Цар Троян

1

Був цар у давнину. От раз,
Уставши не на тую ногу,
Віддав катам такий наказ:
«Негайно рушити в дорогу
І всіх-усіх старих людей –
Дощенту знищить в той же день!»
«Яка від тих старих користь?
Не сіють і не косять жита, –
 Готове тільки кожен їсть...
Без них нам краще буде жити!»
Так думав цар Троян оцей.
Всіх знищили старих людей!
Плач нісся по країні всій...
Та лють катів хоч як роз'ярена, –
Зоставсь-таки один старий.
Хто? Батько одного боярина.
Його сховав надійно син.
Ніхто не знав, де дівся він.

2

В царя жорстокого того
Був дикий кінь – кусавсь, брикався, –
З сідла скидає хоч кого!
Сам цар Троян коня боявся:
Ніяк не може зладить з ним,
З тим огирем своїм страшним...
Микитив цар і так і сяк, –
Рішив звернутись до чаклунки. –
Коня мого приборкать як? –
Пообіцяв їй подарунки...
Відповіла: – Вели з піску
Зсукать мотузку – та таку,
Щоб нею ізв'язать коня...
Кінь миттю, наче по наказу,
Сумирним стане, мов ягня.
– Бояри! – цар гукнув одразу. –
Назавтра ж довгу та в'язку
Дістать мотузку із піску!
А ні – всім голови зітну!.. –
Задав їм цар головоломку.
Хто ж може знати таїну,
Як із піску зсукать мотузку?
Додому йшла юрба бояр:
Усіх їх завтра стратить цар!
Прийшов і той з сумним чолом,
Що батька вирвав від загину.
Старий спитав у нього: – Чом
Такий засмучений, мій сину? –
Син розказав. А батько знов:
– Не бійся, вихід я знайшов.
Як завтра цар спитає вас: «Мотузка де?» –
Скажи: «Владико!
Її ми зробим в цей же час,
Зсукати – діло невелике,
Не знаєм тільки – от в чім суть –
Яка вона повинна буть?
Тонка чи грубий мотузок,
Без кольору чи кольорова?
Дай, царю, спершу нам зразок...»
І цар, таке почувши слово,
Промовив: – Правду кажеш ти,
Та тільки – де ж зразок знайти?..
Зостався цар ні в тих ні в сих:
Немає ж бо зразка такого...
Помилував бояр усіх.
Жилось їм гарно біля нього!

3

А незабаром – знов біда:
Страшна посуха насіда.
Куди не стань і не піди –
Пройшло посухи чорне рало.
Посів, дерева і плоди –
Усе живе повигорало.
Криниці висохли, річки.
Корови дохли і бички...
Жах охопив царя, людей,
Бояри навіть стали сиві:
Як пережити рік оцей?
Де взять насіння на посіви?
Микитить цар: хоч круть, хоч верть,
Голодна наступає смерть.
Покликав знов своїх бояр:
– Назавтра мусите рішити,
Чим свій поповнимо амбар?
Де для посіву взяти жита?
А не придумаєте – все:
Меч всім вам голови знесе!
І знов повісили носи,
Додому ідучи, бояри.
 Яку тут відповідь даси?
Чим засівать озиме, яре?
Помітив батько – знову син
Засмучений... З яких причин?
– Що сталося? – спитав. – Недуж? –
Син відповів: – На цей раз, тату,
Не допоможете...
– Чому ж?
– Цар наказав зерна дістати –
Насіння для сівби. А де?
Зерна немає в нас ніде! –
Старий всміхнувся: – Не журись!
Скажи цареві: буде жито!
Скажи: нехай накаже скрізь
Усі мурашники розрити:
В них – повно жита! Від душі
Його збирали мураші!..
Це правду говорив старий.
Пішли повсюдно люди в поле –
Скрізь, де мурашник не розрий,
Бери зерна хоч повні поли!
Радіє цар: кінець біді!
Спитав боярина тоді:
– Скажи мені, хто той мудрець,
Що дав тобі таку пораду? –
Боярин побілів, як мрець:
Збрехати чи сказати правду?
– Сказать не смію правду все ж,
Бо – голову мені зітнеш! –
Цар мовив: – Жодна не впаде
З твойого чуба волосина.
Кажи: хто він, мудрець той? Де?
Його прославить вся країна! –
Як лист, боярин затремтів:
– Сховав я батька від катів!
Порушив, царю, твій наказ,
Що всіх карає без пощади...
І перший раз,
І другий раз –
Це батько мій давав поради!
І про мотузку із піску,
І про зерно, в цю мить важку...

І видав цар Троян в той день
 Новий закон: любить віднині
Усіх-усіх старих людей!
 Пошана й честь старій людині!
На вулиці зустрінеш – знай:
Вклонися їй, Дорогу дай!