Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Фелікс Зальтен

Бембі

Переклад українською – Олег Журавель
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Л.Казбеков, Н.Ніколаєва

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14   

Тепер вони майже весь час були разом. Тітка Ена зі своїми дітьми щодня приходила до них у гості. Нещодавно в їхньому колі з'явилась і Марена, майже доросла дівчина. Але хто справді вмів розважати товариство, то це стара тітка Неттла. Вона про все мала свою власну думку.

Всі були дуже люб'язні одне з одним. Тільки-но гості сходились, починалися нескінченні розмови. Ніколи ще діти не чули так багато нового, як тепер.

Інколи до них прилучався навіть хтось із принців. Спершу це їх трохи бентежило, надто дітей, та вони хутко звикли, і все пішло, як і раніше. Бембі захоплювався ставним принцом Ронно, а молодого вродливого Каруса самовіддано любив. Принци скинули свої корони, й Бембі часто розглядав круглі блискучі горбочки з ніжними цяточками в них на головах, на тому місці, де були роги. Навіть ці горбочки були гарні.

Бембі з цікавістю слухав, коли хтось із принців розповідав про себе. У Ронно на лівій нозі був чималий, зарослий шерстю наріст. Принц трохи припадав на цю ногу й любив нагадувати про це:

– Ви, звичайно, помітили, що я шкандибаю?

Всі квапилися його запевнити, що воно зовсім непомітно. Ронно тільки цього було й треба. Та він і справді не дуже шкандибав. Тільки ледь-ледь.

– Так, – починав Ронно, – я врятувався якимсь дивом.

І Ронно розповідав, як Він застукав його зненацька й метнув у нього вогонь. Але влучив лише в ногу. Тріснула кістка, біль був нестерпний. Проте Ронно кинувся тікати на трьох йогах. Він зовсім знесилів, але біг далі й далі, не спиняючись, бо відчував, що за ним женуться. Аж як настала ніч, Ронно дозволив собі відпочити. А вранці знов кинувся тікати. Відчувши себе нарешті в безпеці він знайшов сховок і чекав, поки рана зажила. Аж тоді він вийшов звідти, і весь ліс визнав його за героя. Щоправда, він шкандибав, але це було майже непомітно. Принаймні так йому здавалося.

Ніколи ще Бембі не чув стільки всілякої всячини про Нього, як тепер. Говорилося про те, який Він страшний: ніхто не наважується глянути в Його бліде обличчя. Бембі вже знав це з власного досвіду. Казали про гострий дух, що йде від Нього. Бембі й тут міг би дещо розповісти, але він був добре вихований і не втручався в розмови дорослих. Цей загадковий дух має тисячу відтінків, проте його вмить пізнаєш з того жаху, що він у собі несе. Казали й про те, що ходить Він лише на двох ногах, і дивувались, яка сила криється в його руках. Тітка Неттла мала й про це свою власну думку.

– По-моєму, в цьому немає нічого дивного. Білка передніми лапками робить усе, що їй треба, і кожна маленька мишка вміє робити такі самі фокуси.

Вона зневажливо хитнула головою.

– Овва! – в один голос вигукнули інші: мовляв, це ж зовсім інше.

Проте тітка Неттла не здавалася.

– А сокіл? – гукнула вона. – А мишоїд? А сова? В них узагалі тільки по дві ноги, а коли вони хочуть щось узяти – так, здається, це в них називається, – то стоять на одній нозі, а беруть другою. Це куди важче, й Він нізащо б так не зробив.

Тітка Неттла зовсім не збиралася будь з чого дивуватися в Ньому. Вона ненавиділа Його всім серцем.

– Він огидний, – твердила вона.

Їй ніхто й не думав заперечувати, бо жоден олень не вважав Його кращим.

Думки поділились, коли зайшла мова про те, що Він має ще й третю руку.

– Порожня балаканина, – заявила тітка Неттла. – Я не вірю в це.

– Так? – втрутився Ронно. – Тоді скажіть, будь ласка, чим же Він розтрощив мені ногу?

– Це ваша справа, любий мій, – спокійно відповіла тітка Неттла. – Мені Він нічого не розтрощив.

Тітка Ена сказала:

– Я багато чого бачила в своєму житті і гадаю, що коли таке говорять, то мають на це якісь підстави.

