Казка.укр - Дитячі книги з малюнками українською
  Головна    Про сайт


Марк Твен

Принц i злидар

Переклад з англійської – М.Рябова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Зорад Ерно

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22   

Том – король

Другого дня прибули чужоземні посли в супроводі блискучого почту, і Том, урочисто сидячи на троні, приймав їх. Спочатку пишнота цієї церемонії тішила його око й захоплювала уяву, але вона була занадто довга й нудна, так само, як і всі промови, і те, що спочатку було розвагою, помалу перейшло в утому й тугу за рідною домівкою. Том говорив слова, які час від часу підказував йому Гертфорд, і намагався чесно виконувати свої обов'язки, але вони були такі незвичні для нього й неприємні, що він спромігся тільки задовільно грати свою роль. На вигляд він був досить схожий на короля, але почувати себе королем не міг. Тому він щиро зрадів, коли ця урочистість скінчилася.

Більша половина дня «змарнувалася», на думку Тома, у всяких заняттях, пов'язаних з його високим саном. Навіть дві години, присвячені королівським іграм та забавам, були для Тома мукою, бо й тоді він мусив додержувати всяких правил та звичаїв. Але він усе ж урвав часинку на розмову з Гемфрі, і це вже було й весело й корисно.

Настав третій день королювання Тома Кенті і проминув так само як і попередні, але на душі в нього трохи полегшало – він почував себе вже не так ніяково, як спочатку. Він уже трохи звик до незнайомого оточення й нових обставин. Пута неволі все ще обтяжували його, але він почав уже звикати. Присутність і шанобливе упадання коло нього знатних вельмож бентежили його дедалі менше.

Наближення четвертого дня Том чекав би вже без особливої тривоги, якби не страх перед привселюдним обідом. На це число були призначені й поважніші справи: він мусив того дня головувати в раді й висловити свої погляди та плани щодо політики з різними державами, розкиданими по всій земній кулі; Гертфорд мав бути формально обраний на почесний пост лорда-протектора, і ще багато деяких подій мало відбутися того ж таки дня. Але Томові все це здавалося дрібницями проти жахливої перспективи обідати самому під цікавим поглядом сили-силенної очей і під шепотіння безлічі губ, які сміятимуться з його манер і промахів, якщо він, на жаль, буде їх робити.

Але ніщо не могло відвернути цього дня, і він настав. Том зустрів його похмуро й сумно і ніяк не міг розвіяти свого поганого настрою. Звичайні ранішні заняття дратували його й стомлювали. Він знов почув тягар неволі.

Наближався полудень. Том сидів у великій приймальній залі й розмовляв з графом Гертфордом, тоскно чекаючи години, призначеної для прийому деяких поважних сановників і придворних.

Трохи згодом Том підійшов до вікна й зацікавився життям і рухом на великому шляху за палацовою брамою; він не просто зацікавився, йому всією душею захотілося взяти участь у цій веселій метушні. Раптом він побачив безладну обідрану юрбу чоловіків, жінок та дітей, що з галасом і криком бігли дорогою.

– Як би це дізнатись, що там трапилося? – вигукнув Том з одвертою хлоп'ячою цікавістю.

– Ви – король! – урочисто і з низьким поклоном відповів граф Гертфорд. – Дозвольте виконати бажання вашої величності.

– О, будь ласка! Прошу, прошу! – схвильовано скрикнув Том. «А бути королем не так уже й погано, – подумав він. – У цьому є й свої вигоди».

Граф покликав пажа й послав його до капітана королівської варти з наказом:

– Спинити юрбу й довідатися, що там сталося. Велінням короля!

Через кілька хвилин з воріт палацу вийшов великий загін воїнів у блискучих сталевих панцирах і вишикувався впоперек дороги навперейми юрбі. Незабаром вернувся посланець і сповістив, що юрба гналася за чоловіком, жінкою і дівчинкою, яких вели на страту за злочини проти спокою та честі королівства.

Смерть, люта смерть загрожувала цим нещасним! Від цієї думки в Тома стислося серце, його охопив глибокий жаль І заглушив усі інші почуття. Він не думав ні про порушення закону, ні про лихо, яке злочинці заподіяли своїм жертвам, він думав тільки про ешафот, про жахливу кару, що чекала засуджених. Том навіть забув, що він не справжній король, а тільки тінь монарха, і, не тямлячи себе, віддав наказ:

– Привести їх сюди!

Він тут же зашарівся й мало не попросив пробачення у графа. Але, помітивши, що його наказ нікого не здивував, стримав слова, готові вже зірватися у нього з уст. Паж із звичайним виразом обличчя низенько вклонився й вийшов передати веління короля. Том почув прилив гордості і знов усвідомив усі вигоди свого становища. «Слово честі, – подумав він, – тепер я почуваю себе так само, як тоді, коли, начитавшися книжок, удавав із себе принца, диктував закони, наказував: «Зробіть це, зробіть те», й ніхто не смів мені перечити».

Двері розчинилися. Один за одним виголошувались високі титули, і почали входити вельможі, і зал швидко наповнився блискучою аристократією. Але Том майже не помітив присутності цих людей. Він був занадто схвильований у ту мить і глибоко захоплений цікавішою подією. Він сів на своє крісло і, втупивши очі в двері, застиг у нетерплячому чеканні. Вельможі не стали його турбувати й почали передавати одне одному державні новини й придворні плітки.

Через кілька хвилин почулися розмірені кроки військових, і в зал увійшли злочинці в супроводі молодшого шерифа й загону королівської гвардії. Шериф став перед Томом навколішки, потім підвівся й відійшов убік. Троє злочинців теж упали ниць і так завмерли. Гвардійці вишикувалися за кріслом Тома. Том з цікавістю дивився на засуджених. Постать і одяг чоловіка збудили в ньому якийсь невиразний спогад. «Здається, я його десь бачив, подумав він, – от тільки де й коли – не пам'ятаю». У ту мить злочинець підвів голову й одразу ж опустив її, немов засліплений грізною величчю монарха. Але для Тома досить було тільки глянути йому в обличчя. «Тепер мені все ясно, – сказав він сам собі. – Це той незнайомець, що в холодний вітряний день Нового року витяг Джайлза Уітта з Темзи і врятував йому життя. То був відважний, добрий вчинок. Який жаль, що він зробив якусь підлоту і потрапив у біду. А мені добре врізався у пам'ять той ранок. Бо рівно через годину, об одинадцятій, баба Кенті так мене відлупцювала, що всі її попередні прочуханки здавалися мені ніжними».

Том велів вивести на деякий час із залу жінку та дівчинку й звернувся до шерифа:

– У чому завинив цей чоловік?

Шериф став на коліна й відповів:

– Смію доповісти вашій величності, він отруїв одного з ваших підданих.

Тома, який жалів засудженого й бачив у ньому смільчака, що врятував його товариша, слова шерифа боляче вразили.

– І це доведено? – спитав він.

– Цілком, ваша величність.

Том сумно зітхнув і мовив:

– Заберіть його, він заслужив на смертну кару. Жаль! Такий відважний… ні, ні, я хотів сказати, що він таким здається.

Нещасний з несподіваною силою заломив руки і почав розпачливо й жалісно благати короля:

– О милостивий повелителю! Зжалься наді мною. Я не винен, і злочин, у якому мене обвинувачують, не доведено. Та це дарма. Присуд мені вже виголошено, і його не можна скасувати, але я прошу в тебе останньої ласки, бо кара моя нестерпна. Змилуйся наді мною, найясніший королю! В своєму милосерді зглянься на моє благання – вели мене повісити!

Том розгубився. Такого прохання він ніяк не сподівався.

– Клянуся, чудної просиш ти ласки! Хіба тобі призначили не таку кару?

– Ні, ваша величність, ні! Мене наказано зварити живцем.

Із жаху Том мало не схопився з крісла. Опам'ятавшись трохи, він вигукнув:

– Твоє прохання буде вволене, нещасний! Якби ти навіть отруїв сто чоловік, я не віддам тебе на таку ганебну смерть.

Засуджений вклонився до землі, складаючи палку подяку:

– Якщо, не доведи боже, тебе коли-небудь спіткає лихо, – закінчив він, – хай господь збереже тебе за твоє милосердя до мене.

Том повернувся до графа Гертфорда і спитав:

– Мілорд, невже цього чоловіка справді могли присудити до такої страшної кари?

– Так карає закон всіх отруйників, ваша величність. А в Німеччині фальшивомонетників варять в олії, і не зразу кидають, а поступово занурюють на мотузі: спочатку по кісточки, потім по коліна, потім…

– Прошу, мілорд, ні слова далі! – скрикнув Том, затуляючи руками очі, щоб не бачити жахливої картини. – Благаю вас віддати наказ про скасування цього закону. Хай не завдають таких мук нещасним людям.

На обличчі графа засвітилося глибоке задоволення. Він був чоловік добросердний і великодушний, а таких було дуже мало серед його класу в той жорстокий вік.

– Цей закон скасовано вже благородними словами вашої величності, – промовив він. – Історія збереже їх для майбутніх поколінь на честь вашому королівському домові.

Шериф хотів був вивести засудженого, але владним рухом руки Том спинив його.

– Сер, я хотів би пильніше розглянути цю справу, – сказав він. – Цей чоловік каже, що злочин його не доведено. Що ти знаєш про це?

– Насмілюся доповісти вашій величності, на суді виявилося, що цей чоловік заходив до одної хати в селі Айлінгтоні, де лежав хворий. Троє свідків кажуть, що це було о десятій годині ранку, а двоє – що на кілька хвилин пізніше. Хворий в той час був сам і спав. Цей чоловік незабаром вийшов і подався своєю дорогою, а хворий за годину вмер після блювання та корчів.

– Хто-небудь бачив, як хворому дали отруту? І саму отруту знайшли?

– Ні, ваша величність.

– Звідки ж тоді відомо, що хворого отруєно?

– Насмілюся доповісти вашій величності, лікарі запевняють, що така смерть буває тільки при отруєнні.

Поважний доказ, як на ті простодушні часи! Том розумів, як це було дико, і сказав:

– Лікарі знають своє діло – може й їхня правда. А для бідолахи справа обертається погано.

– І це ще не все, ваша величність. Є ще й більші докази. Люди кажуть, що чародійка, яка потім зникла кудись із села, пророчила, що той хворий помре від отрути і що отруту дасть йому невідомий прохожий з темним волоссям і в простій потертій одежі. А злочинець цілком відповідає цим прикметам. Прошу вашу величність звернути на цю обставину належну увагу, бо це ж було провіщено.

За тих забобонних часів такий аргумент мав непереможну силу. Том почував, що все пропало. Злочин обвинуваченого був доведений. Але Том хотів дати йому змогу оборонити себе.

– А що ти скажеш в своє виправдання? – спитав він.

– Нічого, що могло б мене врятувати, мій королю. Я не винен, але не можу цього довести. У мене немає друзів, а то б я міг засвідчити, що того дня я був не в Айлінгтоні, а за кілька миль від нього в Уоппінг-Олд-Стерзі; навіть більше, мій королю, я міг би доказати, що в ту годину, коли стався злочин, в якому мене обвинувачують, я не позбавив нікого життя, а врятував ближнього. Якийсь хлопець почав тонути…

– Досить! Шериф, якого дня стався злочин?

– О десятій годині ранку або на кілька хвилин пізніше, в перший день Нового року, найласкавіший…

– Звільніть обвинуваченого! Це воля короля!

І застилавшися своєї не гідної монарха, нездержливості, Том знов почервонів. Щоб як-небудь загладити свій непристойний вчинок, він сказав:

– Мене обурює до глибини душі, що на підставі таких нікчемних, безглуздих доказів людину посилають на шибеницю!

Схвальний гомін пішов по залу. Справив враження не визвольний присуд Тома, бо помилування засудженого отруйника мало кому могло здатися справедливим. Ні, всі були захоплені розумною й благородною поведінкою юного короля і стиха казали один одному:

– Це не божевільний король – він при повному розумі!

– Як мудро вчинив він допит! Як ця крута і владна рішучість нагадує його колишню вдачу!

– Дяка богові, він видужав! Це не який-небудь безсилий хлопчик, а справжній король. Він тримався точнісінько, як його батько.

Радісні вигуки лунали в повітрі й долітали до Тома, йому дуже приємно було все це чути, і на душі одразу стало спокійніше.

Але дитяча цікавість швидко взяла гору над утішними думками й почуттями. Томові захотілося скоріш дізнатись, що вчинила жінка й маленька дівчина. Отже з його наказу їх ввели до залу. Обидві, тремтячи від страху, гірко плакали.

– Що вони вчинили? – спитав Том шерифа.

– Насмілюся доповісти вашій величності, їх обвинувачено в страшному і точно доведеному злочині. Судді, за законом, присудили їх до шибениці. Вони продали свої душі дияволові – от яка їхня провина.

Том здригнувся, його привчили гидувати людьми, які робили такі жахливі речі. Але все ж йому кортіло задовольнити свою цікавість до кінця, і він спитав:

– Де це сталося й коли?

– У грудні опівночі, в зруйнованій церкві, ваша величність.

Том знов жахнувся.

– Хто при цьому був?

– Тільки вони самі, ваша величність, і «той».

– Що ж, вони призналися?

– Ні, ваша величність, відрікаються.

– А як же це стало відомо?

– Люди бачили, як вони ввійшли туди, ваша величність; це збудило підозру, яка підтвердилася страшними наслідками їхнього злочину. Встановлено, що з допомогою нечистої сили вони викликали бурю, яка спустошила цілу округу. Щось із сорок свідків посвідчили, що буря була, а можна було б набрати й тисячу, бо всім вона далася втямки, всім наробила лиха.

«Це таки серйозна справа», подумав Том. З хвилину він обмірковував це нечуване лиходійство, потім спитав:

– А сама жінка теж зазнала шкоди від цієї бурі?

Старі вельможі закивали головами, схвалюючи це мудре питання. Але шериф, не вбачаючи в словах Тома нічого підозрілого, простодушно відповів:

– Авжеж, ваша величність. Та так їй і треба. Хату її знесло, і вона з дитиною лишилась без кутка.

– Дорогенько ж заплатила вона за право накоїти собі такого лиха. Якби диявольська сила дісталась їй за один фартінг, то й то б вона прогадала. А вона ж віддала за це свою душу й душу рідної дочки! Безперечно, вона не сповна розуму, а божевільні не відають, що роблять, і жінка ця не винна.

Старі знов закивали головами, схвалюючи мудрість Тома, а один з них пробурмотів:

– Кажуть, що й сам король теж божевільний, але така душевна хворість пішла б на користь і багатьом здоровим, якби вони так щасливо занедужали.

– Скільки років дівчинці? – спитав Том.

– Дев'ять років, ваша величність.

– А хіба за англійськими законами дитина може складати угоди й продавати себе? – звернувся Том до вченого судді.

– Ні, ваша величність, закон забороняє дітям заходити в серйозні ділові стосунки з дорослими, зважаючи на те, що дитячий зелений розум не в силі протистояти доспілому й хитрому розумові старших. Диявол може купити дитину, якщо дитина згодна, та англієць ніяк не може цього зробити, бо такий контракт буде недійсний.

– Це вже не по-християнському! З якої речі англійський закон відмовляє англійцям у привілеях, наданих дияволові? – у щирому обуренні вигукнув Том.

Цей своєрідний погляд на справу викликав у багатьох веселу посмішку, і потім при дворі про це розповідали, як про новий доказ оригінальності юного короля і поліпшення його здоров'я.

Тимчасом жінка перестала плакати й жадібно, з надією в очах прислухалася до слів короля. Том це помітив, і йому стало дуже шкода її, таку нещасну й безпорадну.

– Що ж вони робили, щоб викликати бурю? – спитав він шерифа.

– Скидали з себе панчохи, ваша величність.

Це страшенно здивувало Тома й розпалило його цікавість. Згораючи від нетерпіння, він сказав:

– Дивна річ! І що ж, це завжди дає такий жахливий наслідок?

– Завжди, ваша величність, принаймні, коли жінка цього схоче й вимовить про себе або вголос відоме їй заклинання.

Том повернувся до жінки і владно наказав:

– Покажи свою силу – я хочу бачити бурю.

Забобонні вельможі аж пополотніли, і в кожного в очах світилося бажання утекти. Але Том нічого не помітив. Він нетерпляче чекав катастрофи. Глянувши в розгублене й збентежене обличчя жінки, він схвильовано додав:

– Не бійся, тобі нічого не буде. Тебе випустять на волю й ніхто тебе не скривдить. Покажи свою силу.

– О наймилостивіший королю! Я ж не маю такої сили. Я засуджена безвинно.

– Тобою володіє страх. Заспокойся, тебе за це не покарають. Зроби бурю, ну хоч маленьку – великої я й сам не хочу. Ну? Зроби це, і життя твоє врятоване. Ти вийдеш звідси, з своєю дитиною вільна, помилувана королем, і ніхто в усьому королівстві не заподіє тобі шкоди.

Жінка кинулася на землю і, ридаючи, запевняла, що вона неспроможна зробити таке диво, що вона б з радістю врятувала життя своїй дитині, а сама б охоче пішла на смерть.

Том вимагав, жінка доводила своє безсилля. Нарешті він сказав:

– Жінка, мабуть, говорить правду. Коли б моя мати була на її місці й мала диявольську силу, вона, не вагаючись, викликала б бурю і зруйнувала б усю країну, аби тільки в нагороду за це врятувати моє життя. Тепер я бачу, що всі матері однакові. Ти вільна, добра жінко, ти й твоя дитина, бо я певний, що ти не винна. Ну, а тепер, коли ти помилувана й тобі вже нічого боятися, скинь панчохи! Якщо ти зробиш бурю, я збагачу тебе!

Врятована почала палко дякувати королеві й поспішила виконати його бажання. Том завмер у нетерпеливому чеканні, трохи затьмареному легкою тривогою. Придворні ж навіть і не таїли свого страху. Жінка і її маленька дочка скинули з себе панчохи і, видно, докладали всіх зусиль, щоб віддячити королеві за його великодушність хоч невеличким землетрусом. Та ба! Все було марно. Том розчаровано зітхнув і мовив:

– Не турбуйся більше, добра душа, твоя дивна сила покинула тебе, йди з миром. Якщо ж колись втрачена сила вернеться до тебе, не забудь зробити мені бурю.

Принц i злидар

Парадний обід

Наближався час обіду, але, дивна річ, це мало турбувало Тома й зовсім не лякало. Ранішні події надали йому віри в себе. Він, наче маленьке кошеня, що потрапило на чуже горище, за якісь чотири дні так добре обжився в незнайомому оточенні, як доросла людина не обжилась би й за цілий місяць. Це яскравий приклад, як легко діти звикають до нових обставин.

Скористуємося з нагоди і, поки Тома вбирають у пишні шати, заглянемо до бенкетного залу. Це величезна кімната з позолоченими колонами й пілястрами, з чудовими малюнками на стелі й стінах. Коло дверей непорушно, наче статуї, стоять високі, стрункі гвардійці мальовничо одягнені, з алебардами в руках. На високому балконі, що в'ється довкола залу, влаштувались музиканти і юрба громадян з дружинами в святкових убраннях. Посеред залу на підвищенні стоїть стіл Тома.

А тепер дамо слово стародавньому літописцеві. «До залу входить камердинер з жезлом у руці, за ним ще один із скатертю. Обидва шанобливо опускаються на коліна, потім розстилають скатерть і, вклонившись ще раз, виходять. Далі з'являються ще двоє слуг; один з них несе жезл, а другий – сільницю, тарілку й хліб. Ці теж стають навколішки, потім ставлять принесене на стіл і виходять такою ж церемонією, як і перші. Нарешті входять двоє розкішно вбраних вельмож, і в одного з них у руці великий ніж; вони тричі граціозно падають ниць, потім наближаються до столу й натирають ніж хлібом з сіллю з такою глибокою пошаною, неначе тут сидить сам король.

Тільки-но закінчується урочисте готування до королівського обіду, як здалека по лунких коридорах доноситься звук сурми й невиразний вигук: «Король іде! Дорогу його величності найяснішому королеві!» Ці звуки раз у раз повторюються, линуть усе ближче й ближче і, нарешті, вже зовсім коло нас гримить військовий марш й лунає дзвінкий крик: «Дорогу королеві!» У ту ж хвилину в дверях з'являється блискуча процесія і поважно входить в зал.»

Хай далі нам розповість літописець.

«Спереду йдуть вельможні люди, барони, графи, кавалери ордена Підв'язки, всі в розкішних шатах із непокритими головами; далі канцлер між двома сановниками, – один з них несе королівський скіпетр, другий – державний меч лезом догори в червоних піхвах, цяцькованих золотими ліліями, – а тоді вже сам король, його стрічають громовим салютом дванадцять сурм і безліч барабанів, а на балконі всі підводяться з вітанням: «Хай живе король!» За королем іде його почет, а праворуч та ліворуч почесна варта з п'ятдесяти охоронців з позолоченими топірцями в руках».

Усе це було дуже приємно й гарно. У Тома радісно билося серце, а в очах так і грали веселі вогники. Кожен його рух був дуже граціозний, тим більше, що, зачарований пишним видовищем, він не думав, як поводитись; та воно й важко бути незграбним у майстерно пошитому чудовому вбранні, коли вже трохи звикнеш до нього. Пам'ятаючи поради графа Гертфорда, Том на вітання відповів ледве помітним нахилом голови й милостивими словами: «Дякую тобі, мій добрий народе».

Він сів до столу, не знявши капелюха. Це вийшло в нього цілком природно, бо їсти в головному уборі – єдиний звичай, спільний і для королів і для таких злидарів, як Кенті; навіть щодо давності цієї традиції ні ті ні другі не мають жодних переваг. Вельможі, що супроводжували короля, лишаючись з непокритими головами, згуртувалися в кілька мальовничих груп.

Під звуки веселої музики ввійшли лейб-гвардійці – «старанно підібрані, найвищі станом і наймогутніші люди Англії». Але про це хай краще нам розкаже літописець.

«З'явилися лейб-гвардійці, з непокритими головами, в червоному убранні з золотими трояндами на спинах. Вони то виходили, то входили, приносячи щоразу на тарілках різні страви. Усі ці страви приймав один з придворних і ставив на стіл, а королівський спробник давав кожному

З лейб-гвардійців покуштувати страву, яку той приніс, щоб перевірити, чи немає в ній отрути».

Том чудово пообідав, дарма що сотні людей не зводили очей з кожного куска, який він клав собі в рот, стежили з такою гарячковою цікавістю, наче то була не страва, а вибухова речовина, що от-от мала розірвати його на шматки. Том не поспішав і ні трохи не втомлював себе, чекаючи, поки хтось стане перед ним навколішки й зробить за нього все, що треба. Крізь іспит він пройшов, ні разу не схибивши, з блискучим, нечуваним тріумфом.

Коли обід, нарешті, скінчився і Том, оточений блискучим почтом, рушив із залу під веселі звуки сурм та громові вітання, він подумав, що хоч обідати публічно й не така вже легка штука, він усе ж ладен був би так обідати по кілька разів на день, аби тільки відкупитися таким способом від інших, куди прикріших обов'язків королівського сану.

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22   



Фейсбук-група Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Живий журнал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Телеграм-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Інстаграм Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Ютуб-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн


Усі категорії


У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова





Гостьова книга Контакти   На головну сторінку

© 2015-2020 Валерія Воробйова