Таємниця острова Корал

Попихкуючи люлькою-трубою,
По морю плив старенький пароплав.
Він квапився, спішив слідом за сонцем,
Яке йому освітлювало шлях.
Та сонце закотилося за обрій,
Настала ніч. Солоний вітер стих,
І хвилі уляглися відпочити,
Натомлені походами за день.

На палубі ліхтар яскраво зблиснув,
У темряві ведмедя освітив:
Його великі лапи, хижі очі
І шрамами покраяну щоку.
Це сам Шакун – лихий хазяїн цирку,
В минулому розбійник і пірат,
Везе своїх невільників-артистів
На виступи в Країну Багачів.

За ним дресирувальники плелися:
Гієна, злий Шакал і Бегемот.
Вони навмисне клацали зубами,
Лякаючи артистів-циркачів.

– Порядок! – заспокоївся хазяїн,
І з палуби в каюту повернув,
Мугикаючи пісеньку веселу
Про те, як він колись морякував...

В одній із кліток мавпочка Бубука
Крізь грати задивилася у ніч
І згадувала Африку далеку,
Де народилась й виросла вона.

Той день страшний Бубуці не забути,
Коли Шакун з піратами напав,
Зловив її, беззахисну, у клітку
І від батьків повіз на чужину.

«Я не змирюсь з неволею ніколи,
Знущання й голод – все перетерплю,
Та хоч найменша випаде нагода,
Ми з друзями втечем від Шакуна!»

Увечері до себе у каюту
Шакун дресирувальників зібрав:
– Панове! Я сьогодні іменинник!
На честь свою влаштовую гульбу:
Три дні не годували ми артистів,
І ось тепер за них попоїмо!
Та спершу оголошую змагання:
Хто за столом подужає мене,
Того, як переможця-ненажеру,
Призначу я своїм помічником.

Алле! – умовний знак подав хазяїн,
І всі одразу кинулись за стіл,
Ковтали не розжовуючи м’ясо
І гризли задоволено кістки.

– Хух! – застогнав Шакал. –
Я зараз лусну! –
Гієна теж сопіла за столом,
Здалася – підняла угору лапки,
І тільки Бегемот спокійно їв.

– Хазяїне! – нарешті він підвівся. –
Підкинь мені з півпудика м’ясця,
Бо шлунком відчуваю, що сьогодні
Залишуся голодний, наче вовк...

– Ти – переміг! – хазяїн витер губи. –
Віднині – ти мій перший помічник!
А зараз приведи сюди макаку,
Бо що то за вечеря без розваг? –
І Бегемот на палубу подався
Виконувать вимогу Шакуна.

– А вам, – гукнув хазяїн до підлеглих, –
Я хочу нагадати свій наказ:
Артистів не повинні ви жаліти,
А то вони на шию сядуть нам!

– Хазяїне! Ми вже давно не маєм
У серці ані крапельки жалю,
Бо й серця не було у нас ніколи,
Невже забув, що ми – морські вовки?

Невдовзі Бегемот назад вернувся,
Бубуку на мотузці приволік.
Вона тремтіла, злякано дивилась:
«Невже й мене з’їдять ці хижаки?»

– Послухай, ти, макако сухоребра, –
Ревів Шакун. – Дізнатись хочу я,
Що в голові твоїй: вода чи розум?
Ти можеш дві загадки відгадать?
Ось перша: що у світі найкругліше?
Даю тобі хвилину – і не більш! –

Бубука, не вагаючись, озвалась:
– У світі найкругліше коло, круг...
– Ха-ха-ха-ха! – Шакун розреготався.
– Хі-хі-хі-хі! – наглядачі тряслись.

Шакун затих, помічники примовкли.
– Ти здогадалась, тільки не радій!
Задам тобі таку складну загадку,
Яку ти не розплутаєш за ніч:
Скажи мені, що зараз я бажаю,
Але не помилися, бо тоді...

Наглядачі пороззявляли пащі
І над столом поволі підвелись.
До Шакуна Бубука придивилась:
Той позіхав, мов риба без води.
– Ти зараз хочеш спати...
– Угадала!
Вважай, тобі сьогодні повезло...
Гей, Бегемоте! Відведи макаку,
Та клітку зачинити не забудь!

Шакун підвівся з лави, й тут Бубука
Помітила на ній блискучу річ.
«Це ж ключ, – зраділа подумки артистка, –
Від клітки, де сидить Татуко-слон!
Якщо я прихоплю його з собою,
Ми зможемо на волю утекти!»

Бубука підстрибнула блискавично
Й схопила непомітно з лави ключ.

– Гей, дядечку Татуко! Ви заснули? –
Бубука зашептала до слона.
– Я навіть прилягти не можу, люба, –
Побите тіло день і ніч пече...
– Послухайте, Татуко: я в каюті
Дістала ключ від вашого замка!
Якщо ми зараз клітку відімкнемо,
То ви на волю випустите нас?

– Яка ж то воля, сестро-бідолахо? –
Невесело озвався хворий слон. –
Ну вирвемось на палубу з в’язниці,
А вранці закатують нас на смерть...
– Ми викрадемо човен – і втечемо!
– Але куди? Навколо море й ніч.
Навіщо так життям ризикувати –
Далеко на човні не запливем...

– Та краще потонути, ніж служити
Слухняно ненаситним хижакам!
Згадайте, хто ви є! Невже забули,
Як ви сюди потрапили малим?

– Стривай! Стривай, Бубуко, я, здається,
Пригадую... Згадав: я – гордий слон!
Я згоден, згоден, мавпочко, хоч зараз,
В огонь і в воду – тільки накажи!

Бубука озирнулася у клітці,
Жирафі Беді ключ передала,
А та крізь грати витягнула шию
І відімкнула в темряві замок.

Хазяїн спав. Наглядачі хропіли,
Тим часом слон Татуко визволяв
Жирафу Беді, пса Урзу, Бубуку,
Папугу Яру і змію Шу-Шу.

Артисти перебралися на човен
І непомітно щезли у пітьмі.
– Ура! Ура! Ми вирвались на волю!
– Та не ррадійте, дррузі, ще не час:
Не забувайте – ми самі у моррі! –
Папуга нагадала циркачам.

І справді, до рятунку ще далеко.
Недремне море знову ожило,
Проснувся вітер, згасли в небі зорі,
І човен закрутило, понесло...

Нарешті заспокоїлося море,
Принишкли хвилі, відійшли вітри,
Розвіявся туман, і ранок виплив
Назустріч непокірним втікачам.

Жирафа Беді вгору підвелася,
Уважно подивилась в далечінь,
І раптом закричала: – Бачу острів!
На ньому є дерева і трава!

– У-р-а! – гукнули радісно артисти,
І човен, мов на крилах, полетів,
Його нарешті винесло на берег,
І циркачі ступили на пісок.

Шакун уранці вибрався з каюти,
Кульгаючи на палубу ступив,
Помітивши в кутку порожні клітки,
Він заревів: – Тривога! Всі сюди!
Це що таке? Ану відповідайте:
Чому немає в клітках циркачів?!

– Ти краще запитай у Бегемота –
Він перший твій порадник і слуга...
– І він останній, – пискнула Гієна, –
Хто побував на палубі вночі...

– Навіщо ти їх випустив на волю?! –
На Бегемота визвіривсь Шакун.
– Хазяїне, клянуся: я не винен!
То вигадки, справжнісінька брехня!

– Тобі я, товстошкірий, вже не вірю:
Ти зрадив раз, а може, і не раз?
– Нікого я не зраджував, Шакуне!
– Не зраджував, він просто продавав... –
Підгавкував Шакал навмисне збоку.
– Чи ти забув, – продовжував Шакун, –
Як ще недавно сам сидів у клітці
І разом з циркачами виступав?
А потім ти заліз мені в довір’я,
Бо надто власна шкура дорога,
І потайки нашіптував на вухо
Про все, що говорили циркачі...
Та й м’ясо ти учора їв навмисне,
Всі знають, як ви любите траву.

– Хазяїне! Я все зроблю для тебе,
Ніколи і ніде не підведу!
Дай час мені розвіяти підозру,
Я швидко відшукаю втікачів!

– Гаразд, – зітхнув Шакун, – я перевірю,
Вилазь на мачту і за морем стеж.
І ви не спіть, Гієно та Шакале,
Затямте: без артистів ми – ніхто!

На острові Корал, куди неждано
Потрапили артисти-циркачі,
Напередодні їхньої появи
Став королем старезний Ягуар.
Тієї ночі він покликав Нюху
(Лисичка в нього радником була),
Вони в палаці довго шепотіли
Про різні таємниці короля.
Аж тут прибіг начальник охорони,
Дурненький, але вірний вовк Гаркун.
– Що сталося? Кажи скоріше, вовче! –
Нагримав невдоволений король.

– Нещастя, мій королю! До Корала
Прибився човен, а у тім човні
Якісь чужинці. Серед них я бачив
Слона, жирафу, мавпу і змію...
– До бою! – закричав король у гніві. –
Чужинцям оголошую війну!

– Не гарячкуй даремно, Ягуаре, –
Лисичка підповзла до короля. –
Багатство нам саме пливе у лапи,
А ти його збираєшся втопить.
Владико, накажи чужинців стріти,
Неначе друзів, ну а потім їх
Обдуримо: примусимо трудитись
На нас, щоб королівство розцвіло!

– Ну й мудра голова у тебе, лиско,
Та в мене розумніша: я ж – король.
Війну не починать! Стрічай чужинців!
Ми зараз їм влаштуєм маскарад!

– Вітаю вас, жадані наші гості,
На острові чудесному Корал,
Де ви нарешті маєте притулок
В найкращого у світі короля!
Та перш ніж запросити вас до столу,
Я хочу, гості, вам розповісти
Історію коротку й невеселу
Про горе наших звірів і пташок.
Не так давно на острові моєму
Вождем коральців був підступний звір –
Хитрюща і жаднюща зебра Юма –
Подібних їй немає на землі.
Вона себе навмисне видавала
За чесну, добру, мудру і просту.
Їй вірили обдурені коральці –
Трудилися і множили добро.
І ось ця зебра вирішила вкрасти
Скарби Корала і вночі втекти,
Та саме нас із лискою і вовком
Сюди попутним вітром занесло.
Злякавшись нас, вона скарби зібрала
І на плоту у море відпливла,
Одначе не сховалася від кари,
Потрапила в страшенний буревій,
Пліт потонув, скарби пішли під воду,
І зебра опинилася на дні.
Пташки і звірі – жителі Корала –
Про злочин цей дізналися від нас
І тут же, не вагаючись, обрали
Мене своїм вождем і королем.
А я пораду мудру дав коральцям
Узятися за відра й мотузки,
Швиденько з моря вичерпати воду,
Аби дістати втрачені скарби.

Панове, ви нагодилися вчасно,
Щоб звірям і пташкам допомогти.
Не забувайте: рибу і корали
Щотижня до палацу відправлять...
Звичайно, за роботою ніколи
Не матимете часу відпочить,
Та я по-королівськи обіцяю:
І їстиму, і спатиму за вас!

– Ой лишенько! – зарюмсала папуга. –
Ми ж помрремо без їжі і без сну...
– Помовч! – на Яру гримнула Бубука. –
А то ти всю вечерю зіпсуєш! –
І мавпочка вклонилась Ягуару.
– Ми згодні взяти відра й мотузки.
Та спершу я хотіла б запитати:
Ви знаєте, хто ми такі?
– Ще ні.
– Так от, королю, ми – артисти цирку!
Чи бачили хоч раз в житті ви цирк?
– Не бачив і не чув... Це щось цікаве?
– Звичайно!
– То негайно покажіть!

– Ну що ви, друзі, скажете про острів? –
Бубука запитала циркачів.
– До прикладу, мені, – озвалась Беді, –
Подобається лиска і король.
Я вірю, ми потрапили до друзів!
– Без сумніву, – підтримав Беді слон, –
Згадайте Шакуна і наші муки –
І згодитесь: тут краще в кілька раз!

– Воно-то так, – озвалася папуга.
– Але й не так, – промовила Шу-Шу. –
Тут треба, як то кажуть, роздивитись...
– Рознюхати! – підтримав пес Урзу.
– Спокійно, друзі! – мовила Бубука. –
Нам спершу треба волю зберегти,
А потім разом вихід пошукаєм,
Ми все-таки артисти-циркачі!

– Тихіше! – слон Татуко попередив
І па папугу хоботом кивнув. –
Виходь скоріше, Яро, на арену,
Не забувай: ти в нас – конферансьє!

– Увага! Відкриваємо виставу!
Її розпочинатиме змія!
Шу-Шу найкраща в світі чарівниця,
Вона покаже справжні чудеса!

Коли Шу-Шу в палаці виступала,
То глядачі від страху аж тряслись,
А сам король між лавами сховався
І там зубами стиха цокотів.

Опісля виступали всі артисти:
Бубука, Беді, пес Урзу і слон,
А при кінці співали, танцювали,
Та так, що аж підскакував король.

– Тепер я вірю: цирк – це гарна штука! –
Аплодував щасливий Ягуар. –
Сьогодні ж – Я наказую – Відкрити
Мій особистий Королівський Цирк!
Артисти можуть вільно роз’їжджати,
А я від них корали буду ждать!

Лисичка Нюха – радниця хитрюща –
Хотіла заперечити йому,
Та Ягуар від неї відмахнувся,
Хоч завжди прислухався до порад.

Артистів поселили у палаці,
І ось вони лишилися самі.
Обстежили всі закутки і стіни,
Аби ніхто підслухати не зміг.

– Тихіше, друзі! Чуєте, хтось шкряба? –
Прислухався уважно пес Урзу. –
Жирафа Беді двері прочинила,
І в зал забіг худющий білий кіт.

– Я дуже вибачаюсь перед вами
За те, що так невчасно завітав.
Моє ім’я – М’яур. Можливо, чули:
Я Перший Королівський Мишолов.
Як тільки ви на острові з’явились,
Я зрозумів, у мене добрий нюх,
Ви всі порядні і розумні звірі...
– І птахи теж! – папуга додала.

– Я знаю королівську таємницю,
Яку піхто з невільників не зна...
Ви скоро побуваєте в коральців,
Тож не забудьте розказати їм...

Пес на кота поглянув підозріло:
– У вас тут щось багато таємниць...
Гаразд, розповідай, та не вигадуй!
Мене, Урзу, не легко обдурить!

– М’яуре! Мишодаве! Озовися! –
Метався невдоволений Гаркун. –
Біжи сюди! Тебе король чекає:
У нього в скальпі миші завелись!

М’яур зітхнув: – Король мені знайшовся
Не може заспокоїти мишей...
Пробачте, друзі, я піду на виклик.
– А як же з таємницею?
– Заждіть,
Якщо я упіймаю в спальні мишку,
Король мене відпустить, і тоді
Прийду до вас і розповім всю правду...
– Не встигнеш – ми на виступи йдемо.

Коральці – фазани і антилопи,
Фламінго, дикобрази й кенгуру
Трудилися від ранку і до ночі –
Черпали з моря воду без кінця,
Корали й свіжу рибу відкладали,
А воду виливали у басейн.
Надвечір до коральців на гастролі
Дісталися з палацу циркачі.
На березі виставу влаштували –
Смішили й розважали глядачів.
Скінчилася вистава – і артистів
Провідав найстаріший кенгуру,
Подякував їм щиро за виставу
І передав корали королю.

– Скажіть, Юю, – Бубука запитала, –
Чому такі ви бідні і худі?
– Невже вам у палаці не сказали,
Як зебра Юма викрала скарби?
Ось ми їх скоро витягнемо з моря
І враз розбагатіємо усі!

Артисти вже збиралися рушати,
Аж тут змія звернулася: – Заждіть!
Я, друзі, хочу трішки покупатись! –
І з радістю шубовснула в басейн.

Минає час, але Шу-Шу не видно.
– Невже вона втонула?
– Та ви що!
– А може, там її акула з’їла? –
Стривожено Татуко запитав.

– Егей! Я тут! – почулось хтозна-звідки. –
Це я, Шу-Шу! Я в морі!
– Ну й дива!
– Ти як туди потррапила? Повітрям?
– Простіше: під басейном є труба,
Що з’єднується з морем... Зрозуміло?
– Це правда? – підхопився кенгуру. –
То значить, ми переливаєм воду
З порожнього в пусте...

– Чому ж, – відповіла Юю Бубука, –
Ви не даремно трудитеся тут:
З водички витягаєте корали...
І рибку для лисички й короля...

– І справді, хижаки нас обдурили...
Та ми негайно рушимо в палац!
– Не гарячкуй, Юю, – сказав Татуко.
А то вас швидко знищить Ягуар.
На острові існує таємниця.
М’яур – наш друг. Він вчора обіцяв
Розповісти про неї всім коральцям,
Отож чекайте, друзі, наш сигнал!

– Володарю! – влетів Гаркун до зали. –
Нещастя! Невідомий пароплав
Спинився недалеко від Корала,
На ньому є гармати й хижаки!

– Тривога! – закричав король зі страху.
До захисту! Рятуйте короля!
Якщо війна, зубів не шкодувати!
– І голови! – лисичка додала.

Король забравсь на вежу спостережну.
– Ви хто такі? – в прибулих запитав.
І тут Шакун озвався з пароплава:
– У вас мої артисти-циркачі!
Якщо їх не повернете негайно,
То зараз ми торохнемо з гармат –
І острів цей зрівняємо з водою,
А всіх живих захопимо в полон!

– І як це ви дізнались про артистів? –
В чужинців поцікавився король.

– На березі я бачу власний човен:
Вони вночі на ньому утекли.
Мене ви не обдурите нізащо!

– А ми у вас не крали циркачів!
Пливіть собі подалі від Корала,
Інакше оголосимо війну!

– Навіщо сперечатися даремно –
Я викуплю невільників своїх!

Король таємно з лискою порадивсь,
І та не заперечила йому.
– А що ви пропонуєте, панове?
– Два ящики коштовних камінців!
– Чудесно! Ми приймаємо умови –
Скоріше нам обіцяне везіть!

До берега Шакун човном причалив
У супроводі трьох наглядачів.
І обережно ящики важкезні
В палац до Ягуара понесли.

Господар стрів гостей, як давніх друзів:
– Я сам король – Великий Ягуар!
– А я – Шакун – колишній власник цирку!
То де ж мої артисти? Де вони?

– Не треба хвилюватися даремно, –
Ведмедя заспокоїв Ягуар. –
На ранок повертаються з гастролей,
Я завтра їх вам в лапи передам. –

Наглядачі тим часом не дрімали,
До спальні ящики перенесли,
Суворо наказавши охороні
Без дозволу не відчиняти їх.
Шакун, мовляв, збирався передати
Свій викуп – найдорожчі камінці –
Лише тоді, коли усіх артистів
Король перевезе на пароплав.

Стурбований М’яур метавсь по залу,
Не знав, як попередить циркачів
Про Шакуна і згоду Ягуара
Продати їх за купу камінців.
Ніяк йому не вибратись з палацу
Без дозволу самого короля,
Та зрештою додумався: є вихід!
Єдиний і простий – через димар!

Поглянув, чи ніхто за ним не стежить,
З розгону стрибонув в гарячу піч.
Вогонь йому хвоста припік добряче –
І кіт стрілою вилетів на дах.
Із даху він на пальму перебрався,
А з пальми приземлився на траву.

Він біг без відпочинку досить довго,
Аж поки не побачив циркачів.
– Стривайте! Там на вас чекає лихо!
– Ти хто такий? – ошкірився Урзу.
– Я – кіт М’яур! Невже не впізнаєте?
Ваш друг і королівський мишолов!
– Не схожий, – придивилася папуга.
– Гаразд, гаразд, послухайте: «Няв, няв!»
– То й що? Я навіть гавкати умію,
Та це не означає, що я пес.
Голубчику, ти зайве не вигадуй:
М’яурр наш білий, ти ж – мов сажотррус...

Кіт зрозумів. По травці покачався.
Як витер сажу – миттю побілів.
– М’яур!
– Це він!
– Що скоїлося, друже?
– Рятуйтеся, на острові Шакун!
– Нас рроздерруть! Прропали ми, прропали! –
Сховалася папуга під кущем.

– Не бійтеся, – озвалася Бубука, –
Ми все-таки артисти-циркачі,
Тож завтра їм влаштуємо виставу,
Якої ще не бачили ніде!

Нарешті кіт повідав таємницю
Про те, як лиска, вовк і Ягуар
Довірливих коральців обдурили,
Перетворивши на своїх рабів...

– М’яуре, – поцікавився Татуко, –
Чому ти нам нічого не сказав,
Куди насправді зникла зебра Юма?
– Про неї я довідаюсь вночі...

– Урзу! Ти поміж нами найпрудкіший:
Вертайся і коральців попередь,
Щоб завтра до палацу позбирались –
Ми спробуєм ворота відчинить...

Артисти повернулись до палацу,
І мавпочку покликав Ягуар:
– На жаль, нам доведеться розлучитись:
Вас жде старий хазяїн – пан Шакун...

Бубука заперечила навмисне:
– Не відпускайте нас до короля!
У нас один хазяїн – ви, владико,
А самозванців ми не визнаєм!

– Нічим допомогти я вже не можу,
Хоч ви мені страшенно дорогі...
Я Шакуна ковтнув би сам без солі,
Однак ми вже домовилися з ним...

– Шкода, королю, але що подієш,
Ми також не залишимось в боргу:
Дозвольте на прощання показати
Нову програму цирку...
– Згоден! Біс!
– Не біс, а брраво! – крикнула папуга
І тут же заховалась за слоном.
– Не вчи мене! Я можу помилятись,
Бо я – король! – нагримав Ягуар.

Пізніше Шакуна король покликав:
– У мене є проханнячко одне:
Ви можете хоч день погостювати?
Артисти влаштувати хочуть цирк...

– Я й так уже затримавсь, Ягуаре,
Мене давно чекають глядачі.
– Залишитесь – вечерю приготую,
Якої ще не мали королі!
– Я згоден! – І Шакун всміхнувся хитро:
Тепер він намір виконає свій...

На кухні черепахи-куховари
Вечерю готували для гостей.
На них Гаркун погавкував сердито:
– Скоріше ворушіться, черепки! –
А сам тим часом крав шматочки м’яса
І в темному куточку наминав...

М’яур спішив на сцену до артистів
(Він перець їм збирався передать).
– А ти чого тут бігаєш, ледащо?! –
Накинувся розлючений Гаркун. –
Невже забув, що маєш постачати
Водою черепах-кухарчуків?

М’яур схопив коромисло і відра
І східцями подався у підвал
По воду. Не просту, а особливу –
Настояну на чарах сон-трави.

Коли він забігав на кухню втретє,
З-за рогу раптом вискочив Гаркун.
Торохнулись лобами – і обоє
Упали на підлогу ледь живі...
Гаркун лизнув калюжу, підхопився,
Розгніваний накинувсь на кота:
– Навіщо цей напій на кухню носиш?
Негайно зізнавайсь мені, мурко!

М’яур від несподіванки злякався,
Та швидко Гаркуна перехитрив:
– Гаразд, тоді відкрию таємницю:
Я короля хотів порятувать...

– Ти? Короля? Це вигадки котячі!
Кого йому боятися? Мишей?
– Я хочу врятувати Ягуара
Від Шакуна і трьох помічників:
На зіллі сон-трави зварити м’ясо,
Аби вони поснули під столом...

– Навіщо ти без дозволу це робиш?
– Зажди, Гаркуне, зараз поясню:
Учора я за мишкою погнався,
У Шакуна під ліжком притаївсь,
І ось тоді підслухав, як чужинці
Змовлялися таємно проти нас:
Шакун вночі задумав всіх побити,
Щоб стати на Коралі королем...

– Він так сказав? Та я з ним розквитаюсь!
А може, це все вигадки, брехня?
– Шакун всіх обдурив, клянуся честю,
Повір мені, я маю добрий нюх:
У ящиках не камінці, а зброю
Він вчора з пароплава перевіз...

– Гаразд, я пересвідчуся сьогодні ж,
Та ти про це нікому – ні мурмур!
Підтвердиться – я Шакуна роззброю
І заслужу довір’я в короля.

– Гаркуне, я пораду хочу дати:
Під час вечері м’ясо не чіпать,
Нехай їдять Шакун з наглядачами,
А ми вдамо, неначе жуємо.

– Запрошую, панове, на вечерю! –
Улесливо звернувся Ягуар,
А сам від люті ледь не задихався –
Шакун і справді зброю приховав.

Як всілись ненажери за столами,
Хапали і ковтали все підряд.
– Ох смакота! Додайте трохи м’яса,
Та юшки не забудьте принести!

Король всміхався: – Їжте на здоров’я!
Побачу, хто кого перехитрить!
– А зараз всі перейдемо до зали! –
Підвівся із-за столу Ягуар,
І Шакуна з його помічниками
Прислуга на виставу повела.

Папуга Яра вийшла па арену
І добре насмішила глядачів,
Гаркун і Нюха повзали по залу,
А Ягуар хапався за живіт.

Та раптом щось упало на підлогу,
Придворні аж на лапи підвелись:
Між лавами Шакун з наглядачами
Лежали, мов колоди, і хропли...
Король від задоволення просяяв:
– Оце так номер! Браво! Браво! Біс!

– А зарраз, – повідомила папуга, –
Піднімемо завісу цирркову
Й відкрриєм корролівську таємницю,
Прриховану від звіррів і пташок!

Король на охорону озирнувся
І ледве язика не проковтнув –
До зали пробиралися повстанці
Пташки і звірі острова Корал.

У залі відбувалось неймовірне:
Від люті скаженіли хижаки,
Побачивши па сцені зебру Юму,
Яку звільнив з темниці кіт М’яур

– Ну й молодець М’яур! – гукнув Татуко. –
Ти вчасно їм ворота відчинив! –
Кіт усміхнувся: – Я снотворним м’ясом
Голодних вартових нагодував...

Схопилися придворні за нагайки
І злякано від болю закричали,
Бо замість тих нагайок в їхніх лапах
Раптово опинились будяки.

– Це що за жарти? – Ягуар підскочив. –
Хто Юму випустив? Хто пропустив рабів?
Гей, охороно! Всіх арештувати!
Я бачу, це повстання, а не цирк!

– Панове хижаки! – гукнула Яра. –
Кінець вистави, і всім вам – кінець:
Поставимо опудалами в полі,
Почхаєте теперр на горробців!

До звірів і пташок звернулась Юма:
– Нас легко ошукали хижаки,
Тож будьмо пильні, бережімо волю,
Яку нам повернули циркачі!

– Пробач нам, Юмо, – ми були сліпими,
Тепер ми знаєм справжніх ворогів,
І волю, відвойовану у битві,
Ніколи хижакам не віддамо!

Вождь Юма повернулась до артистів:
– Лишайтеся в нас, друзі, назавжди:
Ми будемо трудитися щасливо,
І ви допомагатимете нам.

– На жаль, ми покидаємо ваш острів, –
Бубука з смутком їй відповіла,–
Нас кожного чекає батьківщина,
Яку в нас відібрали хижаки.
Та ви за нами дуже не сумуйте:
Ми ще не раз у гості припливем,
І не одну покажемо виставу,
І пісню заспіваєм не одну!