана Борсука й набралися зухвальства постукати, сер, бо пан Борсук має добре серце, всі знають...

– Атож, – погодився Щур і відрізав скибочку шинки. Кріт тим часом укидав яйця до каструлі. – А як там зараз надворі? До речі, можеш не так часто казати мені «сер», – додав він.

– Страшенно погано, сер, страшенно глибокий сніг випав, – відповів їжачок. – Сьогодні ніяк не можна виходити таким маленьким джентльменам, як ви.

– А де пан Борсук? – поцікавився Кріт, який саме ставив на вогонь кавник.

– Шановний господар пішов до своєї науки, сер, – відповів їжачок, – і сказав, щоб його ні в якому разі не турбували, бо він зранку буде вельми зайнятий.

Присутні, певна річ, поставилися до такого пояснення з цілковитим розумінням. Нічого не вдієш – як ми вже говорили: коли півроку живеш надзвичайно активно, то другі півроку дрімаєш, а то й зовсім спиш. Але і в цю пору не можна весь час виправдовувати своє безділля сонливістю, особливо якщо треба щось зробити для себе чи для кого іншого. Вибачатися набридає. Звірятам було ясно, що Борсук, добре поснідавши, зайнявся «наукою», тобто вмостився в кріслі, поклавши ногу на ногу, накрив собі писок червоною бавовняною хусткою та й поринув у «заняття» – як і щодня в цю пору року.

Біля парадних дверей голосно задзеленчав дзвоник, і Щур, який геть вимазався, готуючи собі бутерброд, послав Біллі, меншого їжачка, подивитися, хто там прийшов. У залі почулося гучне тупання, і ось уже Біллі ввів за собою Видру, котрий одразу ж кинувся до Щура з обіймами та вітальними вигуками.

– Та стривай! – прошамотів Щур, у якого був повен рот.

– Я таки сподівався побачити тебе тут живого й здорового, – весело промовив Видра. – Вони там на Високому Березі всі страшенно переполошилися. Приходжу сьогодні вранці, а мені кажуть: Щур не ночував удома і Кріт теж, чи не трапилося з ними чогось? А сліди ваші, звичайно, замело. Та я знаю, що коли хто вскочить у халепу, то здебільшого йде до Борсука, принаймні Борсукові щось відомо. Тож я мерщій кинувся сюди через Старий Ліс і через сніг! Ой хлопці! Яка ж то була краса, коли я пробирався крізь замети, а над лісом з-поза чорних дерев сходило сонце! Йдеш собі, скрізь тихо-тихо, а тут раптом величезна шапка снігу з гілляки – шелесть, а тоді – гуп! Аж підскочиш з несподіванки, та тікати, щоб не присипало. Не знати звідки за ніч з’явилися цілі снігові палаци й печери, снігові мости, тераси, довгі, неначе фортечні вали. Якби мав час – от де побігав би та погрався! Гілки аж не витримують ваги й обламуються, скидаючи вниз цілі купи снігу. А на них одразу вмощуються усякі там дрозди й синиці, походжають нахабно й бундючно, наче то їхні купи. Пролітали над лісом навіть дикі гуси – високо в сірому небі, але якимось нерівним ключем. Потім покружляло над деревами кілька граків – оглядали щось; певно, їм не сподобалося, бо полетіли геть і дуже роздратовано галдикали. Але щоб зустрівся хтось, кого можна до пуття розпитати, – то де там! Десь на півдорозі натрапив на кролика – сидить на пеньку й вмиває лапою свою дурнувату морду. Бачили б ви, як він налякався, коли я підкрався ззаду й поклав свою важку правицю йому на плече. Довелося надавати йому ляпасів, щоб хоч трохи привести до тями. Врешті мені вдалося витягти з нього, що хтось із кролів учора ввечері бачив Крота в Старому Лісі. В усіх кролячих норах, казав він, тільки й розмов про те, як Кріт, найліпший приятель пана Щура, попав у скруту, як він збився з дороги і як «Ті» лякали його звідусіль і ще більше збивали на манівці. «То чому ж ви сиділи склавши лапки? – спитав я. – Хоч у вас і бракує клепки в голові, але ж вас тут не одна сотня бевзів, здорових і гладких, і нори у вас прорито в усіх напрямках. Ви могли б узяти його до себе, допомогти й зарадити. Чи хоча б озвалися до нього словом?» А він на те тільки: «Хто, ми? Зарадити? Ми, кролики?» То я дав йому ще одного ляпаса й прогнав геть. Що ти з нього візьмеш? Добре, хоч щось довідавсь. А якби пощастило зустріти когось із «Тих», я б узнав куди більше – а як ні, то вони б мене узнали!..

– Невже ти зовсім не рен... не нервував? – спитав Кріт, котрий на згадку про Старий Ліс знову відчув острах.

– Нервував? – Видра засміявся, відкривши блискучий ряд міцних білих зубів. – Я б їм показав нерви, хай би тільки спробували мене налякати. Слухай, Кроте, підсмаж-но мені трохи шинки, ти ж у нас хороший хлопчина. Я страшенно зголоднів, а ще стільки треба розповісти Щуркові. Не бачив його цілу вічність.

Добродушний Кріт відрізав кілька шматочків шинки і звелів їжачкам підсмажити, а сам знову взявся снідати. Тим часом Видра із Щуром, голова до голови, жваво обговорювали річкові новини, а що новин тих завжди вистачало, то, схоже, розмова мала бути така ж нескінченна, як і сама щебетуха річка.

Тарілка із смаженою шинкою миттю спорожніла й повернулася по добавку, коли зайшов Борсук, позіхаючи й протираючи очі. Він своїм звичаєм спокійно й просто привітався з усіма, кожного ласкаво запитав про щось.

– Скоро вже час обідати, – звернувся він до Видри. – Трохи зачекай, пообідаєш з нами. Ти, певно, зголоднів, а надворі он яка холоднеча.

– Авжеж! озвався Видра і підморгнув Кротові. – Коли я бачу цих молоденьких їжачків, що смажать шинку, позираючи на неї жадібними очима, то почуваю себе так, ніби мене морять голодом.

Їжачки, яким уже знову захотілося їсти після вранішньої вівсянки і завзятого порання коло печі, тільки ніяково поглянули на пана Борсука – вони були надто сором’язливі, щоб хоч щось сказати.

– Вам, хлоп’ята, мабуть, пора вже до мами, – лагідно мовив до них Борсук. – Я пошлю кого-небудь з вами, щоб вивів вас на дорогу. Боюся, що вдома ви вже не захочете нічого їсти, а я буду винен.

Він дав кожному їжачкові по шість пенсів, погладив по голівці, і вони пішли собі, шанобливо змахнувши кашкетами й труснувши чубчиками.

А дорослі незабаром зібралися коло столу. Кріт опинився поруч з Борсуком. Оскільки Видра із Щуром так захопилися річковими плітками, що їх нічого більше не цікавило, він скористався нагодою, щоб признатися Борсукові, як йому тут гарно й затишно, мов у рідній хаті.

– Все-таки добре під землею, – мовив він, – Тут знаєш, на якому ти світі. Певен, що нічого лихого з тобою не станеться і ніщо не дошкулятиме. Тут ти цілком сам собі хазяїн, не треба ні в кого ні про що питати дозволу чи зважати на те, хто що скаже. Хоч би там що коїлося нагорі, а тобі байдуже, хай собі. А коли заманеться, вийдеш надвір, а там усе на місці, ніби тільки й чекає на тебе.

На ці слова Борсук аж засвітився.

– Те саме завжди кажу і я, – підхопив він. – Ніде не буває так спокійно, так погідно, так надійно, як під землею. А якщо закортить зробити свої володіння просторішими, ширшими, будь ласка, – копай та рий собі, і матимеш що хочеш! Або навпаки, якщо оселя стане тобі завеликою – засип одну там чи дві нірки, і знову-таки матимеш, що тобі треба! Ніяких теслярів та мулярів, ніяких крамарів, ніяких теревенів через паркан з перехожими базіками і, найголовніше, ніякої негоди! От хоча б Щур. Підніметься повінь на зайвих два фути, і йому вже доводиться перебиратись у найману квартиру! А вона ж незручна, розташована не там, де б хотілося, та й луплять за неї... Або ось Жаба. Не скажу нічого поганого про Терем Жаб; це справді найкраща споруда в цих краях, саме як споруда. Ну а як пожежа – куди подінеться Жаба? Або черепиця обвалиться, стіни осунуться чи тріснуть, шибки полопаються – де мешкатиме Жаба? А як у кімнатах буде протяг – сам я його терпіти не можу, – пропав Жаба! Ні, жити нагорі, просто неба – добре, однак тільки для того, щоб поблукати по білому світу, добути хліб насущний, а потім повернутися назад під землю! Отак я розумію, що таке домівка!

