Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Тільки між нами, дівчатами...

Зента Ергле

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Едгар Озолінш

Глави:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10

Глава четверта
Дуель, або Монтеккі проти Капулетті

Даце прохворіла весь жовтень. Петерис та інші однокласники навідували її щодня, пояснювали заданий матеріал, і від класу вона не відстала.

Якось уранці 8-Б побачив на дошці карикатуру: Ромео плюс Джульєтта дорівнює малюк. У хлопчику без зусиль можна було впізнати Петериса, у дівчинці – Даце. Так схоже намалювати міг тільки Даумант.

– Викапані! Як живі! – зловтішно вимовив Імант. – У тебе, старий, талант.

– Якщо він вважає, що це суперсмішно, то сильно помиляється, – промовила Анна.

Близнюки свою точку зору висловили одним-єдиним словом:

– Кретин!

Даце, ще бліда після хвороби, сиділа, затуливши обличчя руками.

– Не звертай уваги, Даце! – проходячи повз, заспокоїв її Юрис. – Даумант про це сильно пошкодує.

Петерис влетів до класу разом із дзвінком.

– Що сталося? – сполошився він, побачивши Даце в сльозах.

Дівчинка кивком голови вказала на дошку. Петерис підійшов до дошки, витягнув із кишені хустку, протер запотілі окуляри і, одягнувши їх, цілу хвилину мовчки дивився на дошку. Клас притих.

– Ну й гад ти, – повернувшись до Дауманта, повільно вимовив він. – Усе прекрасне на світі ти намагаєшся заляпати. Я пишаюся дружбою з Даце. І нікому не дозволю її ганьбити.

Петерис підійшов до Дауманта і, стиснувши слабкий кулак, щосили вдарив Дауманта в обличчя.

– Отримуй що заслужив!

Виступила кров. Даумант заскиглив від болю і кинувся на Петериса.

– Я з тебе котлету зроблю! – Кулаки Дауманта, як важкі молоти, опускалися на плечі та голову супротивника. Окуляри впали, скло розлетілося на дрібні друзки. Примруживши короткозорі очі, Петерис відчайдушно захищався.

– Дуель через кохання! Як романтично! – у захваті верещала Саніта. – Ну точно як у Шекспіра – Монтеккі проти Капулетті.

– Вони вб'ють одне одного! – плакала Даце. – Хлопці, що ви дивитеся? Зробіть щось!

Ніхто не помітив, як до класу зайшов учитель.

– Дауманте! Петерисе! Хто почав бійку?

– Петерис! – одразу відгукнувся Імант.

– Винен Даумант! – намагалися перекричати його дівчата.

– Я не знав, що у декого в нашому класі відсутнє почуття гумору, – обмацуючи ніс, ніяково виправдовувався Даумант.

– Хитренький, викрутитися хоче!

– Він уже не вперше хамить.

– Не будемо зараз відволікатися. Після шостого уроку залишитесь, усе з'ясуємо, – вирішив Рейніс Карлович.

– Я не можу, – заявив Даумант.

– Чому?

– У мене тренування.

– Бреше.

– Сам ти брешеш! За два тижні вирішальні змагання, тренер не дозволяє пропускати жодного заняття.

– Нічого, із твоїм тренером ми поговоримо окремо, – пригрозила Зайга.

– Нехай тільки хтось спробує, так наваляю...

– А ну, бійці, марш до кабінету лікаря! Відповідати піде... – Рейніс Карлович кілька хвилин вивчав класний журнал. Настала найстрашніша мить. Клас поступово затихав. Стало чути, як об скло б'ється муха. – ... Зайга Зіле.

Пролунав загальний полегшений подих. На деякий час інші були врятовані.

– Тягни, скільки можеш, – прошепотіла Саніта.

* * *

– Класні збори і одночасно збори комсомольської групи оголошую відкритими, – Зайга марно намагалася перекричати клас.

– Дозвольте вийти, я не комсомолець, – Даумант встав і попрямував до дверей.

– Чому ти не комсомолець?

Даумант знизав плечима:

– Дурне питання. У старій школі сказали, що характер не відповідає. Та й заслуг ніяких немає.

– Правильно зробили. Підійди сюди і сядь на стілець!

– Найпокірніше дякую за таку честь. Мені й за партою непогано.

– Іди, іди, дитинко, дай подивитися на тебе, на Леонардо Недогвинченого, – Клав витягнув Дауманта з-за парти. – Ходімо я тебе під ручку поведу, як наречену!

– А чого це Даумант повинен один відповідати? – обурився Імант. – Несправедливо. Через Петериса школа упустила перше місце. Хто ж не знає, що віршомази – безнадійні слинтяї. Тільки й уміють, що віршики складати та зітхати сумно. Забув про своїх товаришів, і на честь школи йому начхати. Теж мені Ромео, ліг собі та й знай спить. Я розумію Даце, вона дійсно була хвора, а що завадило Петерису? Тепер ні з того ні з сього побився. Нехай пояснить!

– Заради себе я не став би об нього бруднитися. – Петерис неохоче підвівся. Підбите око, перев'язане й заклеєне пластиром, сильно боліло. З Даумантом було ще гірше – лікар висловив підозру, що у нього зламаний ніс.

– На порядку денному питання про честь класу, – Зайга все ще намагалася перекричати інших. – Чи мав Петерис право вдарити Дауманта?

– Мав, – так в основному вважали дівчата. – Петерис захищав свою подругу. Він учинив, як справжній джентльмен. У старі часи такого негідника, як Даумант, пришпилили б шпагою до землі.

– Чого причепилися? Ну, ладно, намалював я карикатуру. Ну та й що? У журналі Дадзіс повно карикатур, але нікого ж це не хвилює. Тоді вже всіх відомих карикатуристів – Бідструпа, Еффеля, наших Віндєдзіса, Осіса – треба було б саджати в тюрму або розбивати їм носи.

– Дурника вдає.

– Зуби заговорює.

– Не варто з ним розмовляти, – зауважила Даце. – Може, він просто не знає, що таке справжня дружба?

– Не знаю і знати не хочу.

– Чому?

– Тому що не вірю в дружбу між хлопчиком та дівчинкою. Рано чи пізно вона закінчується коханням.

Клас затамував подих. Рейніс Карлович підвівся – хотів перервати Дауманта, але передумав – не маленькі вже, нехай самі розбираються.

– Знаю я таку дружбу, – продовжував Даумант. – Сестра моя рік у хмарах літала, цілими днями своїм принцом захоплювалася, а тепер малюка сама виховує. А дружок її з іншими злигався.

– Не вірте йому. Кілька негідників ще нічого не значать. Є на світі кохання, яке сильніше навіть за смерть. Воно і через століття приносить людям радість. Наприклад, Ромео і Джульєтта, з яких тут деякі знущалися.

– Авторська вигадка! Література!

На вулиці шумів вітер, важкі краплі дощу стукали у вікно. У класі панувала напівтемрява, але ніхто не вставав, щоб запалити світло.

– А ви, Рейнісе Карловичу, вірите, що в наші часи може бути таке ж сильне кохання, як у Ромео і Джульєтти?

Учитель мить мовчав. Для більшості присутніх тут слово кохання було ще безтілесним, самі вони ще не пізнали краси першого кохання. Багатьом воно здавалося прекрасною, заманливою таємницею, і розкрити її хотілося якомога швидше. А дехто, наслухавшись від старших хлопців гидот, знущався з дівчат. Але що відбувається з Даумантом?

Рейніс Карлович мовчав. Клас чекав відповіді.

– Кохання – це щастя, – задумливо вимовив Рейніс Карлович. – Кохання робить людину кращою, сильнішою, чеснішою. І в наш час є кохання, яке сильніше за смерть, я це знаю по собі.

– Ой, Рейнісе Карловичу, розкажіть, будь ласка!

– Ні, друзі, це належить тільки мені й тій жінці, яка давно вже покоїться в землі.

– Ти, Дауманте, не віриш у кохання, тому що сам його не пережив. – Це, здається, Рита. – У такі почуття, як чесність, дружба, ти теж не віриш?

– Де вона, ця чесність? Красиві слова, якими нас, наче манною кашею, напихають у школі. А насправді що? П'яний чоловік б'є дружину, тероризує всю сім'ю, і всі вдають, що не помічають, – чесно, так? У магазині обманюють покупців на копійку, на п'ять, а попадеться зовсім дурна тітка, то й на більше. Це чесно, по-вашому? – На вродливому обличчі Дауманта з'явилася презирлива гримаса... – Як там говорив поет, той, що помер від сухот: "Немає правди на землі, панує тільки сила". Я пішов тренувати силу, чао!

І перш ніж його спробували затримати, Даумант із силою захлопнув за собою двері. Кроки його гулко розносилися в порожньому коридорі.

– Дурень! Гадає, Америку відкрив! – на весь клас презирливо вимовила Саніта.

"І моя мама з кожної квітки по копійці, по дві? – Ця думка прийшла Саніті в голову вперше. – Грошей у нашому домі хоч греблю гати. А зарплата у матері маленька. У батька більше, він директор магазину. Мама каже, що тільки останній дурень пускає в продаж імпортні речі, не подбавши перш за все про сім'ю, про друзів і знайомих, від яких може щось перепасти. Усі дівчата заздрять моїм платформам, та й учителі, видно, теж. Шкода, що в школу доводиться ходити у формі. Побачили б дівчата мій англійський брючний костюм, позеленіли б... А Даумант просто кретин, про такі речі вголос не говорять."

У класі знову запанувала тиша.

– Людині очі дані, щоб бачити, мозок – щоб думати. Ви вже не маленькі, – заговорив учитель. – Сотні, тисячі сімей працюють, живуть спокійно, і ніхто їх не помічає, але варто тільки одному пияку розпустити руки, як про це дізнаються всі навколо. А все тому, що брехня очі коле. Продавець-жулик, хуліган, що чіпляється на вулицях до перехожих, злодій – ніхто з них не уникне покарання. А Даумант дивиться на світ крізь вузьку дверну шпарину.

– Вигнати Дауманта з нашого класу, – запропонувала Зайга. – Це через нього у нас все пішло шкереберть.

– Напевно, винен в усьому я один, – зізнався класний керівник. – Його батько – мій колишній бойовий товариш. Дауманту довелося піти зі старої школи. Я сподівався, я навіть був переконаний, що мій клас... що ви впораєтесь...

– Деякі хлопці дивляться на нього, як віряни на ікону.

– Ну, це вже ти, Зайго, перегнула! – обірвав Зайгу Яніс. – Хто дивиться?

– Імант, наприклад.

– А що я, – виправдовувався Імант. – Даумант обіцяв навчити мене боксувати. Він у своєму районі чемпіон серед юнаків. Усі пардаугавські хулігани поступаються йому дорогою.

"Пізно вже, – занепокоїлася Байба. – Мама наказала почистити овочі та зварити суп. Вітчим прийде, знову почнуться допити. І чому цей Даумант такий упертий і злий? Може, його, як і мене, вдома не розуміють? Може, він самотній, у нього немає друга і нема з ким поговорити? А ми, нічого не дізнавшись, уже готові засудити, вигнати..."

– Почекай, Зайго, спочатку треба з'ясувати, чому він такий злий, – зауважила Байба. – А раптом у нього вдома погано? Треба поговорити з його батьками.

– Завтра ввечері я зайду до них, може, з вас хтось піде зі мною? – запропонував Рейніс Карлович.

– Нехай Байба йде.

– Чому я, – зніяковіла Байба. – Краще хтось із хлопців. Адже у нас рівноправність.

– Вважай, що це твоє комсомольське доручення. – Зайга поспішала все запротоколювати.

– Може, в школі можна організувати секцію боксу? Охочих буде хоч залийся. І нехай Даумант з ними займається, – запропонувала Даце, фізорг класу.

– І нехай малює карикатури до шкільної стінгазети, а не на дошці. Треба розповісти вчительці малювання, що у нас з'явився новий Леонардо да Вінчі. Б'юся об заклад, Майга Едуардівна буде в дикому захваті, – запропонувала Анна.

– Ну от, це вже щось конкретне, – похвалив дітей учитель. – А зараз пора по домівках. Уже пізно.

– Як! Хіба Даумант за свої витівки не буде покараний? – обурилася Зайга. – Публічно образити товариша, побити Петериса, який слабший за нього, – хіба це можна допустити? Якби вирішувати треба було особисто мені...

– Взагалі ти права, але причини і обставини злочину, шановний товаришу прокуроре, треба ще ретельно розслідувати, тому винесення вироку відкладається, – перервав Зайгу Клав.

* * *

– Даце сьогодні плакала, – повідомив за вечерею молодший братик.

Сполошилася вся велика родина Ерглісів: батько, мати і п'ятеро братів – хто посмів образити їхню улюблену Даце? Дівчинці довелося все розповісти.

– Чого вони до нас причепилися? – у неї на очах знову показалися сльози. – Хіба дружити – соромно?

– Не звертай уваги, – заспокоював старший брат. – Петерис, правда, дещо хирлявий, а так хлопець нічого.

– Влітку візьмемо його з собою в похід, нехай загартовується, – додав маленький Марис.

Пізно ввечері, коли всі вже вляглися, Даце забралася до матері в ліжко.

– А раптом це кохання? – запитала вона. – Мені з Петерисом добре. Він не схожий на інших, не кривляється і не сміється з кожного дурного жарту. А які вірші він пише! Нікому не показує, тільки мені й своїй мамі. Що мені тепер робити – прогнати його?

Виросла донька. Мати усміхнулася в темряві.

– Дружба – це ніжна квітка, за якою треба постійно доглядати, яку треба берегти. А той, хто з неї сміється, сам, очевидно, ніколи не мав справжніх друзів.

– Петерис так само вважає, – заспокоїлася Даце. – Як добре, матусю, що ти така...

– Яка?

– Добра і все розумієш. Інша мати не знаю що б подумала.

– Ти у мене розумна дівчинка, сама знаєш, що можна, а що не можна. Ми з татом тобі віримо. А тепер бігом у своє ліжко!

Даце поцілувала матір і, заспокоєна, пішла спати.

* * *

На тренування Даумант прийшов злий. Розпухлий ніс збіса болів. Про те, щоб займатися, не могло бути й мови. Добре, якщо загоїться до змагань.

– Що це з тобою? – запитав Хронікер, хлопчик, начинений іменами спортсменів та рекордами.

– Була справа!

– Вдома чи у школі?

– У школі. Вдома буде завтра. Боюся, тренер із групи відрахує.

Цього допустити не можна було ні в якому разі. Без Дауманта, найспритнішого серед них, їм загрожує повний провал.

– А ти тренеру нічого не розповідай.

– Є у нас в класі одна – борець за правду. Пригрозила припхатися та викласти всі мої гріхи, починаючи з народження.

– Як вона виглядає? Організуємо біля входу в клуб чергування і не пустимо її.

– Можу намалювати.

Кілька штрихів – і портрет Зайги був готовий. Хронікер поклав вирваний із блокнота аркуш у нагрудну кишеню.

– Все буде в порядку, старий, не бачити цій Феліціті нашого тренера, як своїх вух.

– Її звуть Зайга.

– Один біс.

Через якусь дурну карикатуру зчинити такий галас! Даумант почувався незаслужено ображеним. Двері відчинила мати. Очі її були заплакані.

– Що з твоїм носом? – захвилювалася вона.

– Дурниці. Дехто переборщив. Покладу компрес, до ранку пройде.

– Поїж і одразу ж іди у свою кімнату. З батьком не сперечайся, – попросила мати.

Даумант до тонкощів знав усі ступені батьківського сп'яніння.

– Я однією рукою роблю більше, ніж вони двома! До війни я був найкращим столяром у Задвіньї!

Хвалиться – значить перша стадія. На другій будь-яке заперечення вело до биття посуду і до бійки. Старшого сина батько не чіпав, навіть коли бував сильно п'яний. Терпіти все доводилося матері, сестрі і молодшому – Дауманту.

Батько сидів за столом – очі злі, ніс почервонів, права рука стиснута в кулак, порожній лівий рукав висить.

– Завтра до нас прийде мій класний керівник Рейніс Карлович. Постарайся бути тверезим, – сказав Даумант.

– Чуєш, Мартиню, учитель Кадікіс прийде в гості.

– Ну то й чорт із ним... Я знаю тільки одного Кадікіса, того, з ким був у партизанах, – нашого комісара. Він, правда, був із інтн... інтелігентів, книжки в мішку тягав, але гарний був мужик... Золота людина.

– То це він і є.

– Ну, комісара Кадікіса треба прийняти з честю. Щоб закуска і випивка була, чуєш, мати! А що йому треба? – Старий Петерсон підозріло подивився на сина. – Знову щось накоїв? Уб'ю, якщо мене перед комісаром зганьбиш! Чуєш? З тобою говорять! – Батько стукнув кулаком по столу з такою силою, що брязкнули чашки.

– Заспокойся, Мартиню! – зупинила його мати. – Іди краще спати.

– Усіх, як мух, переб'ю! – бушував Петерсон-старший.

– Якщо ти ще хоч раз торкнешся матері чи сестри, матимеш справу ось із цим! – Даумант показав батькові боксерську рукавичку і захлопнув за собою двері кімнати.

Кристап, затиснувши вуха обома руками, займався.

– Ну, скажи, чому він п'є? Чому?

– Заспокойся. Багато хто п'є.

– Мені від цього не легше. Пам'ятаєш, як добре було років п'ять тому. Мати весь час співала, сестра на акордеоні грала. Коли ти востаннє чув, щоб мати співала чи сестра грала? З хору мати давно пішла. А як вона постаріла, волосся зовсім сиве.

Даумант повісив на стіну рукавички і, як був, в одязі, упав на диван.

– Закінчу восьмий клас, отримаю паспорт та й геть з цього дому.

– Куди? На надувному матраці по Гауї?

– Поїду в Сибір, БАМ будувати.

– Думаєш, таких маминих синків без знань, без професії з розкритими обіймами приймають? Наївняк. Почитай газети. Десятки тисяч з усього Союзу чекають виклику. Причому будівельники і взагалі спеціалісти.

– Щоб пиляти в тайзі дерева та махати сокирою, і восьми класів вистачить. Зате гроші які! Не розуміють мене ні вдома, ні в школі! Тільки й відведеш душу серед хлопців у клубі. Ну, та нехай, пора за уроки. – Даумант важко зітхнув.

Що завтра? Англійська. Тут допоможе магнітофон Кристапа – якось там вивчить, викрутиться, якщо викличуть. З граматики трійка – не викличуть. Історію можна перед уроком прочитати. Хімія – це обов'язково подивитися треба. Вдруге вступати в конфлікт із Марою Петрівною Даумант не бажав. У душі він був вдячний учительці за те, що вона не поскаржилася директору і не знизила оцінки за поведінку.

– Приглуши свого ящика, іншим теж займатися треба!

Ще три хвилини, і настане первісна тиша.

За стіною жалібно плакав маленький Андритіс. У нього різалися зуби.

* * *

Рейніс Карлович і Байба довго блукали темними вуличками Пардаугави, поки не знайшли будинок, в якому батьки Дауманта знімали квартиру.

Рейніса Карловича прийняли як дорогого гостя. На столі поблискувала пляшка найкращого коньяку, навколо – тарілки з щедрою закускою.

– Не варто було так клопотатися, Маріє, – вимовляв Рейніс Карлович. – Цього разу наша зустріч буде не з радісних.

– За пляшечкою і розмову вести легше, – запрошував до столу господар.

– Дякую, я вже їла, – відмовилася Байба.

– Дауманте, запроси дівчинку до себе, – порадила мати.

У невеличкій кімнаті всього-то й вистачало місця для двох диванів і столу. Одну стіну прикрашали почесні грамоти, другу – фотографії боксерів.

– Будь ласка, міс, сідайте, почувайтеся як удома! Правда, апартаментами похвалитися не можу, але що робити – такі обставини. Бідність не порок. Може, і ми пропустимо по скляночці, щоб розмова пішла легше?

– На стіні твої дипломи? – поцікавилася Байба.

– Куди мені! Це все Кристапа, старшого брата, він у нас гордість сім'ї, комсомольський стипендіат, майстер спорту, майбутній корифей науки і так далі і тому подібне. Батьки пишаються ним, як своїми бойовими нагородами.

– І я б пишалася таким братом.

– А я от не пишаюся. Батько кожен день гризе та гризе: Кристап такий, Кристап сякий, а я, мовляв, в могилу його зведу, а мати тільки й робить, що плаче. Ну, що я говорив, послухай сама. – Даумант відчинив двері.

– ...з дитинства в нього наче біс вселився...

– Це про мене.

– Ні паркану для нього високого немає, ні канави широкої. Виб'ють, бувало, у сусіда вікно або зламають яблуню, винного і не шукають, прямо до мене. Поки малий був, відшмагаю, бувало, до синців, а з великим що зробиш? – скаржився батько. – Якось звалився з дерева і так розбився, що лікарі пів року штопали. Думали, притихне, та де  там...

Тут Даумант увімкнув магнітофон на повну потужність.

– Ти чого сюди приперлася? Хто тебе кликав? – закричав він дівчинці прямо в обличчя.

Байба не відповіла.

– Ну, чого витріщилася і мовчиш? Свари мене, сором, адже для цього ти тут. Терпіти не можу, коли на мене дивляться телячими очима.

– Я краще піду. До побачення! – Байба протягнула руку.

Даумант відчув шершаву долоню і здивовано поглянув на дівчинку.

– Ти що, дрова пиляєш, чи що, руки у тебе які? – запитав він, розглядаючи вузьку Байбину долоню.

– Прибираю, перу, варю, і дрова можу напиляти, – посмішка, наче промінчик сонця, освітила на мить обличчя дівчинки і одразу згасла.

– А я думав, ти така ж мамина донька, як інші в нашому класі.

– Не розумію я тебе, Дауманте. І чого ти кип'ятишся? У тебе є батьки, які тебе люблять, у тебе чудовий брат, хороша сестра.

– Чудового брата я бачу лише по неділях, та й те, через раз. Сестра, яка раніше була веселою, мовчить, батько все частіше приходить додому п'яний, кричить, свариться. А маму шкода. Їй добряче дістається, переживає вона. Тільки в класі про це ні слова, домовилися? Ходімо, я тебе проведу.

– Не треба. Не така вже я боягузка.

– Ти нашої окраїни не знаєш.

Батьки Дауманта і Рейніс Карлович були такі зайняті обговоренням педагогічних проблем, що уходу юнаків не помітили. Будиночки ховалися у вогкому листопадовому тумані. Наче котячі очі, мерехтіли серед голих дерев освітлені вікна. Потривожений кроками перехожих, неохоче погавкував десь собака. Коли з провулка несподівано випірнула група хлопців і оточила їх, Байба здригнулася.

– Дай прикурити!

Даумант посвітив кишеньковим ліхтариком.

– А, це ви? А де Кучерявий? – насмішкувато запитав він.

– Який там кучерявий! На добу посадили, і вся краса – тю-тю. Хлопчик страшно переживає.

– Скажіть, нехай в комісіонці перуку купить. І від нас палкий привіт.

– Пардон, Боксере! Тікаймо, хлопці!

Так само раптово, як з'явилися, хлопці зникли в темряві.

– Навіщо тобі такі друзі? Це ж справжні хулігани! – здивувалася Байба.

– А що в них особливого? – Даумант знизав плечима. – Нормальні хлопці. Рік тому і я вечорами так само ж вештався. А що ще робити? Предки засядуть удома, наче кроти в норі, взимку всі вечори або перед телевізором стирчать, або у сусідів в карти грають. Влітку після роботи до ночі копирсаються на своєму городі. Померти можна з нудьги. А в компанії веселіше, на гітарі побренькаємо, викуримо по цигарці, винця вип'ємо. Траплялося і перехожих полякати, просто так, для жарту. А потім як закрутилося... Є у нас тут невеличка річка та лісок. Минулого літа ми річку перегородили, щоб хоч зануритися можна було. Якось дивимося – гребля наша розкурочена. Поремонтували. Через кілька днів – знову. Вирішили простежити. Виявилося, справа рук Кучерявого та його свити. Бійка була що треба. Одному ніс перебили, у іншого все обличчя в крові, мені щоку порізали. І раптом у розпал бійки хтось говорить так насмішкувато:

– Виявляється, ви й битися по-справжньому не вмієте.

Спочатку злякалися, думали – переодягнений міліціонер, хана нам. Тут хлопець каже:

– Давайте знайомитися! Роберт Страут.

– Ну то й що, що Страут! А я Лапінь, звучить ніяк не гірше, – підначує Кучерявий. А свита його підгавкує.

– Заткніться, – каже Хронікер. – Колишній чемпіон республіки в середній вазі?

– Саме так, – відповідає Страут, дивиться на наші дурні пики і посміхається. – Хочете, я вас навчу битися по-справжньому?

Який же поважаючий себе хлопець не захоче? Словом, Страут поміг організувати в нашому районі боксерський клуб "Меткі рукавички". Предки спочатку скандал зчинили, і так, мовляв, бійок вистачає. А тепер мовчать. З двійками в клуб не беруть. Старші хлопці разом із дружинниками патрулюють на вулицях. Хулігани притихли – бояться. З компанією Кучерявого у нас особливі рахунки. Обнагліли зовсім – жінок зачіпають, п'яних обчищають. Добре, що ватажку їхньому дісталося. Знаєш, Байбо, наш тренер колосальний мужик, іншого такого я не зустрічав. Хлопці за нього життя не пошкодують.

Пройшовши невеличкий парк, вони потрапили у зовсім інший світ. Різнокольорові вікна, що втратили в тумані чіткість обрисів, мерехтіли, наче скляні кулі, і вежі багатоповерхових будинків здавалися Байбі величезними ошатними ялинками. У широких вітринах торгового центру, що нещодавно відкрився, були виставлені найрізноманітніші товари. Кінотеатр рекламував черговий бойовик – любовну драму зі щасливим кінцем. "Дітям до 16 років вхід заборонено".

– Мені вже шістнадцять, мені можна дивитися, як двоє цілуються, а тобі кількох днів не вистачає. Тебе цей фільм може зіпсувати. Чергове ханжество дорослих. Скажеш, ні? Через рік по телевізору його подивляться і першокласники, – іронізував Даумант.

Зупинка тролейбуса знаходилася біля кінотеатру.

– Дякую, що провів.

– Байбо, будь людиною, поговори з Зайгою, нехай перед змаганнями не доносить на мене. Розумієш, має відбутися матч із хлопцями зі спортшколи, нам дуже важливо довести, що й ми можемо перемогти. З'явиться надія вибити у шефів спортінвентар.

– Сам не можеш поговорити? Мені здавалося, ти хоробріший.

– Ваша Зайга – що той манекен із вітрини – красивий, але мертвий, без серця. Від одного її вигляду у мене жовч розливається. Боюся в черговий раз нагрубіянити і все зіпсувати, – щиро зізнався Даумант. – А перед Даце, якщо вона захоче, я можу вибачитися. Я не думав, що це так її зачепить.

* * *

Після довгих дипломатичних переговорів Зайга, яка обожнювала протоколи і взагалі всілякі документи, записала в щоденнику класу:

"Своєю поведінкою антигромадський і аполітичний елемент Даумант Петерсон неодноразово ганьбив добре ім'я 8-Б. Щоб підвищити його суспільну свідомість, загальні збори класу зобов'язали його протягом місяця виконати такі доручення:

1) активно брати участь в оформленні класної та шкільної стінгазет;

2) допомогти вчителю фізкультури організувати у школі гурток боксу;

3) з метою підвищення політичного рівня учня Дауманта Петерсона йому доручено протягом місяця підготувати доповідь про найважливіші міжнародні події.

Контроль за виконанням покладено на Байбу Балтиню".

– І щоб без фокусів, Петерсоне, – додала Зайга. – Вирок остаточний і оскарженню не підлягає.

– Слухаюсь, товаришу прокуроре, – Даумант підлесливо шаркнув ногою.

Найголовніше досягнуто – Роберт Страут не дізнається про його поведінку в школі.

– Нічого, ми його ще обламаємо, – єхидно вимовила Зайга. Добре, що Даумант цих слів не чув.

"Що ж тепер буде? – записала ввечері Байба у своєму щоденнику. – Клас довірив мені перевиховувати цього ледаря і забіяку Дауманта. Чи я впораюсь? І що скажуть мама і вітчим?"

Глави:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2026 Валерія Воробйова