|
Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською |
|
Усі категорії |
Дзеркальце в портфелі
В.Чистяков
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – А.Василенко
Дзеркальце в портфелі
Виявляється, їздити на тролейбусі і метро значно швидше, ніж ходити пішки! Навіть якщо треба на метро дві зупинки і ще три на тролейбусі, а пішки тільки півкварталу дворами, – все одно виходить швидше транспортом. Бо Анюта завжди раніше за мене до школи приходить.
Коли я в перший клас пішов, мама казала:
– Як добре, що школа поруч з нами. А то ти у нас, Сашко, такий сплюх, що в будь-яку іншу неодмінно запізнювався б.
А я кажу:
– Я не сплюх, мамо, а просто «сова». По телевізору розповідали, що всі люди поділяються на дві групи: «жайворонки» і «сови». «Жайворонки» рано лягають і рано ж таки прокидаються. А я «сова» – ввечері не сплю, а вранці не можу прокинутися.
Мама засміялася і сказала:
– Якщо ти такий розумний, то і зі школи мусиш самі лише п’ятірки приносити. Бери квіти, і пішли на уроки, Сова на прізвисько Сплюх!
І ми пішли до школи. Там мене посадили на другу парту біля вікна – поруч з якимось дівчиськом. А коли наша вчителька Вікторія Григорівна почала з нами знайомитися, я дізнався, що звуть мою сусідку Анютою. В неї були постійно чимось здивовані зелені очі, чудернацькі оранжеві веснянки на носі і здоровенні білі банти на голові. А під ними – під бантами тобто, в голові – безліч незрозумілих слів, які вилітали з дівчиська з неймовірною швидкістю. Я, наприклад, спочатку нічогісінько второпати не міг, що Анюта говорить.
Вона і в усьому така кваплива, всюди поспішає встигнути. І співає, і на гімнастику, і в школу музичну ходить. І ще в нашу, – куди їй треба дві зупинки на метро і три на тролейбусі їхати. Це тому, що наша школа не звичайна, а з посиленим вивченням англійської мови.
Моя мама, коли вперше Анюту в класі побачила, дуже зраділа:
– Здрастуй, Анюточко! То ти разом із Сашком моїм учишся?
А вона теж зраділа і каже:
– Ми, Тетяно Миколаївно, з ним навіть на одній парті учимося!
І виявляється, вони вже цілий рік знайомі. Моя мама в дитячому хорі на піаніно грає. Це називається акомпаніатор. І Анюта в тому хорі співає.
Тоді мама мені говорить:
– От, Сашко, бери приклад з Анюти. Тобі б не завадило бути таким же наполегливим і працьовитим, як вона.
Я тоді навіть образився трошки. Чом це я мушу з якогось дівчиська приклад брати?.. Але потім вирішив, що ображатися не слід. Бо з нею і справді добре сидіти. Вона і підкаже, якщо треба, і складний приклад вирішити допоможе. А я їй за це портфеля до тролейбуса підносив, бо мені все одно по дорозі.
Тільки в третьому класі я хотів було попросити Вікторію Григорівну, щоб вона мене кудись за іншу парту пересадила. Це коли Вітько Кузьменко дражнитися почав, що я, мовляв, жених якийсь.
Та Анюта до Вітька підійшла і каже:
– Слухай, Вітько, чому ти вважаєш, що саме Сашко мій жених? Ти помиляєшся. Мій жених – це ти!
Вітькові аж заціпило. Він спершу червоний став, потім зелений і хоче щось сказати – а не може!.. Реготали всі тоді до сліз.
Тоді я й передумав на іншу парту проситися. Все ж таки це добре, коли з тобою така дівчинка сидить. А до того ж – відмінниця.
У мене теж раніше все п’ятірки були, як мама просила. Аж два класи і півтори чверті. А зараз вони чомусь перетворилися на четвірки. І навіть на трійки... Це, напевне, тому, що надворі справжня зима. І ще по телевізору часто хокей показують, мою улюблену гру. Я, як надивлюся на наш «Сокіл», більше ні про що думати не можу. Відразу уявляю себе на хокейному майданчику в Палаці спорту. Під сімнадцятим номером. В синьому шоломі, в білій футболці з червоним листком на грудях і з написом на спині: «БОРСЮК»... Ех, красиво ж!..
Тоді всі хлопці у дворі мене поважатимуть. Навіть ті, хто старші за мене і зараз у гру не беруть. А тоді здоровкатимуться за руку і питатимуть про спортивну форму... А Вікторія Григорівна потім всім розповідатиме, як я у школі на самі п’ятірки вчився...
Втім, Вікторія Григорівна, напевне, нічого такого розповідати не буде, бо вона нічого не розуміється на хокеї. Та й п’ятірок мені тепер майже не ставить. Навіть навпаки, вчора, коли зошити з диктантом роздавала, каже:
– Ставлю я тобі, Борсюк, трієчку, але з великою-превеликою натяжкою. І дуже мені хотілося б побачити підпис твоїх батьків у щоденнику.
Оце мені найбільше і не сподобалося. Бо мені зовсім не хотілося показувати мамі ту трійку. І тоді... Тоді я її виправив на п’ятірку. Червоним олівцем. Домалював хвостик – і вийшла п’ятірка...
Анюті добре. Їй ніколи нічого домальовувати в щоденнику не треба. Вона й так у відмінниках ходить. Звісно – їй мріяти ні про що, тому все і встигає вивчити. Ще й самостійно вчиться. Я про це випадково дізнався. Просто одного разу побачив у неї дзеркальце в портфелі. Уявляєте – ще жовтеня, а вже із дзеркальцем ходить, мов пава якась!
Я їй кажу:
– Навіщо ти дзеркальце носиш? Щоб на красу свою невимовну дивитися?
Але вона не образилася і відповідає:
– А чому б і не подивитися, якщо хочеться?.. Що мені – тільки на тебе дивитися? Нудне це видовище: портрет ледаря в ореолі хокейних мрій.
– Ну-ну, задавака, – кажу я примирливо, бо на наступному уроці Вікторія Григорівна диктант обіцяла влаштувати. – А все ж таки: навіщо тобі дзеркальце?
– Воно, – каже Анюта, – допомагає мені виробити правильну артикуляцію.
– Що-що? – не зрозумів я.
– Артикуляцію. Це означає – як працюють губи і язик, коли ти говориш. Я, наприклад, хочу вільно володіти англійською мовою, а для цього треба правильно всі звуки вимовляти. З допомогою дзеркальця я і слідкую за своєю артикуляцією.
– Ну, ти даєш, Семенова, – кажу я. – І охота тобі такими дурницями у вільний час займатися!..
Тоді вона все ж таки образилася і на диктанті навіть ліктем від мене відгородилася. Через те у мене трійка й вийшла. Та, що я її вчора на п’ятірку переправив...
А сьогодні хокею по телевізору не було. Тому я сів виконувати домашнє завдання. Уроків було зовсім мало. Я їх усі швиденько переробив, а тут і мама з роботи повернулася. Тільки звичайно вона приходить весела, жартує, а сьогодні була якась сумна і неговірка.
– Всі уроки виконав? – питає.
– Всі, – кажу. І чомусь мені відразу ніяково стало.
А мама каже:
– Завтра, певне, знову трійку принесеш?
– Яку трійку? – дивуюся я. І відчуваю, як мені стає жарко. Наче я на сонці сиджу, а воно все припікає і припікає, і обличчя починає палати.
А мама подивилася на мене і говорить:
– У тебе ж за диктант трійка?
– Немає у мене ніякої трійки, – кажу я. – От хоч щоденник подивися. Там все одно треба розписатися.
Я швидко відвернувся і почав длубатися в портфелі. Довго-довго я це робив, аби мама мого обличчя не бачила.
– Ну, що ж, звісно, п’ятірка краще за трійку, – сказала мама, підписавши щоденник. І якось здивовано подивилась на мене.
– Пішли вечеряти, сину.
Ми пішли на кухню. Мама щось смажила на плиті і розповідала:
– Ми сьогодні нову пісню почали розучувати, для хору і солістки. Спочатку думали, що солісткою Анюта буде, але в неї голос ще слабенький, то ми іншій дівчинці доручили. А після репетиції я її й питаю: «Як там мій Сашко вчиться? Чи не досипає, бува, на уроках те, що вдома не доспав?..» А вона мені каже, що ти трійку за диктант одержав і взагалі вчитися гірше став. Напевне, образилася, що не її солісткою обрали, от і наговорила на тебе...
А я сидів, втупивши очі в тарілку, і розмовляти мені на цю тему не хотілося зовсім.
Відразу після вечері я пішов спати. Але заснути не міг. Дивився на стелю, де повільно хиталися якісь химерні тіні від ліхтаря за вікном. Вони мені завжди нагадують хокей. Ніби вся біла стеля – це хокейний майданчик, а тіні – це гравці, які хвилями накочуються то на одні ворота, то на другі... Та сьогодні я не думав про хокей. Я думав про те, як завтра прийду в клас і сяду поруч з Анютою за парту. І що я їй скажу?..
Прокинувся я, коли надворі було ще зовсім темно. З кухні долинали ранкові звуки, там мама ставила чайник на плиту.
– Ого! – сказала вона, побачивши мене. – Ще й на світ не займалося, а наша «сова» вже на ногах! До того ж – босих. Чом це ти тапочки не взув?
– Мамо, – сказав я, – це не Анюта... Це я обдурив тебе... У мене трійка за диктант, вона правильно сказала.
Мама пильно подивилася на мене.
– А п’ятірка у щоденнику?
– П’ятірки не було. Це я переправив трійку у щоденнику.
У чайнику щось бумкнуло, і мама ледь здригнулася. Це починала закипати вода. А коли з носика потягнулася біла стрічка пари, мама сказала:
– Вчинок твій – негарний, сину, дуже негарний. Нечесний вчинок. І все ж я рада. Рада, бо мені дуже хотілося, щоб ти сам зізнався... І от що мені хотілося б тобі ще нагадати...
Мама сіла на табуретку і поклала руки на стіл. Я дивився на її пальці – лагідні, красиві, музикальні мамині пальці.
– Мені хотілося б тобі порадити частіше дивитися у дзеркальце, яке є в твоєму портфелі.
– У мене нема дзеркальця, – здивувався я. – Це в Анюти є! Для цієї... Для артикуляції.
І я розповів про Анютине дзеркальце.
Мама сумно посміхнулася і сказала:
– Є в неї ще одне дзеркальце. Воно і в тебе є. І в кожного учня. Називається воно – щоденник.
Тут я подумав, що Вікторія Григорівна щось таке нам уже говорила – про дзеркало учня... А мама продовжувала:
– Подивишся у щоденник – і відразу видно, який учень насправді: працьовитий чи ледачий, чесний чи брехливий, вихований чи не дуже. І самому учневі дуже корисно буває подивитися на своє відображення у цьому дзеркалі. Бо відразу можна зрозуміти, які у тебе є вади і над чим треба ще працювати... А у тебе, виходить, дзеркало криве, бо нечесно відбиває твій шкільний портрет.
Я відразу згадав, як ми ходили в Парк культури – в кімнату сміху. Там були криві дзеркала, і ми страшенно веселилися, дивлячись на свої кумедні обличчя. Виходить, у мене і зараз лице перекошене – у щоденнику?!
І я сказав:
– Пробач мене, я неодмінно виправлюся. Я заслужу справжню п’ятірку, от побачиш, мамо!..
...Я йшов до школи і думав про те, що сьогодні прийду раніше за всіх. Ото всі наші здивуються!
Я піднявся по сходах на другий поверх, пройшов порожнім коридором і хотів було вже відчинити двері з табличкою «3-Г клас», але раптом почув:
– Хау олд ар ю?.. Хау олд ар ю?
Я обережно прочинив двері і побачив Анюту. Вона тримала перед обличчям дзеркальце і, кумедно рухаючи губами, запитувала, скільки мені років.
Тоді я сказав:
– Дев’ять з половиною. Як і тобі. Привіт, Анюто!
Пропонуємо також:
У моєму
російськомовному
дитинстві були книги
з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших.
Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі.
Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього
і було зроблено цей сайт.
Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.
Валерія Воробйова
- Контакти
Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com
Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.
© 2015-2024 Валерія Воробйова