Казка про всемогутню кому

Було це за царя Панька,
Коли земля була тонка...

Так-от на тій землі тонкій
З’явився буцімто крадій,
Такий, що й зроду не було:
Проникне потай у село,
То порятунку вже не жди –
Накоїть кожному біди.

У того коні вкраде з двору,
У того «вичистить» комору,
У того вижене овець
Або потягне гаманець, –
Усіх покривдить, обдере,
Останній статок забере,
Хоч сядь та плачма плач з нужди
Або у світ з торбами йди.

Та от, як кажуть, на гарячім
Зловив злочинця чесний люд,
Одлупцював його добряче
І до Панька повів на суд:

– Вельможний царю, ось крадій,
Запеклий, лютий лиходій,
Він чинить зло по всім краю,
Доводить нас до скону.
Ми в мудрість віримо твою,
У праведність закону.
Хай воля вершиться твоя,
Карай чи милуй крадія!...

Панько недаром трон посів,
Панька пройняв законний гнів:
– Ах-ах! Так ось він, супостат,
Що обкрадав усіх підряд,
Що грабував підданців!
Простить такий смертельний гріх?
Та нас би світ підняв на сміх!
Скарати завтра вранці!

Сувора варта при мечах,
По добрім сажні у плечах
До крадія учотирьох –
Скрутили й кинули у льох.

Щоб суд закінчити ураз,
Обміркував Панько указ:
Вчинив розбійник те й оте,
За те злочинство не пусте
Що волимо зробити?..
Й без жодних знаків розділових
Надряпав цар чотири слова:
«Простить не можна вбити».

...Тепер одкриєм головне
І дуже, дуже потайне.
Одкриєм по секрету,
Щоб не було Паньку на зло,
Щоб збитку часом не було
Його авторитету.
Колись, як ще не був царем,
А був він просто школярем,
То вчився кепсько, не щодня
Робив домашні завдання, –
А не виконує завдань,
То не питайте з нього знань,
І двійки раз у раз тому
В щоденник сипались йому.
Отак недоуком і ріс.
Та царські справи – темний ліс:
Раз ріс за принца на дворі,
То й вийшов в неуки-царі.

...Отож надряпав мудру фразу
Свого правдивого указу,
Чухнув за вухом: «Треба б кому
Поставить в реченні такому
Й печаткою скріпити...»
І чиркнув кому навмання
(Бо де в недоука знання!):
«Простить, не можна вбити».

На ранок варта при мечах,
По добрім сажню у плечах
Веде злочинця на майдан,
А там вже юрми громадян,
Що, на видовиська охочі,
З усіх усюд зійшлися з ночі,
І вже злочинця кат чекає.

Нарешті дяк указ читає:
Вчинив розбійник те й оте,
За те злочинство не пусте
Що волимо зробити?
«Простить, не можна вбити».

– Овва! Написано «Простить»!
Виходить, треба відпустить?
Ну що ж, катай відсіль мерщій,
Щоб голови не скласти!..
Зареготав і зник крадій,
Аби й надалі красти.

* * *

Донині трапляються люди такі,
У котрих, як мовиться, руки липкі, –
Усе то нащадки злочинця, якому
Лишитись живому вдалось через кому.
Така вона, кома, такі у ній сили,
Щоб ми легковажити нею не сміли.
Не так її неук поставить, бува,
І діються в світі усякі дива:
Злочинець уникнути може відплати,
А десь і невинного можуть скарати...
Щоб кома ніколи до зла не вела,
Потрібно, щоб завше на місці була!