Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Марк Твен

Принц i злидар

Переклад з англійської – М.Рябова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Зорад Ерно

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22   

Фу-фу перший

Майлз Гендон швидко йшов по мосту на Саутверкський берег. Він пильно вдивлявся в кожного незнайомця, сподіваючись знайти тих, кого шукав. Та все було марно. Розпитуючи прохожих, він деякий час ішов по Саутверку тією ж дорогою, що й втікачі, але раптом сліди їх обірвалися. Проте аж до самого вечора він докладав усіх зусиль, щоб знайти їх. Ніч застала його стомленим, голодним і розчарованим. Він повечеряв у гостиниці Табарда й ліг спати з тим, щоб зранку ж знову піти на розвідки й винишпорити все місто. Він лежав і думав: «Хлопець при першій змозі втече від негідника, що видає себе за його батька. А чи повернеться він до Лондона в своє старе житло? Ні, нізащо; він побоїться знов потрапити у пастку. Що ж він робитиме? В цілому світі у нього немає жодного захисника, крім Майлза Гендона, і, безперечно, він спробує розшукати свого друга. Тільки повертатися до Лондона йому небезпечно, і, знаючи, що Майлз Гендон збирається додому, він зразу подасться до Гендонського замка. Так, мені все ясно: треба не гаючи часу в Саутверку, рушати через Кент до Монск-Голма, а по дорозі шукати в лісах й розпитувати подорожніх».

Тепер вернімося до зниклого маленького короля.

Страшний, наче розбійник, чоловік, який, за словами трактирного слуги, приєднався на мосту до парубка й обдуреного хлопчика, насправді не підходив до них, а мовчки йшов слідом. Ліва рука в нього була на перев'язі, а на одному оці красувався зелений пластир, він трохи шкутильгав і спирався на дубову палицю. Парубок вів короля по Саутверку різними завулками; і нарешті вони вийшли на великий шлях.

Тут король не на жарт розсердився і сказав, що далі не піде, що не він повинен іти до Гендона, а Гендон до нього. Він не попустить такого зухвальства. Він лишиться тут.

Тоді парубок сказав:

– Ти лишишся тут, коли твій друг лежить поранений у лісі? Ну що ж, лишайсь.

Король одразу змінив тон.

– Поранений? – скрикнув він. – Хто посмів його поранити? А втім, тепер це вже однаково. Веди ж мене до нього! Мерщій, мерщій! Та що в тебе свинцем налиті ноги? його поранено! Хто б не був той лиходійник – хай навіть син герцога – він за це поплатиться.

До лісу було ще далеко, але вони швидко пройшли цю відстань. Парубок озирнувся, знайшов устромлену в землю гілку, до якої був прив'язаний, клаптик ганчірки, і повів короля в ліс.

Де-не-де він знов натрапляв на такі самі гілки, що, певне, вказували йому дорогу. Нарешті вони вийшли на поляну, де стояли обгорілі останки ферми й напівзруйнована клуня. Ніде не видно було ніяких ознак життя… Навколо панувала мертва тиша. Парубок увійшов у клуню, король і собі вбіг слідом за ним. Тут теж не було ні душі. Король підозріло глянув на парубка і сказав:

– Де це ми?

У відповідь почувся глузливий регіт. Король скипів, схопив поліно й кинувся на парубка, але раптом позад нього ще хтось зареготав.

То був кульгавий бродяга, що йшов слідом за ними. Король повернувся до нього й гнівно крикнув:

– Хто ти такий? Чого тобі тут треба?

– Годі вже вдавати дурня! – сказав бродяга. – Перерядився я не так уже хитро, щоб ти не міг пізнати рідного батька.

– Ти мені не батько. Я не знаю тебе. Я король. Якщо ти десь сховав мого слугу, віддай його мені, а то гірко заплатиш за це.

Джон Кенті відповів, суворо відрубуючи кожне слово:

– Я бачу, що ти звихнувся з розуму, і бити тебе нема охоти. Але як урветься терпець, то доведеться. Тут, хоча б ти й ляпав язиком, то байдуже, бо ніхто на тебе не зверне уваги. Але краще привчайся до розумніших балачок, щоб не нашкодити мені в новому місці. Я вбив людину і не можу лишатись там, де жив раніш, а тебе теж візьму з собою, бо ти мені потрібний. З деяких міркувань я змінив ім'я – тепер мене звуть Джон Гобз, а тебе Джек. Гляди ж, не забувай! Ну, а тепер кажи: де твоя мати? Де сестри? Вони не прийшли на умовлене місце – ти знаєш, де вони?

Король похмуро сказав:

– Дай мені спокій із своїми загадками. Мати моя вмерла, сестри в палаці.

Парубок мало не пирснув зо сміху, і король, певне, знов кинувся б на нього з кулаками, але Кенті, чи то пак, Гобз стримав свого товариша:

– Не дражни його, Гуго. Він і так не сповна розуму, а ти ще його дратуєш. Сідай, Джек, заспокойся. Зараз я дам тобі їсти.

Гобз і Гуго почали про щось тихенько розмовляти, а юний король, щоб спекатися їхнього неприємного товариства, відійшов у найдальший куток клуні. Тут було темно і на землі товстим шаром була настелена солома. Він ліг, укрився соломою й поринув у думи. У нього було багато турбот, але всі вони потонули й забулися в одному великому горі – втраті батька. При імені Генріха VIII трепетав увесь світ. Для кожного це була страшна потвора, з ніздрів якої вилітає гаряче полум'я, рука якої сіє кару й смерть. Але в хлопчика це ім'я викликало лише приємні почуття, і образ, що виринав у пам'яті, дихав любов'ю й ласкою. Він пригадував душевні розмови з батьком, з ніжністю продумував кожне його слово, і нестримні сльози, що котились у нього по щоках, свідчили про глибину й щирість його смутку. Було вже надвечір, коли хлопець змучений всіма тривогами, поринув, нарешті, в здоровий, спокійний сон.

Через деякий час – він не міг би сказати як скоро – у ньому помалу почала прокидатися свідомість. Лежачи з закритими очима, він спросоння питав себе, де він і що з ним, як раптом почув якісь одноманітні тужливі звуки – то стукотів по даху дощ. Йому враз стало хороше й затишно, але це відрадне почуття вмить грубо порушив огидливий людський галас і непристойний регіт. Неприємно вражений, він підвів голову й побачив страшну, огидливу картину. У протилежному кутку клуні на землі яскраво горіло вогнище, а навколо нього в зловісному червоному світлі розляглася різнорідна компанія обшарпаних бродяг. Таких гидких чоловіків та жінок він навіть уві сні не бачив. Тут були здоровенні, дужі чоловіки, загорілі, довговолосі, вдягнені в фантастичне лахміття, тут були підлітки з жорстокими обличчями, в такому самому дранті, сліпці-монахи з зав'язаними або заліпленими пластиром очима, каліки на милицях та дерев'янках, хворі з гнійними болячками, що світилися крізь рам'я; був тут підозрілий на вигляд рознощик із крамом, точильник, мідник і цирульник, кожен із своїм інструментом. Серед жінок були ще зовсім молоденькі дівчатка, були й дорослі в розквіті літ, були й старі зморшкуваті відьми. Але всі вони голосно кричали й безсоромно лаялися, всі були брудні й неохайні. Було тут і троє золотушних немовлят, була й пара голодних псів з мотузками на шиї – вони водили сліпців.

Настала ніч. Почалась гульня. Кухоль з горілкою переходив із рук у руки. Пролунав дружний крик:

– Пісню! Гей, Кажан, кульгавий Дот! Співайте!

Один із сліпців підвівся, позривав пластирі, що закривали його здорові очі, і скинув з своїх грудей зворушливу відозву, яка розповідала про причину його нещастя. Кульгавий Дот теж звільнився від своєї дерев'янки і став поруч товариша на здорові, дужі ноги. Обидва загорлали веселу пісню, а вся ватага нескладним хором підхоплювала приспів. Коли скінчили останній куплет, п'яна компанія так розійшлася, що всі як один повторили пісню з самого початку, сповнюючи клуню такими оглушливими звуками, що аж балки тремтіли.

Потім пішла розмова, але не злодійським жаргоном, яким співали пісню, бо цієї мови вживають лише тоді, коли побоюються ворожих вух. Між іншим, виявилося, що Джон Гобз не був новаком, а й раніш водився з цією зграєю. Зажадали, щоб він розповів про свої останні пригоди, і коли він сказав, що «випадково» вбив людину, бродяги заплескали в долоні й змусили його з кожним випити. Давні знайомі бурхливо привітали його, нові були раді потиснути йому руку, його спитали, де це він так довго пропадав. Він відповів:

– Останнім часом, коли закони стали такі суворі і скрізь їх так ретельно прикладають, у Лондоні краще, ніж по селах, і безпечніше. Якби не цей випадок, я б там і лишився. Я хотів був уже кинути блукати, але так уже вийшло.

Він поцікавився, скільки тепер чоловік у зграї. Отаман, відомий під прізвиськом Буян, відповів:

– Двадцять п'ять верстатів, напилків, кулаків, разом з дівками, старими бабами та іншою шушваллю. Більшість тут, а решта подалась на схід зимовою дорогою. На світанку вирушимо й ми.

