|
Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською |
|
Усі категорії |
Дзеркальце в портфелі
В.Чистяков
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – А.Василенко
Десять кілограмів цукерок
Якось після фіззарядки підходить до мене Люда Клепикова і каже:
– Сашко, ти тепер голова ради загону. Тож порадь, що нам з Риткою Макаровою робити?
– А що скоїлося? – питаю.
– Розумієш, – каже Люда, – яка у нас історія... Уяви собі: щовечора у нас у палаті після відбою якесь шарудіння починається. Тихесеньке таке, ніби мишка шкряботить. Я так спершу і подумала – мишка!.. Перелякалася страшенно! І дівчатка наші – теж! На ліжка позалазили – і верещать усі!..
– А-а, – кажу я. – Тепер зрозуміло! Так то лише мишка була?.. А ми з хлопцями, як ваш вереск почули, було подумали, що до вас принаймні летючий крокодил залетів. У кватирку.
– А ти не смійся, – каже Люда. – Лариса Василівна теж розхвилювалася. Світло ввімкнула і каже: «Не соромно вам, дівчатка, якоїсь малесенької мишки боятися?..»
Тільки я бачила, по очах бачила, що вона й сама трошки тієї мишки побоюється... Але ніякої мишки в палаті у нас немає. Це я тепер точно знаю. Бо це шаруділа Ритка Макарова. Обгортками від цукерок. Коли всі спати лягають, вона під ковдрою починає свої цукерки їсти. Уявляєш – уже другий тиждень у таборі, живемо разом, здружилися, навіть усіма секретами ділимося, – а тут, виявляється, вона потай від усіх цукерки трощить. Потай! Щоб ні з ким не ділитися!
–А як же ти про цукерки дізналася? – здивувався я.
– Сьогодні, – каже Люда, – я в палаті чергувала і цілу купу фантиків з-під її ліжка вимела. Тоді й здогадалася... І що нам тепер робити?
– Тоді, – кажу, – візьміть і осоромте її перед усім табором. Стягніть з неї ввечері ковдру, щоб усі побачили, яка Ритка жаднюга. А ми їй бойкот оголосимо.
Люда подумала-подумала і каже:
– Ні, так робити не можна.
Тут я навіть розгубився.
– Що ж це виходить? – кажу. – Ритка буде собі крадькома цукерками ласувати, а ви мовчатимете, ніби нічого й не сталося?
– Ні-ні, все одно так буде ще гірше, – задумливо похитала головою Люда. – Врешті-решт – а що саме сталося? Вона ж свої цукерки їсть, не чужі. А те, що з іншими ділитися не хоче, – то вже її справа.
– Але ж це негарно? – кажу я.
– Негарно, – погодилася Люда. – Вона й сама це, напевне, розуміє. Тому й ховається під ковдрою.
– От бачиш! – зрадів я. – Ми Ритці бойкот оголосимо, тоді вона дізнається, як воно жаднюгою бути.
Та Люда знову лише головою похитала:
– Це дуже прикро, коли з тобою ніхто не розмовляє.
І таку мені історію розповіла.
У своїй школі вона відмінницею була. І частенько однокласникам списувати домашнє завдання давала. Та й справді, уявіть: підходить до тебе подруга перед уроками і просить:
– Дай списати.
Хіба подрузі відмовиш? Кому ж охота, щоб та двійку одержала...
Одного разу задала їм учителька додому твір написати. Люда написала, а її подруга – ні. Звісно, перед уроками у Люди попросила. І переписала.
А наступного дня вчителька й говорить Люді:
– Ти, – каже, – написала гарний твір. Але він слово в слово схожий на твір твоєї подруги. Що я маю про це думати?
– Що в неї теж гарний твір, – спробувала відбутися жартом Люда.
Тільки нічого з цього не вийшло. Вчителька обом дівчаткам по двійці вліпила.
І тоді Люда твердо вирішила: ніколи нікому списувати не дам!
Так і зробила. Але однокласники, які вже звикли, що Люда нікому не відмовляє в «надшвидкій учнівській допомозі», взяли і образилися на дівчинку. А коли на клас, наче з лантуха, посипалися двійки за невиконані домашні завдання, всі просто розлютилися.