Молодий Карус чемно зауважив:

– Я згоден з вами. Бачте, я знайомий з однією ґавою... – Він зніяковів і поглянув на присутніх, чи не сміються вони з нього. Проте, побачивши, що всі його уважно слухають, заспокоївся і став розповідати: – Ґава ця дуже мудра: просто, скажу я вам, надзвичайно мудра. І вона каже, що Він справді користується третьою рукою але не завжди. Третя рука, твердить ґава, дуже лиха. Вона не росте у Нього з тіла, як дві інші, Він носить її за плечем. Ґава твердить, що завжди може сказати заздалегідь, небезпечний Він або хтось інший з Його роду цієї миті чи ні. Якщо Він приходить без третьої руки то боятися нічого.

Тітка Неттла засміялася:

– Твоя ґава страшенно дурна, любий мій Карусе, передай їй це від мене. Якби вона була така розумна, як гадає, то знала б, що Він завжди небезпечний.

Проте інші не погодилися з нею. Мати Бембі сказала:

– І все-таки серед Них трапляються й не дуже небезпечні. Це видно відразу.

– Так? – спитала тітка Неттла. – То, може, ти стоїш і чекаєш, поки Він підійде, щоб з Ним привітатись?

Мати Бембі лагідно заперечила:

– Звичайно, я тікаю.

А Фаліна раптом вигукнула:

– Завжди треба тікати!

Всі засміялися. Проте, коли мова знов зайшла про третю руку, веселість ніби вода змила, над ними невидимим крилом навис жах. Адже як там хоч називай це – третьою рукою чи якось інакше, – а воно існує, страшне й незнане. Більшість чула про Нього тільки з розповідей інших, а декотрі бачили Його й самі: Він стоїть віддалік, непорушно, і враз відбувається щось незбагненне – лунає гучний тріск, як удар грому, шугає вогонь, і аж ген-ген від Нього хтось падає з пробитими грудьми. Кажучи про таке, олені щулились, немовби відчували над собою дивну владу якоїсь таємної сили. Вони жадібно дослухалися до розповідей, завжди сповнених жаху, крові й горя, до спогадів очевидців і до переказів дідів та прадідів, в усьому мимоволі дошукуючись одповіді на одне: як можна власкавити цю незбагненну силу чи уникнути її?

– І як же це виходить, – задумливо сказав Карус, – що Він убиває на відстані?

– А хіба твоя мудра ґава не пояснила цього? – глузливо запитала тітка Неттла.

– Ні, – посміхнувся Карус. – Вона каже, що часто це бачила, але пояснити такого ніхто не може.

– До речі, Він, якщо схоче, то вбиває і ґав на деревах, – зауважив Ронно.

– І фазанів у повітрі, – додала тітка Ена.

Мати Бембі сказала:

– Він кидає свою руку. Так казала мені моя бабуся.

– Руку? – перепитала тітка Неттла. – А що ж тоді так жахливо гуркотить?

– Коли Він жбурляє свою руку, – пояснила мати Бембі, – спалахує вогонь і гримить грім. Адже Він весь із вогню.

– Перепрошую, – сказав Ронно, – те, що Він увесь з вогню, звичайно, правда. Але щодо руки ви помиляєтесь. Рукою не можна завдати таких ран. Подумайте самі. Це, певно, зуб. Він кидає в нас зубом – розумієте? І помирають саме від його укусу.

Карус тяжко зітхнув:

– Чи Він коли покине переслідувати нас?

Марена, майже доросла дівчина, промовила:

– Кажуть, що одного чудового дня Він прийде до нас і стане таким само добрим, як і ми. Він гратиметься з нами, ми помиримося, і весь ліс буде щасливий.

– Хай краще Він залишається там, де й був, і дасть нам спокій! – вигукнула тітка Неттла.

Тітка Ена докірливо сказала:

– Але ж... так теж не можна говорити...

– А чом би й ні? – палко заперечила тітка Неттла. – Миритись! Оцього вже я ніяк не розумію! Відколи ми себе пам'ятаємо, Він убиває нас – наших сестер, наших матерів, наших братів! Відколи ми живемо на світі, Він не дає нам спокою, вбиває нас усюди, де ми з'явимося, і ми повинні з Ним миритися? Яка дурниця!

Марена окинула всіх поглядом. Її великі очі блищали.

– Це не дурниця, – сказала вона. – Примирення має колись настати.

Тітка Неттла відвернулась.

– Піду краще пошукаю чогось попоїсти, – невдоволено сказала вона й побігла геть.

   

Зима тривала. Часом теплішало, тоді знову йшов сніг, намітаючи все вищі й вищі кучугури, яких не можна було розгребти, щоб дістатися до зів'ялої трави. Ще гірше стало, коли почалась відлига. Сніг відтанув, а вночі знову замерз. Утворилася тоненька слизька льодова кора. Ця кора не стримувала оленів, ламалась, вони провалювалися в сніг і в кров збивали собі ноги.

Та ось знов почалися великі морози. Повітря стало чисте, як ніколи, прозоре й солодке. Воно аж дзвеніло, аж співало від холоду.

В лісі було тихо, проте кожного дня траплялося щось жахливе. Якось ґави напали на маленького хворого зайцевого сина і жорстоко вбили його. Мешканці лісу довго чули його жалібний плач. Заєць був саме в дорозі і, як почув про нещастя, трохи розуму не збувся. Іншим разом куниця прокусила білочці горло. Білка якимось дивом вирвалась від неї. Вона видряпалась на дерево, але від болю не могла говорити і тільки бігала в нестямі по гіллі. Час від часу вона сідала, піднімала у відчаї передні лапки, хапалася за голову, й червона кров текла по її білих грудях. Ще якусь хвилю вона гасала по гіллі, тоді раптом, знесилена, спинилася і, зачіпаючись за гілля, впала на сніг мертва. Туди відразу злетілись сороки і влаштували бенкет.

А незабаром лис роздер гарного дужого фазана, якого усі в лісі любили й поважали. Всі дуже за ним жалкували й співчували пригніченій горем удові. Лис витяг фазана зі снігу, куди той заліз, гадаючи, що добре сховався.

Тепер уже ніхто не міг почувати себе в безпеці, коли таке траплялося серед білого дня. Нужда, якій не було видно кінця-краю, породила ворожнечу й жорстокість, приспала сумління. Лісові жителі забували добрі звичаї, втрачали довір'я, жаль одне до одного, втрачали спокій.

– Аж не віриться, що колись стане краще, – зітхала мати Бембі.

Тітка Ена й собі зітхала:

– І не віриться, що колись було краще.

– Е, ні, – заперечила Марена, дивлячись кудись удалину. – Я завжди думаю про те, як хороше було раніше.

– Слухайте, – звернулась тітка Неттла до тітки Ени, киваючи на Гобо. – Чого це ваш малий тремтить? Він завжди так тремтить?

– На жаль, так, – сумно відповіла тітка Ена. – Уже віддавна.

– Добре, що в мене немає дітей, – із звичайною своєю відвертістю сказала тітка Неттла. – Якби це мій малюк так дрижав, я боялася б, що він не доживе до весни.

З Гобо справді було не все гаразд. Він був кволий, куди кволіший за Бембі та Фаліну, і менший від них на зріст. Тепер йому щодень ставало гірше. Від їжі, якою їм до водилось перебиватися, в нього болів живіт. Він зовсім знесилів від холоду та нестатків, одно тремтів і ледве стояв на ногах. Усі йому співчували.

Тітка Неттла підійшла до Гобо, ласкаво штовхнула його в бік і суворо сказала:

– Ну, не журись, не до лиця малому принцові журитись. Та й для здоров'я це погано. – Вона відвернулася, щоб ніхто не помітив її хвилювання.

Раптом Ронно, що лежав віддалік на снігу, підхопився на ноги.

– Не знаю... що це?.. – промимрив він, озираючись.

Усі насторожилися.

– Що сталося?

– Я й сам не знаю, – сказав Ронно. – Та щось мене непокоїть... неначе щось сталося...

Карус принюхався.

– Нічого не чутно, – сказав він.

Усі стояли, пильно дослухаючись і глибоко втягаючи повітря.

– Нічого... нібито нічого не чути...

– І все ж таки, не кажіть, щось трапилося, – наполягав Ронно.

Марена сказала:

– Кричали і ґави...

– Вони знов кричать! – швидко додала Фаліна.

Тепер уже й інші почули той крик.

– Он вони летять! – вигукнув Карус.

Усі поглянули вгору. Над верховіттям дерев линула зграя ґав. Вони летіли від узлісся, звідки завжди приходила небезпека. Ґави тривожно перегукувались.

– А що, не правду я казав? – промовив Ронно. – Тепер бачите – щось насувається!

– Що ж діяти? – злякано прошепотіла мати Бембі.

– Негайно тікати! – схвильовано вигукнула тітка Ена.

– Чекати! – сказав Ронно.

– З дітьми? – спитала тітка Ена. – З дітьми, коли Гобо не може бігати?

– Ну гаразд, – сказав Ронно. – Ви з дітьми йдіть. Я вважаю, що це безглуздо, та не хочу, щоб мені потім докоряли.

Він був поважний і спокійний.

– Ходімо, Гобо! Фаліно, ходімо! Але тихо й повільно! Не відставайте від мене! – наказувала тітка Ена.

І вона з дітьми рушила вперед.

Минув якийсь час. Олені стояли тихо, дослухаючись і глибоко втягаючи повітря.

– Тільки цього нам ще бракувало до всього, що довелося пережити! – сказала тітка Неттла.

Вона була дуже розгнівана. Глянувши на неї, Бембі відчув, що тітка Неттла думає про щось жахливе.

З того боку, звідки прилетіли ґави, долинув сорочачий галас.

– Увага, увага, увага! – кричали вони.

Самих сорок олені ще не бачили, однак чули, як вони застережливо кричали, перебиваючи одна одну:

– У-ва-га! Увага! Увага!

Ось сороки наблизилися до оленів. Пурхаючи з дерева на дерево, злякано озираючись, вони летіли вперед.

– Гха! – подали гучний сигнал тривоги сойки.

Раптом олені здригнулися, ніби від удару. Вони мовчки стояли, нюхаючи повітря.

Це був Він.

З гущавини потягло нестерпним духом, гострим, як ніколи. Більш не було потреби принюхуватись. Той дух бив у ніс, глушив почуття, стискав серце.

Тепер чути було не лише скрекіт сорок і застережливий крик ґав – захвилювався весь ліс. У гіллі пурхали синиці – сотні дрібних пухких кульок – і щосили пищали:

– Тікайте! Тікайте!

Протяжно крикнувши, блискавкою майнув чорний дрізд. Крізь темне плетиво голого чагарнику було видно, як на снігу снували вузькі, невеличкі тіні. То були фазани. Серед них маячило щось червонясте. Певно, лис. Але тепер ніхто не боявся його. Нестерпний дух широкими хвилями плив лісом, навіваючи на всіх його мешканців жах. Усе живе в лісі було охоплене одним бажанням – утекти, врятуватись.

Цей таємничий, гнітючий дух був сьогодні такої сили, що всі збагнули: цього разу Він прийшов не сам, а з усіма своїми родичами, і сподіватися можна всього.

Непорушно дивилися олені, як розгублено пурхали синиці і дрозди, як хутко тікали по деревах білки, перестрибуючи з верхів'я на верхів'я, і думали: "Всій цій малечі, власне, нічого боятися". Проте олені розуміли їх: адже й білка, й пташка відчували Його, а жодна лісова істота не може стерпіти Його присутності.

Ось прискакав наполоханий заєць, на хвильку спинився і пострибав далі.

– Що там таке? – нетерпляче гукнув навздогін йому Карус.

Та заєць лише кинув на нього безтямний погляд: він був такий розгублений, що не міг говорити.

– Навіщо питати? – похмуро сказав Ронно.

Заєць хапнув повітря.

– Нас оточено, – ледь чутно прошепотів він. – Виходу немає. Скрізь Він!

І тієї ж миті всі почули Його голос. Десять, двадцять, тридцять разів поспіль Він прокричав:

– Го-го! Га-га!

Цей крик був страшніший від бурі й урагану. Ліс сповнився жахом. А Він уже стукотів об стовбури дерев. Шелестіли кущі, тріщало гілля – це йшов Він!

Ішов сюди, в гущавину.

Там, звідки Він ішов, почулось гучне, з посвистом лопотіння крил – це, зляканий Його кроками, знявся фазан. Лопотіння дедалі тихішало: птах набирав висоту. І враз гримнув грім. Тиша. Потім глухий удар об землю.

– Його вбито, – тремтячим голосом сказала мати Бембі.

– Перша жертва, – додав Ронно.

Марена промовила:

– Сьогодні багато хто з нас помре. Може і я.

Та ніхто її не слухав. Усіх опанував страх.

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14   

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова