Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Марк Твен

Принц i злидар

Переклад з англійської – М.Рябова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Зорад Ерно

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22   

Утеча

Короткий зимовий день вже закінчувався. Вулиці були безлюдні. Зрідка траплялися прохожі, та й ті заклопотано бігли своєю дорогою, наче хотіли якнайшвидше покінчити з справами і сховатися в затишку теплих домів від холодного вітру й пітьми. Вони не дивилися ні вправо, ні вліво, й не звертали уваги на наших друзів, бо навіть не дивились на них. Едуард VI питав себе, чи траплялось коли-небудь, щоб на короля, який прямував до тюрми, народ дивився з такою дивовижною байдужістю. Нарешті поліцай дійшов до пустого базарного майдану й попростував на другий бік. Коли він дійшов до середини, Гендон поклав на плече йому руку і стиха промовив:

– Почекай хвилинку, голубчику. Нас ніхто не чує. Мені треба сказати тобі кілька слів.

– Мій обов'язок забороняє мені говорити з вами, сер. Прошу, не затримуйте мене, бо скоро ніч.

– А все ж почекай, бо справа стосується тебе особисто. Одвернись на хвилину й удай, що нічого не бачиш, дай нещасному хлопчикові втекти.

– Як ви смієте мені таке пропонувати, сер? Арештую вас ім'ям…

– Та ти не дуже квапся. Краще подумай, щоб не накоїти дурниць.

Тут Гендон притишив голос і шепнув на вухо поліцаєві:

– Порося, куплене за вісім пенсів, може коштувати тобі голови.

Бідний поліцай, застуканий зненацька, спочатку занімів, а потім почав голосно лаятись і погрожувати. Гендон спокійно й терпляче пождав, поки той вилається, а тоді сказав:

– Ти мені подобаєшся, друже, і мені б дуже не хотілося, щоб ти ускочив у біду. Знай тільки, що я все чув, і навіть можу це довести.

І він слово в слово повторив усю розмову поліцая з жінкою.

– Ну, що, хіба не так було? І хіба я не зможу так само розповісти все судді?

У першу хвилину поліцай остовпів з переляку й розпачу, потім опам'ятався і сказав з удаваною розв'язністю:

– І що вам за охота робити з мухи слона? Я просто трохи подражнив тітку ради забави.

– А порося в неї забрав теж ради забави?

– Ну, звісно, – роздратовано відповів поліцай. – Кажу ж вам, це був тільки жарт.

– Я починаю тобі вірити, – сказав Гендон, чи то серйозно, чи то на сміх. – Ти почекай тут трохи, а я побіжу спитаю його милість суддю – адже ж він добре знається і на законах і на жартах…

Він повернувся й пішов назад, договоривши останні слова вже на ходу. Поліцай подумав, пом'явся трохи, разів зо два смачно вилаявся й нарешті гукнув:

– Почекайте, сер, будь ласка, почекайте! Суддя! Та він так само любить жарти, як покійник. Ідіть-но сюди, побалакаємо… От нещастя! Здається, я таки вклепався в біду, і все через якийсь невинний легковажний жарт. Я чоловік сімейний, у мене жінка, діти. Ну, скажіть, ваша милість, чого вам від мене треба?

– Щоб ти осліп, оглух, щоб тебе розбив параліч, поки я повільно лічитиму до ста, – відповів Гендон таким тоном, ніби просив дрібної послуги.

– Та я ж тоді пропав, – розпачливо вигукнув поліцай. – Ну, будьте ж справедливі, сер. Розгляньте діло з усіх боків, і ви побачите, що це був тільки жарт. Це ж ясно. А коли б навіть це був і не жарт, то найбільше, що мені загрожує за таку малу провину, – це догана й застереження від його милості судді.

Гендон відповів з льодовою врочистістю:

– Такий жарт у кодексі законів має спеціальну назву – знаєш яку?

– Ні, не знаю. Я таки зробив дурницю. Я й гадки не мав, що це має назву. Я ж думав, що це я сам вигадав такий жарт.

– Так, це має назву. У кодексі законів цей злочин зветься – «Non compos mentis lex talionis sic transit gloria Mundi»  [безглуздий набір слів латиною].

– Ой, боже ж мій!

– І кара за нього – смертна!

– Господи, помилуй мене, грішного!

– Скориставшися зі своєї влади над людиною, яка в хвилину небезпеки зробила помилку, ти захопив за безцінь чужу власність вартістю понад тринадцять пенсів. А це в очах закону є свідома несумлінність, віроломство, зловживання на посаді, ad hominem expurgatнs in statu guo [безглуздий набір слів латиною], і карається цей злочин шибеницею – без викупу й відпущення гріхів.