– Це, – сказали, – ти, Людко, в усьому винна! Весь клас підводиш!
І оголосили їй бойкот. Ніхто в класі не розмовляв з Людою.
Дуже це їй було прикро. Адже вона була права, а виходило так, ніби вона в чомусь завинила перед класом.
Недовго це тривало, бо Людині однокласники вчасно схаменулися і навіть вибачилися перед нею. Але сама вона на все життя запам’ятала, як це прикро, коли тебе бойкотують...
Ось така історія.
– То що ж нам тепер робити? – кажу я. – Невже ми не покараємо жаднюгу?
– Ти ж голова ради загону, – здивувалася Люда. – Краще подумай не про те, як когось покарати, а як допомогти людині зрозуміти свою помилку і виправитися.
– Розумна ти, Людко, – кажу я. – Краще б тебе головою обрали: сама б піклувалася, як когось перевиховати за одну зміну в таборі.
– Давай разом і подумаємо, ніж сваритися, – говорить Люда.
І почали ми думати. І таки придумали.
Риті ми нічого не сказали. Тільки Люда порадилася з усіма дівчатками нашого загону, і вони підтримали наш план...
Через два дні весь піонерський табір прокинувся надзвичайно збудженим. Прийшла неділя. І не просто неділя, а батьківський день. Загонові вожаті всі ходили такі серйозні й схвильовані, ніби батьки мають приїхати не до нас, а до них. І так надокучливо нагадували, скільки нам можна з’їсти суниці, черешні і тістечок, наче й не чули ніколи, що дитячий організм сам регулює споживання їжі і більше, ніж можна, він не сприйме. Це я в одній науковій книзі про дитяче виховання прочитав.
Ми все це добре і самі знаємо. Але Лариса Василівна видавала нас батькам з таким жалем, ніби бачила востаннє.
А коли приїхали мої мама й тато і ми пішли на озеро, я відклав подалі ковбасу, тістечка, ягоди – і без зайвих слів спитав:
– А цукерки ви привезли?
– Аякже, аякже! – заметушилася мама. – Ось тут «Білочка», ось твої улюблені карамельки. А ще – шоколадний батончик. Їж на здоров’ячко?
– Спасибі, матусю! – зрадів я і цмокнув маму в щоку. – Тільки – вибач, я не буду їх зараз їсти. Вони потрібні мені для діла. Таємничого, – додав я і підморгнув татові...
Батьки ще махали нам з вікон блакитного автобуса, а всі наші дівчатка вже бігли на галявину. У кожної були пакуночки з ласощами. І я свої цукерки приніс. Ми зібрали їх докупи, і виходило, що тепер у нас цілих десять кілограмів цукерок!
Але дівчатка жодної не з’їли. Люда Клепикова забрала всі цукерки, віднесла їх у палату і поклала на Ритине ліжко...
Побачив я Риту, коли загін зібрався на вечерю. Рита була червона як рак і ні на кого не дивилася.
Ми з піснею прокрокували до їдальні, а коли підійшли до своїх столів, то аж застигли від подиву. На столах стояли величезні вази, повні цукерок!
– Що сьогодні за свято? – запитав я Ларису Василівну.
– Свято? – засміялася вожата. – Так, саме свято. Свято Щедрості.
Вона нахилилася до мене і прошепотіла в самісіньке вухо:
– Рита Макарова мені все розповіла, хоч їй і було страшенно соромно. Віддала всі до одної свої цукерки. І запропонувала зробити таке свято. Ти не заперечуєш, голова?..
Я не заперечував. І навіть зовсім навпаки!..
Отак і вийшло, що Ритчині десять з лишком кілограмів цукерок із задоволенням з’їли всі. І навіть наші хлопці, які ні про що й не здогадувалися.
Пропонуємо також:
У моєму
російськомовному
дитинстві були книги
з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших.
Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі.
Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього
і було зроблено цей сайт.
Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.
Валерія Воробйова
- Контакти
Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com
Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.
© 2015-2024 Валерія Воробйова