Казка.укр - Дитячі книги з малюнками українською
  Головна    Про сайт


Марк Твен

Принц i злидар

Переклад з англійської – М.Рябова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Зорад Ерно

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22   

Король умер – хай живе король!

Того самого ранку ще вдосвіта Том Кенті прокинувся від тяжкого сну й розплющив у темряві очі. Кілька хвилин він мовчки лежав, силкуючись розібратися в невиразних думках і враженнях і раптом тихо вигукнув у захваті:

– Тепер я розумію, все розумію! Нарешті, я справді проснувся! Привіт тобі, радість! Зникни, журба! Гей, Нен, Бет! Вилазьте з соломи і йдіть до мене. Я розкажу вам такий дивний, такий неймовірний сон, яким, мабуть, ще ніколи нічні духи не зачаровували людину. Нен, Бет, сюди!

Коло ліжка виросла якась неясна постать, і чийсь голос промовив:

– Що зводиш повеліти?

– Повеліти?.. Ой, горе мені, я пізнаю твій голос. Кажи, хто я такий?

– Вчора ввечері ти був ще принц Уельський, а нині ти мій найясніший повелитель, Едуард, король Англії.

Том зарився з головою в подушки і жалісно промовив:

– На жаль, це був не сон! Іди, спочивай, добрий сер. Залиш мене з моїм горем.

Том знову заснув і незабаром побачив приємний сон. Йому снилося, що надворі літо і він грається сам на чудовому лужку. Раптом до нього підходить крихітний горбатий карлик з довгою рудою бородою й каже:

– Копай коло цього пня.

Том починає копати і знаходить у землі двадцять новеньких блискучих пенні – казкове багатство! Але це ще не все, бо карлик каже далі:

– Я тебе знаю. Ти добрий, достойний хлопець. Всі твої злигодні кінчилися, настав день нагороди. Копай тут кожного сьомого дня і щоразу ти знаходитимеш такий самий скарб – дванадцять новеньких блискучих пенні. Тільки нікому не кажи – тримай це в секреті.

Карлик десь зникає, а Том біжить із своєю нахідкою до Смітного двору й каже сам собі: «Щовечора я даватиму батькові по одному пенні. Він буде певний, що це я зібрав стільки милостині і з радощів не стане мене бити. Один пенні я даруватиму щотижня доброму пасторові, який учить мене, а останні чотири – матері й сестрам. Ми не будемо більше голодувати й ходити в лахмітті. Прощай, вічний страх і побої!»

От він уже в своїй убогій оселі. Він стомився і ледве зводить дух, але очі в нього горять від захвату. Вія кидає на коліна матері чотири пенні й весело кричить:

– Це тобі! Всі тобі, всі до одного! Тобі, Нен і Бет. Я чесно їх здобув, не випрохав і не вкрав.

Здивована й щаслива мати пригортає його до серця й каже:

– Уже пізно. Чи не бажано вашій величності встати?

Ах! Він сподівався не такої відповіді. Сон урвався.

Том прокинувся й розплющив очі.

Коло його ліжка на колінах стояв багато вбраний перший лорд королівської опочивальні. Радість, навіяна облудним сном, погасла. Бідний хлопець зрозумів, що він все ще в'язень-король. В опочивальні було повно царедворців у пурпурових, на знак трауру, мантіях і знатних прислужників монарха. Том сів на ліжку і крізь важкі шовкові завіси дивився на блискучу юрбу.

Почалася урочиста церемонія вдягання, під час якої придворні один по одному ставали на коліна і, вітаючи маленького короля, висловлювали йому глибоке співчуття з приводу його важкої втрати. Лорд обер-шталмейстер взяв сорочку, передав її лордові обер-єгермейстру, той – другому лордові опочивальні, цей – головному лісничому Віндзорських лісів, той – третьому обер-камергерові, а цей – королівському канцлерові Ланкастерського герцогства. Від нього сорочка перейшла до гардеробмейстра, який передав її герольдмейстрові, потім вона дісталася комендантові Тауера, далі лорду-сенешалеві, тоді спадковому пов'язачеві серветки, а потім лорд-адміралові Англії, який передав її архієпіскопу Кентерберійському, і нарешті вона опинилася в руках першого лорда опочивальні. Цей уже надів сорочку на Тома. Бідне хлоп'я! Здивовано стежачи за нудною процедурою, він мимохіть згадав, як під час пожежі передають з рук у руки відра.