– Ой, держіть мене, сер, у мене ноги підтинаються! Згляньтеся на мене, не дайте загинути! Я стану до вас спиною і нічого не буду бачити.

– Гаразд! Нарешті ти порозумнішав. А порося віддаси тій жінці?

– Віддам, віддам, неодмінно віддам. І ніколи вже не торкнуся поросяти, хоча б сам архангел приніс мені його з небес. Ідіть собі, заради вас я осліп, я нічого не бачу. Я скажу, що ви вдерлися в тюрму і силоміць вирвали в мене в'язня. Двері там поганенькі, старі, я сам їх виламаю вночі.

– Ламай, голубчику, від того нікому не буде шкоди. Суддя й сам жаліє сердешне хлоп'я. Він не буде лити сльози або перебивати тобі ребра за його втечу.

Гендонський замок

Тільки-но Гендон і король зникли з очей поліцая, рицар попросив його величність іти за село і там в умовленому місці чекати, поки він збігає на заїжджий двір і розрахується. Через півгодини двоє друзів уже весело їхали на шкапах Гендона, прямуючи на схід.

Королеві було тепло й зручно, бо він скинув з себе лахміття й одягнувся в поношений костюм, куплений для нього Гендоном на Лондонському мосту.

Гендон боявся перевтомити хлопця. Він гадав, що важка подорож, нерегулярне харчування й недостатній сон шкідливо впливатимуть на його хворий мозок, тим часом як спокій, нормальне життя й свіже повітря, безперечно, прискорять його видужання. Він від душі хотів, щоб його маленький друг прийшов до розуму, щоб його бідну голівку не мучили страшні примари. Тому, незважаючи на своє бажання швидше добратися до рідного замка, де він не був стільки років, замість того, щоб скакати туди день і ніч, він їхав помалу.

Проїхавши миль з десять, наші подорожні добралися до великого саду й спинилися там на ніч у доброму заїзді. І тут усе пішло по-старому. Під час вечері Гендон стояв за стільцем короля й прислужував йому; потім роздяг його й поклав у ліжко, а сам ліг спати на підлозі коло дверей, загорнувшись в укривало.

Другого й третього дня вони поволі посувалися вперед і з великою охотою розмовляли про свої пригоди після розлуки. Гендон докладно розповів, як він скрізь шукав короля, як «архангел» водив його, мов дурня, по всьому лісу і кінець кінцем, втративши надію спекатися його, привів назад до хатини. Старий пішов у спальню, – розказував Гендон, – і вийшов звідти, хитаючись з горя, бо він, мовляв, сподівався застати хлопчика вже дома і в постелі, а його не було. Гендон цілий день просидів у халупі, сподіваючись, що король от-от повернеться, але не діждався і знов пішов його шукати.

– А старий святенник справді був дуже засмучений, що ваша величність не вернулися до нього, – сказав Гендон. – Це видно було з його обличчя.

– Ще б пак! – відповів хлопець і розказав усе, що з ним було.

Вислухавши короля, Гендон пожалів, що не вбив «архангела».

В останній день їхньої подорожі в Гендона був дуже піднесений настрій. Він говорив без упину. Говорив про свого старого батька, про брата Артура, про те, які вони великодушні й благородні; з любов'ю й захватом розповідав про свою Едіт і так розчулився, що навіть за підступного. Г'ю по-братерському озвався добрим словом. Він уголос мріяв, як він зустрінеться з своїми, яка це буде несподіванка для всіх і як вони радітимуть.

Вони їхали по чудовій місцевості, усіяній гарненькими будинками й фруктовими садами. Дорога йшла через широкі пасовища, що бігли вдалину хвилястими, наче море, просторами. Після полудня Гендон раз у раз ухилявся від прямого шляху і, вилізши на який-небудь горбок, силкувався розглядіти в далечині дах рідної домівки. Нарешті він побачив його і схвильовано скрикнув:

– Он село, мій принце, а он і замок! Звідси видно башти. А он багато дерев – це парк мого батька. Тепер ти побачиш, що таке знатність і розкіш! У замку сімдесят кімнат – подумай тільки! – і двадцять сім слуг. Це не погано для таких, як ми з тобою, правда ж? Ну, мерщій, я аж горю з нетерпіння.

Хоч вони й дуже поспішали, але добралися до замку тільки після третьої години. Поки вони скакали по головній вулиці, Гендон не змовкав ні на хвилину. «Он церква, обвита тим самим плющем. Нічого в ній не змінилось. Он заїзд «Рудий Лев», а от базарний майдан. От «травнева жердина», а он водокачка – ніщо не змінилося. Ніщо, крім людей, бо за десять років люди дуже міняються. Декого я пізнаю, а мене не пізнає ніхто».

Незабаром вони опинились на краю села і звернули на вузеньку, покручену дорогу, обнесену високою огорожею. Вони швидко проскакали по ній з півмилі і через пишну браму з ліпними гербами на височенних кам'яних колонах в'їхали в сад. Перед ними виріс великий замок.

– Милості просимо до Гендонського замка, мій королю! – вигукнув Майлз. – Який сьогодні великий день! Батько, Артур і леді Едіт, мабуть, збожеволіють з радості і в першу хвилину не помічатимуть нікого, крім мене. Тобі, напевно здається, що вони приймають тебе холодно; але ти не ображайся. Коли я скажу їм, що ти мій вихованець і що я безмежно люблю тебе, вони пригорнуть тебе до грудей ради Майлза Гендона, і завжди знайдеться для тебе тепле місце в їхньому домі і в їх серцях.

Перед під'їздом Гендон скочив на землю, допоміг зійти з осла королеві і, взявши його за руку, рушив до дверей. Вони опинились у просторому покої. Гендон, поспішаючи, не дуже ввічливо підсунув королеві крісло й підбіг до молодого чоловіка, що сидів коло письмового столу проти каміна, де весело палав огонь.

– Обійми мене, Г'ю! – вигукнув він. – Скажи, що радий мене знову бачити! Швидше поклич батька, бо рідний дім не дім, поки я не торкнусь його руки, не гляну йому в вічі, не почую його голосу.

Але Г'ю, здивувавшись на хвилину, відкинувся назад і пильно глянув на Майлза Гендона. У його погляді спочатку світилася ображена гідність, а потім під впливом якоїсь тайної думки, відбилася цікавість, змішана з жалем. Він сказав лагідним голосом:

– У тебе, видно, з розумом не все гаразд, нещасний. З обличчя й одягу твого помітно, що ти багато натерпівся горя й нужди. За кого ти мене вважаєш?

– Як за кого? За того, хто ти є. Я вважаю тебе за Г'ю Гендона, – різко відповів Майлз.

– А ким ти себе уявляєш?

– При чому тут уява! Нащо ти удаєш, що не пізнав свого брата, Майлза Гендона.

Радісне здивування промайнуло на обличчі Г'ю.

– Як, ти не жартуєш? – вигукнув він. – Хіба мертві оживають? Дай боже, щоб це було так. Невже мій бідний пропащий брат після жорстокої розлуки знов вернувся в мої обійми? Ах, це занадто велике щастя, щоб бути правдою. Благаю, зглянься, не жартуй зі мною! Мерщій ходім на світло – дай розглянути тебе гарненько!

Схопивши Майлза за руку, він потяг його до вікна й почав жадібно розглядати його з голови до ніг, повертаючи на всі боки. А Майлз, сяючи з радості, весело посміхався і, киваючи головою, промовляв:

– Дивись, дивись, брате, не бійся! Ти не знайдеш жодної риси, яка не витримала б іспиту. Розглядай мене, скільки хочеш, мій любий Г'ю. Я справді колишній Майлз, твій Майлз, твій старший брат. Ах, сьогодні великий день – я ж казав, що це великий день! Дай мені руку, дай я поцілую тебе! Боже мій, я умру від щастя!

Він кинувся на груди братові, але Г'ю відвів його обійми й, понуро опустивши голову, сказав:

– Боже милосердний, дай мені сили перенести це тяжке розчарування!

Вражений Майлз в першу хвилину не міг вимовити ні слова. Нарешті він опам'ятався й вигукнув:

– Яке розчарування! Хіба я не брат тобі?

Г'ю сумно похитав головою й відповів:

– Молю небо, щоб це було так, щоб інші знайшли схожість, якої я не бачу. Боюся, що лист той був правдивий.

– Який лист?

– Одержаний із заморських країв років шість-сім тому. Там було сказано, що мій брат загинув у бою.

– Це брехня! Поклич батька – він мене пізнає.

– Мертвого не покличеш.

– Мертвого? – глухо промовив Майлз, і губи в нього затремтіли. – Мій батько помер! Яка жахлива вість! Радість моя отруєна. Ну, проведи мене до Артура. Він мене пізнає і потішить.

– Він теж умер.

– Боже, зглянься на мене, нещасного! Вмерли, обидва вмерли! Достойні вмерли, а я, недостойний, лишився жити! Благаю, не кажи, що й леді Едіт…

– Вмерла? Ні, вона жива.

– Ну, дяка богові! Знов моє серце сповнилося радості. Мерщій поклич її сюди. Якщо й вона скаже, що я не я… Ні, ні, вона цього не скаже, вона мене признає. Я здурів, що на хвилину піддався сумнівам. Поклич її, поклич і старих слуг. Вони теж пізнають мене.

– Всі вони повмирали, крім Пітера, Гелсі, Девіда, Бернарда й Маргарет.

По цих словах Г'ю вийшов з кімнати. Майлз з хвилину постояв у задумі й почав ходити з кутка в куток, бурмочучи про себе:

– Дивна річ, що п'ятеро нечуваних мерзотників живуть, а двадцять два чесних слуги померли.

Майлз все ходив взад та вперед і розмовляв сам з собою. Він зовсім забув про короля. Нарешті його величність серйозно й співчутливо вимовив слова, які могли здатися насмішкою:

– Не журися, що тобі не пощастило, добрий чоловіче. На світі є ще багато таких, як ти, чию особу ніхто не визнає й чиї права висміюють. Ти не один.

– Ах, мій королю, – вигукнув Гендон, злегка почервонівши. – Не суди хоч ти мене! Почекай і ти побачиш. Я не брехун, вона сама це скаже; ти почуєш це з найчарівніших уст. Я брехун? Та я ж знаю цей старий зал, знаю портрети своїх прадідів і всі ці речі, як мале хлоп'я знає свою дитячу світлицю. Тут я народився й виріс, мілорде. Я кажу правду. Я не став би обдурювати тебе. Якщо ніхто мені не повірить, то ти все ж вір, благаю тебе. А то я не знесу цього.

– Я тобі вірю, – сказав король з дитячою простотою.

– Дякую тобі від щирого серця! – палко вигукнув зворушений Гендон.

А король додав так само просто:

– Ти ж мені віриш.

Гендон зніяковів, почувши себе винуватим, і радий був, що на його щастя з'явився Г'ю і можна було не відповідати на запитання хлопця.

Слідом за Г'ю увійшла красива й пишно вбрана леді, а за нею кілька слуг у лівреях. Леді йшла повільно, опустивши додолу очі. Обличчя в неї було повите невимовним сумом. Майлз Гендон кинувся до неї з радісним привітом:

– О, моя Едіт, моя люба!..

Але Г'ю суворо відсторонив його і спитав леді:

– Гляньте на нього. Ви його знаєте?

Ще за мить до того, почувши голос Майлза, красуня стрепенулася, і на щоках у неї спалахнув рум'янець. Тепер же вона вся тремтіла. Кілька секунд вона стояла нерухомо, потім поволі підвела голову й глянула в вічі Гендонові зляканим, закам'янілим поглядом. Крапля за краплею вся кров відлинула від її щік, і вони вкрилися смертельною блідістю. Нарешті вона мовила мертвим, як і її обличчя, голосом:

– Я не знаю його.

Потім повернулася і, стримуючи ридання, вийшла, хитаючись, з кімнати.

Майлз Гендон, як підкошений, упав у крісло й затулив обличчя руками. Після короткого мовчання брат його звернувся до слуг:

– Ви вже розгляділи цього чоловіка. Він вам відомий?

Слуги похитали головами. Тоді господар їхній сказав:

– Слуги вас не знають. Це якесь непорозуміння. Ви ж бачили, дружина моя теж не знає вас.

– Твоя дружина! – вмить Майлз притиснув Г'ю до стінки й залізною рукою схопив його за горло. – Ах ти, нещасний раб з лисячим серцем! Тепер я все розумію! Ти сам написав того брехливого листа, щоб украсти в мене наречену й спадщину! Геть з очей моїх, поки я не заплямив своєї чесної солдатської руки убивством такої гадини!

Г'ю, весь червоний, задихаючись, ледве добрався до стільця і наказав слугам зв'язати розбійника. Ті вагались, і один з них сказав:

– Він же озброєний, сер Г'ю, а в нас немає нічого.

– Озброєний! Що з того, адже він один, а вас багато. В'яжіть його, кажу вам!

Але Майлз порадив їм не підступатися до нього й додав:

– Ви мене добре знаєте. Я такий, як і був раніше. Тільки-но підійдіть!

Це не додало відваги слугам. Вони аж відсахнулися.

– Забирайтеся звідси, кляті боягузи, озбройтеся й охороняйте виходи, поки я пошлю по стражників, – сказав Г'ю.

На дорозі він обернувся до Майлза й додав:

– А вам я раджу не погіршувати свого становища марними спробами втекти.

– Втекти? Не турбуйся! Майлз Гендон господар у Гендонському замку і в усіх його угіддях. Він тут залишиться, будь певний.

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова