Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Тільки між нами, дівчатами...

Зента Ергле

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Едгар Озолінш

Глави:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10

Глава третя
Ромео і Джульєтта

Географ Антон Антонович Цауне, на прізвисько Колумб, набув слави суворого, але справедливого вчителя. П'ятірку з його предмета отримував тільки той, хто міг розповісти більше, ніж було написано в підручнику.

Першою п'ятіркою у 8-Б вшанувався Імант за свою ретельно підібрану колекцію корисних копалин Латвії. Імант дорожив нею більше, ніж скнара грошима, і довго ламався, перш ніж принести її до школи.

– На світ треба дивитися допитливо й зірко, – зазвичай повторював Антон Антонович. – Сидиш на великому валуні – дізнайся, як він сюди потрапив; переходиш убрід річку – з'ясуй, звідки вона бере початок і куди впадає.

Майстер спорту з гірського туризму, він щороку брав участь у цікавих експедиціях. Шкільний географічний кабінет славився в місті унікальними колекціями мінералів, чудовими описами маршрутів, картотекою з відомостями про всі континенти, яку постійно поповнювали самі хлопці та дівчата. Книжки про подорожі в шкільній бібліотеці були дефіцитом – на них записувалися в чергу. Діти захоплювалися фотографією, кольоровими діапозитивами.

Учні Антона Антоновича чудово орієнтувалися в незнайомій місцевості за картою та компасом, визначали сторони світу за моховитими деревами і камінням, за лісовими просіками. Команди школи регулярно брали участь у змаганнях з орієнтування і посідали зазвичай одне з перших місць.

На глухій станції, де більшість електричок навіть не зупинялася, жовтневого ранку з вагона висипала ватага підлітків, що реготали та галасували. Антон Антонович, поплескавши в долоні, швидко зібрав своїх. У натовпі дітей, одягнених у звичайні тренувальні костюми, вони виділялися світло-зеленими вельветовими жилетами з емблемою школи.

– Кроком руш! – скомандував Цауне і першим ступив на добре втоптану стежку, що перетинала луг.

Уночі був мороз. Трава вкрилася сріблястим інеєм, який перетворив стебла тонконога, кінського щавлю і голівки конюшини на крихкі, наче зроблені зі скла витвори мистецтва.

– Поспоримо, піде дощ, – бурчав Імант, – хоча б тому, що я забув удома плащ.

– Із ясного неба? – піддражнював Гірт. – Деньок буде що треба.

Петерис і Даце мовчки йшли за ними.

Даце, учасниця республіканської команди школярів, мала чималий досвід у змаганнях з орієнтування на місцевості. Прогулянка лісом завжди приносила їй радість. Але сьогодні вона насилу встала з ліжка. Голова була важка, у скронях стукало, при кожному вдиху в грудях щось скрипіло, як незмащене колесо. Однак на свіжому повітрі голова боліти перестала, і Даце повеселішала.

На узліссі вже відчувалося звичайне передстартове збудження. Сандружинниці поставили намет і прикріпили до нього червоний хрест. Антон Антонович вишикував хлопців та дівчат і звернувся до представника районного відділу народної освіти, знаменитої колись альпіністки Регіни Сале з проханням відкрити змагання. На щастя, вона не належала до любителів поговорити – сказала кілька слів про значення орієнтування як виду спорту і побажала всім успіху на дистанції.

Кожному учаснику видали номер і карту маршруту. Шестикілометрову дистанцію треба було подолати максимум за дві години, відзначаючи при цьому на карті контрольні пункти.

– А що, старі, рвонемо за годину! – запропонував Імант. – А потім посидимо біля багаття, запечемо мисливські ковбаски, я захопив із собою.

– Можна, – друзі не заперечували.

Через кожні п'ятнадцять секунд один з учасників зникав у лісі. Незабаром на старті залишилися тільки санітарки та Регіна Сала, яка після змагань мала вручати переможцям нагороди.

– Дівчатка, якщо я за півтори години не повернуся, погукайте, – попросила вона і вирушила в ліс по гриби.

* * *

Кеди у Даце швидко промокли, і по спині час від часу пробігали мурашки. Біля контрольного пункту з цифрою 91 на неї чекав Петерис.

– Є у тебе попити? У горлі зовсім пересохло.

Петерис запропонував льодяники.

– Ти що, захворіла? – він стурбовано помацав лоб Даце. – Очі такі втомлені і лоб гарячий.

– Просто бігла, – збрехала Даце. – Пішли разом, дорога здасться коротшою.

Переваливши через піщаний пагорб, густо порослий молодими соснами, вони спустилися в топку низину, якою зміїлася річечка. З беріз облітало останнє золотаве листя і опускалося на землю, наче маленькі планери, у голому гіллі осики мерзли краплі роси. Могутній дуб, укутаний, наче шубою, жовто-іржавим листям, дивився в річкову завіть.

– Це зимовий дуб, – сказала Даце. – На ньому і взимку листя. Воно захищає бруньки від холоду. А навесні, після першого теплого дощу, дуб за одну ніч скидає листя, вкривається зеленню, і тоді здається, ніби він накинув на себе мереживну хустку.

На гілці дуба і був влаштований ретельно замаскований наступний контрольний пункт.

Даце перша помітила звалені на березі стовбури осики. Вони нагадували акуратно заточені олівці. Трохи нижче чулося дзюрчання води. Бобри майстерно перегородили річку стовбурами осики та корінням дерев, отвори затулили дрібними гілочками, обмазавши їх землею і брудом. Вода, пінячись, перекочувалася через двометрову греблю.

Закрут річки, де на карті було позначено луг, перетворився на бобровий став із невеликим, порослим осиками острівцем.

Згідно маршруту, учасники мали перебратися через річку. Стежка, що петляла вздовж берега, виводила прямо до містків. Після кількох дощових днів річка вийшла з берегів. А минулої ночі підморозило, і вода несла крижинки, схожі на осколки скла, у вирі вони крутилися каруселлю.

Петерис не встиг отямитися, як Даце опинилася на містках. Подальші події нагадували прискорену кінозйомку. Коли Даце дійшла до середини, містки перевернулися, і вона опинилася під водою. Петерис кинувся на допомогу. На протилежний берег обидва вибралися набагато нижче за течією.

– Треба обсушитися. Сірники є? – Даце викручувала мокре, схоже на водорості волосся.

Витягнувши з планшета намоклу маршрутну карту, Петерис почав її вивчати.

– До фінішу ще добрячий шматок, а у тебе температура, це ясніше ясного. Десь тут поблизу має бути хутір Ієвуличі. Зрештою, це нам по дорозі. Біжимо!

Петерис першим кинувся через прибране картопляне поле. Даце, падаючи і спотикаючись, попленталася за ним.

– Зачекай хвилинку, – попросила вона, – нема чим дихати.

– Потерпи! Уже недалеко. За яблуневим садом.

Петерис схопив дівчинку за руку і потягнув за собою. На розлогих моховитих яблунях, наче золоті та червоні квіти, висіли пізні яблука. У гілках щебетали синиці та повзики. Будівлі ховалися за кущами бузку і здавалися занедбаними. Провислий дах житлового будинку поріс зеленим оксамитовим мохом, крізь який місцями пробивалися пучки сірої соломи. У хліва один край даху обвалився. Наче поламані ребра, дивилися в небо кінці балок. Руда кішка, задерши хвоста, вибігла назустріч і одразу стала тертися об ноги. Над дверима будинку висіли схожі на розкинуті руки великі гіллясті оленячі роги. Петерис постукав. Пролунав гавкіт.

– Хто там? Заходь! – промовив за дверима непривітний голос.

На вимоклих до нитки дітей війнуло приємним теплом і духом сільської хати – запахами диму, цибулі, яблук і копченого м'яса.

На ліжку, спустивши вниз ноги в довгих білих підштанках, сидів кудлатий дід і непривітно дивився на прибульців. На негнучких лапах до них підшкандибав такий самий кудлатий собака, обнюхав їх з усіх боків, голосно втягуючи повітря, ліниво махнув хвостом і заліз під ліжко.

Даце здалося, що вони потрапили до чарівника. На стінах висіли рогаті й ікласті голови звірів, чудернацько вигнуте коріння та гілки. Чорний ворон із карканням усівся на плече господаря і блискучими очима втупився на непроханих гостей.

– Чи не можна у вас на кухні трохи обсушитися? – запитав Петерис. – Ми впали у воду.

– Ну як є навіжені, – бурчав старий. – Де очі ваші були? Щоб серед білого дня в річку бухнутися!

Незабаром у плиті вже потріскував вогонь, затишно співав чайник.

– Перевдягніться, а мокрий одяг розвісьте над плитою! – наказав господар. Даце він дав довгу лляну сорочку, спідницю, що вилиняла від частого прання, і велику хустку.

– Міні-спідниць у цьому домі немає. Моя покійна визнавала тільки максі, – додав старий, усміхаючись у бороду.

Петерису він вручив домоткані суконні штани і вовняний светр.

– Ти, Даце, точнісінько Христина, – засміявся Петерис.

– А ти Едгар.

Даце згадала про те, як герої Блаумана кохали одне одного, і почервоніла.

– Хотів би я бути... – повільно вимовив Петерис та раптово замовк.

– Ким би ти хотів бути?

– Ніким.

Даце, притулившись до теплої пічки, тремтіла.

– А ну ж бо, випийте гарячого липового чаю з медом, – розпорядився господар. – Одразу полегшає.

– Поспи трохи, поки одяг сохне, – Петерис спробував надати голосу суворості. – А я біля плити посиджу.

Даце одразу забулася важким сном.

– ...Оце так і живу тут сам. Робота моя – за тутешніми лісами доглядати, – розповідав старий. – Буває, цілими днями людей не бачу. А звірі мене не бояться, підходять і просто з рук їдять. Залишив для кабанів ціле поле картоплі, хай краще тут риють, ніж колгоспну. Минулої ночі місяць світив, то все було видно. Кабаниха цілий виводок смугастих поросят привела, підсвинків. Ото вже рилися в картоплі, рохкали та чавкали.

Голос старого лісника доходив до Петериса наче здалеку. Полум'я освітлювало обличчя старого, і він здавався казковим лісовиком. А потім уже не було нічого.

* * *

У лісі Гірт ніколи не нудьгував. Влітку він заводив довгі розмови з птахами. Наслідувати пташині голоси навчив його робітник із Зоологічного саду. Птахи були найбільшою любов'ю Гірта. Прочитавши книжку Конрада Лоренца "Він говорив зі звірами, птахами, рибами", Гірт купив у зоомагазині сіру ворону і щодня вчив її говорити.

– Ви тільки подумайте – звичайна австрійська ворона, ніким не навчена, вміє говорити: "Гей, ти, підійди сюди, он вона сидить, чуєш, Фреді, йди сюди, он вона сидить!" А коли вона вирвалася з рук хлопчика, то сказала своєму господареві: "Ми спіймали її в капкан". А моя тільки витріщає одне око і нічого, крім звичайного "кра-кра", вимовити не може.

– Не бреши, ніколи не чули такого, щоб ворони розмовляли, – не вірили в класі. – Папуги, ті інша справа.

– Не вірите? – гарячкував Гірт. – Будь ласка, ось тут написано, на вісімдесятій сторінці. – Гірт відкрив свою улюблену книжку. – Професор Конрад Лоренц не буде брехати. Він міг із галками розмовляти по-галчиному, з гусями – по-гусячому, і з дикими качками говорив, і з іншими птахами. Я змушу свого Ансіса говорити, – пообіцяв він, – тоді ви роти пороззявляєте від подиву.

Ворона Гірта чудово відтворювала шурхіт коліс тролейбуса, що проїжджав вулицею, шум машини, рипіння відчинених дверей. Якось птах відкрив дзьобом дверцята клітки та вилетів у вікно. Дарма Гірт розшукував його в навколишньому парку, марно кликав: "Ансісе, Ансісе, сюди! Ансісе, сюди!"

Цієї осені у Гірта з'явилося нове захоплення – галки. Він вбив собі в голову, що виведе у своєму районі цілу династію галок, як професор Лоренц в Альтенберзі. Варто було тільки поставити йому запитання про галок, як Гірт розквітав і брався довго й розлого розповідати про спосіб життя і звички цього дивовижного птаха.

– Ти тільки уяви, – утримуючи співрозмовника за рукав, починав він, – мої Чик і Чака закохані одне в одного по вуха. Він витягує шию, надувається і красується перед нею, лопоче "чик, чик, чик", що по-галчиному означає "ти мені подобаєшся". Вона терпляче чистить пір'я Чика. Навесні вони виведуть у середньому шість пташенят, кожна пара через рік ще шість, це вже двадцять чотири галки, а ще через рік...

– Через десять років – 262 144, – швидко підрахував Яніс. – Уся Рига буде кишіти галками. Ну й фантазер ти, Гірте!

І от Гірт, розмірковуючи про своїх птахів, крокував лісом. Його гострий погляд помічав у моху і пізній боровик, і підосичник, і незвичайного вигляду трутовик на стовбурі засохлого дерева. Сорока, помітивши хлопчика, голосно застрекотала. Він відповів. Цікавий птах підлетів ближче. Майже кілометр дражнив її Гірт, тріщачи по-сорочому.

Коли він дістався до цілі, Імант, воюючи з димом, возився біля багаття. У казанку кипів чай із брусничного листя.

– Якщо в найближчі п'ять хвилин Петерис або Даце не з'являться, перемоги нам не бачити, як своїх вух, – злився Імант. – Якого біса я мчав як останній дурень, якщо ці двоє плетуться наче до школи! Не треба було цю парочку відпускати разом.

Гірт теж вважав, що це нечесно – уговор паче грошей.

Через дві години повернулися всі учасники змагань, не було лише Даце й Петериса. Хвилину порадившись, судді оголосили переможців. Регіна Сала привітала їх і вручила невеличкі пам'ятні призи.

Припустив дрібний і нудний осінній дощ. Пропалі все не з'являлися.

– Довго ми тут будемо мокнути? Пора йти шукати, – вирішили, нарешті, судді.

– Тільки б не сталося біди, – хвилювалася колишня альпіністка.

– Я візьму десять добровольців, – запропонував Антон Антонович. – Решта нехай вирушають додому.

Визвалися всі, ніхто не хотів залишати товаришів у біді. Розгорнувшись у ланцюжок, діти крок за кроком почали прочісувати ліс і околиці, поки не дійшли до хутора Ієвулічі. Імант зайшов до хати дізнатися про зниклих. На вулицю він вийшов злий.

– Ми через них перше місце втратили, а вони забралися в ліжко і солодко хропуть. Теж мені, Ромео і Джульєтта! У вухо їм дати мало!

– Стули пельку! – Петерис, який з'явився на ганку, вимовив це так переконливо, що Імант одразу ж замовк.

Даце була не в змозі зробити ні кроку. Старий лісник запряг коня, настелив у віз соломи і поклав хвору.

– Швидше, швидше! Он контрольний пункт, на дереві! Мені холодно! – Усю дорогу до станції дівчинка марила.

Отямилася Даце тільки в поїзді.

– Ой, як я вас підвела, Антоне Антоновичу! – Вона винувато посміхнулася.

– Ти – ладно, – Імант усе ще не міг змиритися з поразкою. – Але ж Петерис міг прибігти на фініш. Перемога була майже наша. Теж мені, Ромео знайшовся!

– Ти думай, що говориш! – обурився Петерис. – Кинути хвору Даце в лісі саму! Я ще не збожеволів!

Глави:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10  

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2026 Валерія Воробйова