Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Тільки між нами, дівчатами...

Зента Ергле

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Едгар Озолінш

Глави:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10

Глава сьома
Карнавал із сюрпризом

Традиційний новорічний вечір скасували через грип. Замість нього на початку лютого вирішили влаштувати карнавал, але з однією умовою: маски обов'язково мають бути саморобними.

– Так навіть краще, – Юрис був задоволений. – Буде більше часу, як слід підготуємося.

У школі тільки й розмов було, що про костюми. У 8-Б йшла переоцінка цінностей. Найбільшою популярністю стали користуватися дівчата, які вміли шити. Квартира Даце Ергле по неділях перетворювалася на справжню швейну майстерню. Тут різали й приміряли, шили й пороли. Мама Даце працювала модельєром у Ризькому Будинку моделей, і у неї була ціла купа найновіших журналів мод.

– Ну, ти, Даце, й хитрюща, – дулися дівчата, перегортаючи "Силует", "Burda", "Lada". – Маєш такі скарби і ні гу-гу.

– Ніхто ж не питав, – знизала Даце плечима. – Звідки мені було знати?

Журнали мод у їхньому домі були явищем звичайним. Даце й для себе обрала мамину професію та наступного року вирішила вступати до технікуму легкої промисловості.

– Для нас, чоловіків, у цьому жіночому раю місця, здається, не знайдеться, – посміявся старший Ергліс та вирушив разом із братами Даце до лісу на лижах.

– Ну й велика ж у вас родина! – здивувалася Зайга. – Як твоя мама справляється?

– Чому мама? Ми всі справи поділили між собою. У будні приносимо обід із заводської їдальні, з татового заводу, у нас там абонемент. Сніданки та вечері – це наш з Ілмаром обов'язок. Близнюки, вони вчаться у п'ятому класі, прибирають квартиру. А молодші – Юрис і Марис – миють посуд і накривають на стіл. Коли мама й тато приходять з роботи, все вже готово. У суботу та в неділю ми з мамою самі готуємо, балуємо наших чоловіків.

Анна згадала свій дім. Мати, схилившись над рисовнею, креслить – щоб заробити побільше, вона бере роботу додому. Тихо. Нудно. Навіть телевізора у них немає. Гості, дві старі тітоньки, приходять тільки на свята і щоразу заводять одні й ті ж самі розмови про хвороби, про свою юність, коли люди були кращими, квіти цвіли барвистіше і сонце світило яскравіше .

– Тобі, Даце, мабуть, ніколи не буває нудно?

– У такій компанії? Та ти що! У нас вечорами знаєш як весело! Але наш найулюбленіший день – неділя, ми тоді всі вдома, – Даце говорила, а руки її при цьому рухалися спритно й швидко. – Влітку в походи ходимо, фотографуємо. Про кожну подорож у нас є альбом і кольорові діапозитиви. Приходьте якось, покажемо!

Коли під вечір, розчервонілі й зголоднілі, чоловіки повернулися з лісу, їх зустріли дами в ошатних довгих сукнях.

"От би навчитися шити, – думала Анна, повертаючись додому. – Дацина мама права. Не так уже це й важко. Шкода тільки, що у нас вдома немає швейної машинки. А якщо заробити грошей та купити? Сказала ж Дацина мама, що влітку у них працюють учениці. Хто спритніший та кмітливіший, добре заробляє. Мабуть, ідея Даце стати модельєром не така вже й погана".

* * *

Сніг падав м'якими великими пластівцями. Зима взагалі цього року була незвичайна. У грудні вдарив мороз, а в січні полив дощ і стало так тепло, що навіть травичка зазеленіла. Висунулися із землі схожі на вістря списів паростки тюльпанів та нарцисів, розпустилася верба. А потім повалив сніг і йшов, не припиняючи. Вдовж тротуарів виросли величезні кучугури, і люди пробиралися наче тунелями.

"Одягну в кухні нову сукню і тільки потім покажуся мамі. Цікаво, що вона скаже? Мабуть, не повірить, що я сама зшила".

Анна пішла швидше. Світла в їхній квартирі не було. Дивно. Може, мама лягла спати?

У порожній квартирі на столі Анна знайшла записку: "Прийду пізно, не чекай. Їжа в подушках".

"Коли подружки приходять, то сидить у кімнаті, як приклеєна, а сьогодні, коли мені захотілося її здивувати, пішла з дому", – надулася Анна.

Холодні котлети здавалися несмачними, каша рідкою і несоленою.

Анна, в новій сукні, довго крутилася перед дзеркалом, розглядаючи себе. Ще минулого року була вона пласка, як дошка, а зараз уже помітні маленькі груди. Талія тонка, не те, що у товстушки Саніти, яку мама відгодовує. Анна, задоволена собою, уміхнулася, на щоках з'явилися милі ямочки. Забившись у куток дивана, вона засвітила бра і взяла "Матильду" Леонхарда Франка. Це була улюблена мамина книга. Деякі місця були підкреслені.

"Пристрасть, що приголомшує до глибини душі і людину, і звіра, почуття, якому немає рівного на землі, було незнайоме Матильді. Трясучись усім тілом, ніби їй щойно довелося відчути пекучий біль, вона спрямувала на Уестона нерозуміючий, переляканий погляд... "Тільки ти це зробив, коханий. Тільки ти!.. Я зачала. У мене народиться дівчинка".