Принц i злидар

Кожна частина туалету мала пройти цей довгий шлях. Томові ця церемонія так набридла, що він дуже зрадів, коли побачив, що довгі шовкові панчохи теж пустились у подорож, віщуючи кінець. Але радість його була передчасна. Перший лорд опочивальні уже взяв у руки панчохи і вже збирався натягти їх Томові на ноги, як раптом густа краска залила йому обличчя, і він поспішно віддав їх назад архієпіскопові Кентерберійському і, показуючи на щось на панчохах, злякано прошепотів: «Дивіться, мілорд!» Архієпіскоп пополотнів, потім почервонів і, сунувши панчохи лорд-адміралові, ледве вимовив: «Дивіться, мілорд!» Лорд-адмірал передав панчохи спадковому пов'язачеві серветки, і в нього ледве вистачило сили пробурмотіти: «Дивіться, мілорд!» Панчохи помандрували назад через руки лорда-сенешаля, коменданта Тауера, герольдмейстра, гардеробмейстра, королівського канцлера Ланкастерського герцогства, третього обер-камергера, головного лісничого Віндзорських лісів, другого лорда опочивальні, першого лорда обер-єгермейстра, і все це під здивований, зляканий шепіт: «Дивіться! Дивіться!» Нарешті панчохи потрапили в руки обер-шталмейстра. Той з хвилину дивився на причину загального збентеження.

– Господи, помилуй! – прошепотів він, – від зав'язки відскочив наконечник! До Тауера, до головного охоронника королівських панчіх! – і безсило схилився на плече першому обер-егермейстрові.

Тим часом принесли інші панчохи, де на зав'язках не було ніяких дефектів.

Усе на світі має свій кінець, і Том Кенті дістав, нарешті, змогу вибратися з ліжка. Один сановник налив йому води, другий наглядав за вмиванням, третій держав напоготові рушник. Щасливо відбувши й цю церемонію, Том приготувався прийняти послуги королівського перукаря. З рук майстра цирульного мистецтва він вийшов гарненький і граціозний, як дівчинка – в червоній атласній накидці і в капелюсі з пурпуровим пером. Він поважно рушив до їдальні між рядами придворних, які шанобливо розступалися перед ним і опускались на коліна.

Після сніданку його з пишнотою, достойною короля, повели в супроводі головних сановників держави і п'ятдесяти охоронців з позолоченими топірцями в руках до тронного залу, де він мав зайнятися державними справами. Коло трону став його «дядько», лорд Гертфорд, щоб допомагати королеві мудрими порадами.

Насамперед з'явились знатні лорди, що їх покійний король обрав своїми душоприказниками. Вони прийшли спитати в Тома згоди на деякі свої розпорядження. Це була формальність, але не зовсім пуста, бо протектор ще не був призначений. Архієпіскоп Кентерберійський оголосив постанову ради душоприказників щодо похорону покійного монарха і наостанку прочитав їх підписи: архієпіскоп Кентерберійський, лорд-канцлер Англії Вільям, лорд Сент-Джон, Джон лорд Гассел, Едуард граф Гертфорд, Джон віконт Лілі, Кетберт єпіскоп Дюремський.

Том не слухав, його збентежив у документі один пункт. Він повернувся до лорда Гертфорда і пошепки спитав:

– На який день, він каже, призначено похорон?

– На шістнадцяте число наступного місяця, ваша величність.

– Та це ж безглуздя! Хіба він доти збережеться?

Бідний хлопець! Королівські звичаї все ще були для нього новиною. Він звик бачити, що в Смітному дворі покійників якнайшвидше спроваджували на кладовище. Але лорд Гертфорд двома-трьома словами заспокоїв його.

Далі статс-секретар доповів про розпорядження державної ради, яка призначила прийом чужоземних послів на другий день об одинадцятій годині ранку і просила згоди короля.

Том запитливо глянув на лорда Гертфорда, і той шепнув йому:

– Будьте ласкаві, ваша милість, висловити свою згоду! Посли з'являться для того, щоб засвідчити глибокий жаль своїх повелителів з приводу тяжкої втрати, що спіткала вашу величність та Англійське королівство.

Том послухався його поради. Після того другий статс-секретар почав читати звіт про витрати на штат покійного короля, що за останнє півріччя становили двадцять вісім тисяч фунтів стерлінгів. Ця сума так вразила Тома, що в нього захопило дух. Ще більше здивувався він, коли почув, що з цих грошей двадцять тисяч ще не виплачено, що державна скарбниця майже порожня і тисяча двісті слуг – у скрутному становищі, бо давно вже не одержують платні. Тут Том не витримав і палко вигукнув:

– Та так ми зовсім зубожіємо! Треба негайно взяти менший будинок і розпустити слуг. Однаково вони тут ні до чого, тільки заважають та дратують своїми послугами, які гидко й соромно приймати. Такі послуги потрібні хіба ляльці, яка ні руками, ні головою не може дати собі ради. Добре було б купити маленький будинок якраз проти рибного базару коло Біллінгзгейта…

Лорд Гертфорд міцно стиснув Томові руку. Той враз урвав свою нерозумну мову й почервонів. Але на обличчях придворних не видно було й тіні здивування, неначе в словах короля ніхто не помітив нічого чудного.

Ще якийсь секретар доповів, що покійний король у своїй духівниці заповідав ушанувати лорда Гертфорда герцогським титулом, братові його, серові Томасу Сеймурові, надати звання пера, синові Гертфорда – графство, а інших почесних служителів корони теж піднести в званні. Рада ухвалила призначити засідання на шістнадцяте число місяця лютого для обговорення та виконання волі небіжчика.

Покійний король у духівниці нікому не віджалував маєтків, відповідних дарованим титулам, але рада, знаючи бажання покійного, вважала за потрібне наділити Сейму-рові «земель на п'ятсот фунтів стерлінгів», а синові Гертфорда «на вісімсот фунтів стерлінгів», додавши ще ділянку на триста фунтів стерлінгів з яких-небудь єпіскопських земель, якщо на те буде згода його величності.

Том знов мало не випалив, що перш ніж розтринькувати гроші, слід було б сплатити борги покійного короля. Але обачний лорд Гертфорд власним дотиком руки врятував його від цієї необережності, і Том, хоч у душі був дуже невдоволений, дав свою королівську згоду. З хвилину він сидів і міркував, як легко й просто творити всякі дива, і раптом у голові в нього майнула думка: чому б йому не зробити свою матір герцогинею Смітного двору й не подарувати їй маєток? Але вмить його пройняло гірке розчарування: адже ж він тільки зветься королем, а справді він підвладний цим поважним ветеранам і вельможам. Для них його мати – лише витвір хворої уяви, вони недовірливо вислухають його проект і пошлють по лікаря.

Нудні справи тяглися без кінця. Секретарі читали петиції, укази, грамоти і всякі багатослівні, одноманітні й набридливі папери. Нарешті Том важко зітхнув і пробурмотів про себе: «Що я такого зробив, що мене позбавили свіжого повітря й сонця, зачинили тут, зробили королем і мучать без кінця?» Раптом його запаморочена голова хитнулася і впала на плече. Справи королівства припинилися, бо монарх, наділений владою перетворити все в закон, був відсутній. Навколо заснулої дитини запанувала тиша, і мудрі державні мужі увірвали нараду.

До полудня Томові пощастило, з дозволу його опікунів Гертфорда і Сент-Джона, провести приємну годину в товаристві леді Елізабет і маленької леді Джен Грей, хоч принцеси й були трохи зажурені тяжким лихом, що спіткало королівський дім. Наприкінці їхнього візиту його відвідала й «старша сестра», відома в історії під ім'ям «Марії Кривавої». Вона заморозила його своєю урочистою надутою промовою, яка сподобалася йому лише тим, що була коротка.

На кілька хвилин його залишили самого, а потім впустили до нього худенького хлопчика років дванадцяти, одягненого в усе чорне: тільки мережива навколо шиї й на рукавах були сніжнобілі. В його костюмі не було ніяких ознак трауру, крім пурпурового банта на плечі. Він ішов несміливо, з похиленою головою і, підійшовши до Тома, став на одне коліно. Том пильно подивився на нього й сказав:

– Встань, хлопче. Чого тобі треба? Хто ти?

Хлопець підвівся. Він стояв перед Томом у величній, спокійній позі, але обличчя в нього було зажурене.

– Ти, звичайно, пам'ятаєш мене, мілорд. Я твій паж для биття.

– Паж для биття?

– Авжеж, ваша величність. Я Гемфрі, Гемфрі Марлоу.

Том подумав, що його опікунам слід було розповісти йому про цього пажа. Становище було незручне. Що йому робити? Удавати, що він пізнав хлопця, а потім кожним словом прохоплюватися, що ніколи про нього й не чув? Ні, це не годиться. Але тут його заспокоїла одна несподівана думка: такі випадки, мабуть, ще не раз траплятимуться, бо Гертфорд і Сент-Джон як члени ради душоприказників повинні будуть частенько відлучатися в справах. Тим-то слід було б добрати способу, як самому виплутуватися із скрути. Так, він зараз спробує й побачить, що з цього вийде. Том заклопотано потер собі лоба й сказав:

– Тепер, здається, я пригадую тебе, але думки мої затьмарені недугою…

– Яка шкода, мій бідний повелителю! – співчутливо вигукнув «паж для биття» і додав про себе: «Значить, це правда, він не сповна розуму, сердешний! Але який же я забутливий! Мені ж веліли ніяк не помічати, що з ним щось негаразд».

– Дивно, як пам'ять зраджує мене останніми днями, – скаржився Том. – Та ти не звертай уваги, це швидко минає. Часто найменший натяк враз нагадує мені забуті події й імена. («А часом такі, що я зроду не чув», додав він про себе). Ну, кажи, яка в тебе до мене справа.

– Справа ця пуста, ваша величність, але я все ж насмілюся вас потурбувати нею, з дозволу вашої милості. Два дні тому, коли ваша величність на уроці грецької мови зволили тричі помилитися, пригадуєте, вранці…

– Так, здається, пригадую… («Це навіть не зовсім і брехня, бо коли б я задумав учити грецьку мову, напевне помилився б не тричі, а разів сорок»). Так, так, ну, далі.

– Учитель, розгнівавшись на вас за таку, як він сказав, неохайну й безглузду роботу, обіцяв мене добре висікти, але…

– Висікти? Тебе? – вигукнув Том, не тямлячись від здивування. – Та з якої речі він битиме тебе за мої помилки?

– Ах, ваша милість, знов забуваєте! Він же завжди січе мене, коли ви погано вчитесь.

– А, правда, я й забув. Ти допомагаєш мені готувати уроки, і, коли я роблю помилки, він гадає, що ти погано виконав свій обов'язок, і….

– О, мій повелителю, що ви кажете? Я, найгірший із слуг ваших, посмів би вас вчити?

– Та в чому ж тоді ти винен? Що це за загадка? Хто ж справді з'їхав з глузду – я чи ти? Поясни.

– Та тут нічого й пояснювати, ваша величність. Ніхто не сміє ображати побоями священну особу принца Уельського. Отже коли принц робить помилки, за нього б'ють мене. Та так воно й повинно бути, бо це моя служба і з цього я живу .

Принц i злидар

Хлопець казав це цілком спокійно. Том здивовано дивився на нього й думав: «Ну й чудасія! От курйозна служба! Дивно, як вони не причісують й не, вдягають якого-небудь хлопця замість мене. Ото була б розкіш! Слово честі, я б охоче згодився, щоб сікли мене самого. Принаймні моє життя було б тоді не таке одноманітне». А вголос він сказав:

– І що ж, голубчику, тебе висікли, як обіцяли?

– Ні, ваша величність. Мене мали висікти сьогодні, але, можливо, зважаючи на траур, тепер зовсім звільнять мене від кари. Я ще не знаю і тому насмілився прийти сюди і нагадати вашій величності про вашу милостиву обіцянку заступитися за мене…

– Перед учителем?

– Ах, це ви пам'ятаєте?

– Як бачиш, моя пам'ять відновлюється. Заспокойся, тебе ніхто не скривдить, я не дозволю.

– О, дякую, мій добрий королю! – вигукнув хлопець і впав навколішки. – Може, я занадто багато прошу, але…

Побачивши, що Гемфрі вагається, Том, щоб підбадьорити хлопця, сказав, що він сьогодні в милостивому настрої.

– Тоді дозвольте розповісти все, що тяжить у мене на душі. Ви тепер уже не принц Уельський, а король. Ви можете робити все, що побажаєте, і ніхто не сміє вам перечити. Звичайно, ви тепер не схочете втомлювати себе нудними науками, звелите спалити книжки і знайдете собі цікавіші розваги. Тоді я пропав, а зі мною й мої сирітки-сестри.

– Пропав? Чому?

– Мене годує моя спина, мій добрий повелителю. Якщо її не будуть бити, я помру з голоду. Якщо ви кинете вчення, у мене не буде служби, бо вам же не потрібний буде паж для биття. Згляньтеся, не проганяйте мене!

Том був зворушений цим щирим горем і в пориві царської великодушності промовив:

– Заспокойся, друже. Віднині й довіку твоя служба стане спадковою в твоєму роді.

Потім він злегка ударив хлопця по плечу своєю шпагою і сказав:

– Встань, Гемфрі Марлоу, спадковий паж для биття при англійському королівському дворі. Не журись – я знов візьмуся до книжок і буду вчитися так погано, що твою платню, по всій справедливості, доведеться потроїти – стільки збільшиться в тебе роботи.

Сповнений гарячої вдячності, Гемфрі вигукнув:

– Дякую вам, мій благородний повелителю! Така безмірна щедрість перевершує найсміливіші мої мрії. Тепер я буду щасливий до кінця днів моїх, а зі мною й весь рід Марлоу.

Том зміркував, що хлопець може стати йому в пригоді. Він потроху розговорився з Гемфрі, і той був дуже задоволений. Хлопцеві було приємно думати, що він допомагає маленькому королеві зцілитися, бо як тільки він нагадував хворому королеві які-небудь випадки, що траплялися з ним у класній кімнаті або взагалі в палаці, той зразу все ясно відновлював у пам'яті. Не минуло й години, як Том дізнався про цікаві подробиці з життя королівського двору. Він вирішив щодня черпати відомості з цього джерела і тут же дав наказ завжди допускати Гемфрі до королівських покоїв, якщо тільки його величність не буде зайнятий розмовою з кимось іншим. Тільки-но вийшов Гемфрі, як з'явився лорд Гертфорд і приніс Томові нові турботи.

Він сказав, що рада лордів, побоюючись, щоб перебільшені чутки про розладжене здоров'я короля не поширились серед народу, вирішили просити його величність днів через два почати обідати прилюдно, його квітучий вигляд і впевнена постава разом із стриманими, спокійними рухами й благородним поводженням враз розвіють усі сумніви й піднесуть народний настрій.

Потім лорд Гертфорд почав обережно вчити Тома, як треба поводитися в таких урочистих випадках, роблячи досить прозорі натяки на речі, які той давно мусив знати. На превелику його радість, виявилося, що Томові тут майже непотрібна була чиясь допомога (він для цього уже встиг використати Гемфрі, який, знаючи із швидкокрилих придворних балачок про майбутній обід, сказав про це королеві).

Побачивши, що пам'ять у короля покращала, лорд Гертфорд наважився непомітно перевірити її ще кількома спробами. Наслідки були гарні, – бо Том користувався знаннями, почерпнутими від Гемфрі, – і лорд був дуже задоволений. Він так зрадів, що насмілився сказати повним надії голосом:

– Тепер я певний, що, якби ваша величність зволили трохи напружити пам'ять, це розв'язало б загадку щодо великої печатки, пропажа якої тепер уже, правда, не має великого значення, бо печатка мала силу тільки за життя покійного короля. Може, ваша величність спробують пригадати?

Це загнало Тома в безвихідь. Він не мав найменшого уявлення, що таке велика печатка. З хвилину він вагався, а потім, глянувши невинними очима на лорда Гертфорда, спитав:

– А яка вона на вигляд, мілорд?

Той аж здригнувся й прошепотів: «його розум знов затьмарився. Не треба змушувати його так напружувати мозок». І він спритно перевів розмову на інше, щоб відвернути думки його величності від злощасної печатки.

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22   



Фейсбук-група Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Живий журнал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Телеграм-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Інстаграм Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Ютуб-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн


Усі категорії


У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова





Гостьова книга Контакти   На головну сторінку

© 2015-2020 Валерія Воробйова