Кріт щиро погодився, а Борсук перейнявся до нього ще теплішими почуттями.

– Ось поїмо, – пообіцяв він, – і я покажу тобі всю свою невеличку оселю. Цікаво, чи сподобається вона тобі. Я певен, що ти тямиш, як треба обладнувати житло.

Отож після обіду, коли Щур з Видрою вмостилися біля каміна й почали одвічну суперечку про те, що за риба вугор, Борсук засвітив ліхтар і запросив Крота йти за ним. Перетнувши круглу залу, вони спустилися в один з головних ходів і при мерехтливому світлі ліхтаря обдивилися кімнати обабіч. Деякі з них були маленькі – не більші за комірчину, інші великі і майже такі ж просторі та показні, як Жабина вітальня. Вузенький перехід вивів їх під прямим кутом до нового коридору, і там було те саме. Крота просто приголомшили розміри всіх тих просторих приміщень, розгалуженість і нескінченність темних ходів, міцні склепіння повнісіньких комор. Усюди кам’яне мурування, колони, арки, мощена підлога.

– Ну, як на землі, Борсуче, – не стримався Кріт. – І де в тебе взялося стільки сили й часу, щоб спорудити все це? Просто диво!

– Воно й справді було б диво, якби то я зробив сам, – просто пояснив Борсук. – Але в тому й річ, що я тут мало доклав зусиль – лише розчистив ті ходи й приміщення, які були мені потрібні. Тут їх безліч. Бачу, ти не зовсім здогадуєшся, в чому тут справа, тож я поясню. Так от, колись давно на цьому місці, де нині шумить Старий «Ліс, задовго до того, як він виріс і став тим, чим він є, було місто – місто людей, зрозумів? Тут, де ми зараз стоїмо, вони жили, ходили, розмовляли, спали, займалися своїми справами. Тут вони тримали коней, тут бенкетували, звідси вирушали на битви й на торги. То був могутній народ, багатий, будівничий. Люди зводили місто на віки, бо вірили, що житимуть тут завжди.

– І що ж з ними всіма сталося? – поцікавився Кріт.

– Хто знає... – мовив Борсук. – Люди прийшли, вони надовго тут лишилися, будували, благоденствували... А потім десь пішли. Така їхня доля. А ми зосталися. Мені розповідали, що борсуки жили тут задовго до того, як з’явилося місто. А тепер знову тут живуть борсуки. Ми народ витривалий, можемо, якщо треба, кудись перекочувати ненадовго, але вміємо й чекати, ми терплячі, і повертаємося. І так буде вічно.

– А коли люди звідси пішли, то... – знову заговорив Кріт.

– Коли люди пішли, – вів далі Борсук, – до діла взялися вітри й дощі. Вони працювали невтомно, безперервно, рік у рік. А втім, і ми, борсуки, по-своєму теж, певно, прилучилися до цього. Місто занепадало більше й більше – руйнувалося, йшло під землю, зникало. А потім тут усе стало потроху підростати – тягтися вгору і вгору: насіння давало пагони, вони росли, ставали деревами, лісом, помагати їм взялися папороть та ожина. Перегнивали нові й нові шари опалого листя, паводки наносили пісок та мул, які осідали й утворювали родючий ґрунт. Минав час, І от настала пора, коли все було готове прийняти нас, і ми знов оселилися тут. Там, нагорі, на поверхні землі, відбувалося те саме. Ці місця приваблювали всіляких звірів, і вони, перебравшися сюди, споруджували собі житла, влаштовувалися, розселялися – словом, жили, не знаючи горя. Вони забули про минуле, їм було не до того: вистачало іншого клопоту. Місце тут горбкувате й пагористе, багато різних дірок; але це для звірят навіть дуже добре, їх не обходить майбутнє, навіть те, що колись тут знову, хоч І не назавжди, з’являться люди, а то дуже можливо. Старий Ліс тепер густо заселений; народ тут, звісно, різний – є хороші, є погані, є й такі собі, пальцем ні на кого не показуватиму. Щоб світ стояв, треба, як то кажуть, усякої тварі по парі. Але, гадаю, ти й сам уже дещо про це дізнався.

– Авжеж, дізнався, – промовив Кріт, і йому аж мурашки по шкірі забігали.

– От-от, – Борсук поплескав його по плечу. – Розумієш, учора ти тільки вперше зіткнувся з ними. Насправді ж вони не такі вже й погані; ми всі мусимо жити й не псувати життя іншим. Завтра я передам свій наказ, і, гадаю, ти не матимеш більше клопоту. Той, хто друг мені, може гуляти в цьому краї, де йому заманеться, а ні – то хай начуваються!

Повернувшись до кухні, вони побачили Щура, що неспокійно походжав туди-сюди. Підземне життя гнітило його, згубно впливало на настрій. Схоже, він і справді побоювався, що без його нагляду річка потече назад. Отож натягнув уже свою куртку й засунув за пояс пістолети.

– Ходімо, Кроте, – промовив Щур заклопотано, тільки-но їх побачив. – Нам треба вирушати завидна. Не хотілося б ночувати в Старому Лісі ще одну ніч.

– Усе обійдеться, любий мій хлопче, – сказав Видра. – Я піду з вами, я ж тут кожну стежку знайду навіть із зав’язаними очима. А треба буде комусь дати потиличника, то покладіться на мене: дістане по заслузі.

– Тобі справді нічого хвилюватися, Щурику, – заспокоїв його й Борсук. – Ти навіть не уявляєш, куди ведуть мої ходи. Я маю запасні виходи аж на краю лісу в усіх напрямках, і мені байдуже, чи знає про них іще хто. Коли ви справді захочете вирушити, то підете найкоротшою дорогою. А поки що, друже, заспокойся і посидь собі.

Щур, одначе, так страшенно поривався до своєї річки, що Борсук мусив запалити ліхтар і повести їх через вогкий, душний тунель, звивистий і похилий, місцями склепінчастий, а місцями пробитий у грубій скелі; вів довго, аж гості втомилися; їм здавалося, що вони пройшли не одну милю. Нарешті попереду заясніла пляма світла, що несміливо пробивалося крізь навислі над входом густі зарості. Борсук дуже чемно побажав звірятам щасливої дороги, легенько підштовхнув їх до отвору, потім замаскував його хмизом та гіллям і подався додому.

Вибравшись із підземелля, звірята побачили, що стоять край Старого Лісу. За ними безладно переплуталися між корінням дерев та валунами кущі ожини, а попереду широко розстилалися мирні поля, огороджені плотами, що різко чорніли на тлі білого снігу, а ще далі – від самого обрію, над яким нависало непривітне червоне сонце, їм холодно блиснула до болю знайома рідна річка. Видра, що знав тут усі стежки, був за провідника, і вони посунули напрямки до дальнього перелазу. Зупинившись на хвилину й оглянувшись, побачили громаду Старого Лісу – щільна, загрозлива й похмура, вона темніла серед безкрайнього білого простору; тоді вони мерщій повернулися й заквапилися додому, до домашнього, вогнища, до звичних речей, на які воно кидає грайливі відблиски, до веселих гомінких голосів під їхнім вікном – голосів річки. Вони ж добре її знали, беззастережно довіряли їй, і вона ніколи не лякала їх чимось незрозумілим.

Поспішаючи і щиро прагнучи скоріше опинитися вдома, серед добре знаних і любих речей, Кріт раптом усвідомив, що він – мешканець полів і живоплотів, міцно прив’язаний до борозни, до вигону, до польових стежок, до виплеканих садів. Злигодні, тяжкі випробування чи й щоденна боротьба, без чого, на перший погляд, неможливе життя з Природою, – то все для інших. Він же повинен бути розважливим, триматися уподобаних місць, визначених йому долею, тих місць, де й своїх пригод вистачить на все життя.

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12   

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова