Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Вітер у верболозі

Кеннет Грем

Переклад українською – В'ячеслав Вишневий
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Н.Таболова

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12   

Розділ 10. Дальші Жабині пригоди

Дупло виходило на схід, і Жаба пробудився дуже рано – почасти через те, що в очі йому било яскраве сонце, а почасти від того, що страшенно змерзли ноги; йому навіть приснилося, ніби він спить у ліжку в своїй гарній спальні з вікном на всю стіну, а надворі холодна зимова ніч, і раптом постільна білизна почала ремствувати та нарікати, буцімто їй несила більше терпіти той холод, а тоді зірвалася й кинулася униз до кухні грітися біля печі, а він біжить слідом, женеться за нею босий по якихось галереях, вимощених камінням, і все переконує, благає не робити дурниць. Можливо, він прокинувся б і раніше, але останні кілька тижнів спав у соломі на кам’яній підлозі і вже й забув, як приємно лоскоче пухнаста ковдра, коли загорнешся в неї аж до підборіддя.

Жаба сів, потер заспані очі, а тоді занімілі ноги й довго не міг второпати, де він, усе шукав очима знайомі кам’яні стіни та заґратоване віконце. Враз серце його стріпнулося, бо він згадав усе – і як вибирався з в’язниці, і як тікав, і як його переслідували; згадав найголовніше та найприємніше в світі: він – на волі.

На волі! Самі тільки ці слова, сама лише думка про те були для нього дорожчі за півсотні ковдр. І його відразу зігріла згадка про чудовий навколишній світ, котрий жде не діждеться його врочистої появи, готовий служити, сприяти й допомагати йому, діяти у злагоді з ним, як то завжди було, доки на нього не звалилося лихо. Він стрепенувся, обібрав на собі сухе листя й, опорядившися, ступив назустріч лагідному ранковому промінню, закляклий, але рішучий, голодний, але сповнений надії, бо всі вчорашні жахливі переживання розвіялися після відпочинку та сну під щедрим, бадьористим сонечком.

Весь світ лежав перед Жабою цього літнього ранку. Росянистий ліс, крізь який він пробирався, був тихий і пустельний; подекуди дерева розступались, утворюючи зелені галявини, які теж наче належали йому, і він міг робити там що заманеться; ба навіть лісова дорога, на яку невдовзі вийшов Жаба, була така самітна, що, здавалося, шукала когось собі в товариші, мов той заблудлий пес. Жаба, однак, прагнув іншого, чогось такого, що вміло б говорити й могло б напоумити, в який бік іти. То, звісно, добре, коли в тебе необтяжена душа, чисте сумління та ще гроші в кишені і ніхто не нишпорить довкола, щоб упіймати тебе й знову потягти до в’язниці; коли ти можеш простувати туди, куди манить і веде дорога, і тобі, власне, байдуже – куди. Але метикованому Жабі це було, певно ж, не байдуже, і він ладен був тупнути ногою об дорогу, розгнівавшись, що та мовчить, неспроможна нічим зарадити, коли для нього важить кожна хвилина.

Непоказна лісова дорога невдовзі поєдналася із скромною сестрицею, що мала вигляд каналу з водою, і вони побігли далі поряд, у цілковитій згоді, але теж без усякого бажання сказати бодай слово, не по-товариському ставлячись до перехожих. «А, хай вам чорт!.. – розсердився Жаба. – А втім, як там не є, одне цілком ясно. І дорога й канал ідуть звідкись, отже, і ведуть кудись. Май це на увазі, Жабо, хлопчику мій!» І він завзято зачимчикував понад каналом.

Із-за повороту важкою ступою вийшов кінь, нахиливши голову, мов у тривожній задумі. Від мотузяних посторонків, прив’язаних до хомута, тягнулася довга линва; напинаючись від кожного кроку коня, вона ронила додолу великі перлисті краплі. Жаба почекав, поки кінь протюпав повз нього, і став гадати, що ж то йому ще послала доля.

Тихо заплюскотіла вода, і з-за вигину каналу прямо на нього випливла барка. її яскраво розмальований планшир ковзав нарівні з берегом. На барці сиділа огрядна жінка в крислатому полотняному капелюсі, міцною рукою тримаючи румпель.

– Який чудовий ранок, мем! – гукнула вона до Жаби, порівнявшися з ним.

– Насмілюся сказати, він справді чудовий, мем! – чемно відповів Жаба, ступаючи берегом поряд з баркою. – Та, насмілюся сказати, він особливо чудовий для тих, у кого нема такого жахливого клопоту, як оце в мене. Маю заміжню дочку, так от вона надіслала звістку, щоб я негайно приїхала; от і їду, а не знаю, що ж там скоїлося чи має скоїтись. Але боюся найгіршого – ви, певно, розумієте мене, мем, бо, мабуть, теж мати. І от покинула діло без нагляду – я, знаєте, тримаю пральню. Та й діточок маленьких теж залишила на чужих людей, а таких неслухів та шибеників, як мої бісенята, й світ не бачив; і гроші загубила, ще й з дороги збилася, а що там у дочки могло статися, про те і думати не хочу!..

– А де ваша дочка живе? – поцікавилася жінка на барці.

– Вона живе десь недалеко від річки, мем, – озвався Жаба. – Поблизу того гарного будинку, що зветься Терем Жаб, десь зовсім поруч, словом, у тих краях. Певно, ви чули про Терем Жаб.

– Терем Жаб? То я ж туди і їду, – сказала жінка на барці. – Цей канал за кілька миль впадає у річку, трохи вище рід Терема Жаб, а там уже рукою подати. Сідайте до мене у барку. Стривайте, я зараз вам допоможу.

Вона підпливла до самого берега, і сором’язливий Жаба, розсипаючись у вибаченнях та подяках, обережно ступив на барку й сів, на превелике своє задоволення. «Знову повезло Жабі! – подумав він. – Моє таки завжди зверху!»

– То ви тримаєте пральню? – люб’язно спитала жінка, коли вони попливли далі. – Це справді вигідне діло, скажу я вам, якщо дозволите так це назвати.

– Кращої пральні нема в усьому графстві, – безтурботно відповів Жаба. – У мене дуже пристойні клієнти... Нізащо не підуть до іншої, хоч би їм ще й приплатили, бо знають мене! Бачте, я оволоділа цією справою досконально і цілком віддаюсь роботі. Прання, прасування, крохмалення, готування гарних сорочок до вечірніх костюмів для поважних джентльменів – усе те потребує мого невсипущого ока.

– Але ж не все робите самі, мем? – шанобливо спитала жінка.

– О, я маю дівчат, – не затинаючись, відказав Жаба. – Двадцятеро дівчат чи щось близько того, і всім вистачає діла. Але ж ви знаєте, мем, що то таке – дівчата! Зухвалі розпусниці, ось як би я їх назвала!

– І я теж! – із серцем підхопила жінка. – Але, дозволю собі зауважити, ви ще їх приструните, тих лінивих нехлюйок! А ви справді дуже любите прати?

– Та я просто не уявляю свого життя без тієї роботи! – сказав Жаба. – Вона мене тримає на світі. Не знаю більшої втіхи, ніж опустити руки в ночви. Та й прати мені дуже неважко. Раз, два – і готово! Справжня насолода, запевняю вас, мем!

– Яке щастя, що я вас зустріла!.. – задумлило мовила жінка – Можна сказати, нам обом добряче повезло.

– Га? Про що це ви? – трохи занепокоївся Жаба.

– От візьміть мене, – не вгавала жінка. – Мені теж подобається прати, як і вам.. А втім, подобається чи ні, а мушу порати все сама, та ще й прихватцем, і нікуди не дінешся. Бо мій чоловік таке ледащо, тільки й знає огинатися від роботи, кидає мене з цією баркою напризволяще; тож мені й угору ніколи глянути, не те що прати. Коли по правді, то він би мусив зараз бути тут: стернувати або ходити біля коня. Добре, що у нас такий розумний кінь – сам собі раду дає. А чоловік тим часом повіявся кудись із собакою – вполювати, бачте, кролика на обід. Обіцяв догнати мене біля наступної греблі. Ні, Що не кажіть, а на нього не можна покладатися, раз він пішов із псом, бо той ще гірший за нього. А з пранням – якось же треба бути!

– Ет, викиньте прання з голови, – проказав Жаба, якому ця розмова вже не подобалась. – Подумайте краще, як приготувати того кролика. Певна, що попадеться гарний, жирний, молодий. Цибуля у вас є?

– Я не можу зараз думати ні про що інше, тільки про прання, – призналася жінка. – Мені аж дивно, як ви можете говорити про кроликів, коли перед вами така гарна клієнтка. У мене набралася ціла купа білизни – он у кутку в будці. Якщо хочете, візьміть одне чи двоє з того, що мені найбільше, потрібно, – я не наважусь докладно описувати їх такій дамі, як ви, але ви й самі побачите. Кидайте в ночви і періть прямо на плаву, коли то для вас така втіха, як ви казали, а. Мені буде неабияка допомога. Ночви – он стоять, а там – мило; чайник на плиті, а ось відро: воду, можна брати просто з каналу. Отепер я знаю, що ви добре розважитесь, замість, того, щоб сидіти без діла, головою крутити та позіхати на весь ліс.

– А можна я постерную? – Жаба вже неабияк злякався. – Тоді ви зможете самі впоратися з тим пранням та й зробите це так, як вам подобається. А то я ще зіпсую щось чи недогоджу... Я більше маю справу з чоловічою білизною. Така вже особливість моєї пральні.

– Постернувати? – засміялася жінка? – Щоб добре правити баркою, теж потрібна практика. Та й нудне це діло, а я б хотіла розрадити вас. Ні, ви беріться до прання, без якого не уявляєте життя, а я вже стернуватиму – я на цьому знаюся. Не позбавляйте мене можливості зробити вам щось приємне.

Вона таки загнала Жабу в глухий кут. Він уже метикував, як би йому чкурнути, але прикинув у думці, що до берега надто далеко – не дострибнеш, і з тугою скорився долі. «Якщо вже на те пішло, – в розпачі подумав він, – то, по-моєму, прати кожен дурень може!»

Він приніс із будки ночви, мило та інше начиння, навмання витяг з купи кілька речей, спробував пригадати, що йому доводилося випадково бачити крізь вікно пральні, й узявся до роботи.

Минуло довгих півгодини, з яких кожна хвилина тільки додавала Жабі люті. Те, що він витівав з білизною, аж ніяк не могло їй подобатись і піти на користь. Він пробував її ніжно гладити, ляскати долонями, бити кулаками, а вона у тих ночвах просто глумилася з нього, лишаючись усе такою ж брудною, наче їй був любий той первородний гріх. Раз чи два Жаба гарячково зиркав через плече на барківницю, але та, заклопотана стернуванням, дивилася тільки перед собою. У нього страшенно затерпла спина, а долоні й пальці геть поморщилися. А Жаба ж так пишався своїми пещеними лапками. Він пошепки бурмотів таку лайку, яка ніколи не зривалася з уст не тільки жодної прачки, а й жодної Жаби; разів з півсотні він ненароком упускав мило.

Зненацька вибух реготу змусив його випростатися й озирнутись. Барківниця, відхилившись назад, реготала так нестримно, аж по її щоках текли сльози.

– Я все наглядаю за тобою, – насилу видихнула вона. – Так і думала, що ти мене піддурюєш, надто вже пихато ти розповідала. Ну й прачка з тебе! Б’юся об заклад, що ти за все життя не випрала й ганчірки!

Запальність, що давно вже під’юджувала Жабу, тепер, підігріта злістю, вихлюпнулась через край, і він як з ланцюга зірвався.

– Ти, вульгарна, нікчемна гладухо? – загорлав він. – Як ти смієш отак говорити з тим, чийого і нігтя не варта! Прачка, овва! Знай же, хлопко, що перед тобою сам Жаба, славнозвісний, всіма шанований шляхетний Жаба! І хоч я зараз попав у скруту, але я не дозволю, щоб з мене насміхалася якась барківниця!

Жінка підсунулася ближче до Жаби, пильно зазирнула йому під очіпок і скрикнула:

– Он воно що! Чи ти ба! Бридка, огидна, смердюча Жаба! І де – в чудовій, чистій барці! Ні, цього я не потерплю нізащо в світі.

Вона на хвилину облишила стерно. Дужою, в ластовинні рукою схопила Жабу за передню лапу, а другою міцно стиснула задню. У Жаби потемніло в очах, барка метеликом пурхнула в небо, у вухах засвистів вітер, і Жаба відчув, що перевертом летить у повітрі.

Він гучно плюхнув у воду, яка була досить холодна, як на нього, але не настільки, щоб остудити гордий Жабин дух чи похитнути його рішучість. Пирхаючи, він випірнув на поверхню, а коли втер писок від ряски, то найперше побачив жінку на барці; віддаляючись, та дивилася на нього через плече й без упину реготала; і Жаба, відпльовуючись та кашляючи, присягнувся поквитатись із нею.

Він щодуху поплив до берега, хоч ситцеве плаття й заважало йому. А коли нарешті ступив на сухе, виявилося, що перед ним стрімкий берег і видертися на нього без сторонньої допомоги не так просто. Хвилину-другу перепочив, віддихавсь, а тоді підсмикнув мокру пелену й кинувся прожогом бігти за баркою, не тямлячись від обурення й жадоби помсти.

Жінка на барці все ще реготала, коли він порівнявся з нею.

– Прачко! Де твій рубель з качалкою? Прокачала б себе. А то б випрасувала собі пику та закучерявила патли – отоді зійшла б за шляхетного Жабу!

Жаба не забарився з відповіддю. Страшна помста, якої він жадав, полягала не в дешевій, пустій, багатослівній балаканині, хоч він був гострий на язик і мав про запас не одне дошкульне слово, щоб вилити злість. Жаба прагнув іншої помсти і побачив її прямо перед собою. Він догнав коня, відчепив і відкинув линву, а сам миттю скочив йому на спину, вдарив ногами в боки і пустив учвал. Він мчав трохи вбік од берега, повернувши свого скакуна навпростець до просіки. А коли на мить оглянувся, побачив, що барка сіла на мілину біля протилежного берега, а жінка, люто вимахуючи руками, гукає: «Стій! Стій! Стій!»

– Цю пісню я вже чув, – засміявся Жаба, знову підострожив коня і шаленим кар’єром поскакав далі.

Кінь-бурлака, не дуже призвичаєний до перегонів, невдовзі затрюхав клусом, а тоді й зовсім пішов ступою, та Жабу це влаштовувало: він же, хоч би там що, їде, а барка – ні. Настрій у нього поліпшив, бо він утнув штуку, яку й сам вважав вельми спритною. Жаба задоволено трюхикав собі на коні під яскравим сонцем, вибираючи путівці та глухі стежки, а про те, що давно не їв, намагався не думати. Незабаром канал залишився далеко позаду.

Жаба проїхав верхи не одну милю. Від спеки його почала змагати дрімота. І коли кінь раптом зупинився й став скубати траву, сонний Жаба мало не впав. Він роззирнувся довкола й побачив, що виїхав на широке пустище, геть поросле ялівцем та ожиною. Неподалік стояла циганська халабуда, біля неї на перевернутому відрі сидів чоловік, зосереджено курив люльку й дивився перед собою. Поруч палало багаття з хмизу, над вогнем висів казанок, у якому щось клекотіло й булькотало, а над ним здіймалася легенька, але зваблива пара. Пахощі, гарячі, густі й розмаїті, поєднувалися, спліталися, клубочилися й утворювали єдиний, розкішний, неперевершений запах; то був наче дух самої Природи – сущої богині, матері всіх радощів та супокою, що прибрала відчутну подобу і явилася своїм дітям. Аж тепер Жаба зрозумів, що досі йому ще ні разу по-справжньому не дошкуляв голод. Те, що відчував він раніше, зранку, – було не більше, як легенька нудота. А це вже щось справжнє і незаперечне. Він пильно глянув на цигана, прикидаючи, що легше – побитися з ним чи влестити. Розмірковуючи, нюшив повітря і дивився на цигана, а той сидів курив і собі дивився на нього.

Потім циган вийняв люльку з рота й недбало кинув:

– Скільки хочеш за свого коня?

Жаба зовсім сторопів. Він не знав, що цигани над усе люблять торгувати кіньми і ніколи не пропускають такої нагоди. Не замислювався він і над тим, що їхню кочову халабуду має тягнути кінь. Не спадало йому на думку і те, що з цього коня можна мати якийсь зиск. Пропозиція цигана давала можливість досягти двох важливих для нього цілей – дзвінкої монети та ситного обіду.

– Що? – сказав він. – Щоб я продавала свого красеня коника? Е, ні; про це не може бути й мови. Хто ж розвозитиме щотижня випрану білизну моїм клієнтам? Та я і сама люблю свого коня. І він у мені душі не чує.

– А ти полюби осла, – порадив циган. – Так дехто робить.

– Невже не бачиш, – вів далі Жаба, – що мій чудовий кінь не про твою честь? Він, щоб ти знав, чистої породи, з одного боку; тільки не з того, куди ти дивишся... Його визнано Призовою Шкапою, от... Свого часу... Тоді ще ти його не бачив, але це й тепер видно, і ти можеш легко впевнитися у цьому, якщо хоч трохи тямиш у конях. Ні, поки що про це й думати не варто. А проте, скільки б ти дав за цього красеня, мого коника?

Циган оглянув коня, а тоді не менш пильно Жабу й знову подивився на коня.

– Шилінг за ногу, – кинув і повернувся спиною. Він і далі смалив свою люльку, втупивши очі кудись у безвість, й намагався вдавати, що йому до того байдужісінько.

– Один шилінг за одну ногу? – скрикнув Жаба. – Коли твоя ласка, я трохи подумаю – скільки ж це вийде.

Жаба стрибнув на землю, а коня пустив пастися. Потім сів біля цигана й почав рахувати на пальцях. Нарешті сказав:

– По шилінгу за йогу? То це ж виходить рівно чотири шилінги, не більше. Е, ні. Я й не подумаю віддати за чотири шилінги цього красеня.

– Гаразд, – мовив циган. – От що я зроблю. Дам тобі п’ять шилінгів, і це буде рівно на три з половиною шилінги більше, ніж варта ця худобина. Таке моє останнє слово.

Жаба замислився глибоко й надовго. Він був голодний, а в кишені – жодного пенса; до того ж не знав, де опинився, а додому ще далеко, і вороги, мабуть, досі шукають його. У такій скруті п’ять шилінгів – чималі гроші. З другого боку, це все-таки надто мало як за коня. Але знову ж, йому кінь дістався задарма, і що б за нього не дали – це зиск. І Жаба рішуче заявив:

– Слухай, цигане! Давай зробимо так, і це вже моє останнє слово. Ти даси мені шість з половиною шилінгів одразу. А крім того, на додачу нагодуєш мене, скільки я з’їм за одним присідом, звичайно, з отого твого казанка, смачні пахощі з якого так лоскочуть ніздрі. За це я пожертвую тобі свого молодого баского коня, а збрую та все інше на ньому віддаю задарма. Якщо тобі цього мало, то я іду собі... Є тут недалеко чоловік, що вже не один рік упрошує мене продати йому цього коня.

Циган аж зашкварчав од злості, буркнув, що іще кілька таких торгів, і він геть зубожіє. Але таки витяг із глибин своїх штанів засмальцьований парусиновий гаман і відрахував у Жабину лапу шість шилінгів і шість пенсів. Тоді зник на хвилину в халабуді й повернувся з великим залізним полумиском, ножем, виделкою та ложкою. Він нахилив казан, і в полумисок, забулькавши, потекло густе гаряче місиво. То була печеня – безперечно, найчудовіша в світі печеня з куріпок, фазанів, курчат, зайців, кроликів, павичок, цесарок та іншої смачної дичини. Жаба тремтячими лапами поставив полумисок собі на коліна й став жадібно їсти, а потім просив ще добавки, і циган не відмовляв йому. Жабі здавалося, що він ще ніколи в житті так смачно не обідав.

Натоптавшись печенею по саме нікуди, він підвівся, подякував циганові й ніжно попрощався з конем; а циган, який добре знав околицю, порадив, яким шляхом краще йти. І Жаба знову вирушив у мандри в прегарному настрої. Це був уже зовсім інший Жаба, ніж годину тому. Сонце світило яскраво, мокре лахміття цілком висохло, в кишені знову дзвеніли грошенята. До дому, до друзів і повної безпеки було рукою подати, а головне – він добряче пообідав: страва була гаряча й поживна, отож почував себе дужим, безтурботним і самовпевненим.

Жаба весело чимчикував по дорозі, згадуючи свої пригоди – скільки доводилося тікати, а особливо те, що, коли все складалося для нього кепсько, він завжди умудрявся знайти якийсь вихід. Гордощі й пиха знову почали розпирати його. «Хо-хо! – сміявся він, задерши носа. – Он який я спритний Жаба! В усьому світі немає, певно, такого, хто міг би дорівнятися мені кмітливістю! Вороги кинули мене до в’язниці, яку з усіх боків охороняла варта, а всередині день і ніч чатувала сторожа, та я завдяки своїм винятковим здібностями гідній подиву відвазі обвів їх круг пальця. Мене переслідували на паровозах поліцейські з револьверами, але я начхав на них усіх і, сміючись, зник у безвісті. Мене, на горе, кинула в канал жінка, така ж гладка, як і лиха. І що ж? Я виплив, забрав її коня і як звитяжець погарцював на волю, а потім продав того коня, одержав повну кишеню грошей, та й пообідав смачно. Хо-хо! Я справжній Жаба, вродливий, славний, непереможний!» Пиха так випирала з нього, що він, вихваляючись, навіть склав пісню й, ідучи, горланив її, хоч навколо не було ні душі, хто б її слухав. Мабуть, це найчванькуватіша пісня, яку будь-коли співали звірята:

Світ пам’ята імена всіх Героїв – Світ без Героїв охляв би... Тільки кого порівняти з них можна З іменем славного Жаби?! Мудрий і вчений добродій з Оксфорду – Чи є щось, чого він не знав би? Тільки не знає того й половини, Що в голові є у Жаби! Звірі усі, що сиділи в Ковчегу, З горя і страху заслабли. Так би землі й не побачили більше, Коли б не було з ними Жаби! Вершника військо салютом стрічає, Струнко стоїть вся держава! – Хто це – король? Видатний полководець? – То на коні – ось де! – Жаба! Раз королева зирнула в віконце Та й впала, лиш ойкнула слабо: – Фрейліни, хто цей божественний красень? – Знаємо: то ж сам пан Жаба.

І ще багато в тому ж дусі, але вже таке чванькувате, що й друкувати не можна. Тут наведено тільки найпоміркованіші рядки.

Він співав ідучи і йшов співаючи і дедалі більше бундючився. Проте доля невдовзі збиралася збити ту пиху.

Пройшовши кілька миль путівцями, Жаба вийшов на шосе, глянув уздовж його, широкої білої смуги і побачив удалині ніби щось мріло. Наближаючись, воно стало спершу цяткою, потім краплею, а тоді чимось напрочуд знайомим. І тут до Жаби, пойнявши його радістю, долинув звук, подвійний звук, застережливий, багато разів чутий.

– Оце так! – аж підскочив схвильований Жаба. – Ось воно, знову справжнє життя, ось він знову, чудовий широкий світ, від якого мене хотіли назавжди відірвати! Я зупиню їх, своїх братів по керму; привітаю і розповім їм ще одну байку з тих, які мені досі так допомагали; вони, звичайно, підвезуть мене, і тоді я розкажу їм ще дещо, а як пощастить, то, може, навіть завершу подорож до Терема Жаб за кермом автомобіля! Ну й утру ж я тоді носа цьому Борсукові!

Він рішуче ступнув, на шосе, щоб зупинити авто, яке їхало на невеликій швидкості, трохи пригальмувавши на перехресті з бічною дорогою. І раптом пополотнів, став блідий, як крейда, серце, обірвалося, коліна затремтіли й підігнулися, він весь знітився й скоцюрбився від гидкого болю в печінках.

Що з нього взяти, з нещасного звірятка? Адже це їхав той самий автомобіль, якого він викрав на подвір’ї трактиру «Червоний Лев» того фатального дня, коли почалися всі його нещастя! І люди в ньому були ті самі, за якими він стежив, обідаючи в трактирі!

Він осунувся на дорогу безвладним, жалюгідним лантухом і розпачливо зашепотів:

– Це кінець! Тепер усе пропало! Знову кайдани і в’язниця! Знову камера! Черствий хліб і вода! Який же я дурень! Якого дідька мені заманулося ходити, не ховаючись, співати бундючних пісень та ще й зупиняти машини серед білого дня на широкому шосе, замість того, щоб дожидатися ночі та скрадатися манівцями?! Безталанний Жабо! Ой, злощасне звірятко!

Страховинний автомобіль повільно під’їжджав все ближче й ближче і нарешті зупинився за два кроки від Жаби. З машини вилізли двоє і підійшли до скуленої тремтячої, стражденної істоти, що лежала на дорозі, і один з них сказав:

– Дивись! Який жаль! Тут якась убога бабуся... певно, прачка... Зомліла просто на дорозі! Мабуть, у неї запаморочилася голова. Бідолашна! Може, вона не їла сьогодні. Давай заберемо її в машину і одвеземо до найближчого села – там, певно, у неї є родичі.

Вони обережно перенесли Жабу в автомобіль, посадовили на м’які подушки і поїхали далі.

Жаба почув, як вони співчутливо й прихильно говорять про нього, і зрозумів – його не впізнали. До нього почала повертатися хоробрість, і він обережно розплющив одне око, а потім друге.

– Поглянь! – гукнув один з пасажирів. – Їй уже краще. Що то значить свіже повітря! Як ви себе почуваєте, мем?

– Спасибі за вашу ласку, – промовив Жаба кволим голосом. – Мені вже краще!

– От і гаразд, – сказав чоловік. – Тепер полежте спокійно і, головне, постарайтесь не розмовляти.

– Не буду, – мовив Жаба, – Тільки якби сісти на передньому сидінні, біля водія, мені було б легше дихати – там більше повітря, тоді стало б зовсім добре.

– От розумна жінка! – здивувався чоловік. – Звичайно, пересідайте.

Вони дбайливо допомогли Жабі пересісти на переднє місце, поруч з водієм. І рушили далі.

Жаба майже зовсім оговтався. Вмостився зручніше, подивився довкола, силкуючись подолати той трепет, те палке бажання, ту знайому жагу, що наростала в ньому й поступово геть заволоділа ним. «Це ж сама доля! – мовив він собі. – Навіщо ж опиратися? Навіщо силувати себе?» І він повернувся до водія.

– Перепрошую, сер, – сказав він. – Чи не були б ви такі ласкаві, щоб дозволити мені спробувати трошечки покерувати машиною? Я весь час уважно дивилася, як ви це робите, і, знаєте, мені здається, це досить легко й дуже цікаво... Було б так приємно розповісти родичам, що й мені доводилося керувати автомобілем!

Водій у відповідь так весело засміявся, що господар машини поцікавився, в чому річ. А коли дізнався, то на велику Жабину радість проказав:

– Браво, мем! Мені подобається ваша мужність. Дозволь їй трошки, тільки пильнуй, щоб чого не скоїлося.

Жаба нетерпляче переліз на сидіння, яке звільнив для нього водій, ухопив лапами кермо, вислухав з удаваною уважністю настанови, що йому їх давали, і рушив з місця, але спочатку повільно і обережно, бо постановив бути розважливим.

Пасажири позаду заплескали у долоні, і Жаба почув їхні схвальні вигуки:

– А в неї непогано виходить! Уявіть собі – прачка, а як добре веде машину! І це з першого разу!

Жаба поїхав швидше, тоді ще швидше, ще. За його спиною почулися застережливі голоси:

– Обережніше, прачко!

Але Жаба вже розпалився, і його понесло.

Водій намагався перешкодити йому, та Жаба притиснув його ліктем до сидіння і рвонув на повну швидкість. Шалений зустрічний вітер, гуркіт мотора та двигтіння машини геть сп’янили його.

– Прачка, аякже! – погордливо гукав він. – Хо-хо! Я – Жаба; ловець автомобілів, нищитель в’язниць, Жаба, для якого нема перешкод! Сидіть нишком, і ви узнаєте, що то справжня їзда, бо попали до рук славетного, неперевершеного, безстрашного Жаби!

Перелякано зойкаючи, всі у машині посхоплювалися й накинулись на нього.

– Хапайте його! – горлали вони. – Хапайте цього Жабу, лиходія, що вкрав наш автомобіль! В’яжіть його, закуйте в кайдани, тягніть до поліції! Геть несамовитого, небезпечного Жабу!

Куди там! Їм би подумати, їм би трохи розважити, їм би згадати, що спершу треба якось зупинити машину, а вже потім братися до Жаби. Легким поворотом керма Жаба спрямував машину на живопліт, що тягнувся вздовж дороги. Ривок, удар, і колеса автомобіля вже збивали мул у ставку, де напувають коней.

Жаба відчув, що летить у повітрі, стрімко, мов пущений із пращі, і плавно, як ластівка. Відчуття польоту йому подобалось, а сам лет тривав так довго, що він уже подумав, чи не виросли у нього крила, чи не став він Жабоптахом, коли зненацька гепнувся на спину в густу, м’яку лугову травицю. Він сів і побачив у ставку напівзатонулий автомобіль; водій з пасажирами, плутаючись у довгих плащах, безпорадно борсались у воді.

Жаба хутко скочив на ноги і щодуху побіг навпростець, продираючись крізь чагарі, перестрибуючи канави, перетинаючи посіви, аж поки геть засапавсь і знесилів. Тоді пішов повільніше. А коли трохи віддихався і відчув здатність мислити, раптом захихотів, його чимдалі більше розбирав сміх, і, зрештою, він так зареготав, що впав під кущем.

– Ха-ха! – несамовито сміявся Жаба, сам не свій від утіхи – і знову Жаба! Як завжди, моє зверху! Хто змусив їх, щоб підвезли? Хто умудрився забратися на переднє сидіння, мовбито ковтнути свіжого повітря? Хто вмовив пустити його за кермо, начебто спробувати, чи зуміє він вести машину? Хто загнав їх до кінського ставка? Хто втік від них, весело і в доброму здоров’ї пролетівши в повітрі, а вони, вузьколобі, заздрісні, боягузливі гультяї, лишилися в болоті, де їм і місце? Та хто ж, як не Жаба! Розумний Жаба, могутній Жаба, незрівнянний Жаба!

І він заспівав нову пісеньку, заспівав урочисто й піднесено:

Гарне авто ледь повзло по дорозі, Бо млявий шофер, наче баба! Хто ж ту машину загнав у болото? Спритний, кмітливий пан Жаба!

– Ой, який же я спритний! Який розумний, який спритний, який розу...

Ледве чутне тупотіння позаду змусило його озирнутися і... Ой, жах! Ой, нещастя! Ой, безвихідь!

Не так далеко від себе він побачив водія у шкіряних крагах і двох здоровенних сільських поліцейських. Вони щодуху мчали до нього!

Бідолашний Жаба зірвався з місця і кинувся тікати. Серце мало не вискакувало йому з грудей.

– Ой, лишенько! – захлинувся він від страху. – Який же я осел! Чванькуватий, самовпевнений осел! Довихвалявся! Доспівався! Сидів отут і все патякав про себе! Ой, лихо! Ой, лихо! Ой, лишенько!

Він оглянувся і похолов од жаху – вони наздоганяли його! Пойнятий розпачем, Жаба рвонув ще дужче, а ті все наближалися, Він біг з останніх сил, але ж він товсте звірятко і ноги в нього короткі, – погоня з кожною хвилиною ставала все ближчою... Він уже чув за спиною їхнє дихання, вони мало не наступали йому на п’яти. І Жаба вже не дивився, куди біжить, мчав у нестямі навмання,- тільки оглядався на переслідувачів, які настигали його. Зненацька під ногами у нього пропала земля, він заметляв лапками в повітрі і – шубовсть! – опинився у воді, у швидкому потоці, який поніс його з такою силою, що годі було опиратися; Жаба зрозумів, що з переляку плюхнувся просто в річку.

Він виринув на поверхню й спробував ухопитися за очеретину чи куговину, що росли під берегом, але швидка течія виривала їх у нього з пальців.

– Ой, лишенько! – зойкнув бідолашний Жаба. – Та щоб я ще колись викрадав автомобілі!.. Щоб іще коли співав чванливих пісень...

Тут він знову пішов під воду, захлинувся й виринув, кашляючи та відпльовуючись. І раптом побачив, що його несе до великої чорної діри у стрімкому березі, над самою головою; коли опинився проти неї, він дотягнувся лапкою і вчепився за край. Повільно і з неабияким зусиллям підтягнувся й нарешті спромігся спертися ліктями на край діри. Перепочив якусь хвилину, відсапуючись, бо геть знесилів.

Він ще чмихав і зітхав, коли, знічев’я заглянувши у діру, помітив раптом у її глибині щось маленьке й блискуче; воно блимало, мерехтіло й рухалося до нього. А як наблизилося, навколо того блиску поволі вималювалася мордочка, напрочуд знайома мордочка!

Брунатна, маленька, з вусами.

Поважна й округла, з охайними вушками і шовковистим хутром.

То був Водяний Щур!

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12   

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова