|
Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською |
|
Усі категорії |
Дзеркальце в портфелі
В.Чистяков
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – А.Василенко
Розіграш
Одного разу я застудився. Це коли ми шайбу аж до програми «Час» ганяли. Вранці я підвівся – а ноги ніби ватяні, в горлі все хрипить, мов у нашому шкільному радіовузлі під час фіззарядки. Мама ще тільки градусника мені простягнула, а я вже знав – температура у мене мінімум сто градусів.
А може, й більше.
Так я захворів і до школи не ходив. Цілий тиждень. А коли очуняв, виявилося, що зима вже закінчилася і настала справжня весна. Сніг увесь кудись подівся, лише калюжі залишилися, та й ті сонечко вже підсушує. Уявляєте, тиждень усього пролежав, а вже інша пора року!..
У хокей тепер, звісно, не пограєш. Зате для футболу час – кращого й не треба! Схопив я м’яча і до Хоми Мітюлькіна побіг.
Двері його мати відчинила.
– Здрастуй, Сашко! – каже. – Ти вже одужав?
– Еге ж, – кажу, – Віро Максимівно. Одужав. А де Хома?
– Заходь, – каже Віра Максимівна. – Тільки тихо, бо Хома зараз уроки робить.
«Ото, – думаю, – дива! Надворі весна, а він уроки робить. Ніби нема зараз цікавіших справ!..»
Бачу: двері у Хоми ледь прочинені. Постукав я ввічливо, як Віра Максимівна просила, і чую Хомчин голос:
– Заходь, – каже, – відчинено.
Я двері штовхнув і тільки крок зробив – а тут мені по маківці щось як лусне!.. Дивлюсь: а то чобіт на мене впав. Здоровенний!
– О, привіт! – каже Хома. – Ти вже оклигав?
– Я-то оклигав, – кажу. І за голову тримаюсь, бо в ній аж гуде. – А от ти, здається, перегрівся на весняному сонечку. Бо хіба нормальній людині спаде на думку в друзів чоботами кидатися!..
– Та-а, – посміхнувся Хома, – по-перше, я не кидався, він сам на тебе впав. А по-друге, я думав, що то Жученко. Він до мене тепер щодня ходить, уроки мої перевіряє.
Він підняв чобота і почав його знову над дверима мостити.
– Чекай, – кажу я, – зі своїм чоботом. Гайда краще м’яча постукаємо!
– Зараз не можу, – каже Хома. – Мені ще треба уроки зробити і мамі по господарству допомогти. Якщо хочеш, зажди, потім пограємо.
Скільки я Хому Мітюлькіна знаю, а таких слів від нього ще ніколи не чув!.. А він спокійнісінько собі відкриває зошита і щось там писати починає!.. А я сиджу і хтозна-чого чекаю.
Тут у двері знову хтось постукав.
– Відчинено, – каже Хома.
То, виявляється, Петько Жученко прийшов. Тільки він не поспішав, як я, а відкрив двері і почекав, поки чобіт грюкнеться на підлогу. А тільки після того увійшов до кімнати.
– Привіт, Сашко, – каже. – Ти вже одужав?
– Що це ви всі моїм здоров’ям цікавитеся? – не втримався я. – На себе краще подивіться. Ви, либонь, один одного з ранку до вечора чоботами по голові лупите – так, що в обох шарики за ролики закотилися! Весни не помічають, м’яча ганяти не бажають, тільки сидять і уроки готують. Вірніше, один готує, а другий перевіряє!..
– А що, – поцікавився Петько, – справді готує? Молодець! Налякали-таки ми його з Антоном Петровичем.
– Теж мені, «налякали», – пхикнув з-за підручника Хома. – А може, мені просто подобається вчитися? Може, я нове життя починаю?..
– Хлопці, – кажу я нарешті, – ви що – збожеволіли? Що з вами сталося? І до чого тут наш директор?.. Я ж хворів тиждень і ні про що не знаю.
Петько аж розцвів від задоволення:
– А от нехай тобі Хома і розкаже, як ми з Антоном Петровичем його розіграли.
Тоді Хома охоче закрив зошита, поклав ручку на стіл – і ось яку історію розповів.
– Розумієш, – каже, – сиджу оце я якось на перерві, нікого не чіпаю і домашнє завдання списую. В Ірки Пляскіної. Додому аж три задачі задали – звісно, поспішаю.
А тут оцей Жученко вбігає і лементує:
– Хомо, ану дуй до директора!
– Щезни, – кажу. – Тут без твоїх вигадок турбот повен рот.
– Які вигадки? – регоче Петько. – Тебе Антон Петрович викликає!
Дивлюся я на нього – ніби не бреше. Бо ось-ось лусне від гордості: не кожного ж дня директор просить тебе когось до себе викликати.
Ну, робити нічого. Відклав я зошита, зітхнув і поплентався до директора.
Іду, значить, коридором, а думки різні в голові так і метушаться.
«Все, – думаю, – кінець. І як це Антон Петрович здогадався, що це я перед контрольною дошку свічкою намастив?.. Ніхто ж не бачив!..»
«А може, – думаю, – він не тому викликає? Може, він через ті двійки?.. Скільки ж це їх у мене – три чи чотири? Ні, п’ять... Точно, через них і викликає... Все, – думаю, – більше жодної не буде! От повернуся до класу – і відразу вчитися почну. Спочатку всі двійки виправлю, потім і без трійок вчитимусь. Слово честі – так директору і скажу: «Більше вам, Антоне Петровичу, через мене червоніти не доведеться».
Тут, розумієш, я помітив, що стою перед шкільною Дошкою пошани, а звідти на мене дивляться перелякані обличчя відмінників. І я все це їм розповідаю.
– Ось, Антоне Петровичу, – кажу вголос, – можливо,скоро і я отутечки висітиму.
А тут саме якийсь мальок-першачок в окулярах по коридору пробігає.
– Ти мені щось сказав?– питає.
Хотів я йому ляща відважити, але стримався:
«А може, – думаю, – директор мене через ту бійку викликає?.. Та я ж не винен! То ж Мишко винен – дав мені контрольну списати, а у самого сім помилок виявилося. Треба ж було його провчити, щоб він краще до уроків готувався... Але більше таке не повториться! Ніколи битися не буду. І з уроків нізащо не тікатиму – чесне піонерське! Все – нове життя починаю!.. Так, – думаю, – директору все чесно і скажу!»
Постукав я до директора, зайшов.
– Доброго ранку, – кажу. – Це я – Мітюлькін. Я прийшов. А Антон Петрович щось пише якраз. Очі на мене підвів:
– Мітюлькін? – каже. – Чого тобі?
– Ви ж мене того... викликали, – кажу.
– Поки що не викликав, – каже директор.
Якби ти тільки знав, як я зрадів!
– Пробачте, – кажу. І тільки – гульк за двері.
«Ну, Жученко, – думаю, – ну, пройда! Розіграв-таки! Начувайся тепер...»
І раптом чую за спиною:
– Мітюлькін! До речі, Мітюлькін, а хто це свічкою дошку намастив, не знаєш?
Озираюся – а то Антон Петрович у дверях кабінету стоїть.
– А двійок у тебе скільки: три чи чотири? – питає. – А уроків ти скільки прогуляв?..
А в мене всі ті слова, які я для відповіді підготував, певне, на радощах геть усі кудись повилітали. Я рота відкрив, а сказати нічого не можу. Так і прикипів на місці з роззявленим ротом.
– Ну, добре, – каже тоді Антон Петрович. – Я, – каже, – в захваті від твого красномовства. Даю тобі тиждень на підготовку відповідей на мої запитання. Тож вважай, що я тебе справді викликав до себе. Тільки не сьогодні, а наступного вівторка. Не забудь про це.
– І ще, – каже, – передай вітання тому, хто тебе так розіграв. У вівторок прийдете разом, я ваші знання перевірю.
І він зачинив двері.
– Отака, бачиш, історія... – Хома зітхнув, але мені здалося, що він одержав задоволення від своєї розповіді. Ніби актор на сцені.
– Отепер ми і готуємося до зустрічі з директором, – усміхнувся Петько Жученко. – А ти кажеш «божевільні»... Хома он уже дві двійки виправити встиг, а я йому допомагаю готуватися.
Правда, він мені щоразу якийсь свій «розіграш» готує. Як оцей чобіт, наприклад. Тільки я всі його пастки наперед знаю, – додав він, гордовито подивившися на Хому.
– Всі – не знаєш, – розсудливо сказав Мітюлькін і задоволено потер долоні. – Поки ти з таким інтересом слухав мою розповідь, гадаю, клей уже встиг добряче підсохнути. Хороший клей, міцний. «Момент» називається. Я ним стілець намазав, на якому ти зараз сидиш.
Петько почервонів – і раптом як підстрибне! Вийшло це у нього дуже красиво: оскільки йому зовсім не хотілося приклеїтися до стільця, то рвонув він добряче, а оскільки ніякого клею на стільці не було, то й сталося так, що Жученко пролетів півкімнати і здійснив не надто м’яку посадку під столом у Хоми.
– От бачиш, – сказав Хома, – якби не я, ти ніколи б і не підозрював, що здатний робити сальто вперед. Виходить, я тебе теж дечого навчити можу, ні?
І він допоміг Петькові вилізти з-під стола.
– А взагалі, – каже, – я на тебе не серджуся. Виявляється, уроки готувати не так і складно. Навіть цікаво до всього своїм розумом доходити. Тепер я вже не боюся до директора йти.
А я дивився на однокласників і думав:
«От, виходить, скільки дивовижних змін може статися за один лише тиждень! А я думав, що найголовніше – це весна!..»
Із жалем подивився на свій футбольний м’яч і сказав:
– Хлопці, а що там на завтра додому задавали?
Пропонуємо також:
У моєму
російськомовному
дитинстві були книги
з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших.
Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі.
Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього
і було зроблено цей сайт.
Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.
Валерія Воробйова
- Контакти
Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com
Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.
© 2015-2024 Валерія Воробйова