– Серед чесної компанії я щось не бачу Гургулі. Де він?

– Бідолаха вже лиже в пеклі гарячі сковороди, які, мабуть, йому не до смаку. Його впорали під час бійки.

– Шкода! Гургуля був бравий хлопчина і відважний.

– Та то правда. Чорна Бесс, його подружка, все ще з нами. Вона теж пішла на схід. Гарна дівка, добронравна і скромна – ніхто не бачив її п'яною частіш як тричі на тиждень.

– Аякже, вона завжди була чесних правил. Справді, спритна дівчина й цілком достойна шани. Мати в неї була далеко не така порядна й трималася гірше. Уїдлива, злюща баба, хоч напрочуд розумна.

– Через свій розум вона й загинула. Вона так чудово ворожила й провіщала майбутнє, що прославилась як відьма. Я аж розчулився, побачивши, як мужньо зустріла вона свою долю. До останньої хвилини вона лаяла й кляла юрбу, що дивилася на неї. Вже вогняні язики лизали їй обличчя, вже тріщали її ріденькі сиві патли, а вона все сипала прокльони. Та ще які! Тисячу років проживеш на світі й не почуєш такої дотепної лайки. Гай-гай, її майстерність вмерла разом з нею. Лишилися тільки нікчемні, жалюгідні силкування, а справжньої мистецької лайки немає.

Буян зітхнув. Співчутливо зітхнули і його товариші. Вся компанія на мить затужила, бо навіть у таких закоренілих негідників є іскра почуття, і зрідка, при особливих обставинах, їх оповиває хвилинний жаль і смуток, як, наприклад, у цьому випадку, коли загинув неабиякий талант, не перейшовши ні до кого в спадщину. Але добра кругова чара швидко розвіяла їх журбу.

– А хто ще з наших попався?

– Та кілька чоловік. Здебільше новаки, дрібні фермери, в яких казна забрала ферми та вівчарні. Залишившись без пристановища й без хліба, вони пішли з торбами, їх упіймали, прив'язали до воза і, знявши сорочки, били батогами до крові. Потім забили в колодки і знов сікли. Вони вдруге пішли просити милостиню, їм знов дали канчуків і відрізали вуха. Коли ж вони втретє почали жебрувати – що ж бідолахам лишалося робити? – їх затаврували розпеченим залізом і продали в неволю; вони втекли, але їх впіймали й повісили. От і все, коротка казка. Ще деякі наші товариші зазнали лиха, тільки не такого страшного. Ану, Йокел, Бернз, Годж, покажіть свої прикраси!

На цей заклик встало троє бродяг. Постягавши з себе лахміття, вони оголили спини, посмуговані старими рубцями від нагаїв. Один з них відкинув волосся і показав шрам на місці вуха; другий теж показав понівечене вухо і випечену на плечі літеру X; третій сказав:

– Мене звуть Йокел. Колись я був заможним фермером, мав люблячу дружину й дітей. Тепер у мене змінилося й ім'я і становище; дружина й діти вмерли. Може, вони в раю, може, десь в іншому місці, але, дяка богові, не в Англії. Моя добра, чесна старенька мати заробляла собі на хліб, доглядаючи хворих. Один з тих хворих помер, лікарі не знали з чого, і мою матір спалили як відьму, а діти мої дивились і плакали. Англійський закон! Підійміть чарки! Вип'ємо за милосердний англійський закон, що визволив її з англійського пекла. Спасибі, друзі. Ми з дружиною почали просити милостині й ходили з хати в хату, тягаючи за собою голодну дітвору; але в Англії голодувати – злочин, і нас схопили, роздягли й погнали нагаями крізь три міста. Вип'ємо ще раз за милосердний англійський закон! Нагаї висмоктали кров з моєї Мері й наблизили щасливий день її визволення. Вона лежить в землі, не знаючи ні горя, ні турбот. А діти… звичайно, поки мене ганяли з міста до міста, померли з голоду. Вип'ємо, друзі, хоч один ковток за бідних маляток, які нікому не зробили шкоди.

Я знов почав ходити з довгою рукою, вимолюючи скоринку хліба, і мене забили в колодки й відтяли вухо – бачите рубець? Я знов став жебрувати, і мене продали в рабство – от на щоці, якщо змити оцю пляму, ви побачите випалену розжареним залізом літеру Р. Раб! Чи розумієте ви, що це значить? Англійський раб! От він стоїть перед вами. Я втік від свого господаря і тільки-но мене впіймають, – хай буде проклята країна, де панує такий закон! – поведуть на шибеницю.

У темряві пролунав дзвінкий голос:

– Ні, тебе не поведуть на шибеницю! Віднині цей закон скасовано!

Всі обернулись і побачили химерну постать маленького короля, що швиденько наближався до бродяг. Коли він виринув на світло, з усіх боків почулися запитання:

– Що воно таке? Хто це? Хто ти, хлопчику?

Хлопець нітрохи не збентежившись під перехресним огнем здивованих, цікавих поглядів, відповів з королівською гідністю:

– Я Едуард, король Англії.

Бродяги дико зареготали, напівглузливо, напівзахоплено, бо відповідь хлопця здалася їм чудовим жартом. Короля це боляче вразило. Він різко сказав:

– Ех, ви, темні пройдисвіти! Отак ви дякуєте за королівську ласку, яку я обіцяв вам?

Він докоряв їм гнівно і схвильовано, але слова його тонули серед реготу й насмішкуватих вигуків. Джон Гобз силкувався перекричати своїх товаришів, і, нарешті, це йому вдалося.

– Друзі! – гукнув він. – Це мій син. Він мрійник, дурень, зовсім божевільний. Не звертайте на нього уваги. Він уявляє себе королем.

– Я справді король, – промовив Едуард, – і ти в свій час переконаєшся в цьому. Ти признався, що вбив людину, – тебе за це повісять.

– А! Ти викажеш мене? Ти! Та я своїми руками задушу тебе…

– Ну-ну! – застережливо крикнув силач Буян і, вчасно кинувшись на поміч королеві, одним ударом збив Гобза на землю. – Ти вже, здається, не шануєш ні королів, ні отаманів? Якщо ти дозволиш собі ще раз так забутися переді мною, я сам тебе повішу. – Потім він звернувся до його величності:

– А ти, хлопче, не загрожуй своїм товаришам, держи язик за зубами й не розпускай про нас поганої слави. Будь собі королем, якщо тобі так закортіло, але щоб від цього не було нікому шкоди. Та ще не називай себе королем Англії – це зрада. Може, ми й погані люди, але жоден з нас не зрадить свого короля. Тут уже всі ми чесні й вірні. Зараз побачиш, що я кажу правду. Ану, всі разом! Хай живе Едуард, король Англії!

– Хай живе Едуард, король Англії!

Клич обідранців прогримів з такою силою, що старенька клуня аж здригнулась. Обличчя маленького короля на мить освітилося радістю, і, злегка нахиливши голову, в він мовив з величавою простотою:

– Дякую тобі, мій добрий народе.

Ця несподівана відповідь викликала нестримний вибух сміху. Коли гамір трохи вщух, Буян сказав добродушно, але твердо:

– Кинь це, хлопче, це нерозумно й небезпечно. Химеруй як знаєш, тільки вибери собі якийсь інший титул.

– Фу-Фу Перший, король дурнів! – гукнув мідник.

Цей титул одразу сподобався, і всі зареготали:

– Хай живе Фу-Фу Перший, король дурнів!

Бродяги гигикали, нявчали й несамовито реготали.

– Тягніть його й коронуйте!

– Надіньте йому мантію!

– Дайте йому скіпетр!

– На трон його!

Такі вигуки сипались дощем, і не встиг сердега звести дух, як його коронували бляшаною мискою, загорнули, неначе в мантію, у драну ковдру, посадили на бочку, а в руки замість скіпетра дали паяльник. Потім усі кинулись перед ним на коліна з глузливим голосінням і образливими проханнями, витираючи начебто заплакані очі засмальцьованими рукавами й фартухами.

– Зглянься над нами, наймилостивіший королю!

– Не топчіть стопами своїх нікчемних червів, ваша величність!

– Змилуйся над своїми рабами й потіш їх королівським стусаном.

– Приголуб і пригрій нас промінням: свого, милосердя, ясне наше сонечко!

– Освяти землю дотиком своєї ноги, щоб ми могли з'їсти прах її і стати благородними.

– Зволь плюнути на нас, володарю, щоб діти наших дітей розповідали потомкам про твою королівську ласку й пишалися нею.

Але всіх перевершив своєю вигадливістю дотепний мідник: він підповз на колінах до короля й удав, ніби цілує йому ноги. Той гнівно відштовхнув його. Тоді мідник почав просити у всіх ганчірку, щоб зав'язати місце, якого торкнулася нога його величності. Він запевняв, що, сподобившись такої честі, він захищатиме вшановану щоку від впливу грубого повітря і незабаром збагатіє, показуючи її за сто шилінгів. Ця його витівка була така смішна, що вся ватага задихалась від захоплення й заздрості.

В очах маленького монарха бриніли сльози сорому й гніву. «Коли б я їх тяжко образив, – думав він, – вони не могли б відплатити мені гірше. А я ж обіцяв їм велику ласку, і от як вони поводяться зі мною».

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22   

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова