Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Марк Твен

Принц i злидар

Переклад з англійської – М.Рябова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Зорад Ерно

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22   

Принц у тенетах

Ми залишили Джона Кенті тоді, коли він під свист і регіт цікавої юрби тягнув законного принца в Смітний двір. Якась добра душа наважилася заступитися за нещасну жертву, але серед гамору ніхто на неї не звернув уваги. Принц пручався і так завзято обурювався проти грубого насильства, що в роздратованого Джона Кенті урвався терпець, і він люто замахнувся на хлопця палюгою. Але в ту ж хвилину до нього підскочив невідомий оборонець принца й прийняв удар на себе.

– Ти чого лізеш? – загорлав Джон Кенті. – От я провчу тебе!

І він важко вдарив смільчака по голові. Той поточився і з стогоном упав під ноги глядачам. Нещасний так і лишився лежати на землі в нічній темряві. Юрба побігла далі. Цей випадок ні трохи не порушив її веселого настрою.

Нарешті принц опинився за наглухо зачиненими дверима в хаті Джона Кенті. При тьмяному світлі встромленої в пляшку лойової свічки він ледве розгледів цю гидку нору і її мешканців. В одному кутку з виглядом зацькованих тварин тулилися до стінки дві розпатлані дівчини й немолода жінка. А з другого кутка, люто виблискуючи очима, виповзла суха, як тріска, відьма з розкуйовдженим сивим волоссям. Джон Кенті сказав їй:

– Слухай, тут у нас завівся неабиякий комедіант. Хай він тебе трохи розважить, а тоді вже відчухрай його як слід. Ану, дурню, йди сюди. Покажи нам ще раз свої фіглі, якщо не забув їх. Як тебе звуть і хто ти такий?

Принц спалахнув від образи, але, пильно глянувши в обличчя Кенті, презирливо промовив:

– Ти грубіян! Як смієш ти мені наказувати? Знов повторюю тобі – я Едуард, принц Уельський.

Відьма так і прикипіла на місці, наче їй хто ноги прибив цвяхами, у неї аж дух захопило. Вона так спантеличено й безглуздо втупилась очима в принца, що її злобливий син раптом звеселився й зайшовся реготом. Але матері й сестрам Тома Кенті було зовсім не до сміху. Вражені несподіваним лихом, вони забули свій страх перед побоями й підбігли до хлопчика, жалісно промовляючи: «Бідний Том! Бідне хлоп'я!»

Мати Тома стала навколішки перед принцом, обняла його за плечі і стурбовано заглянула йому в обличчя повними сліз очима.

– Бідне моє хлоп'ятко! – мовила вона. – Твої дурні книжки таки наробили лиха – звели тебе з розуму. Нащо ти так захоплювався ними? Чому не слухав матері? У мене з горя серце кров'ю обкипає.

Принц подивився на неї й лагідно відповів:

– Заспокойтеся, ваш син здоровий і не втратив розуму. Одведіть мене до палацу, і король, мій батько, одразу ж віддасть його вам.

– Король – твій батько? Бідний мій сину! Не кажи таких слів. За це тебе можуть покарати на смерть, та й ми через тебе загинемо. Викинь з голови страшні примари. Прийди до пам'яті. Поглянь на мене. Невже ти не пізнаєш рідної своєї матері, яка так любить тебе?

Принц похитав головою і сказав винувато:

– Мені боляче засмучувати вас, пані, але, слово честі, я вперше вас бачу.

Жінка безсило впала на підлогу й, затуливши руками обличчя, розпачливо заридала.

– Ну, приставляйте далі! – гаркнув Кенті. – Гей, Нен, Бет, неотесані дівки! Як ви смієте стояти в присутності принца? На коліна, злидарське кодло! Падайте ниць!

І він знов голосно зареготав. Дівчатка почали боязко просити за брата.

– Пусти його спати, тату, – сказала Нен. – Він відпочине, виспиться і знов прийде до розуму. Будь ласка, дозволь.

– Дозволь, тату, – підтримала сестру Бет – Том сьогодні занадто стомився. А завтра він опам'ятається, буде старанно просити милостиню і вже вернеться додому не з порожніми руками.

У Джона Кенті враз пропала вся охота жартувати. Повернувшись до принца, він сердито сказав:

– Завтра ми повинні заплатити хазяїнові два пенні за цю діру. Чуєш? Два пенні за півроку. Інакше він нас вижене на вулицю. Ану, ледащо, що ти назбирав.

– Не ображай мій слух ганебними своїми справами, – відповів принц. – Знов кажу тобі, що я син короля.

Змахнувши здоровенною рукою, Джон Кенті з такою силою ляснув принца по плечу, що бідолаха захитався і впав в обійми Томової матері. Нещасна жінка пригорнула хлопця до грудей і, захищаючи його всім тілом, прийняла на себе рясний град ударів. Перелякані дівчата забилися в куток, а їхня жахлива баба рушила на допомогу синові.

Принц вирвався з обіймів місіс Кенті і сказав:

– Я не можу допустити, пані, щоб вас за мене били. Хай уже я сам терпітиму від цих звірюк.

Від тих слів звірюки до того розлютилися, що, не гаючи й хвилини, взялись до катування. Коли на принці вже не лишилося й живого місця, вони як слід побили й дівчат і місіс Кенті за співчуття до їхньої жертви.

– Ну, а тепер усі спати! – гукнув Джон Кенті. – Мені набридла ця комедія.

Свічку погасили, і всі полягали спати. Коли голова родини та його мати голосним хропінням сповістили, що вони вже бачать сни, Нен і Бет нечутно прокралися в куток, де лежав принц, і ніжно вкрили його від холоду соломою й лахміттям. Пробралася до нього й місіс Кенті. Вона тихенько гладила волосся хлопчика й гірко плакала, шепочучи йому на вухо втішні, приголубливі слова. Вона приберегла для нього й шматочок хліба, але хлопець так змучився за цілий день, що не міг їсти, принаймні черству несмачну скоринку. Він був зворушений самовідданістю своєї мужньої заступниці й з рицарською благородністю висловив їй подяку, побажавши їй душевного спокою і ясного сну. Він додав, що король, його батько, не обмине її своєю ласкою за її доброту. Тут вона з новою силою відчула своє лихо і міцно пригорнула до серця «божевільного» хлопчика. Нарешті вона з ним попрощалася і, заливаючись слізьми, лягла на своє ліжко.

Вражена горем, вона довго лежала, не змикаючи очей, і поступово в душу їй закралося чудне підозріння. Адже ж у цьому хлопчику було щось таке, чого бракувало Томові, – однаково здоровому чи божевільному. Вона не могла б пояснити цього, не могла б сказати, в чому була різниця, але тонким материнським інстинктом відчувала її й розуміла. А що, як цей хлопчик справді не її син? Яка дурниця! Хоч як їй було тяжко в ту хвилину, та все-таки вона мимоволі усміхнулася крізь сльози. І все ж ця думка не виходила у неї з голови. Вона ні на хвилину не покидала її, бентежила, мучила, і не було від неї порятунку. Нарешті бідній жінці стало ясно, що вона не матиме спокою, аж поки не переконається, що це справді її син, і не розвіє докучливих і болісних сумнівів. Так, безперечно, це був єдиний вихід, і вона почала добирати способу, як це перевірити. Але це було не так-то легко. На думку їй спадав то один план, то другий, проте всі вони були непевні, ненадійні. Даремно сушила вона собі голову – тут нічого не можна було вдіяти. І коли в неї промайнула ця сумна гадка, до слуху її досягло рівне дихання хлопчика, і вона зрозуміла, що він спить. Раптом він тихенько скрикнув, наче злякався чогось у сні. І тут їй враз набіг на думку новий блискучий план. Нечутно, з гарячковим поспіхом вона засвітила свічку, бурмочучи про себе: «Коли б я тільки бачила його в ту мить, я б уже знала, мій це хлопчик, чи чужий». Томові, коли він був маленьким, якось обпалило порохом обличчя, і з тої пори, злякавшись чогось спросоння, він неодмінно затуляв рукою очі, тільки не вниз долонею, а наверх. «Він завжди так робить. Я бачила це тисячу разів, – шепотіла місіс Кенті. – Так, так, я зараз про це дізнаюсь».

Прикриваючи рукою свічку, вона тихенько підкралася до хлопчика й обережно нахилилася до нього, ледве дихаючи від хвилювання. Потім враз піднесла огонь йому до обличчя й постукала об підлогу. Хлопець широко розплющив очі і сполохано озирнувся навколо, але рукою навіть і не ворухнув.

Бідна жінка розгубилася від подиву й горя, але, вгамувавши свій відчай, заспокоїла хлопця, і він знов заснув. Потім вона відійшла від нього, вражена сумним наслідком своєї спроби. Вона намагалася себе запевнити, що Том, збожеволівши, забув свою звичку, але сама собі не вірила. «Ні, – казала вона, – хай він слабий душею, але руки ж у нього здорові. Як могли вони так швидко розучитися робити те, до чого звикли здавна? Ох, який важкий у мене сьогодні день!»

Але тепер надія стала такою ж невідступною, як раніше сумнів. Нещасна мати не могла примиритися з своїм страшним відкриттям. Вона мусила спробувати ще раз, – може, то вийшло якось випадково. Вона вдруге і втретє будила хлопця, але він ні разу не зробив знайомого їй руху. Вона доплелась до свого ліжка і забулась у тривожній дрімоті, бурмочучи: «Ні, ні, я не віддам його. Він мусить бути моїм сином».

Коли бідна жінка перестала турбувати принца і всі його болі втратили над ним свою владу, страшна втома зімкнула йому очі глибоким, мирним сном. Час минав, а він усе спав, як убитий. Так минуло п'ять годин. Нарешті він потроху став виходити з свого заціпеніння і пробурмотів спросоння:

– Сер Вільям!

А за хвилину знов:

– Сер Вільям Герберт! Ідіть послухайте, який чудний сон я бачив… Сер Вільям! Чуєте? Мені снилося, що я став злидарем… Ей, хто там є? Сторожа! Сер Вільям! Та що таке? Немає навіть жодного камердинера? Ну, й дістанеться ж…

– Що з тобою? – хтось пошепки спитав принца. – Кого це ти кличеш?

– Сера Вільяма Герберта. А ти хто?

– Та хто ж, як не твоя сестра Нен? Ой, Том, я й забула, ти збожеволів, бідолашний. Значить, ти й сьогодні не прийшов до розуму? Краще б я й не прокидалася! Тільки ти мовчи, а то всіх нас повбивають на смерть.

Принц злякано схопився, але гострий біль побитого тіла привів його до свідомості, і він із стогоном упав на брудну солому.

– Так це не сон! – вигукнув він. І вмить вся туга й мука, що їх розвіяв сон, опанували його знов, йому стало ясно, що він уже не зніжений принц, який живе в розкішному палаці, а жебрак, одягнений в рам'я, покидько, ув'язнений в норі, що годиться тільки для звірів, спільник злодіїв та жебраків.

Раптом з вулиці долинув страшенний галас, а ще через хвилину хтось загрюкотів у двері. Джон Кенті враз перестав хропти й гукнув:

– Гей, хто там? Чого треба?

Чийсь голос відповів:

– Знаєш, кого ти пристукнув своєю палюгою?

– Не знаю і не хочу знати.

– Он як?! Ну, зараз заспіваєш іншої. Коли хочеш врятувати шкуру, тікай мерщій. Цей чоловік уже віддав богу душу. Це наш піп, отець Ендрю.

– Ой, боже ж мій, – вигукнув Кенті. Він розбудив усю родину і хрипко скомандував: – Хутчій тікайте, а то ви всі загинете.

Через кілька хвилин усі вискочили на вулицю й кинулися бігти. Джон Кенті, міцно схопивши принца за руку, тягнув його по темному провулку й стиха наставляв:

– Ти, безмозкий дурню, держи язик за зубами. Нікому не кажи, як твоє прізвище. Я вигадаю собі якесь інше, щоб збити із сліду поліцаїв. Гляди ж не проговорись.

А решті він сказав:

– Якщо випадком доведеться розминутися, хай кожен з вас біжить до Лондонського мосту і дожидає інших коло останньої крамниці. А звідти всі ми подамось до Саутверка.

В ту хвилину втікачі раптом виринули з темряви на світло і опинилися серед величезної юрби, що з піснями й танцями товпилася на березі Темзи. Вздовж ріки, скільки оком сягнути, палали яскраві багаття. Лондонський міст і Саутверкський теж були залиті світлом. Уся ріка мінилася й сяяла різнобарвними вогнями. До неба безнастанно звивалися химерні фейєрверки і на землю сипався густий дощ яскравих іскор, обертаючи ніч на день. Скрізь метушився радісний веселий народ. Здавалося, весь Лондон вийшов на гуляння.

Джон Кенті люто вилаявся й скомандував: «Назад!» Та було вже пізно. Усю його родину вмить поглинуло бурхливе море люду і понесло в різні боки. Хоч принца Джон Кенті все ще міцно держав за руку, проте у хлопчика з'явилась надія на визволення і швидше забилося серце.

Пробираючись крізь натовп, Кенті штовхнув якогось здоровенного човняра, досить уже розпаленого горілкою. Той ляснув Кенті по плечу й сказав:

– Куди це тобі, друже, так приспічило? Сором займатися нікчемними дільцями, коли всі чесні й вірні громадяни святкують.

– А тобі яке діло? – огризнувся Кенті. – Пусти!

– Ні, вибач, не пущу, аж поки ти не вип'єш за здоров'я принца Уельського, – сказав човняр, заступаючи Кенті дорогу.

– Ну, давай чарку, тільки швидше.

Навколо товпилася юрба цікавих, і хтось із них гукнув:

– Чашу любові, чашу любові! Хай паскуда вихилить чашу любові, а то ми враз жбурнем його до риб у гості!

І вмить звідкись принесли величезну чашу любові.

Човняр узяв її за одно вушко і, вдаючи, наче б то другою рукою він держить серветку, врочисто подав напій Джонові Кенті. А той за старовинним звичаєм повинен був одною рукою взятися за вільне вушко чаші, а другою зняти з неї кришку. Отже, йому довелося на хвилину випустити руку принца. А хлопець, не гаючи часу, гулькнув у хащу людських ніг і зник. Через секунду його так само важко було б розшукати серед цього бурхливого живого моря, як монету в хвилях океану.

Він зміркував це й не турбувався, що Джон Кенті знов знайде його. Він розумів і те, що цієї ночі місто шанувало замість нього самозваного принца Уельського і що маленький жебрак зловмисно скористався з надзвичайної нагоди й захопив права, належні королівському синові.

Отже в нього був єдиний вихід – пробратися до ратуші, сказати, хто він, і вивести на чисту воду обманщика. Він вирішив дати Томові змогу підготуватися до смерті, а потім, за законами того часу, повісити й четвертувати його як великого державного злочинця.

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22   

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова