|
Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською |
|
Усі категорії |
Тільки між нами, дівчатами...
Зента Ергле
Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Едгар Озолінш
Глава десята
Нічого ж страшного не сталося
– Байби вже четвертий день немає вдома, – повідомила Саніта в понеділок уранці. – Мати боїться, щоб вона не зробила собі чогось непоправного.
Клас застиг. За вікном у кроні квітучого каштана свистіли дрозди. Гучно сигналячи, промчала пожежна машина.
– Неправда! – Даумант схопив Саніту за плечі й став немилосердно трясти. – Ідіотські жарти!
– Чокнутий! Такими речами не жартують. Її мати збирається сьогодні йти в міліцію.
Останнє, що побачив Рейніс Карлович, були очі його учнів – розплющені від жаху Дауманта, недовірливі Зайги, повні страху Близнюків. Потім усе попливло, затягнулося білою пеленою. Учитель мляво опустився на стілець.
– В усьому винен цей слимак Тагіл. Я його в порошок зітру... власними руками! – Даумант уже не володів собою.
– Заспокойся! Нічого ще невідомо. – Клав намагався зберегти холоднокровність. – Із Байбою безумовно нічого не сталося. Вона зі своїм ансамблем, імовірно, поїхала виступати.
– Я цього п-покидька добуду живим або мертвим! – Даумант від хвилювання навіть став заїкатися. – Я його...
– Цей псих дійсно вб'є Тагіла! – сполошилася Саніта. – Чуєш, Тагіл не винен. Він сам на Байбу страшенно злий. Через неї в суботу ввечері мало концерт не зірвався в санаторії. Що я тобі потім розповім, Анно! Суперпригода! – Вона шепнула щось подружці на вухо.
– Що ж тепер нам робити, Рейнісе Карловичу? – запитала Даце. – Рейнісе Карловичу, що з вами?
Першою отямилася Марга й кинулася до канцелярії, де був телефон.
– Матусю, мила, Рейнісу Карловичу погано. Ти ж знаєш, у нього хворе серце. Виклич, будь ласка, "швидку допомогу", ту, що з усім обладнанням. Сидить, скрутившись, за столом. Добре, зробимо.
Діти в цей час побігли по шкільну медсестру. Добра тітонька Мілда, піднявши безживну руку вчителя, довго шукала пульс.
– Є? – прорізав тишу сповнений страху голос Петериса.
– Не можу намацати.
Здавалося, учитель, поклавши голову на лікоть, просто задрімав або глибоко замислився. По руці розсипалася хвиля сивого кучерявого волосся. Для дітей учитель завжди був літньою, сивою людиною, а медсестра пам'ятала молодого, стрункого чоловіка із шапкою світлого волосся. До цієї школи обидва вони прийшли одразу ж після війни, кожен зі своєї військової частини. Тридцять років уже минуло, тридцять років...
"Для мене було святом, коли ти іноді заглядав у медпункт, – подумки зверталася вона до вчителя. – "У тебе, Мілдо, як у мирній гавані, тихо, затишно", – казав ти. А сам не шукав у житті ані тиші, ані спокою. Коли я ще тобі казала: кидай ти своє вчителювання, побережи серце, відпочинь. "Встигнеться, – жартував ти, – от буду в землі, тоді й...""
– Гріх ховати людину завчасно! – отямилася сестричка.
– Приїхали! – повідомив Андрис, який час від часу визирав у вікно. – Я побіжу, покажу дорогу.
До класу квапливо зайшов літній лікар у старомодних окулярах, за ним два фельдшери й санітар із ношами. Лікар довго не міг намацати пульс у безживній руці вчителя.
– Кордіамін!
Один із фельдшерів відкрив шкіряну сумку, дістав шприц, набрав ліки. Лікар розпорядився зробити укол у вену.
– Ноші!
Медсестра розв'язала учителю краватку, розстебнула комірець сорочки. Лікар за допомогою стетоскопа намагався вловити биття серця.
– Кофеїн! Мезатон! Кисень!
Фельдшери виконували накази блискавично.
– Хоч би він вижив, хоч би він вижив, – як заклинання твердили про себе Марга й Рита, затиснувши мізинець лівої руки.
– Живий! – вимовив лікар. – Глибокий колапс. У машину!
Рейніса Карловича понесли.
Інфаркт – справа серйозна, це восьмикласники знали. А що таке колапс?
– Це коли людина непритомна, – пояснила медсестра. – Не засмучуйтеся, все буде добре. Головне, живий. Полежить ваш учитель трохи в лікарні, ще й танцюватиме на випускному вечорі.
* * *
Дзвінок дзвонив гучно й наполегливо.
Вітчим Байби з бурчанням підвівся із затишного крісла, що стояло перед телевізором.
– Чого тобі? – Він упізнав Дауманта, але навіть не подумав запросити його в дім.
– Треба поговорити про Байбу. – Даумант спритно сунув ногу в дверну щілину. Найковський неохоче скинув дверний ланцюжок і впустив Дауманта до квартири.
– Де моя донька? – зі сльозами в голосі запитала мати Байби. Із заплаканими очима, з мокрим рушником на голові вона виглядала старшою за свій вік.
– Саме це я і хотів запитати у вас. – Даумант намагався тримати себе в руках.
– По якому праву? Ти їй хто, жених? – знущався Найковський.
– Заспокойся, Ніколо, – зупинила його мати. – Скрізь шукали, – повернувшись до Дауманта продовжувала вона, – і в міліції, і в морзі. Усі лікарні оббігала.
– Не плач, знайдеться, – заспокоював її Найковський. – Думаєш, мені не шкода...
– Тобі служницю шкода, а мені – доньку. А якщо вона й справді руки на себе...
– Дурниці! – перервав Найковський дружину. – Пошукай у музикантів. Давно треба було до синців побити, щоб сидіти не могла, а не пускати з цими жуликами! Не слухала мене, кусай тепер лікті!
– Що ви в п'ятницю зробили Байбі? – впившись поглядом в очі Найковського, запитав Даумант.
– Нічого.
– Брешете! Саніта бачила, як Байба, вся в сльозах, бігла вулицею.
– Ти що, знову її бив? – тремтячим голосом запитала мати.
– Ні, – збрехав Найковський.
– Бив Байбу, бив, – зловтішно викрикнув Роландик. – Такого Байбі вліпив ляпаса, що тільки тримайся!
– І мало! Щоб ноги її в моєму домі не було!
– Не забувайся, це і мій дім, і Байби теж.
– Роланде, а що було після того, як тато вдарив Байбу? – присівши на коліна перед хлопчиком, запитав Даумант.
– А що мені за це буде?
– Хочеш справжній револьвер, який стріляє?
– Хо-о-чу. Байба стала плакати і кричати, що вона більше не може, що її тримають, як у тюрмі.
– А потім?
– А потім вона втекла. Коли ти принесеш револьвер?
– Коли прийде Байба. Я їй віддам. А вас... – повернувся Даумант до Найковського, – якщо з Байбою що-небудь сталося, вас... – він уже не володів собою.
– Це ти мені погрожуєш? Може, сам дівку й зіпсував. А ну ж бо, жінко, подзвони в міліцію, скажи – увірвався вбивця, телефон – нуль два.
Даумант, гучно гримнувши дверима, вибіг із квартири Найковського.
* * *
Хоч б у Рейніса Карловича не було нічого серйозного, – переживала Анна, сидячи в кафе "Вецрига" і колупаючи тістечко. – Не треба було тобі так кричати про Байбу.
– Думаєш, він через це? – засумнівалася Саніта. – Дурниці! Полежить у лікарні, полікується й одужає. Навіть добре, може, пришлють до нас молоденьку практикантку, не доведеться так зубрити. Так от, слухай... Тільки не впади! У суботу я була у Тагіла на дачі. І залишилася ночувати. Мамі сказала, що переночувала у тебе. Тільки ж не бовкни їй.
Чашка з кавою, яку Анна тільки-тільки зібралася піднести до рота, застигла на півдорозі, очі розплющилися від подиву.
– Чесне-пречесне слово?
– И-ги, – підтвердила Саніта з повним ротом.
– Байба теж була?
– Наше Сонечко? Були хлопці з Тагілового ансамблю і... Коротше, слухай від самого початку. У п'ятницю, десь під вечір, Байба промчала по сходах сама не своя: пальто навстіж, очі заплакані, волосся розпатлане. А потім по вулиці понеслася, як ненормальна. Я, звичайно, за нею. У вестибюлі клубу налітаю на Тагіла. Він про Байбу запитує. Хлопці, мовляв, чекають, генеральна репетиція починається, завтра виступати, а через півгодини звільняти зал. Ти б чула, як він лаяв Байбу. Жах прямо. Ну, а в самому кінці – хоч усе життя гадай, не відгадаєш – запросив мене в суботу на маленьку вечірку. Не вистачало однієї дами. Всю ніч я не спала, все обдумувала, що вдягнути. Кримпленовий брючний костюм уже не в моді, в ньому, та ще й з мереживами, я виглядаю жовторотою першокласницею. Одягла блакитну сукню зі сріблястою ниткою, яку мама купила на випускний. Добре, що мої попхалися в кіно, залишила записку.
Машина, уявляєш, несеться під сто. Я поруч із Тагілом, хлопці – позаду, з чогось там сміються, а серце у мене... аж стрибає від щастя. Я б так хоч до Північного полюса мчала. Потрясно, грандіозно.
Ансамбль виступав у якомусь санаторії. Програма всім сподобалася, деякі речі навіть грали на біс. А потім ми поїхали до Тагіла на дачу. На березі моря. Шик, скажу я тобі. За соснами – було чути – шуміло море.
Тагіл завів нас у великий хол. Горів камін, а на підлозі величезний пухнастий килим. Навколо низького столика зручні лавочки на колесах. На стінах великі фотографії. На деяких Тагіл знятий ще хлопчиком. Таке, чесно, бачила я тільки в іноземних журналах і кіно. Нагору вели сходи, і там були кімнати.
Раптом розсунулися невидимі двері й з'явилися три супердами в джинсах і потрясних перуках. Тагіл нас познайомив – актриса, художниця, піаністка, усі, звичайно, майбутні. Художниця підсунула столик на колесах, а що на ньому! Аж очі розбіглися. Як у казці, чесно. В каву вони, звичайно, додали чогось спиртного, так пекло в горлі. Від коньяку я спочатку відмовилася, боялася, що розкисну. Але актриса стала наполягати – треба, мовляв, з усіма нарівні. Тагіл увімкнув магнітофон, потрясні речі, чесно. Танцювали до одуру, а потім повалилися на килим перед каміном. Дивилися на палаюче вугілля.
А потім – ну нічого не пам'ятаю.
Вранці прокидаюся, дивлюся – незнайома кімната, шикарний туалетний столик із трьома дзеркалами, широке ліжко, блакитна атласна ковдра. Спочатку не зрозуміла, де я. Добряче, видно, ввечері випила. Дивлюся – поруч, закутавшись у ковдру з головою, хтось спить. Тагіл, думаю. Мене аж у жар кинуло. Стягнула ковдру – жах! Гірт, цей рудий барабанщик! З рота вином тхне, табачищем, аж гидко. Не розумію, як він поруч опинився.
– А тобі не страшно було, що він... що ти...
– Та ні! Такий молокосос! Він був п'яний як дим. Розбудила його, спустилися ми вниз. У кімнаті жахливий безлад. На підлозі напівпорожні пляшки, закуски, біля каміна, завернувшись у килим, сплять майбутня актриса й Егіл, ну, той, що грає на електрооргані. Тагіл і всі інші з'явилися десь до полудня, ледве живі. Сяк-так очухалися, погуляли по бережку, провітрилися, а ввечері поїхали додому. Ну, не колосально? – хихикнула Саніта.
Анна мовчала. Але Саніта цього навіть не помітила.
– Тагіл усе ж таки кращий за всіх! Як він танцює! А які анекдоти розповідає, обрегочешся, – торохтіла вона.
– А як же Байба? – перервала її Анна. – Ти сама сказала, що вона дивиться на Тагіла закоханими очима.
– Ти вважаєш, вона через мене? – притихла Саніта. – Але як вона могла дізнатися? Я нікому нічого не розповідала, тільки тобі.
Анна знизала плечима.
* * *
У той час, коли Даумант пояснювався з Найковським, а Саніта розписувала Анні свої пригоди, Байба, зщулена, маленька, лежала в кабінеті вчителя співу Ірбе, укрившись своїм пальто. Великі очі її гарячково блищали, обличчя осунулося. Рука, що потягнулася по склянку води, помітно тремтіла. Але голова більше не боліла, працювала чітко.
По коридору, голосно переговорюючись, пробігли маленькі танцюристи. За хвилину пролунали звуки піаніно й над головою затупали.
Поступово вона згадала, як опинилася тут. У п'ятницю ввечері вона збиралася на репетицію, але вітчим не пускав – захворів Роланд, треба було за ним доглядати. Вона відповіла, що повернеться через годину, що в суботу ввечері у них важливий концерт і товаришів підводити не можна.
– Теж мені примадонна! Щовечора вештаєшся! – вибухнув Найковський. – Якщо підеш, додому не повертайся!
– Але ж ти вдома, і мама скоро прийде, – стримано відповіла Байба, одягаючи пальто. І тут вітчим підійшов до неї й дав ляпаса.
Чому вітчим мене так ненавидить? Роланда ж він любить, усе йому спускає. Мати він теж, імовірно, любить, інакше б не одружився.
А що було потім? Голова така важка.
Уся в сльозах побігла вона до клубу. У вестибюлі глянула на себе в дзеркало – жах, який вигляд: заплакана, розпатлана, щока червона. Вона зайшла в туалет привести себе до ладу.
І, стоячи тут, почула страшну розмову, яку запам'ятає на все життя.
Тагіл: – Саніто! Де Байба?
Саніта: – Не знаю.
Тагіл: – Ви хіба не разом прийшли?
Саніта: – Ні, вітчим її не пускає.
Тагіл: – Чорт забирай! Саме сьогодні, напередодні концерту! Доведеться самому по неї їхати.
Саніта: – Марно. Вона кудись утекла вся закошлачена в сльозах.
Тагіл: – І ти її не зупинила?
Саніта: – Я не встигла...
Тагіл: – А чого ти взагалі сюди припхалася?
Саніта: – Я не можу без тебе, Тагіле. Я кохаю тебе, Тагіле...
Тагіл: – На чорта ти мені здалася?
Саніта: – Я буду тобі прати білизну, варити обід...
Тагіл: – У нас уже є домробітниця. Кінчай!
Саніта: – Дозволь мені хоч здалеку на тебе дивитися.
Тагіл: – Що я тобі, картина?
Саніта: – Я знаю, ти в Байбу уклепався.
Тагіл: – Нащо треба. З малолітніми не зв'язуюся. Ризиковано. Вона, імовірно, ще в ляльки грає.
Саніта (розсміялася): – І правда, я сама колись бачила. Знаєш, яке у неї в класі прізвисько? Наївне Сонечко.
Тагіл: – А у тебе яке? Нейлонова принцеса? Взагалі-то у тебе вже все на місці. Скільки тобі років?
Саніта: – Шістнадцять.
Тагіл: – Брешеш. Та нехай. Завтра ввечері у нас маленький сабантуйчик, якраз однієї дівчини не вистачає. Хочеш зі мною?
Саніта: – Яке питання?!
Тагіл: – А тепер швидко знайди мені Байбу!
Саніта відчинила двері туалету, але Байбі вдалося сховатися за двері. І Саніта її не помітила. Коли у вестибюлі стихло, Байба підбігла до кабінету вчителя співу, швидко витягла ключ і замкнулася. Плакала. Заснула. Прокинулася вже коли стемніло. Навколо немов усе вимерло. Зі страхом дісталася до туалету, наповнила водою кухоль. А потім знову впала в якесь безпам'ятство. Навіщо вона отямилася? Як тепер жити? Розтоптана її прекрасна мрія про майбутнє, яка так окриляла її, допомагала справлятися з неприємностями. Тагіл її не любить! Не будь у неї голосу, він би на неї й уваги не звернув. Але якщо людину люблять, то люблять її всю, а не окремо обличчя, зріст, очі, голос. У Тагілі їй подобається все – руки з тонкими пальцями, які ніби літають по клавішах, його миле обличчя з темними очима й усміхненим ротом, його довге волосся, кучеряве, як у дівчини. Як же тепер жити? Жити – і не співати?
А може, Тагіл хотів приховати, що вона йому дорога? Хто ж стане про своє кохання кричати на весь світ! Ну, звичайно, як же вона раніше до цього не додумалася! Дурепа, розляглася тут і плаче!
Тагілу вона ніколи не говорила про свої почуття. Та й як заговорити про це першою?! Соромно! Але так іноді хочеться притулитися до плеча Тагіла й відчути, як тебе обіймають сильні руки, немов захищаючи від небезпеки. Ось збереться вона зараз із силами, поїде до нього й усе скаже. А що, як Тагіл насварить її, як Саніту? Але ж вона вже не дитина, їй стільки ж, скільки було Джульєтті, коли вона покохала Ромео.
Байба переплела косу, накинула пальто й вийшла на вулицю. У вестибюлі юрмилися ошатно одягнені діти, що прийшли на якесь свято.
Жахливо хотілося їсти. Байба перерахувала копійки. У найближчій кав'ярні кафе вона випила чашку кави, з'їла дві булочки, сіла в тролейбус і поїхала на вокзал.
Була сонячна травнева неділя. Люди натовпами їхали за місто. Верби, що росли вздовж придорожніх канав, були всіяні білими пухнастими грудочками. У зеленій траві жовтіли кульбаби. Серед життєрадісних перехожих і Байба відчула себе веселіше.
До дачі Тагіла вела вузька піщана вуличка. Люди щось робили в садах, копали землю. Димілися купи торішнього листя, пахло шашликами. Жайворонки, немов сп'янівши від прозорого повітря, щедро розсипали свої трелі.
Тремтячими руками Байба відчинила хвіртку. Один раз вона приходила сюди по ноти, але дерева тоді були зовсім голими, під кущами лежав сніг. Зараз у саду цвіли червоні тюльпани й жовті нарциси. Молоденька верба занурила свої ніжно-зелені гілки у невеличкий ставок. Кущ форзицій, усипаний дрібними жовтими квітками, укривав терасу. На ній цілувалися двоє.
– Приходь увечері, – почула Байба переривчастий, але такий знайомий чоловічий голос. – Ти мені потрібна, чуєш, потрібна.
Тагіл!
Дівчина метнулася назад до хвіртки.
– Гей, хто там? Зачекай! – крикнув Тагіл.
– Напевно, одна з твоїх шанувальниць, – пролунав жіночий голос.
Отямилася Байба на пляжі. Море переливалося на сонці. На лавці, прикривши носи смужками паперу, засмагали три жінки.
– Что з тобою, дитинко? Чому ти плачеш? – співчутливо запитав сивий чоловік, що вигулював дога. Пес обнюхав Байбині ноги й дружелюбно помахав обрубком хвоста.
Байба провела долонею по обличчю, воно було мокрим. Усміхнувшись крізь сльози, вона повернулася в бік моря. Піти б по блискучій сонячній доріжці, вода б зімкнулася над головою, і нічого більше б не було – ні ненависного вітчима, ні зради Тагіла, ні її першого нещасного кохання.
Нестерпно боліла голова, її знову почали бити дрижаки.
Треба було йти додому, випити таблетку аспірину, тепло укутатися. Але у неї немає дому, вітчим її вигнав.
У клубі починався черговий вечір танців. Контролери впізнали дівчину й пропустили, нічого не питаючи. Байба знову замкнулася в кабінеті Зігмунда Донатовича, лягла й одразу ж поринула у важкий сон.
* * *
Як жити далі? Кинути школу, піти працювати й жити в гуртожитку? Але у неї й паспорта немає, а таких на роботу не сильно й беруть.
Гучний стукіт у двері перервав її роздуми.
– Що ти тут робиш? – здивовано запитав Зігмунд Донатович. – Адже сьогодні немає заняття.
Дізнавшись, що дівчина, зовсім хвора, ось уже три дні живе в клубі, учитель захвилювався.
– Зараз же ходімо зі мною! – наказав він.
– Еммо! – звернувся він до своїй дружини. – Це моя найкраща учениця. Уяви собі, вітчим прогнав її хвору з дому. Дай їй ліки й уложи на диван.
Стара жінка без зайвих розпитувань постелила на дивані й дала дівчині термометр.
– Тридцять вісім і п'ять, – вона похитала головою. – Випий чаю з медом та прийми таблетку. Якщо завтра не стане краще, викличемо лікаря.
* * *
З щоденника Байби:
|
"Живу у Зігмунда Донатовича і його дружини. Старі дуже хороші, добрі до мене. Якщо завтра не буде температури, піду до школи. Співати мені не дозволяють, поки не одужаю". |
* * *
– Байба? Байбочка! – зрадів Даумант, побачивши Байбу, що стояла в дверях . – Як добре, що ти знову з нами!
Байба сумно посміхнулася. Пережите за останні дні немов відгородило її від однокласників високим парканом. По один його бік – безтурботні підлітки Марга, Рита, Юрис, Яніс, Даце, по другий – там, де починається справжнє доросле життя з його турботами й відповідальністю, – вона.
– Де ти пропадала? – теребив її Даумант. – Ми все місто оббігали, тебе шукали. Імант навіть у морзі був, бррр, ну й моторошно ж там.
– Дайте людині спокій, – відбивалася за неї Даце. – Не бачите хіба, людина після хвороби.
* * *
З щоденника Байби:
|
"Вчора приходила мама. Плакала, просила, щоб я повернулася додому. Найковський шкодує, що ударив мене. Роландик кожен день про мене питає. Що мені робити? Тут у З. Д. просто як у казці – своя кімната, робити мені нічого не дають, тільки вчись. До клубу більше не ходжу, займаюся тут же. З. Д. пропонує жити у них до закінчення школи. Він хоче, щоб я пішла в середню музичну школу. Найковський на це, імовірно, ніколи не погодиться. Вчора подзвонив Тагіл, кличе на репетицію. Поки не можу його бачити". |
* * *
Стан Рейніса Карловича був важкий. Йому дозволялося лежати тільки на спині, розмовляти дуже мало. Біля ліжка хворого було встановлено постійне чергування.
Кожного дня після уроків Близнюки вирушали до лікарні. Лікарі відділення вже знали дівчаток.
– Ми тільки скажемо, що все добре, що ми стараємося, готуємося до іспитів і чекаємо на його повернення, – умовляла Марга.
Лікар, однак, заборонив відвідувати хворого.
– Тоді дозвольте на нього хоч у щілинку подивитися, рукою помахати.
Але й цього їм не дозволили.
* * *
– Що ж мені з вами робити? – заклопотано запитала завуч у 8-Б. – Такому учителю, як Рейніс Карлович, заміну не знайти.
– Нам не треба заміни, – від імені всього класу сказала Зайга. – З латиської мові нам залишилося тільки повторення, а з цим ми впораємося самі.
– Може, ти й впораєшся, і ще деякі, а що буде з ледарями?
– Ледарів не буде. Ми обіцяли своєму класному керівнику, що всі закінчимо школу, і слова свого дотримаємо.
І вони дійсно тримали слово.
– Таке в моїй практиці вперше, – не переставала дивуватися завучка. – Поруч із дошкою вони повісили великий портрет Рейніса Карловича. Малював, імовірно, Петерсон. На вчительському столі білі аркуші паперу, на зворотному боці – прізвища. Зайга по аркушу викликає відповідати, потім усі колективно ставлять оцінку, причому сувору й об'єктивну.
* * *
Шкільна медсестра Мілда Янівна кожну вільну хвилинку намагалася проводити у Рейніса Карловича. Вона розповідала про школу, хвалила 8-Б. Вчителі надивуватися не можуть, як змінилися вони в кращий бік.
– Невже ж мені треба було захворіти, щоб вони почали вчитися? – сумно пожартував Рейніс Карлович. – Мілдо, у мене до тебе прохання. Наступного разу, як прийдеш, приведи з собою Дауманта Петерсона.
– Цього довготелесого з кучерями?
– Так, його.
– Ти ж знаєш, що тобі суворо заборонено хвилюватися. А від цього пустуна всього можна очікувати.
– Приведи завтра ж. Все буде добре.
* * *
– Дауманте, Рейніс Карлович хоче тебе бачити, – повідомила наступного дня медсестра, зазирнувши до класу.
"Хана хімії!" – зрадів хлопчик і стрімголов кинувся з класу.
"Чому вчитель покликав саме мене?" – дивувався Даумант. За останній час нічого надзвичайного він не вчинив, і оцінки нормальні.
– Ти тільки не розповідай нічого поганого, тільки хороше, – в котрий раз попереджала медсестра. – Чуєш? А якщо він запитає про ту дівчинку, що пропала, скажи, що вже знайшлася. Він мені не вірить, думає, я його обманюю. Тільки ненадовго, чуєш, – попередила вона, впускаючи хлопця до палати.
Рейніс Карлович лежав, відкинувшись на подушки, і слабо усміхнувся Дауманту. У хлопчика камінь з душі впав. Рейніс Карлович хотів знати про клас абсолютно все. Даумант з усіма подробицями розповів, як вони повторюють латиську мову, як суворо ставлять оцінки, суворіше навіть, ніж учитель, що завучка спочатку не хотіла враховувати ці оцінки, а потім здалася.
– До іспитів ми чекаємо на вас до школи.
– Я б і сам не проти, але лікарі сказали, що ще місяці два доведеться пробути в лікарні. Дауманте! Твій батько врятував мені колись життя, але сам при цьому втратив руку. Все життя я відчуваю себе перед ним у неоплатному боргу. Хто знає, чи доведеться з ним ще побачитися. Батькові твоєму я вже нічим не можу допомогти, але мені ти мусиш пообіцяти, ні, присягтися, що зробиш усе для того, щоб успішно закінчити вісім класів і вступити до художньої середньої школи. – Учитель говорив повільно, час від часу зупиняючись, щоб зібратися з силами.
Дауманта наче ошпарило.
– Я клянуся, – ледве чутно вимовив він. – Батько передає вам привіт. З тих пір, як ви у нас були, він не п'є і не лається.
– І ще я хочу тобі сказати... У мене вдома, на столі, лежить товста папка – в ній історія нашого партизанського загону. Мені так і не вдалося дописати. Нехай твій батько розшукає командира нашого загону Берзіня і передасть йому цю папку.
– Навіщо, Рейнісе Карловичу, ви ще самі закінчите.
– Мілда Янівна мені сказала, що Байба знайшлася. Не залишай її зараз саму. Їй дуже потрібна ваша дружба й підтримка. А тепер іди. Бувай щасливий, мій хлопчику!
– До побачення! – Даумант змусив себе усміхнутися. Цей чоловік із жовтим обличчям і глибокими зморшками навколо рота не був більше його вчителем, це був хтось інший, зовсім чужа людина.
* * *
Рейнісу Карловичу погано, – повідомив на другий день Даумант.
– Я знаю, ви вважаєте, що це я винна в його хворобі, – тихо вимовила Байба.
– Не мели дурниць! – урвав її Клав. – Так само і Саніта винна. Влетіла до класу та раптом як загорланить наче божевільна: "Байба пропала. Напевно, покінчила з собою!" Всі знали, що у Рейніса Карловича хворе серце, що його не можна хвилювати.
* * *
– Четвер – мій день! – Даумант узяв у Байби портфель. Невидючими очима Байба подивилася на свого сусіда по парті і, наче соромлячись своїх думок, почервоніла.
– Завернемо до парку! – запропонував Даумант.
Байба мовчки кивнула. Цвіли каштани. Перед пам'ятником Блауманісу розкинувся справжній килим із тюльпанів. Крижана гірка, з якої Байба і Тагіл каталися в ту казкову зимову ніч, стояла нікому не потрібна, занедбана.
– Ось і наша лавочка! – Даумант потягнув за собою Байбу.
– Наша?
– Хіба не е пам'ятаєш? Тут ми сиділи місяць тому, коли була перша гроза.
– Мені здається, це було давним-давно, – промовила Байба задумливо. – Ми тоді були зовсім дітьми.
– І я за цей час став на тисячу років старший.
– Ти? – Байба уважно подивилася на Дауманта. – А ти чому?
– Невже ж ти дійсно нічого не розумієш? – засмучено запитав Даумант. – Я повинен тобі про це сказати...
– Не треба.
– Заради тебе я готовий на все – зубрити, вступати в художню школу... Смішно, правда?
– Не смішно, – тихо вимовила Байба. – Обіцяю, що ми назавжди залишимося друзями, що б з нами не сталося в житті.
І вона вклала свою вузьку долоньку в широку долоню Дауманта й відчула, як тремтить його рука.
Хлопець міцно стиснув Байбину руку й відпустив.
– Дякую й за це!
"Чому поруч не Тагіл", – майнуло у Байби. Сиди він поруч і вимови ці ж слова, чи була б вона щаслива? Після всього, що сталося. Прозора сльоза скотилася по її щоці.
– Тобі погано?
– Ні, – Байба посміхнулася крізь сльози. – Вже ні.
– Я можу я тобі чимось допомогти?
– Ні, я маю розібратися в усьому сама.
З хвилину обидва сиділи мовчки й думали кожен про своє.
"Здається, вона нарешті зрозуміла, що за птах цей Тагіл, – думав Даумант. – Як вона переживає! Як же це по-дурному – сидіти поруч із дорогою тобі людиною, кожною жилкою відчувати, як вона страждає, і знати, що ти нічим не можеш їй допомогти. – Даумант стиснув кулаки. – Може, набити цьому ловеласу фізіономію?"
"Життя – не казка. – Байба важко зітхнула. – Немає на світі милої доброї Лайми, яка перетворила б Попелюшку на прекрасну принцесу. Немає й принца, який би зробив сироту королевою. Тагіл ніколи не казав, що кохає її. Виходить, що вона сама все вигадала? Для Тагіла вона була просто музичним інструментом, солісткою." – Від такої думки Байба на мить навіть оторопіла – такою несподіваною вона їй здалася.
– Пора додому! – Байба піднялася. – Додому? У мене навіть дому немає. – Вона гірко посміхнулася.
– Ходімо, будеш жити у нас, – запросив Даумант. – У нас, звичайно, не апартаменти, але в кімнаті сестри місце знайдеться.
– Дякую, Дауманте, ти справжній друг. Але мені у Ірбе дійсно непогано.
* * *
На великій перерві дівчата з 8-Б сиділи у дворі під квітучим кущем черемхи.
– Тільки між нами, дівчатками, Байба – жахлива дурища, – торохтіла Саніта. – У Тагіла через це Сонечко все пішло шкереберть. Він заявив свій ансамбль на конкурс "Лієпайський бурштин", а тепер без Байби все розвалилося. Будь у мене такий голос... – вона мало не плакала від злості.
– Буцливій корові бог рогів не дає, – непомітно підкрався до них Арніс Ліціс.
– А ну, забирай звідси ноги, та швидше, – сердито крикнула Анна. – Нічого підслуховувати. Розкажи, що там насправді сталося?
– Вчора після обіду мені подзвонив Тагіл, щоб я терміново прийшла в клуб. Мені що, я пішла. Дивлюся, хлопці носи похнюпили. Тагіл мені й каже, що, мовляв, я повинна поговорити з Байбою, щоб вона повернулася, інакше ансамблю кінець.
– Чому ж він сам цього не зробив? – поцікавилася Даце.
– Байба його не хоче ні бачити, ні чути. Ось так!
– Може, цей донжуан образив її? – зауважила Марга.
– Ну, це дурниці! – засміялася Саніта. – Сильно треба Тагілу такі овечки! Байба, вірогідно, придумала, що Тагіл у неї закоханий, ну, а коли все відкрилося, вона й розпсихувалася.
– А ти як? – не витримала Анна.
– Це зовсім інша справа, – Саніта ображено стиснула губи.
– Якщо через це кохання стільки треба терпіти, дякую за тістечка, без них обійдемося, – сказала Марга.
– Нічого ти, Марго, не розумієш, – зітхнула Даце.
– Кажи, що було далі, – квапила Саніту Анна.
– Ну, пішла я до Байби. Вона сиділа у величезному кріслі й робила уроки. Вітальня у Ірбе велика, як зал, там і піаніно, і пальма, картини по стінах розвішані. Словом, шик-модерн. Байба запитала, чи не Тагіл мене послав, і вирячилася своїми прожекторами. Кажу: хлопці хочуть знати, в чому справа. І тоді Байба вимовила таке, що я не повірила своїм вухам: вона, мовляв, зараз Тагіла не може бачити, він їй, бачите, здається брудним. Це Тагіл, який двічі на день міняє сорочки, брудний! Ви щось розумієте? Я, чесне слово, ні.
– Ти, Саніто, чоботами топчеш чужі серця. І не в змозі зрозуміти, що Тагіл зовсім не ангел, – перебила її Даце. – А зараз замовкни – Байба йде.
* * *
З щоденника Байби:
|
"А почуття тануть, |
Пропонуємо також:
У моєму
російськомовному
дитинстві були книги
з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших.
Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі.
Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього
і було зроблено цей сайт.
Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.
Валерія Воробйова
- Контакти
Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com
Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.
© 2015-2026 Валерія Воробйова