Саме від такої щасливої миті з'явилася й вона, Анна. І їй захотілося самій відчути ці щасливі миті, про які писали в книжках, ніби швидше стати дорослою.

Прокинулася Анна від гучного сміху в передпокої. Хто це так дзвінко сміється? Не мама ж!

– Не пригостиш мене за допомогу чашечкою кави? – пролунав чоловічий голос.

– Тихіше, не шуми, розбудиш доньку.

– Не завадило б і твоїй доньці подивитися, як за довгу й бездоганну працю вшановували її матір.

– У неї інші інтереси – школа, подруги.

Анна відчинила двері. У тісному передпокої з оберемком квітів у руках стояла мати, поруч із нею сивий стрункий чоловік.

На матері замість вилинялої старої домашньої сукні була нова, ошатна, гладеньке волосся гарно зачесане.

"Мама зовсім ще не стара, – вперше подумала Анна. – А що це за чоловік?"

– Боже, до чого ви схожі – просто дві сестри, старша й молодша! – вигукнув гість.

– Заходьте, будь ласка! – стрепенулася Анна. – Я зварю каву.

– Сьогодні я була по-справжньому щаслива, – почула дівчинка голос матері. – Шкода, що все хороше так швидко минає.

– Це багато в чому залежить від нас самих, – відповів незнайомець. – Бажаю тобі залишатися завжди такою, яка ти зараз.

Коли Анна винесла чашки з гарячою кавою, незнайомця вже не було.

З хвилину обидві мовчки пили каву.

– Мамо, – запитала Анна, – хто був мій батько?

Радість, що так дивно змінила обличчя матері, так молодила її, раптово згасла.

– Сьогодні ти не повинна була про це питати, сьогодні ні.

– Пробач, будь ласка!

– Я не хочу тобі брехати, але не знаю, чи достатньо ти доросла, щоб правильно мене зрозуміти, – і мати, наче оцінюючи, поглянула на доньку. – Мені було вже тридцять, і я була самотня, наче дерево в чистому полі. І ось в інституті я випадково зустріла твого батька. Він приїхав у відрядження. Мені доручили подбати про нього. Тоді було важко з готелями, і він оселився у мене. Ми зблизилися.

– А де він зараз?

– Невдовзі після нашого знайомства його направили в Африку, проектувати велику електростанцію, і там він загинув.

Мати встала й вийняла з шухляди якусь папку.

– Кілька листів і ця фотографія – оце все, що у мене залишилося від твого батька. – Вона протягнула доньці невеликий знімок. Анна вдивлялася в обличчя усміхненого чоловіка з примруженими на сонці очима і шукала схожості з собою, але безуспішно.

– Я була така щаслива, коли ти з'явилася на світ, – тихо сказала мати і задумливо вдивилася у чашку, наче бачила в ній минулі дні. – Ти заповнила все моє життя. Твої маленькі дитячі радощі стали й моїми радощами, твоє горе – моїм горем. Я сподівалася, що, коли ти виростеш, ми з тобою станемо подругами, – мати зітхнула.

Анна промовчала.

– Вже пізно, пора спати.

Мати повільно зняла нову, нещодавно куплену сукню і повісила її в шафу. І Анна стала стягувати свій карнавальний костюм. Блискавку на спині заїло.

– Допоможи, будь ласка! – вона підійшла до матері.

– Звідки у тебе це дивне вбрання?

– У інших дівчат теж такі, ми самі зшили, – різко відповіла Анна, пірнула в ліжко й відвернулася до стіни.

Від світлової реклами з будинку навпроти по підлозі протяглася кольорова доріжка. "Астанаві-і-тє музику!" – лунало з-за стіни. Годинник пробив дванадцять.

"От і скінчилося моє свято. Стільки добрих слів, дружніх побажань, а донька навіть не запитала, що у мене за ювілей. Невже між нами виникло відчуження?" – думала мати, безуспішно намагаючись заснути.

Анна теж лежала з розплющеними очима.

"Мені з тобою нудно, мамо, – хотілося їй вигукнути. – Ти стверджуєш, що я вже велика, а розмовляєш зі мною, як з маленькою. Варто мені прийти додому трохи пізніше, одразу починаються розпитування і сльози. Чого ти боїшся? Мені подобається, що хлопці пишуть мені записки, запрошують на побачення, в кіно. Що в цьому дивного? Я ж не винна, що подобаюся хлопцям більше, ніж святоша Байба. Он, Даце разом із батьками в походи ходить, а ми тільки влітку по неділях в Юрмалу... Уже дванадцять, треба спати, а сон не бере. Мабуть, це кава. Не треба було питати про тата. Краще було думати, що я його колись зустріну... А може, він живий, мама просто не знає або не хоче говорити мені правду?"

До запаху троянд домішувався ніжний, тонкий аромат фрезій.

"З чого б це раптом мамі надарували стільки квітів? День народження у неї влітку. І хто цей стрункий сивий чоловік? Схожий на актора Карліса Себриса. Така ж добра посмішка. Може, мама закохалася і збирається заміж вдруге? Але ж вона і перший раз не реєструвалася. Виходить, я позашлюбна дитина. Ну й нехай, хіба я гірша за інших? Мати каже – дитя кохання... Жах, забула вивчити географію! На великій перерві попрошу Даце, щоб розповіла – це її улюблений предмет".

Мати тихо встала й накрила доньку ковдрою.

* * *

Про карнавальні костюми думали й дві нерозлучні подруги – Марга й Рита. Рита своїми турботами поділилася з бабусею.

– На горищі подивіться. Може, в старій скрині, де зберігалося придане, знайдеться щось підходяще, – порадила бабуся.

І ось у ту саму неділю, коли інші дівчата в поті чола шили у Даце вдома, Рита й Марга зробили ревізію горища. Їм здалося, що вони потрапили в зачароване царство, де життя давним-давно зупинилося. Прив'язана до крокв, легенько погойдувалася на вітрі колиска, прикрашена дерев'яним різьбленням.

– Ти в ній спала, коли була зовсім маленькою? – чомусь пошепки запитала Марга.

– Так, – так само пошепки відповіла Рита. – І мій тато, і його брати та сестри, і, здається, навіть дідусь.

– Ай-я, жу-жу, ведмежата.  Клишоногі хлоп'ята, –

Марга штовхнула колиску. – О-ой, жах! Дитина! – Вона метнулася до сходів.

– Ну й боягузка! Це ж принцеса Ґундеґа – моя найулюбленіша лялька, – розсміялася Рита.

Голуби, сполохані шумом, сердито гукаючи, спурхнули і стали літати над головами у дівчат.

– Ой, як я злякалася! – Марга притиснула обидві руки до серця, що готове було вискочити.

– Плюнь три рази через ліве плече!

У старому кріслі-гойдалці лежало іграшкове ведмежа. Одна нога у нього була відірвана, з дірки висипалася тирса. Рита опустилася в крісло. Пролунав жалібний скрип.

– Мама вечорами любила в ньому сидіти. Коли я була маленькою, я забиралася до неї на коліна, і ми гойдалися вдвох. Нам було так добре. Не може бути, щоб людина зникала безслідно. А раптом дідусь і матуся потай від нас приходять сюди, на горище, і сідають на плюшевий диван, як колись, коли були живі?

– Не фантазуй! – перервала її Марга. – Вчителька біології сказала, хто помер – той помер.

– А в Індії, наприклад, вірять, що людина живе й після своєї смерті, тільки вона переселяється в різних тварин, – не здавалася Рита.

Високі старомодні етажерки з точеними набалдашниками були повністю забиті старими книгами та журналами.

– Рито, йди швидше сюди! Оце так номер! – Марга тримала в руках погризену мишами книгу без обкладинки. – "Найновіший та найповніший словник поштових марок у віршах та прозі. Склав Веселий Амур". Приголомшливо! Слухай!

Листів мережевий рядок – найближча є дорога В кохання,  вирій почуттів, бентеги і тривоги, Крокують нею так багато, Паломників завзятих, І, стежками - короткими рядками - Блукають, без надії на підмогу.

Знаєш, що означає, коли поштова марка наклеєна косо? "Ви поводитеся настільки зухвало, що всі починають із вас сміятися. Ваш вчинок став для мене причиною серйозних неприємностей".

– Поглянь, що далі: "Мистецтво подобатися юнакам". Саме це нам зараз і потрібно. "Мистецтво подобатися дівчатам". Це стане в пригоді хлопцям. Візьмемо до школи, ото буде сенсація.

Бабусина скриня знайшлася між тридверною шафою з витиснутим дзеркалом і круглим, прикрашеним інкрустацією столиком.

Рита змела з кришки скрині товстий шар пилу. На дівчат дивилися два півні з пишними строкатими хвостами і червоними гребінцями. Над півнячими головами, облямована вінком із троянд, виднілася дата "1863".

Важка кришка піднялася зі скрипом, наче неохоче. В повітрі повіяло болотником. На самому верху в круглій коробці дівчата знайшли бабусине весільне вбрання – вінок нареченої із засохлою миртовою гілочкою, довгу білу сукню, шовкові панчохи та білі атласні черевички. На дні коробки лежала пачка листів, перев'язана червоною стрічкою.

– Риточко, мила, одягни сукню!

– Добре, тільки бабусі не кажи!

І за хвилину дівчина в джинсах перетворилася на юну наречену, одягнену в довгу білу сукню з мереживною фатою на голові.

– Ритко, яка ж ти гарна!

– Бабусі було сімнадцять, коли вони з дідусем одружилися.

– І нам теж скоро сімнадцять, – задумливо промовила Марга. – Ми теж зможемо вийти заміж. Мене прямо в жар кидає, як подумаю, що після весілля чужий чоловік зможе робити зі мною все... Рито! Тільки не смійся, будь ласка! Тебе хто-небудь із хлопців цілував?

Рита похитала світлими кучерями і густо почервоніла.

– І мене ні, – зітхнула Марга. – Анна казала, що нічого особливого в цьому немає, скоріше неприємно.

– Анна – красуня, старшокласники за нею юрбою ходять, – з ледве помітною заздрістю в голосі промовила Рита. – Якби мене хтось поцілував, я б від сорому крізь землю провалилася.

– А для мене хлопці – що є, що нема, руки розпускають, а даси здачі, обзивають недоторкою і монашкою. Даумант отримав раз у вухо, так одразу завищав, що я, мовляв, у старих дівах залишуся. Знаєш, Рито, мама мені розповіла про хлопчиків такі речі... Наші, ну, хлопці з нашого класу, зараз у такому віці, коли їх збуджує наша близькість, їм хочеться до нас доторкнутися, обійняти, поцілувати.

– Не всім, – заперечила Рита. – Імант, наприклад, бачить тільки свої каменюки.

– Знаєш, що ще мама сказала? Ласки і поцілунки рано чи пізно призводять... – мить вона, наче гарячу картоплю, катала в роті якесь слово, а потім випалила: – ...до статевої близькості.

– Дорослих іноді просто не зрозумієш, – Рита важко зітхнула. – А якщо, ну, просто дуже хочеться відчути? Допоможи мені розстебнути ґудзики на спині.

Вона ретельно склала бабусине весільне вбрання і сховала його назад у коробку.

– Листи я віднесу вниз, може, бабуся захоче почитати.

Скриня виявилася справжнім сховищем скарбів. Тут знайшлася довга полотняна сукня з мереживною оборкою і мільйоном ґудзиків на спині, модні колись шнуровані чобітки, спідниця з воланами, атласна блузка, навіть картаті чоловічі штани і жилет, солом'яний капелюх та елегантна очеретяна тростина.

– Давай переодягнемося та здивуємо твоїх, – запропонувала Марга. – Ти будеш дама, а я твій кавалер.

Увесь вечір дівчата зображували закоханих початку століття, цитували благочестиві поради й читали вірші з "Письмовника про кохання". Батько Рити і бабуся сміялися від душі.

Я різним кланявся богам, Не знавши суті божества. Та як припав до твоїх ніг – Забув колишні всі дива. В тобі єдина суть жива!

– декламувала Марга, опустившись перед Ритою на одне коліно і граючи тростиною. Капелюх приховував волосся, і здалеку дівчина нагадувала знаменитого французького естрадного співака Моріса Шевальє, якого бабуся колись бачила в Парижі.

Рита, трохи підійнявши довгу спідницю, так що стали видні шнуровані черевики, голосно нюхала паперову троянду і промовляла у відповідь:

Час розіллється і біль забере, Час – він найліпший цілитель недуг. Буря страждань у минуле впаде, Й ми позабудемо коло розлук В день, що за цим днем нещасним прийде.

– Невже хтось колись освідчувався такими словами? – дивувалася бабуся, витираючи сльози, що виступили від сміху.

Увечері, коли Рита зайшла до бабусі сказати "на добраніч", старенька читала старі листи.

– Це дідусеві?

– Так, дитинко.

– І він про кохання пише такими ж словами, як у цій старій книжці?

– Ні, дитинко. Справжнє кохання знаходить свої слова – справжні, єдині.

– Скільки тобі, бабусю, було, коли ти вперше закохалася?

– Шістнадцять. Йшла війна. Опинилися ми серед біженців. Я загубилася в натовпі, відстала від батьків і залишилася сама, без грошей, без їжі. Стою на вокзалі, плачу. І тут підходить до мене хлопець. "Така велика, а нюні розпустила, – посміявся він з мене. – Я от теж сам, а хіба плачу?" Разом ми розшукали моїх батьків через комітет біженців, а через рік одружилися.

– А як дізнатися, по-справжньому кохаєш чи просто так, несерйозно? – Рита забралася до бабусі під теплу ковдру.

– Важке питання, дитинко. Багато хто не може відрізнити справжнє кохання від хвилинного захоплення і дорого за це розплачується – нещасливим життям, підірваним здоров'ям, страждають діти, що ростуть без батька. Справжнє кохання безкорисливе, воно думає про те, щоб іншому було добре, радісно, щоб інший був щасливий. Таким був мій чоловік і твій дідусь.

Рита поривчасто зітхнула.

– Що таке, чому ти так тяжко зітхаєш?

– Знаєш, бабусю, я, мабуть, закохалася. Тільки ти нікому-нікому не кажи, навіть Марзі. Мені подобається один хлопчик з нашого класу – Петерис. Він завжди такий чемний, сором'язливий, пише вірші і найкращі твори. Але йому подобається Даце. Такі, як я, жодному хлопчику не подобаються.

– Чим же ти не гарна? – здивувалася бабуся.

– Чому я не вмію співати так, як Байба? Або не така красива, як Анна? Навіть на піаніно до пуття не виходить, бренькання тільки якесь. Якби ти чула, як Алегро грає! Я така нещасна! – Рита уткнулася в подушку і гірко заридала.

– Твоє кохання ще на вершині берізки гойдається. Прийде хлопець, стрункий, як тополя, покладе його тобі на долоню, і засвітишся ти вся, заспіваєш. Зумій тільки дочекатися справжнього.

* * *

У моєї мами в театрі блат, – похвалилася Саніта в понеділок уранці. – Їй пообіцяли будь-який костюм на вибір. Я ще не вирішила, що краще – вбрання королеви чи маркізи. Мама вважає, що у вбранні королеви я буду занадто виділятися. А як по-вашому?

– Валяй, напинай, – кинув Клав, проходячи повз. – Бо більше нема чим пишатися, тільки манатками й залишається.

– З придурками не розмовляю, – відрізала Саніта.

Близнюки, як зазвичай, ходили в обнімку і таємничо мовчали.

– Який інтерес, якщо всі маски будуть заздалегідь відомі, – відбивалася Рита від цікавих. – Алегро, залиш для нас у програмі невеличкий номер.

– Я вмираю! – Юрис безсило опустився на парту. – Це вже третя заявка.

– А що ще?

– Отримав записку від якоїсь циганки. Просить підготувати номер із Кармен Бізе. Об'явився фокусник. Йому подавай легку негучну музику. Сподіваюся, ви ж то обійдетеся без супроводу?

– Не сподівайся! – ощасливила його Марга іронічною посмішкою. – Для нас, будь ласка, дует з оперети Кальмана "Сильва".

* * *

З доглядачкою, що стежила за порядком у залах середніх віків Музею історії, в один із січневих днів ледь не стався інфаркт. Відвідувачів, як зазвичай у будні, було мало. Зручно влаштувавшись у кріслі, вона в'язала внуку светр і, щоб не сплутати складний узор, тихенько рахувала петлі: три направо, дві наліво, дві зняти. Раптом через прочинені двері вона помітила, як у сусідньому залі середньовічний лицар, що роками нерухомо стояв у кутку, почав піднімати руки та крутити головою. В'язання випало у неї з рук. Вона пронизливо скрикнула і непритомно обм'якла в кріслі. Нечисленні відвідувачі та служителі з інших залів поспішили до неї. Хтось приніс склянку холодної води і бризнув в обличчя. Вона розплющила очі й розповіла про те, що сталося. Але з'ясувалося, що, крім неї, ніхто нічого не помітив.

– Ти задрімала, от тобі й наснилося, – заспокоювали її колежанки.

– Та ви що! Я на роботі ніколи не сплю. І ти нічого не помітив? – звернулася вона до високого довговолосого хлопчини з блокнотом у руці. – Крутишся тут третій день навколо цього страховиська, малюєш щось, вимірюєш.

– Я з історичного гуртка Палацу піонерів, – пояснив хлопець. – Готую доповідь про середньовічні моди.

Зовні хлопець був просто викапаний Даумант з 8-Б.

* * *

Усі клопоти щодо святкової програми взяла на себе вчителька співів Ієва Олександрівна. По школі ходили чутки, що програма має бути суперколосальною, але самі виконавці таємничо мовчали і у них нічого не можна було дізнатися. Вчителька малювання Майга  Едуардівна разом зі своєю свитою – найкращими художниками школи – готувала декорації. Діти ходили по школі у старому одязі, з фарбами та пензликами, тягали якісь рами й рулони паперу. Першу скрипку в усьому цьому грав, безумовно, Даумант.

– Не уявляю, що б я робила без Петерсона, – сказала якось Майга Едуардівна Рейнісу Карловичу. – З фарбами і пензлем він поводиться так віртуозно, наче все життя тільки цим і займався. Талант!

Заступник директора з господарських питань Валентин Янович Рушко, здалеку вгледівши вчительку малювання, пустився навтьоки, проте Майга Едуардівна, незважаючи на свою повноту, виявилася спритнішою.

– Нам знадобиться ще п'ять метрів полотна, десять аркушів картону, кілограм світло-зеленої фарби. – На щоках її з'явилися милі ямочки.

– Я завжди ставився до вас із повагою, Майго Едуардівно, – промовив Рушко. – Але зараз ви мене ось до чого довели, погляньте! – І він вивернув кишені. – Порожньо!

– Знайдемо! – не поступалася Майга Едуардівна. – Хочете, перший вальс на карнавалі я залишу для вас?

– Не виношу цей танець, у мене від нього в голові паморочиться, – пробурчав Рушко. – Давайте ваш список. Але понад це ні копійки.

* * *

Коли у святковий вечір директор увійшов до зали, його оточили казкові істоти – червоні шапочки і снігуроньки, арлекіни і клоуни. Зі стелі звисали величезні різнокольорові кулі та гірлянди серпантину. Стіни були прикрашені фантастичними малюнками.

– Ну як, подобається?

Директор обернувся. За спиною у нього стояла справжня відьма з розпатланим волоссям, червоним носом, у смугастих панчохах і з мітлою в руках.

– Майго Едуардівно, честь вам і слава! – директор не скупився на похвали.

Пролунав скрипучий чоловічий сміх, і відьму як вітром здуло.

– Хочете, погадаю, – перед ним невідомо звідки виникла циганка з червоною трояндою у волоссі. – На серці у вас красива блондинка і двоє дітей. Старший завдає вам чимало клопоту, але ось ця лінія говорить, що все буде добре.

– Звідки ви це знаєте? – директор вирвав долоню з руки циганки.

– Я все знаю, така вже у мене професія. – Циганка блиснула білими зубами і зникла.

"У кого з наших вчительок такі гарні зуби?" – роздумував директор.

Задзвонив дзвіник, що сповіщав про початок концерту.

На сцену Клав вийшов на руках. На ноги він натягнув величезні робочі рукавиці, а руки сунув у старі жіночі чоботи. Фрак на ньому був принаймні номери на два більший, ніж треба, і фалди його волочилися по землі, а штани, натягнуті до підборіддя, зібралися в гармошку. Голову прикрашав циліндр. Пролунав вибух реготу.

З хвилину Клав спритно жонглював циліндром, тростиною і рукавицями, а потім запросив на сцену директора і географа. Під захоплений сміх глядачів Клав став витягувати з вух і носа директора різнокольорові серпантинові стрічки і обвив його ними так, що той став схожий на смугасту лялечку комахи. У географа з кишені піджака він дістав кілька яєць і оголосив, що яйця ці не прості, а особливі, "колумбові".

Старший брат Клава Юст і його друг Тагіл прийшли до своєї колишньої школи подивитися, як впорається "малюк". Вони знали, що Клав мріє вступити до Московського естрадно-циркового училища і потай займається з колишнім клоуном і жонглером Робертом.

– А хватка у малого є! – оцінив Тагіл перший публічний виступ Клава. – Конкурс у столиці збіса важкий.

– Так, туди валом валять з усього Союзу, і з самодіяльності, і естрадники, і дресирувальники, – додав Юст. – А у малюка з російською не дуже.

Новий ансамбль біг-біту з 8-Б був готовий до свого першого бойового хрещення.

Байба, біла як крейда, притулилася до стіни.

– Мені зле, я не зможу співати, – прошепотіла вона.

Юрис не на жарт злякався. Адже їхній номер за п'ять хвилин.

– Марго, чи немає у тебе якоїсь мікстури? – запитав він.

Марга пошукала в сумочці й протягнула кожному по таблетці.

– Поцупила в мами про всяк випадок, – пояснила вона.

– Я не піду, ні за що, – Байба сіла на табуретку і вчепилася в неї руками.

– Ну, то ми тебе віднесемо. Хлопці, взяли! – крикнув Юрис.

Завіси відкрилися раніше ніж треба. Глядачі з хвилину здивовано спостерігали за дівчинкою, що пручалася на табуретці, яку хлопці несли до піаніно. Потім пролунав сміх.

– Не бачу нічого смішного. Коли людина вперше виходить на сцену, ноги стають ватяними, – врятував становище Клав.

Низьке оксамитове мецо-сопрано полетіло в зал.

– Щоб мені пропасти, якщо це не наша Руда! – вигукнув Арніс.

– Ця зачіска їй пасує більше, ніж доісторичні коси, – безапеляційно промовила Анна.

– А в довгій сукні не видно худих ніг, – вжалила Саніта.

– Справжня красуня! – не міг оговтатися від потрясіння Арніс.

– Намазатися, так кожна красунею стане!

– Кирпатий ніс, скільки не мажся, кирпатим і залишиться. А що, хлопці, чи не обрати нам нову "Міс 8-Б"?

– Заткнися! – просичала Анна.

Пісня Байби так усім сподобалася, що їй довелося співати ще.

Коли Клав оголосив наступний номер – музичну постановку "Він та вона, або Коротка настанова в коханні в межах програми середньої школи", завуч на очах у всіх обома руками схопилася за голову і сердито подивилася на Ієву Олександрівну, яка відповідала за програму. Рейніс Карлович машинально намацав у кишені таблетки нітрогліцерину.

– Науково доведено, що в кам'яному віці шлях до кохання лежав через шлунок, – вимовив Клав.

Яніс що було сили вдарив у новий барабан. На сцену, в звіриній шкурі, босоніж, вибігла істота з кучерявою шапкою волосся, що нагадувала жінку. За ним чимчикувало худосочне кощаве створіння з величезною картонною кісткою в руці. Кинувшись на коліна, воно простягнуло кістку своїй дамі, яка ретельно оглянула подарунок, обнюхала його, приставила до чола палець, промовисто покрутила ним і в решті-решт стукнула кісткою свого шанувальника. Той кинувся бігти, але за хвилину повернувся з величезним шматком шинки і, розпластавшись на животі, протягнув його дамі свого серця. По черзі вони стали гризти цей смаколик, задоволено ляскаючи один одного по плечу.

– Друга картина "Платонічне кохання".

На сцену вийшли двоє з 8-Б у хітонах з білих простирадл, голови обох були прикрашені паперовими вінками. Юнак тримав у руці арфу з дерев'яних рейок. Опустившись перед своєю коханою на одне коліно, він став декламувати під звуки труби і барабана:

Вже левкої цвітуть, і нарцис, що вологу кохає, Розпускає свій цвіт; лілій білих краса вкрила гори. І ця квітка, що створена лиш для кохання, - Моя Зенофіла! – теж розквітла. Між квітами квітка! Тож не смійтеся луки, у шатах весняних! Моя подруга краща за всі ароматні вінки.

– У середні віки все вирішували шпага і спритність, – оголосив Клав наступний номер.

На сцену випурхнуло чарівне створіння в довгій сукні й гостроконечному головному уборі, з якого звисала вуаль, що закривала обличчя. За дамою крокували два кавалери, одягнені в лицарські обладунки – один високий, другий нижчий. Картонні обладунки, обклеєні сріблястою фольгою, блищали, як справжні. Круглі металеві підноси, запозичені в шкільній їдальні, перетворилися на щити, шампури для шашликів – на шпаги.

– Цілком пристойно постаралася дрібнота, – шепнув Юст.

Почався лицарський турнір. Суперники, забувши про те, що обладунки на них картонні, увійшли в раж. Той, що нижчий, виявився більш спритним і ганяв суперника по всій сцені. Дама обмахувалася хусточкою і з цікавістю спостерігала за поєдинком.

– Ідіоте, ти перебив мені зав'язки! – відчайдушно заволав довготелесий. Усе його лицарське спорядження гупнуло на землю, і він залишився в коротких спортивних трусах. Зал вибухнув реготом.

– Лягай! – зашипів короткий. Придавивши ногою груди поваленого супротивника, він поскріб шампуром по підносу і попрямував до дами серця. Вона накинула на шампур хустку. Переможець скандував:

Кохана, хай Господь святий Благословить твій кожен час. Якби сильніш сказати вмів, Сказав би, вір, сто раз.

– Так от чому Петерис раптом став цікавитися німецьким поетом середньовіччя Вальтером фон дер Фогельвейде, – усміхнувся Рейніс Карлович. – А дама серця, звичайно, Даце, хто ж іще!

Під звуки стрімкої хабанери на сцену з трояндою в зубах вибігла та сама таємнича циганка, яка так точно повідала директору про його минуле. І не тільки директору.

"Любов – дитя жаги палкої, Закони не до серця їй. Від мене ти – я за тобою; Тож, бережись, ти будеш мій!",  –

співала циганка.

– Жах, жах! – тихенько стогнала завучка. – Якщо про це дізнаються в райвно, догана забезпечена. А про те, що дізнаються, ніяких сумнівів, хтось та й не витерпить, доповість.

– Хто ця чудова Кармен? – запитав географ, нахилившись до Ієви Олександрівни.

– Без поняття. Цей номер поза програмою.

Після блискучої хабанери парочка з минулого століття у виконанні Марги й Рити виглядала бліденько, але Близнюків це не засмутило – кар'єра акторок їх не приваблювала.

За давньою традицією танці відкривалися вальсом. Клоуни й хіпі, селянки й герцогині товпилися вдовж стін. Ніхто не наважувався почати першим під поглядами сотень критичних очей. Як не старався знаменитий учитель танців Каулінь, вальс серед школярів був і залишився непопулярним, допотопним танцем. Інша справа сучасна трясучка – тут особливого вміння не треба, дриґай собі в ритмі музики, та й усі справи.

– Дівчата, бачите тих двох біля дверей? От з ними б станцювати! – не вимовила – видихнула Саніта. – Справжні чоловіки, не те, що наш дитсадок. Особливо той, у чорному оксамитовому піджаку. Ладна закластися, це актор або поет.

– Прошу вас, Маро! – Цауне галантно вклонився вчительці хімії. – Покажемо приклад.

Через весь зал Тагіл попрямував у куток, де товпилися дівчата з 8-Б.

– Він іде сюди, прямо до нас! Я зараз помру! – стрепенулася Саніта. Її сукня в кольорових блискітках, найкрасивіша в залі, переливалася й блищала в світлі прожекторів. Якщо у цього хлопця очі на місці й є хоч крапля розуму, він не зможе пройти повз таку красу.

Анна струсила кучерями та чарівно всміхнулася.

– Перепрошую! – Тагіл досить безцеремонно відсунув першу красуню класу і вклонився Байбі, що стояла за її спиною.

– І що він у цій рудій команді знайшов? – Анна роздратовано знизала плечима.

– Заздриш, що не тебе запросили, – з'їла Марга. – Ходімо, Рито, поки наші хлопці очухаються, твоїм кавалером буду я.

Байба на кінчиках пальців ковзала по гладкому паркету. Трохи паморочилося в голові, і було таке відчуття, наче вона перебуває в стані невагомості, летить між небом і землею. Вперше вона танцювала з чоловіком. Іманта, її партнера під час уроку танців, доводилося штовхати, повертати; легше було танцювати з дерев'яною цуркою, ніж із ним. Імант, поки хоч трохи наловчився, відтоптав Байбі всі ноги. І хоч би раз вибачився, та де там, про такі дрібниці він і не думав.

Тагіл обережно вів дівчину між танцюючими.

– Ви добре танцюєте, – промовив він.

На нього глянули великі мерехтливі очі. Обличчя, обрамлене пишним, схопленим стрічкою волоссям, порожевіло.

– Обіцяєте мені наступний танець?

– Хоч усі, – вирвалося у Байби, і вона знову залилася барвою. Вийшло по-дурному, наче вона сама нав'язалася.

Тагіл на секунду притиснув до себе дівчину і кивнув. Байба подивилася в куток зали, де стояв весь "цвіт" 8-Б – Саніта, Анна, Зайга, і її охопила величезна радість. Вона, що вічно сиділа в кутку, вважалася в класі Попелюшкою, танцює, а красуні Анна й Саніта стоять.

– Що ви збираєтеся робити після закінчення школи? – запитав Тагіл, коли танець скінчився і обидва сіли на зсунуті вдовж стін лавки.

– Ще не знаю, мама хоче, щоб я пішла в профтехучилище і стала ткалею. Сама вона працює ткалею на "Рігас мануфактурі". Але мені...

– Ходімо на хвилинку, є секретна розмова, – без зайвих церемоній Саніта схопила Байбу за руку і повела до дівчат.

– Ну, розповідай! – наказала Анна.

– Що розповідати? – здивувалася Байба.

– Не корч із себе Незнайка! Хто він, актор? Чи художник?

– Знаєш, Саніто, моя бабуся казала: "Багато будеш знати, скоро посивієш", – Байба повернулася і попрямувала назад до Тагіла.

– Ти що, здуріла? – крикнула їй услід Саніта.

– Від успіху в голові помутилося, – підхопила Анна.

– Повільний вальс, мій улюблений танець, – вклонився Тагіл. – Дозволите?

Вечір наближався до кінця.

– А ну, геть з дороги, інші теж хочуть покататися! – Клав відштовхнув Тагіла і потягнув Байбу на середину зали.

– Ти тільки не розкисай, – попередив він однокласницю. – Цей зі слизьких.

– Пробач, я не розчула, що ти сказав, – розгублено всміхнулася Байба.

– Не витай у хмарах, дитинко! Можна впасти і розбитися.

– Ти його знаєш?

– Ще як! Це колишній однокласник Юста. Вивчає композицію в консерваторії, грає на трубі й непогано на фортепіано.

– Що за манери, Клаве, – зробила йому догану Саніта, коли танець скінчився і Клав приєднався до хлопців. – Так розмовляти з солідною людиною: "Геть з дороги".

– Пардон, мадам. "Як вчили, так і навчився", – сказав класик латиської літератури Яніс Яунсудрабінь.

– Ти давно його знаєш?

– З пелюшок.

– Не бреши! Тебе серйозно питають! – образилася Саніта.

– Він принц, єдине чадо матінки й татуся. Виріс у розкішному власному будинку, годований срібною ложкою зі срібного блюда. Що ще вас цікавить?

– Саніта думає, що він актор, а я – що художник, – Анна не могла втримати цікавості.

– Не вгадали, – засміявся Клав. – Поки що він туманна особа. Як то кажуть, безформна маса. І невідомо, хто з нього вийде – артист чи алкоголік. Шкода, Саніто, ти ще замала, а то б Тагіл був для тебе підходящою парою – у предків грошей хоч греблю гати, сам на колесах.

– Чому для Саніти, а не для мене? – здивувалася Анна.

– Тому що у тебе хоч крапля розуму є, а у Саніти в голові самі тільки імпортні лахи. Хочете, доведу? – Клав нахилився над Санітою і під загальний сміх витягнув у дівчинки з носа три пачки жуйки з написом "Мade in USА". Пригостивши однокласників, він попрямував до роздягальні.

В залі грав останній танець.

* * *

Легкий мороз приємно пощипував розпашіле обличчя Байби. Під світлом прожекторів сріблилися вкриті памороззю верби, що росли вдовж каналу. Десь поруч проносилися машини, поспішали перехожі, а тут, у парку, вони були самі.

"Наче у чарівному царстві", – подумала Байба. І весь цей вечір був схожий на казку. Аплодисменти після виступу. Танці. Тагіл. І, нарешті, ця ніч. Байбі здавалося, що вона бачить чудовий сон, і так не хочеться прокидатися.

Обидва спочатку йшли мовчки.

– Я, безумовно, не маю ніякого права давати вам поради, – почав Тагіл. – Але стати ткалею, володіючи таким голосом, це велика помилка.

– Мама й вітчим вважають, що за кілька років я зможу добре заробляти і допомагати родині.

– У вас така велика родина?

– Ні, мати, брат і вітчим. Але вітчим... – Байба замовкла. – Загалом, це нецікаво.

– Я хочу знати все, що стосується вас, – Тагіл легко стиснув руку Байби.

Дівчина завжди мріяла про подругу, якій можна було б довіритися в усьому. Вітчим забороняв водити в дім однокласниць або ходити до них. Байба росла закритою. Аж тут раптом з'явився хлопець, гарний, наче принц із казки, і хоче все про неї знати!

Біля управління газифікації височіла самотня й занедбана в цю пору крижана гірка. Схожі на сніговиків дітлахи, що цілими днями каталися на ній, розійшлися по домівках і давним-давно спали.

– Ходімо! – Тагіл за руку витягнув Байбу на гірку. Зі сміхом обоє скотилися вниз. Байба зачепилася ногою за бортик і вивалилася в кучугуру, затягуючи за собою Тагіла. Щось гаряче торкнулося її губ. По тілу пройшла тепла хвиля. Дівчина схопилася й кинулася бігти.

– Зачекай, дурненька, куди ж ти? – почувся ззаду уривчатий голос, і швидкі кроки.

Пролунав міліцейський свисток. Байба вибігла на вулицю. Рідкісні перехожі здивовано дивилися вслід дівчині, що бігла, хоча за нею ніхто не гнався.

На сходах свого будинку вона, нарешті, перевела подих. Серце шалено калатало.

"Що я наробила? Втекла як остання дурепа? Навіщо? Але це ж був мій перший поцілунок!" Холодними пальцями Байба доторкнулася до палаючих губ. "Навіщо він це зробив? Адже так добре було, взявшись за руки, ходити по засніженому парку, по незайманому снігу, який щойно випав, по якому ще ніхто не ступав. А якщо його затримала міліція?" По тілу пробігли мурашки.

Дівчина вийшла на вулицю. Годинник у Старому місті пробив двічі. Посеред вулиці, бренькаючи на гітарі, пройшла ватага хлопців.

– Не сумуй, дівчино, мила, –

проспівав хтось.

У вікнах Байбиної квартири світла не було. В переляку вона злетіла вгору по сходах і обережно подзвонила в двері. Ніхто не відчиняв. Байба подзвонила ще. Пролунало човгання кроків вітчима.

– Це я.

– Переночуєш на сходах, шльондро.

Байба сіла на сходинку і тихо заплакала.

Вона не виконала наказ Лайми – не повернулася додому до півночі. І ось за це тепер покарана.

З квартири вище поверхом висипала шумна компанія і стала спускатися вниз.

– Що сталося, дівчинко?

– Я забула ключі від квартири.

Відчинилися двері, й вітчим ривком втягнув Байбу в коридор.

– Ганьбиш порядну родину на весь будинок, – просичав він. – Марш спати!

Глави:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2026 Валерія Воробйова