Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Тільки між нами, дівчатами...

Зента Ергле

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Едгар Озолінш

Глави:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10

Глава восьма
"Престо" – значить швидко

– Байбо, танцюй! – голосно крикнув Клав, вбігаючи в понеділок уранці до класу, і витягнув із портфеля великий конверт. – Погляньте-но, все як у Ритиному письмовнику. Напарфумено. Навіть серце, пронизане стрілою та стікаюче кров'ю, і те є.

– Від кого? – Саніта спалахнула цікавістю.

– Про це вже запитай у Байби. Лист був приколотий до дверей класу.

– І кому це нема чим зайнятися? – розсердилася Байба.

Даумант із явним інтересом стежив, як вона розкриває конверт. У ньому виявився менший конверт. Байба прочитала, вся зашарілася і швидко сховала лист у нагрудну кишеню.

– Тобі що ж, такий дорогий цей папірець, що ти його біля серця ховаєш? – не витримав Даумант.

Байба промовчала.

У школі вона завжди відпочивала, і про себе шкодувала, що уроки проходять так швидко. Але сьогодні час тягнувся, немов черепаха. Історичці довелося тричі повторити її прізвище.

– Прокинься! – Даумант штовхнув у бік сусідку по парті.

– Балтиня, що з вами сьогодні? Розкажіть нам про Сен-Сімона – представника французького утопічного соціалізму.

– Французький утопічний соціаліст Клод Анрі де Сен-Сімон народився... – невпевнено почала Байба.

Даумант відкрив сто сорок першу сторінку підручника "Нової історії" і поклав його перед Байбою. Далі все йшло як по маслу.

Віра Олександрівна Зариня була короткозора, проте окулярів не носила. Відверто кажучи, з історичкою у 8-Б ніяких проблем не було. Віра Олександрівна дозволяла відповідати з місця, а прочитати по книзі міг кожен. На перших партах, на щастя, сиділи найсвідоміші – Зайга, Марга, Рита, Професор, які акуратно готували всі уроки, в тому числі й історію.

Додому Байба мало не бігла. Схований на грудях лист обпікав.

"Мила Байбо! Не можу забути цей дивний вечір у моїй старій школі, який я провів разом із Вами. У Вас рідкісний голос, треба тільки розвивати його. Не робіть дурниць, не ходіть на фабрику. У ткацькому цеху шумно й пильно, це може все зіпсувати. Я тут дещо придумав, що може зацікавити і Вас. Може, ми могли б зустрітися? Мій телефон 377977. З дружнім привітом Тагіл".

Він не сердиться! Він простив їй цю дурну втечу. Він думає про неї – негарну, погано вдягнену, незграбну. Що ж тепер робити? Може, одразу ж зателефонувати? Ні, ні, треба все як слід обдумати.

У квартирі Найковського Байбі належав крихітний куточок у так званій вітальні – маленький столик, за яким вона готувала уроки, і старомодний просиджений диван із високою спинкою, прикрашений овальним тьмяним дзеркалом, на якому вона спала. Мама якось заговорила про те, щоб викинути цей мотлох і замість нього купити модну тахту, але Найковський зчинив страшенний галас – що за дурниці, це пам'ять про його покійну матусю і все в тому ж дусі. Мама й здалася.

Забувши про зламані пружини, Байба з розгону кинулася на диван. Від щастя їй хотілося співати.

– Чого розкричалася як ненормальна? – невдоволено промовила мати, виходячи зі своєї кімнати. Обличчя у неї було заспане, на голові бігуді. З-під халата стирчала м'ята нічна сорочка. – Всю ніч працюєш, і вдома не відпочити.

– Пробач, будь ласка.

– Постав варитися борщ! М'ясо в коморі!

Байба вперше з чисто жіночим інтересом дивилася на свою матір. Та щосили боролася зі старістю – підфарбовувала сивіюче волосся, раз на тиждень робила маску, дотримувалася дієти. Втративши одного чоловіка, мати тепер тремтіла над другим. Найковський це знав і часто поводився з дружиною зверхньо, навіть принижував її. Байба з досадою дивилася на матір, яка випрошувала у чоловіка кохання. Найковський без кінця нагадував про своє шляхетне походження – його предки були польськими панами. Найбільше у вітчимі Байба ненавиділа лицемірство, жадібність, жорстокість і зарозумілість. Дівчинку він терпів тільки тому, що вона багато працювала і мало їла.

Байба зобов'язана була звітувати за кожну копійку, за кожну годину, яку проводила поза домом. Двічі Найковський не повторював. Ремінь, що роками висів біля кухонних дверей, мати прибрала не так давно.

За вечерею вітчим із насолодою переказував невідомо де почуті плітки про розпусних дівчат, які п'ють, курять, плутаються з чоловіками і в решті-решт потрапляють або в колонію, або в лікарню.

– Сучасна молодь остаточно розпустилася. Дівчинку в цьому віці треба тримати в твердих руках, – це були його звичайні розмови.

У щоденнику, який Байба ховала в дивані, вона одного разу записала: "Я його так ненавиджу, що була б щаслива, якби він помер або пішов від нас".

Матері було сильно за тридцять, коли народився братик. Малюк одразу ж став головним у домі. Роландик жив у самій сонячній кімнаті. Роландику діставалися найсмачніші шматочки, у Роландика були найкрасивіші іграшки. Маленький принц дуже скоро зметикував, що всю провину за пустощі зручно звалювати на сестричку.

Через розбиту братом старовинну порцелянову вазу дівчинка цілий тиждень не могла ні сісти, ні лягти на спину. Навіть мати, віддираючи від кровоточивої Байбиної спини сорочку, дорікнула чоловікові за жорстокість.

– Спина заживе, а хто мені поверне спадщину моєї бабусі пані Зосі? – крикнув у відповідь Найковський. – Нехай дякує, що так легко відбулася. А то ще дістане!

– Дістане, дістане, дістане! – повторював Роланд, стрибаючи на одній ніжці.

А, хай їм грець, цим похмурим думкам. Тепер усе переміниться. Вона, звичайно, як і раніше, стане все робити по дому, але в душі буде щасливою. А сьогодні їй навіть треба буде зателефонувати.

"Ало!" – пролунає у слухавці голос Тагіла. – "Добрий день, – скаже вона. – Ви знаєте, хто дзвонить?" – "Звичайно. Ваш голос я впізнаю з тисячі інших".

Треба поставити варитися суп, і тоді можна буде збігати на кут, до автомату. З сусідського телефону вести такі розмови небезпечно, може дізнатися Найковський.

Тремтячими руками Байба кинула в автомат дві копійки. Почувся невдоволений жіночий голос.

– Скажіть, будь ласка, Тагіл вдома?

– Не знаю, подивлюся. А хто питає?

Байба розгубилася:

– Однокурсниця.

У слухавці було чутно стихаючі кроки.

– Тагіл слухає. В чому справа? – раптово почула вона.

– Це Байба.

– Яка Байба? А, пам'ятаю, з моєї колишньої школи, – голос потеплішав. – Нам треба зустрітися. Може, в барі "Рига"? Хоча ні, туди таких маленьких дівчаток не пускають. Ось що, гайда в "Престо". Ви завтра вільні? Скажімо, о шостій?

О шостій вона ніяк не могла, треба було йти в дитсадок по брата.

– Краще о сьомій, – промовила вона несміливо.

– Домовилися. Зустрінемося біля входу. Чао! – Тагіл поклав слухавку.

У Байби тремтіли коліна. "Престо", імовірно, шикарне кафе, там усе дуже дорого. А їй на шкільних обідах вдалося заощадити один-єдиний карбованець.

Треба запитати у Саніти, де знаходиться це кафе. А що вдягнути? У формі незручно, соромно перед Тагілом. Він такий елегантний, як з картинки, а вона – незграбна школярка з допотопною косою.

Байба подзвонила до квартири Саніти.

– Ти як на замовлення, – зраділа Саніта. – Я ніяк не розв'яжу задачу з алгебри. Ходімо в мою кімнату.

Самтині жили набагато заможніше, ніж Найковський і мати Байби. В кутку стояв електричний камін. На спеціальному столику кольоровий телевізор. На підлозі – дорогі килими, на стінах картини. Імпортний столовий гарнітур блищав скляними вітринами і полірованими боками. Одна кімната вбудованою книжковою полицею була розгороджена на дві частини так, що брат і сестра мали кожен свій куточок.

– Ти була в кафе "Престо"? – немов ненароком запитала Байба.

– Звичайно. Обід у нас дома не готують. Мама дає мені гроші, і я кожного дня ходжу в якесь кафе. Ми з Анною знаємо всі найкращі кафе, тільки вечорами небезпечно, на вчителів можна нарватися. Невже ж ти ніколи не була в кафе?

Байба почервоніла і заперечно похитала головою.

– Ну й цирк із тобою! О котрій у тебе побачення?

– О сьомій.

– Тільки не здумай йти в шкільній формі, – попередила Саніта. – І зачіску змайструй моднішу, а то виглядаєш, як дитсадівка. Можуть і не пустити.

– Ти не позичиш мені два карбованці і свій смугастий джемпер на завтрашній вечір?

– Звичайно. І штани, якщо хочеш.

Саніта за натурою не була жадібною. Вона одразу ж зрозуміла, що незвичайні запитання Байби викликані таємничим листом. Але як не намагалася вона вивідати, хто писав, Байба не призналася. Щойно однокласниця пішла, Саніта заходилася надзвонювати Анні.

– У Байби завтра о сьомій побачення в кафе "Престо".

– У цієї тюті? – не повірила Анна. – І з ким же?

– Оце нам і треба буде дізнатися. Ми теж підемо.

* * *

Цілий вечір Байба сиділа у своєму кутку і, обклавшись книгами, удавала, що старанно займається. Вітчим, мати та Роландик весело сміялися – по телевізору показували кінокомедію.

"Маминою помадою трішечки підфарбую губи, – мріяла Байба. – А може, зателефонувати Тагілу і сказати, що я не піду в кафе? Це найкраще. Можна ж погуляти вздовж каналу або з'їздити в Межа-парк. Ні, туди не треба, там вечорами темно. А якщо Тагіл зрозуміє, що я в перший раз у кафе і почне з мене сміятися? Та що вже тепер, домовилися, значить домовилися".

* * *

Байба майже бігла – так боялася запізнитися. Біля Великого годинника вона зупинилася перевести подих. У запасі було ще кілька хвилин. Тагіл під'їхав на елегантних темно-червоних "Жигулях".

– Вибачте, я швидко! Тільки поставлю машину біля готелю і одразу ж повернуся.

Саніта й Анна стояли на іншій стороні біля магазину, заховавшись за колоною.

– Так їй і треба, нехай собі не придумує, – зраділи вони, коли Тагіл поїхав. – Але чому вона не йде?

Байба розглядала виставлені у вітринах моделі одягу. Як же їй хочеться мати ось таке зшите з м'якої тканини пальто з пухнастим лисячим коміром! Темно-коричнева оксамитова спідниця і мереживна блузка підійшли б для урочистого випадку! – Байба гірко зітхнула.

– Ходімо? – Тагіл узяв дівчину під руку і повів у кафе. Анна і Саніта рушили за ними.

– Місць немає! – швейцар у галунах, схожий на персонажа оперети, грубо відштовхнув дівчаток.

– Нічого, ми почекаємо! – уперлася Саніта.

– Ввечері дітям вхід заборонено. – Швейцар захлопнув двері прямо перед їхнім носом.

– Ніякі ми не діти. І кафе це молодіжне.

На вулиці було прохолодно. У Анни в її легких чобітках зовсім задубіли ноги, і вона стрибала то на одній, то на іншій, намагаючись зігрітися.

Разом із теплою хвилею повітря з кафе висипала шумна ватага. Дівчатка шморгнули в кафе, і швейцар махнув на них рукою.

За столиками було повно молоді. Інструментальний ансамбль, що розташувався на невеличкій сцені, за допомогою мікрофонів створював такий шум, що доводилося кричати, щоб тебе почули. Нікого це не хвилювало – всі безтурботно потягували коктейлі, голосно переговорювалися, сміялися. Кілька пар, забувши про все на світі, танцювали на вільному майданчику перед оркестром.

Тагіл був тут, очевидно, своєю людиною.

– Чао, молоде дарування! Як твориться? Обіцяна пісня готова? Давай до старих холостяків! – неслося з усіх боків.

– Дякую, на цей раз ми вдвох.

Офіціантка, поблажливо оглянувши Байбу, вказала на крайній столик, прибравши попередньо напис "Зайнято".

– Що замовимо? – запитала офіціантка.

– Вибирає дама, – Тагіл повернувся до Байби.

– Я... мені... – зніяковіла Байба. – Мені чашку чаю, будь ласка, і шматочок торта, якщо можна.

Офіціантка пирхнула.

– Два "До-ре-мі", двісті "Експресу", вершки, печиво з сиром, – перерахував Тагіл.

Мить – і замовлення було на столі.

Солодкий міцний напій з тертим шоколадом і горіхами виявився дивовижно смачним.

Анна й Саніта довго розшукували подружку в накуреному темному приміщенні, поки, нарешті, не побачили її в кутку, за пухнастою пальмою. Дівчаткам пощастило. За два столики якраз звільнялися місця.

– Дві чорні кави і морозиво "Едельвейс", – замовила Саніта.

– "Едельвейса" нема, є тільки фірмове морозиво "Престол". Це все? – роздратовано запитала офіціантка. Немає сенсу витрачати посмішки й маніжитися з дівчатками без копійки за душею, що годинами сидять за чашкою кави.

– І два коктейлі "Півень", – промовив сусід по столу – чолов'яга добряче на підпитку – зображуючи благодійника. – У таких дівчаток з грошима кепсько, особливо якщо мама сувора.

– То що з коктейлями робити? – сердито промовила офіціантка.

– Неси сюди, пташечко, якось втрьох подужаємо.

* * *

– Клав, мабуть, тобі говорив, що я займаюся в консерваторії по класу композиції. Сам я теж дещо пишу, в основному для естради, – розповідав Тагіл. – Є у мене невеличкий ансамбль біг-біту при клубі "Світанок", хлопці що треба. В музику по вуха закохані. Скуштуй! Не бійся, абсолютно нешкідливий напій, настрій покращує, більше нічого. Ось тільки з солісткою нам не пощастило. Та, що зараз співає, – справжній Гаргантюа, та ще й з похмурим, пропитим голосом.

Тагіл окреслив у повітрі розміри нинішньої солістки, Байба голосно засміялася. Їй було легко й весело, наче вона знала Тагіла тисячу років.

– Чому б тобі не спробувати з нами?

Байба злякалася. Вона згадала, як хвилювалася, як їй стало погано перед виходом на сцену. Другий раз подібне переживати не хотілося.

– В клубі є консультант – колишній оперний співак, він міг би тобі поставити голос, – спокушав Тагіл. – Є у нас і викладачка танців, вона навчить тебе вільно рухатися по сцені.Бо в школі ти була схожа на загіпнотизованого кролика. Ну, вип'ємо! За дружбу і музику!

Сидячи за столом Анна і Саніта не спускали з однокласниці очей.

– Він чогось від неї домагається! Шкода, нічого не чути. У мене в голові дзвенить від цього дикого шуму.

Офіціантка принесла каву, морозиво і коктейлі. Анна демонстративно підсунула коктейлі сусіду по столу, який, підперши голову руками, затуманеними очима втупився в простір.

Якийсь час дівчата були поглинуті кавою і морозивом.

– Супер, правда? – промовила Саніта.

– М-мм!

* * *

– Потанцюємо? – запропонував Тагіл.

Байба непомітно глянула на свої стоптані фетрові черевики і жахнулася.

– Ні, ні!

– То як наш союз? – не забуваючи про своє, Тагіл узяв Байбини долоні в свої і міцно стиснув їх. Від дотику його пальців гаряча хвиля пройшла по руках Байби і розлилася по всьому тілу. Тагіл уп'явся поглядом в обличчя Байби.

– Хотіла б я зараз опинитися на місці Байби, – зітхнула Саніта. – Який чоловік! Майже Ален Делон.

– Ти дура, – розсердилася Анна. – Ти що ж, дійсно не бачиш, що цей мерзотник намагається підпоїти нашу тютю? Ну вже цього ми не допустимо!

Байбу немов загіпнотизували, вона боялася ворухнутися. З нею творилося щось незрозуміле. То їй хотілося плакати, то сміятися. В голові було на диво порожньо і не було страху – навіть перед вітчимом.

– Скажи – так! – наполягав Тагіл.

– Так, так, так, – майже проспівала Байба.

– Вип'ємо! За здоров'я майбутньої естрадної зірки!

Раптом Байба відчула, що до горла підступає нудота. Вона зблідла.

– Уже пізно, мені пора додому.

Тагіл кивнув офіціантці.

– Зараз він посадить цю дурепу в свою машину, відвезе до себе додому і збезчестить, – прошепотіла Анна. – А ну, пішли!

Саніта не встигла отямитися, як Анна вже владно запитувала в Байби:

– Де твій номерок?

– А вас хто гукав?! – сторопів Тагіл.

Саніта, як зачарована, дивилася на Тагіла і дурнувато всміхалася. Байба відчувала, що у неї тремтять коліна.

– Я піду з подружками, – промовила вона, ухопившись за Аннин лікоть.

– Дивись сама! – Тагіл і не намагався її відмовляти. Свого він досяг. І подаючи Байбі пальто, шепнув: – Не забудь про нашу угоду. У неділю о дванадцятій я чекаю на тебе біля готелю "Рига". Мою машину ти тепер знаєш. Чао!

І не удостоївши ні Анну, ні Саніту навіть поглядом, Тагіл вийшов із кафе. Саніта зітхнула.

– Ти не знаєш, де тут туалет? – прошепотіла Байба, зібравши останні сили.

На свіжому повітрі Байбі стало легше.

– В житті більше не візьму до рота ані краплі спиртного, – поклялася вона сама собі. – В перший і останній раз.

Високо над головою, в хороводі зірок, сяяв круглий місяць. Сніг поскрипував під ногами, коли дівчата йшли через парк. Після накуреного кафе колюче повітря освіжало, немов морозиво.

– Він запрошував тебе до себе додому? – не втерпіла Саніта. – Клав запевняє, що у нього не дім, а справжній палац.

Байба заперечно похитала головою.

– Не встиг, ми вчасно втрутилися. Ти з такими будь обережною! – попередила Анна.

Чим ближче вони підходили до дому, тим неспокійніше ставало на душі у Байби. Виручила Саніта.

– Зайдемо до мене, візьмеш до рота м'ятну цукерку, не буде пахнути коньяком, – повчала вона. – А потім я тебе проводжу.

– Байба була у мене, ми разом розв'язували алгебру, – пояснила Найковському Саніта.

Вітчим сердито подивився на дівчинку, але промовчав. З Самтинями мало сенс підтримувати добрі стосунки. Робітників торгівлі він оцінював високо.

* * *

– Дивна дівчина ця Байба, і не дитина, і не жінка, – ділився своїми враженнями з Юстом Тагіл, коли вони пізно ввечері попивали каву. – Варто мені пильно на неї подивитися, вона тут же блідне й червоніє. Інша б до неба стрибала від радості, а ця й не думає. А чого коштувало її уломати! І впевненості ніякої, що не передумає. Не знаю, як і поводитися з нею.

– Як дідусь з онучкою, – підтрунював Юст, – найнадійніше.

* * *

З щоденника Байби:

"Перше побачення в моєму житті. Він був дуже красивий, вкрай ввічливий і надзвичайно розумний. Дівчатка з класу в захваті від кафе, а мені не подобається, шумно, накурено. І люди дуріють, жінки голосно сміються та кривляються. Мені, звичайно, хочеться навчитися співати, як співають Нора Бумбієре або Маргарита Вілцане. Але ж у мене не такий гарний голос. Треба поговорити з вчителькою співів Ієвою Олександрівною".

* * *

– Найрозумніше для тебе – закінчити середню школу, а по вечорах займатися в музичній, – порадила Ієва Олександрівна. – Спів, як і будь-який вид мистецтва, треба освоювати з самих азов. Не слухай тих, хто стане стверджувати, що ти вже естрадна зірка, і не забувай, що голос треба берегти, можна зірвати його і позбутися назавжди. А клубом "Світанок" треба поцікавитися. Почекай мене тут, я зараз зателефоную.

Ієва Олександрівна мала звичай робити все одразу, не відкладаючи на завтра.

– Все ясно, – повернувшись, сказала вона. – Консультантом там працює колишній оперний тенор Ірбе. Якщо у тебе є час, сміливо можеш з ним займатися. І передай, будь ласка, великий привіт від мене. Колись він був і моїм педагогом.

* * *

– Вітаю з успіхом доньки. – В голосі старшої Самтині вчувалася погано прихована заздрість. Обидві сусідки випадково зіткнулися на сходах. Мати Байби здивовано подивилася на елегантно одягнену матір Саніти.

Про які успіхи вона говорить? Байба про це навіть словом не обмовилася.

– Будь у моєї Саніти такий голос, я б від щастя не знала, що й робити, – не замовкала Самтиня. – Нічого б для неї не пошкодувала. Прикро, звичайно, але у Саніти немає ніяких талантів до мистецтва. Наш приватний педагог теж так вважає. Вона скоріше в мене, ділова. Але одне я вам маю сказати, сусідко, – про дівчинку треба більше дбати. У неї ж одна-єдина шкільна сукня, та й та із заштопаними ліктями і в грудях завузька. На шкільний вечір пішла вона в Санітиній сукні, це ж як дівчинці соромно перед іншими. Адже ви не бідняки. – І мати Саніти сховалася за дверима.

Мати Байби, ковтаючи сльози образи, стала підніматися далі.

Байба в старому вилинялому халатику мила на кухні посуд.

– Це що ще там за успіхи? – зі злою образою запитала мати. – Сором просто, дізнаюся про все від чужих, а не від власної доньки.

Байба зніяковіла. За останні роки мати ні разу не поцікавилася її шкільними справами. Двійок і зауважень у неї не було, вчителі не скаржилися, значить, все добре.

"І коли вона встигла так змінитися?" – приглядаючись до доньки, думала мати. Адже щойно була довгоногим незграбним підлітком, викапаний батько, єдиний чоловік, якого вона до нестями кохала і заради якого працювала не шкодуючи сил, щоб він зміг вивчитися на інженера, а потім зненавиділа так, як тільки може зненавидіти покинута дружина. І всі ці роки Байба була немов живе нагадування: дивиться на неї очима першого чоловіка, посміхається його посмішкою.

– Облиш посуд, швидко вдягайся! Ходімо! – наказала мати.

– Куди?

– Побачиш.

Темно-синя спідниця, шкільна блузка, брючний костюм, кримпленова вихідна сукня, вишукані туфлі – у Байби від хвилювання горіли щоки. Отже, мама все ж таки її любить, а то б не стала так витрачатися. Вона просто не вміє показати свою любов, як інші, – ніжністю та ласкою.

Додому дівчинка летіла, як на крилах, щоб усе ще раз ретельно приміряти.

– Ну, тепер у тебе є все, що у інших? – запитала мати.

– Дякую! – вдячний погляд доньки був красномовніший за слова.

– Не могла до літа дотягти, коли дівка сама почне заробляти, – сердився Найковський, розглядаючи покупки. – Скільки тут уже залишилося, можна було і в старому походити. Стільки грошей викинути на вітер!

Байба ковтала сльози.

– Сусіди вже й так шепочуться, скнарами обзивають. Самтиня так прямо в очі й сказала, – огризнулася мати. – Нікуди не дінуться твої "Жигулі".

Найковський сховався в спальні, гучно грюкнувши дверима.

* * *

З щоденника Байби:

"Який сьогодні чудовий день! Таких гарний речей у мене ніколи не було. Добре, що більше не доведеться просити у Саніти. Післязавтра неділя. І навіщо я пообіцяла Тагілу? Дадуть вони мені ноти, примусять співати, а я не зможу. Буде жах як соромно. Дійду до машини і скажу Тагілу, щоб шукав собі іншу солістку".

* * *

Рішення Байби привело Саніту в жах.

– Ти що, здуріла? Упустити таку колосальну можливість! Я б при такому голосищі, як у тебе, ні хвилини не сумнівалася. Якщо ти боїшся, мені нічого не варто сказати твоїй мамі, що нам у неділю кудись треба.

Про те, що її цікавить насамперед Тагіл, Саніта завбачливо промовчала.

Хвилювалася Байба марно. Хлопці з ансамблю зустріли її доброзичливо, як свою. Довгов'язий Егіл, який грав на маленькому електрооргані та на гітарі, працював на фабриці музичних інструментів і по вечорах учився в музичній школі. Барабанщик Гірт учився в десятому класі, а трубач Івар, за професією токар, сам признавався, що музика для нього відпочинок і радість.

Байба побачила зовсім іншого Тагіла – ніяких потисків рук, ніяких пильних поглядів. Зал був у їхньому розпорядженні всього на дві години, і їх треба було використати максимально.

– Почнемо з пісеньки з Байбиного репертуару. – Тагіл сам сів за фортепіано.

Хлопцям пісня сподобалася.

– Ще раз, тільки розкутіше й веселіше, – попросив Тагіл. – Ти, мабуть, помітила, як невимушено співає і рухається по сцені Маргарита Вілцане. Повір мені, ця легкість – результат серйозної, важкої праці. Десятки разів доводиться повторювати одну й ту ж музичну фразу, один і той же рух, поки, нарешті, вони не увійдуть у твою кров і плоть.

Саніта, надувшись, сиділа в дальньому кутку залу. Всі про неї забули, навіть Байба, яка ще вранці стверджувала, що без неї пропаде. І як їм не набридне терликати одне й те ж саме? Наче зіпсована платівка.

Стрілки на годиннику Саніти повзли повільно, ніби равлик, а Байба і не помітила, як пролетів час. Вона тільки-тільки освоїлася, а до зали вже впурхнули маленькі танцівниці, і заняття довелося перервати.

– Для першого разу непогано, – підсумував Тагіл. – Музичний слух у тебе унікальний. Пару годин на тиждень будемо займатися у мене вдома.

– Мама не пустить, – ужалила Саніта.

– Хочеш, поговорю з твоїми батьками? – запропонував Тагіл.

– Найковський спустить вас зі сходів, як Дауманта з нашого класу, – не вгамовувалася Саніта.

Байбу від сорому кинуло в жар.

А Тагіла просто дратувала ця самовпевнена, виряджена по останній моді лялька.

– Ти що, найнялася до Байби в адвокати? – запитав він із іронією.

– Я взагалі можу мовчати, – образилася Саніта. – Байба сама просила, щоб я її охороняла.

– Це від кого ж?

– Від таких мисливців за дівчатками, як ви! – відрізала Саніта.

– І чого це вона? – здивувалася Байба, коли Саніта ні з ким не попрощавшись, вибігла з залу.

* * *

З щоденника Байби:

"Тагіл подарував мені книгу знаменитої французької співачки Едіт Піаф "На балу удачі". В дитинстві їй жилося набагато гірше, ніж мені. Вона народилася в Парижі прямо на тротуарі вулиці Бельвіль. Мати її кинула, бабуся, щоб вона не плакала, напувала вином, розбавленим водою, а батько кожні три тижні приводив додому нову мачуху. Едіт ніколи не ходила до школи, все життя писала з помилками, не знала нот. Коли їй було вісім років, вона виступала разом із батьком – вуличним акробатом – на паризьких площах, в казармах, кабачках. Зараз у мене одна-єдина мрія – навчитися співати".

Глави:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2026 Валерія Воробйова